Постанова

від 17.12.2018 по справі 826/13054/16

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 826/13054/16 Суддя (судді) першої інстанції: Донець В.А.

судді: Костенко Д.А., Шрамко Ю.Т.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 грудня 2018 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого - судді: Собківа Я.М.,

суддів: Карпушової О.В., Файдюка В.В.

за участю секретаря: Рагімової Т.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні (без фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу) апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Філакас" на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 січня 2018 року у справі за адміністративним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Філакас" до Державної фіскальної служби України про скасування наказу від 28.07.2015 №543,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач в особі Товариства з обмеженою відповідальністю "Філакас" звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Державної фіскальної служби України про скасування наказу від 28.07.2015 №543 "Про забезпечення комплексного контролю податкових ризиків з ПДВ".

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 січня 2018 року в задоволенні вимог даного позову відмовлено.

Позивач не погоджуючись з прийнятим рішенням суду, звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 січня 2018 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити даний позов у повному обсязі.

Свої вимоги апелянт мотивує тим, що судом першої інстанції при постановленні оскаржуваного рішення не повно досліджено обставини, що мають значення для справи та не правильно застосовано норми процесуального права.

Відповідно до ч.1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

У зв'язку з неприбуттям жодної з осіб, які беруть участь у справі у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу відповідно до вимог ч. 4 ст. 229 КАС України без фіксації судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню , виходячи з наступного.

Відповідно до частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, наказом від 28.07.2015 №543 Голови ДФС України затверджено "Рекомендований порядок взаємодії підрозділів ДФС при комплексному відпрацюванні податкових ризиків з податку на додану вартість" (пункт 1), наказано визначити відповідальних осіб за виконання вимог цього наказу (пункти 2-3) та завдання для Департаменту доходів і зборів з фізичних осіб (пункт 4).

Вказаним Рекомендованим порядком визначено терміни, етапи відпрацювання, повноваження структурних підрозділів та органів ДФС України, їх посадових осіб, встановлено алгоритм дій у тих чи інших випадках.

Однак позивач вважає, що положення оскаржуваного наказу не відповідають нормативно-правовим актам вищої юридичної сили: право податкового органу визнавати угоди фіктивними суперечить статті 204 Цивільного кодексу України; обов'язок керівника територіального органу ДФС України приймати рішення про розірвання всіх чинних договорів про визнання електронних документів в разі встановлення ознак фіктивності є перевищенням повноважень, не регулюється статтею 55 Господарського кодексу України та суперечить наказу Державної податкової адміністрації України від 10.04.2008 №233; повноваження органів ДФС аналізувати включення до податкової звітності звітного періоду податкових накладних з періодом виписки відмінним від звітного періоду суперечить пункту 198.6 статті 198 Податкового кодексу України; термін "доведена схема ухилення від оподаткування", визначення "нереальності господарських операцій" як підстави для відпрацювання "вигодонабувача", вручення йому запитів про надання пояснень та подальше проведення податкової перевірки є незаконним, оскільки факт ухилення від оподаткування може бути встановлений виключно обвинувальним вироком суду відповідно до статті 212 Кримінального кодексу України; вжиті у наказі визначення "правопорушення", "вигодоформуючі", "вигодотранспортуючі", "задіяння у схемі ухилення від оподаткування", "причетності" - заздалегідь вирішують питання визнання факту ухилення від оподаткування, що є порушенням статті 212 Кримінального кодексу України; повноваження податкового органу встановлювати місцезнаходження платників податків суперечить Розділу 12 постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2011 №1588, яким передбачені підстави для встановлення місцезнаходження та нівелюють приписи статті 93 Цивільного кодексу України, частини другої статті 19 Конституції України, пунктів 12.1, 12.2 постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2011 №1588.

Вищезазначене слугувало підставою для звернення позивача до суду з даним позовом.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до положень частини першої статті 6 КАС України (в редакції, що діяла до 15.12.2017), кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Тобто, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (частина друга статті 55 Конституції України).

Колегія суддів звертає увагу на те, що здійснюючи передбачене ст. 55 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту. Вирішуючи спір, суд зобов'язаний надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

Частиною 1 ст. 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини № 3477-IV від 23 лютого 2006 року визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Як зазначено у справі Black Clawson Ltd. v. Papierwerke AG, (1975) AC 591 at 638, сприйняття верховенства права як конституційного принципу вимагає того, аби будь-який громадянин, перед тим, як вдатися до певних дій, мав змогу знати заздалегідь, які правові наслідки настануть.

Так, Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011, зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту &?в;...&?з;.

Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.

Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 6 КАС України.

У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 дав визначення поняттю охоронюваний законом інтерес , який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв'язку з поняттям право (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

&?с;...&?д; поняття охоронюваний законом інтерес у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям право має один і той же зміст.

Верховний Суд України, усуваючи розбіжності у застосуванні судами касаційної інстанції зазначених норм матеріального права в постанові від 15 грудня 2015 року (справа № 800/206/15) вказав, що обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Наведені положення не дозволяють скаржитися щодо законодавства або певних обставин абстрактно, лише тому, що заявники вважають начебто певні положення норм законодавства впливають на їх правове становище.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 171 КАС України (в редакції, що діяла до 15.12.2017), право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт. Тобто оскаржити такий акт інші особи не можуть.

Такого висновку дійшов Верховний Суд України у своєму рішенні від 24 лютого 2015 року у справі № 21-34а15, який має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції, відповідно до ст. 244-2 КАС України.

