Постанова

від 14.03.2019 по справі 911/1107/18

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"14" березня 2019 р. Справа№ 911/1107/18

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Коротун О.М.

суддів: Пономаренка Є.Ю.

Смірнової Л.Г.

за участю секретаря судового засідання Куценко К.Л.,

за участю представників згідно з протоколом судового засідання від 14.03.2019

за апеляційною скаргою Ірпінської фінансово-юридичної академії у формі товариства з обмеженою відповідальністю

на рішення Господарського суду Київської області від 01.10.2018 (повне рішення складено 05.11.2018)

у справі № 911/1107/18 (суддя - Конюх О.В.)

за позовом заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Державної фіскальної служби України

до відповідачів 1. Ірпінської фінансово-юридичної академії у формі товариства з обмеженою відповідальністю,

2. Університету Державної фіскальної служби України

про визнання недійсним договору та стягнення 2 880 516, 60 грн,

Розглянувши справу в порядку ст. 269, 270 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України), Північний апеляційний господарський суд,

УСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

1. Короткий зміст заявлених вимог та рух справи

У травні 2018 року заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Державної фіскальної служби України (далі - ДФС України) звернувся до Господарського суду Київської області з позовом до Ірпінської фінансово-юридичної академії у формі товариства з обмеженою відповідальністю (далі - Ірпінської фінансово-юридичної академії) та Університету Державної фіскальної служби України (далі - Університету ДФС України) про визнання недійсним договору оренди №1217172 від 14.03.2012, укладеного між Національним університетом державної податкової (фіскальної) служби України та Ірпінською фінансово-юридичною академією; стягнення з Ірпінської фінансово-юридичної академії на користь Університету державної фіскальної служби України 2 880 516,60 грн, сплачених університетом за договором від 14.03.2012 №1217172;

Позовні вимоги про визнання недійсним договору оренди та стягнення коштів обґрунтовано тим, що спірний договір суперечить інтересам держави і суспільства, у зв'язку з чим такий правочин повинен бути визнаний судом недійсним, а сплачені на його підставі кошти підлягають поверненню.

правового характеру до усунення вказаних порушень не вжито.

Обґрунтовуючи позов нормами ч. 1 ст. 203, ч. 3 ст. 215, ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України, прокурором зазначено, що дії щодо укладення оспорюваного договору оренди державного майна реабілітаційно-оздоровчого комплексу Сосновий Бір , як зі сторони університету, так і зі сторони Ірпінської фінансово-юридичної академії, розцінює як такі, що завідомо спрямовані на незаконне заволодіння державним майном та коштами Державного бюджету України.

Представництво інтересів держави у суді, прокурор обґрунтував неналежним виконанням своїх повноважень ДФС України.

2. Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Господарського суду Київської області від 01.10.2018 позов заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури задоволено повністю. Визнано недійсним договір про надання послуг оренди нерухомого майна №1217172 від 14.03.2012, укладений між товариством з обмеженою відповідальністю Міжрегіональна фінансово-юридична академія (далі - ТОВ Міжрегіональна фінансово-юридична академія ) та Національним університетом ДПС України. Стягнуто з Ірпінської фінансово-юридичної академії в дохід держави 2 880 516, 60 грн; на користь прокуратури Київської області 44 088, 75 грн судового збору. Стягнуто з Університету ДФС України на користь прокуратури Київської області 881, 00 грн судового збору.

Рішення обґрунтовано тим, що договір №1217172 від 14.03.2012 про надання послуг оренди нерухомого майна, укладений між відповідачем 1 та відповідачем 2, є таким, що укладений із метою, що завідомо суперечить інтересам держави та суспільства, за наявності наміру обох сторін, оскільки як продаж спірного об'єкта нерухомого майна, так і подальша передача його в оренду, завідомо були спрямовані на неправомірне заволодіння державною власністю з подальшим заволодінням приватною юридичною особою коштами державної установи, про що сторона орендаря не могла не знати. Так, укладаючи вищезазначені договори на основі вільного волевиявлення, відповідач 2 не мав наміру припиняти фактичне користування приміщеннями реабілітаційно-оздоровчого комплексу Сосновий бір для проживання та обслуговування студентів та співробітників. Укладення оспорюваного договору оренди мало своїм наслідком втрату державних коштів, які безпідставно сплачувались відповідачем 2 відповідачу 1 у вигляді орендних платежів за користування реабілітаційно-оздоровчим комплексом Сосновий Бір , яким Університет ДФС України мав право користуватись безоплатно як балансоутримувач.

