Постанова

від 12.11.2020 по справі 826/13054/16

КАСАЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 листопада 2020 року

м. Київ

справа № 826/13054/16

адміністративне провадження № К/9901/3686/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Пасічник С.С.,

суддів: Васильєвої І.А., Юрченко В.П.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Філакас на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Донця В.А., суддів Костенка Д.А., Шрамко Ю.Т. від 24 січня 2018 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду у складі колегії суддів: головуючого судді Собківа Я.М., суддів Карпушової О.В., Файдюка В.В. від 17 грудня 2018 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Філакас до Державної фіскальної служби України про скасування наказу,

В С Т А Н О В И В:

У серпні 2016 року Товариство з обмеженою відповідальністю Філакас (далі - позивач, Товариство) звернулося до суду з позовом до Державної фіскальної служби України (далі - відповідач, ДФС), в якому просило скасувати наказ ДФС Про забезпечення комплексного контролю податкових ризиків з ПДВ від 28 липня 2015 року №543 (далі - наказ ДФС №543).

Обґрунтовуючи позовну заяву, зазначало, що положення оскаржуваного наказу суперечать нормативно-правовим актам вищої юридичної сили, а саме: право податкового органу визнавати угоди фіктивними суперечить статті 204 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України); обов`язок керівника територіального органу ДФС України приймати рішення про розірвання всіх чинних договорів про визнання електронних документів в разі встановлення ознак фіктивності є перевищенням повноважень, не регулюється статтею 55 Господарського кодексу України та суперечить наказу Державної податкової адміністрації України від 10 квітня 2008 року №233; повноваження органів ДФС аналізувати включення до податкової звітності податкових накладних з періодом виписки, відмінним від звітного періоду, суперечить пункту 198.6 статті 198 Податкового кодексу України (далі - ПК України); термін доведена схема ухилення від оподаткування , визначення нереальності господарських операцій як підстави для відпрацювання вигодонабувача , вручення йому запитів про надання пояснень та подальше проведення податкової перевірки є незаконним, оскільки факт ухилення від оподаткування може бути встановлений виключно обвинувальним вироком суду відповідно до статті 212 Кримінального кодексу України (далі - КК України); вжиті у наказі визначення правопорушення , вигодоформуючі , вигодотранспортуючі , задіяння у схемі ухилення від оподаткування , причетності - заздалегідь вирішують питання визнання факту ухилення від оподаткування, що є порушенням статті 212 КК України; повноваження податкового органу встановлювати місцезнаходження платників податків суперечить Розділу 12 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2011 року №1588, яким передбачені підстави для встановлення місцезнаходження, та нівелюють приписи статті 93 ЦК України, частини другої статті 19 Конституції України, пунктів 12.1, 12.2 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2011 року №1588.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 січня 2018 року, яке залишено без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 17 грудня 2018 року, у задоволенні позову відмовлено повністю.

Приймаючи таке рішення, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, обґрунтовував свою позицію тим, що оскаржуваний наказ ДФС №543 прийнято відповідачем згідно вимог чинного законодавства й з дотриманням порядку його прийняття, є актом рекомендаційного характеру і самостійно не породжує жодних правових наслідків для Товариства, не порушує його прав, свобод та інтересів, що виключає підстави для задоволення заявлених позовних вимог.

Не погоджуючись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, позивач подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування ними норм матеріального права, а також порушення процесуальних норм, просить скасувати судові рішення.

В своїй касаційній скарзі по суті зазначає про помилковість висновків судів попередніх інстанцій, вирішення спору без повного та всебічного дослідження всіх обставин, які мають істотне значення для правильного розгляду справи, посилаючись на обставини, аналогічні викладеним у позовній заяві.

ДФС у поданому до суду відзиві на касаційну скаргу проти доводів та вимог останньої заперечила, вважаючи їх безпідставними, просила відмовити у її задоволенні.

Переглянувши судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права і дотримання процесуальних норм, Верховний Суд виходить з наступного.

Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Завданням адміністративного судочинства згідно з частиною першою статті 2 КАС України (в редакції, чинній на момент звернення позивача до суду із даним позовом) є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Статтею 6 КАС України встановлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

За змістом положень пункту 6 частини першої статті 3, частини третьої статті 11 КАС України (у згаданій вище редакції) адміністративний позов - це звернення до адміністративного суду про захист прав, свобод та інтересів або на виконання повноважень у публічно-правових відносинах; кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Рішення, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 6 КАС України.

Обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Наведені положення не дозволяють скаржитися щодо певних обставин абстрактно, лише тому, що заявники вважать начебто певні дії (рішення) суб`єкта владних повноважень такими, які впливають на їх правове становище.

Виходячи з приписів статті 17 КАС України (у згаданій вище редакції) предметом розгляду в порядку адміністративного судочинства є рішення, дії або бездіяльність суб`єкта владних повноважень.

Тобто позивач на власний розсуд визначає, чи порушені його права рішеннями, дією або бездіяльністю суб`єкта владних повноважень. Проте ці рішення, дія або бездіяльність у будь-якому випадку повинні бути такими, які породжують, змінюють або припиняють права та обов`язки у сфері публічно-правових відносин.

При цьому неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану її суб`єктивних прав та обов`язків, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов`язку.

У справі, яка розглядається, судами попередніх інстанцій встановлено, що наказом ДФС №543 затверджено Рекомендований порядок взаємодії підрозділів ДФС при комплексному відпрацюванні податкових ризиків з податку на додану вартість (пункт 1), наказано визначити відповідальних осіб за виконання вимог цього наказу (пункт 2) та завдання для Департаменту доходів і зборів з фізичних осіб (пункт 3). Вказаним Рекомендованим порядком визначено терміни, етапи відпрацювання, повноваження структурних підрозділів та органів ДФС України, їх посадових осіб, встановлено алгоритм дій у тих чи інших випадках.

Прийняття оскаржуваного наказу, як установили суди, зумовлено необхідністю забезпечення належної координації роботи органів ДФС щодо запобігання одержання платниками податків необґрунтованої податкової вигоди. Приписи наказу фактично визначають орієнтовний порядок службової поведінки працівників органів ДФС щодо збирання доказової інформації про наявність/відсутність порушень податкового законодавства для виконання визначених законодавством функцій та завдань.

За наведеного суди виходили з того, що рекомендований порядок, який затверджено оскаржуваним наказом, носить тільки рекомендаційний, роз`яснювальний та інформаційний характер для органів ДФС, не містить положень, обов`язкових для виконання платниками податків, у тому числі позивачем, тому не створює для останніх самостійного юридичного наслідку у вигляді виникнення, зміни або припинення прав та не породжує для них будь-яких обов`язків.

В обсязі встановлених у цій справі фактичних обставин, описаних вище, зважаючи на їх зміст та юридичну природу, правильним є висновок судів попередніх інстанцій, що оскаржуваний наказ відповідача не зачіпає конкретних прав Товариства, адже не стосується його безпосередньо.

Припущення позивача щодо можливого майбутнього порушення його прав та інтересів у зв`язку із прийняттям оскаржуваного наказу, не свідчить про настання таких обставин та наявність права, яке підлягає судовому захисту у межах даної ситуації.

Враховуючи викладене, Верховний Суд вважає, що при постановленні оскаржуваних рішень суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що заявлені позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Згідно з частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Доводи ж касаційної скарги за наведеного не дають підстав для висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій допустили неправильне застосування норм матеріального права чи порушення процесуальних норм при ухваленні рішень, а тому підстави для її задоволення відсутні.

Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 355, 359 КАС України, Суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Філакас залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 січня 2018 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 17 грудня 2018 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття і оскарженню не підлягає.

СуддіС.С. Пасічник І.А. Васильєва В.П. Юрченко