Також, відповідно до п. 21 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ від 6 березня 2008 року за правилами ч. 2 ст. 171 КАС України право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи - суб'єкти правовідносин, у яких буде застосовано цей акт. Тобто, особа (позивач) повинна довести факт застосування до неї оскаржуваного нормативно-правового акта або те, що вона є суб'єктом відповідних відносин, на які поширюється дія цього акта. Суд не може давати оцінку таким обставинам при відкритті провадження в адміністративній справі, а тому не має права відмовити у відкритті провадження у справі чи повернути позовну заяву з посиланням на частину другу цієї статті, якщо особа своє звернення обґрунтовує необхідністю захисту своїх прав, свобод чи інтересів. Приписи зазначеної частини можуть бути підставою для відмови в задоволенні позовних вимог, якщо суд встановить, що оскаржуваний акт до особи не застосовувався і вона не перебуває у відносинах, до яких цей акт може бути застосовано. У такому разі суд не проводить перевірку нормативно-правового акта на предмет його протиправності (законності та відповідності правовим актам вищої юридичної сили).

Вивченням матеріалів справи колегією суддів встановлено, що наказом від 28.07.2015 №543 Голови ДФС України затверджено "Рекомендований порядок взаємодії підрозділів ДФС при комплексному відпрацюванні податкових ризиків з податку на додану вартість" (пункт 1), наказано визначити відповідальних осіб за виконання вимог цього наказу (пункти 2-3) та завдання для Департаменту доходів і зборів з фізичних осіб (пункт 4).

"Рекомендованим порядком взаємодії підрозділів ДФС при комплексному відпрацюванні податкових ризиків з податку на додану вартість" визначено терміни, етапи відпрацювання, повноваження структурних підрозділів та органів ДФС України, їх посадових осіб, встановлено алгоритм дій у тих чи інших випадках.

При цьому, судом першої інстанції вірно встановлено, що рекомендований порядок, який затверджено оскаржуваним наказом, носить тільки рекомендаційний, роз'яснювальний та інформаційний характер для органів ДФС, він не містить положень, обов'язкових для виконання платниками податків.

Оскаржуваний наказ є актом рекомендаційного характеру, що окрім іншого підтверджується назвою документу, який ним затверджено.

Відповідно до пп. е п. 5 Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 року №731, на державну реєстрацію не подаються акти: рекомендаційного, роз'яснювального та інформаційного характеру (методичні рекомендації, роз'яснення, у тому числі податкові, тощо), нормативно-технічні документи (національні та регіональні стандарти, технічні умови, будівельні норми і правила, тарифно-кваліфікаційні довідники, кодекси усталеної практики, форми звітності, у тому числі щодо державних статистичних спостережень, адміністративних даних та інші).

Основними завданнями Державної фіскальної служби є: реалізація державної податкової політики та політики у сфері державної митної справи, державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового, митного законодавства, здійснення в межах повноважень, передбачених законом, контролю за надходженням до бюджетів та державних цільових фондів податків і зборів, митних та інших платежів, державної політики у сфері контролю за виробництвом та обігом спирту, алкогольних напоїв і тютюнових виробів, державної політики з адміністрування єдиного внеску, а також боротьби з правопорушеннями під час застосування законодавства з питань сплати єдиного внеску, державної політики у сфері контролю за своєчасністю здійснення розрахунків в іноземній валюті в установлений законом строк, дотриманням порядку проведення готівкових розрахунків за товари (послуги), а також за наявністю ліцензій на провадження видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню відповідно до закону, торгових патентів.

Оформлення оскаржуваного наказу зумовлено необхідністю забезпечення належної координації роботи органів ДФС щодо запобігання одержання платниками податків необґрунтованої податкової вигоди та, фактично, визначає орієнтовний порядок службової поведінки працівників органів ДФС щодо збирання доказової інформації про наявність/відсутність порушень податкового законодавства для виконання визначених законодавством функцій та завдань.

Колегія суддів зазначає, що наказ від 28.07.2015 р. №543 було прийнято компетентним суб'єктом влади - ДФС України, на підставі та у межах наданих йому повноважень і у відповідності з вимогами чинного законодавства, зокрема ст. 19 Конституції України, Податкового кодексу України та Положення про Державну фіскальну службу України, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 21.05.2014 р. № 236, а отже, в даному випадку відсутні жодні правові підстави для визнання його протиправним і скасування.

При цьому, позивачем не надано, як суду першої, так і апеляційної інстанцій доказів порушення оскаржуваним наказом його охоронюваних законом прав.

Позивачем зазначено, що в разі проведення перевірки позивача на підставі оскаржуваного наказу, "це потягне за собою негативні наслідки для підприємства, чим саме буде зіпсовано ділову репутацію ТОВ "Філакас" як сумлінного платника податків та надійного партнера на українському ринку".

Однак, колегія суддів звертає увагу на те, що припущення щодо можливого майбутнього порушення інтересів є недостатнім, оскільки йдеться лише про ймовірне порушення інтересу.

Таким чином, колегія суддів прийшла до висновку, що оскаржуваний наказ, не регулює правовідносини між позивачем та відповідачем та не може бути застосований до них. Відтак, такий нормативно-правовий акт не може порушувати прав, свобод та інтересів позивача, що є підставою для відмови в задоволенні позову.

За таких обставин, заявлені позивачем вимоги колегія суддів знаходить необґрунтованими та такими, що не підлягають до задоволення.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України).

Відповідно до ч. 3 ст. 242 КАС України обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення-без змін.

Згідно зі ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, рішення або ухвалу - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийняв законне і обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального і процесуального права.

Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, а тому підстав для скасування рішення суду першої інстанції не вбачається.

Керуючись ст. ст. 229, 243, 250, 308, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Філакас" залишити без задоволення.

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 січня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя Собків Я.М.

Суддя Карпушова О.В.

Суддя Файдюк В.В.