Стосовно позовної вимоги про стягнення грошових коштів, суд першої інстанції виходив з того, що така вимога обґрунтовано заявлена прокурором в інтересах держави як власника в особі органу, уповноваженого здійснювати контроль та управляти об'єктом нерухомого майна державної власності, як застосування наслідків укладення договору з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, передбачених спеціальною нормою частини 3 ст. 228 Цивільного кодексу України та ч. 1 ст. 208 Господарського кодексу України. При цьому, суд зазначив, що застосування такого наслідку, як стягнення усього одержаного за правочином в дохід держави, не залежить від джерел фінансування, тобто, з якого саме фонду (загального чи спеціального) оплачувалась орендна плата.

Щодо строку позовної давності суд першої інстанції виходив з того, що позовні вимоги про визнання договору недійсним та стягнення кошів у дохід держави заявлено не у порядку ч. 1 ст. 228 Цивільного кодексу України (щодо нікчемності правочину, що порушує публічний порядок), а у порядку ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України. Тому до спірних відносин сторін не може бути застосована спеціальна норма ч. 3 ст. 261 Цивільного кодексу України, відповідно до якої перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання. При цьому, як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушено, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, перебіг позовної давності починається з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

3. Надходження апеляційної скарги на розгляд Північного апеляційного господарського суду та межі апеляційного перегляду рішення суду

У грудні 2018 року Ірпінська фінансово-юридична академія звернулася до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просила скасувати рішення Господарського суду Київської області від 01.10.2018 та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог повністю.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 21.01.2019 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Ірпінської фінансово-юридичної академії на рішення Господарського суду Київської області від 01.10.2018. Справу призначено до розгляду на 21.02.2019.

21.02.2019 ухвалою суду апеляційної інстанції відкладено розгляд апеляційної скарги Ірпінської фінансово-юридичної академії на 14.03.2019.

11.03.2019 на адресу суду апеляційної інстанції від ДФС України надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, яке мотивовано звільненням одного представника та находженням іншого представника в стані тимчасової непрацездатності та неможливістю прибути іншого представника. Водночас, представник ДФС України з'явився 14.03.2019 в судове засідання та просив не розглядати подане раніше клопотання, у зв'язку чим вказане клопотання залишено без розгляду.

В судове засідання 14.03.2019 з'явилися усі учасники справи - прокурор, представники позивача та відповідачів.

У судовому засіданні представник скаржника підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити. Прокурор, представники позивача та відповідача 2 проти доводів апеляційної скарги заперечили та просили відмовити в її задоволенні, а рішення суду першої інстанції - залишити без змін.

4. Вимоги апеляційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів

Ірпінська фінансово-юридична академія в апеляційній скарзі не погоджується з висновком суду першої інстанції про задоволення позову з огляду на таке.

Скаржник вважає, що думка про те, що правовідносини, які були наслідком укладання договору купівлі-продажу прямо суперечать інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, оскільки призвели до втрат державного бюджету на суму 13 016 083, 20 грн, є виключно позицією прокуратури, питання витрачання бюджетних коштів на оренду реабілітаційно-оздоровчого комплексу Сосновий бір в сумі 13 016 083, 20 грн не досліджувалося і не аналізувалося в жодному судовому процесі.

Також скаржник посилається на рішення Господарського суду Київської області у справі № 18/007-09, яким визнано за ТОВ Міжрегіональна фінансово-юридична академія право власності на реабілітаційно-оздоровчий комплекс Сосновий бір , зобов'язано Національний університет державної податкової служби України виконати зобов'язання за договорами купівлі-продажу від 26.11.2007 року та від 20.08.2008 року. Про що було видано наказ.

Скаржник посилається на лист Вищого адміністративного суду України від 02.06.2011 № 742/11/13-11, в якому зазначається, що податкові органи не позбавлені права звернутися до адміністративного суду з вимогою про визнання недійсним правочину, укладеного між останнім у ланцюгу постачань платником податку метою, завідомо суперечною інтересам держави та суспільства та стягнення в дохід держави коштів, одержаних сторонами оспорюваного правочину за такими угодами, як це установлено ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу. Наголошує, що обов'язковість установлення умислу поширюється лише на визнання недійсними правочинів, вчинених із метою, що суперечить інтересам держави та суспільства (ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України).

Щодо початку перебігу позовної давності скаржник вказує, що такий для прокуратури повинен обчислюватися з 22.07.2014, тобто з моменту отримання від Національного університету державної податкової служби України листа від 11.07.2014 № 1995/01-12 та у відповідності зі ст. 257, 261 Цивільного кодексу України термін позовної давності закінчився 22.07.2017.

13.03.2019 та 14.03.2019, в день та за день до судового засідання, скаржником було подано додаткові пояснення до апеляційної скарги від 13.02.2019 та додаткові пояснення від 14.03.2019.

Відповідно до ч. 1 ст. 266 ГПК України особа, яка подала апеляційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на апеляційне оскарження.

Строк на апеляційне оскарження рішення Господарського суду Київської області від 01.10.2018 для Ірпінської фінансово-юридичної академії сплив 03.12.2018 (з урахуванням поновленого строку на апеляційне оскарження, у зв'язку з отриманням повного тексту оскаржуваного рішення 13.11.2018).

За приписами ст. 118 ГПК України право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку. Заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Заяв про поновлення процесуального строку скаржником до доповнень до апеляційної скарги не подавалося, а тому такі доповнення залишаються без розгляду на підставі ст. 118, 207, ч. 1 ст. 266 ГПК України. А тому справа розглядається в межах доводів апеляційної скарги на підставі ч. 1 ст. 269 ГПК України.

5. Узагальнені доводи відзиву на апеляційну скаргу

04.02.2019 на адресу Північного апеляційного господарського суду від Університету ДФС України надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому відповідач 2 заперечує проти вимог апеляційної скарги.

Відповідач 2 зазначає, що витрати на оплату послуг оренди майна за договором № 1217172 від 14.03.2012 здійснювалися університетом зі спеціального фонду, який формувався за рахунок самостійно зароблених університетом коштів, якими, у свою чергу, університет самостійно розпоряджається у межах бюджетних асигнувань, встановлених кошторисом. Тому укладений договір № 1217172 від 14.03.2012 між Національним університетом державної податкової служби України та Ірпінською фінансово-юридичною академією порушує інтереси держави, а саме Університету ДФС України у частині використання бюджетних коштів.

05.02.2019 до суду апеляційної інстанції надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому позивач заперечує проти доводів апеляційної скарги. Так, позивач зазначає, що твердження скаржника про те, що правовідносини, які були наслідком укладення правочину купівлі-продажу, прямо суперечать інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, оскільки призвели до втрат державного бюджету на суму 13 016 083, 20 грн є виключно позицією прокуратури, яка не була доведення в жодному процесі спростовується змістом рішення Господарського суду Київської області №911/1030/16, яким, зокрема, встановлено, що правовідносини, що були наслідком укладання оспорюваного правочину прямо суперечать інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, оскільки привели до втрат державного бюджету.

Щодо позовної давності позивач зазначає, що ДФС України довідалася про факт укладення оспорюваного договору оренди під час звернення у 2016 році заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах України до суду з позовом про визнання незаконним та скасування рішення та повернення майна у державну власність (справа №911/1030/16), а відтак позовна давність не пропущена.

05.02.2019 на адресу Північного апеляційного господарського суду від прокуратури надійшов відзив на апеляційну скарги, в якому прокурор заперечив проти вимог апеляційної скарги та просив відмовити в їх задоволенні.

Прокурор зазначає, що укладений договір №1217172 від 14.03.20 завідомо суперечив інтересам держави і суспільства при наявності умислу в обох сторін та був таким, який підлягає визнанню недійсним у судовому порядку відповідно до положень ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України. А державні кошти, сплачені університетом на користь Ірпінської фінансово-юридичної академії підлягають стягненню держави на підставі ч. 1 ст. 208 Господарського кодексу України, ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України.

Обґрунтовуючи позов нормами ч. 1 ст. 203, ч. 3 ст. 215, ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України, ч. 1 ст. 207, ч. 1 ст. 208 Господарського кодексу України, прокурором зазначено, що дії щодо укладення оспорюваного договору оренди державного майна як зі сторони університету, так і зі сторони Ірпінської фінансово-юридичної академії можна розцінити лише як такі, що завідомо спрямовані на незаконне заволодіння коштами Державного бюджету України.

Прокурор вважає, що ст. 228 Цивільного кодексу України не передбачає, що наявність вказаних у цій статті підстав для визнання нікчемності або недійсності правочину має лише якимось переліком чітко визначених засобів доказування, зокрема і лише вироком суду про притягнення до кримінальної відповідальності сторони такого правочину, яка його вчинила з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

Щодо позовної давності прокурор зазначає, що інформацію про порушення було отримано за результатами розгляду справи №911/1030/16. Вказаним рішенням суду встановлені обставини незаконності вибуття з володіння держави належного їй майна та створили правову підставу для стягнення незаконно сплачених бюджетних коштів.

6. Фактичні обставини, неоспорені сторонами, встановлені судом першої інстанції та судом апеляційної інстанції

Суд першої інстанції встановив, що 14.03.2012 між ТОВ Міжрегіональна фінансово-юридична академія та Національним університетом ДПС України укладено договір №1217172 про надання послуг оренди нерухомого майна (далі - договір), відповідно до умов якого предметом договору є послуги зі здавання під найм власної нерухомості (оренда житлових приміщень для проживання студентів в Ірпінському регіоні), код ДК 016-97-70.20.1.

Орендодавець зобов'язується передати орендарю в строкове платне користування приміщення майнового комплексу для проживання та обслуговування студентів і співробітників Національного університету України, що знаходиться за адресою: смт. Ворзель, Київської області по вул. Кірова, 3, площею 3461 кв. м., а орендар зобовязується прийняти це майно та після припинення цього договору повернути майно орендодавцю в належному стані (п. 1.1 договору).

Відповідно до п. 1.2 договору майно, що надається в користування, належить орендодавцю за правом власності на підставі договору купівлі-продажу від 26.11.2007 №4031 (приватний нотаріус Ірпінського міського нотаріального округу Запісочний О.В.), зареєстрованого в комунальному підприємстві Київської обласної ради Ірпніське міське державне бюро технічної інвентаризації 29.12.2007 за номером 17260560.

Пунктом 2.1 договору сторони погодили, що орендодавець протягом тижня з дня набрання чинності цим договором передає, а орендар приймає у користування майно, що оформляється відповідним актом, який підписується сторонами.

Згідно з п. 3.1 договору орендар за користування орендованим майном сплачує орендну плату за умови наявності коштів та в межах бюджетних асигнувань на оренду житлових приміщень, що є предметом цього договору. Розмір орендної плати з урахуванням індексації становить: 288 051, 66 грн за 1 місяць з урахуванням ПДВ. Загальна сума договору складає 2 880 516 грн з урахуванням ПДВ.

Відповідно до п. 5.1 договору цей договір вважається укладеним і набирає чинності з 01.03.2012 і діє до 31.12.2012.

Суд першої інтонації встановив, що на виконання умов договору Університетом ДФС перераховано на рахунок Ірпінської фінансово-юридичної академії грошові коти в загальній сумі 2 880 516, 60 грн, що підтверджується наступними платіжними дорученнями: №146 від 23.03.2012 на суму 288051,66 грн, №234 від 26.04.2012 на суму 288051,66 грн, №378 від 01.06.2012 на суму 288 128,25 грн, №447 від 26.06.2012 на суму 287975,07 грн, №495 від 30.07.2012 на суму 288 051,66 грн, №573 від 31.08.2012 на суму 57610,33 грн., №573 від 02.10.2012 на суму 172831,00 грн, №572 від 31.08.2012 на суму 57610,33 грн, №603 від 20.11.2012 на суму 288 051,66 грн, №682 від 07.12.2012 на суму 288 051,66 грн, №706 від 29.11.2012 на суму 288 051,66 грн, №723 від 13.12.2012 на суму 288 051,66 грн.

Рішенням Господарського суду Київської області від 15.08.2016 у справі №911/1030/16 за позовом заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Державної фіскальної служби України, Регіонального відділення Фонду державного майна України в Київської області позов задоволено повністю. Визнано незаконним та скасовано рішення виконавчого комітету Ірпінської міської ради №143 від 31.07.2007 Про оформлення правовстановлюючої документації на будівлі і споруди реабілітаційного оздоровчого комплексу Сосновий бір , розташованого в смт. Ворзель, вул. Кірова, 3 за Національним університетом ДПС України ; витребувано з незаконного чужого володіння Ірпінської фінансово-юридично академії на користь держави в особі уповноваженого органу - ДФС України об'єкт нерухомого майна реабілітаційно-оздоровчий комплекс Сосновий бір , що знаходиться за адресою: Київська область, смт. Ворзель, по вул. Кірова, 3, загальною вартістю 1 665 384, 25 грн; стягнуто з Ірпінської фінансово-юридичної академії на користь прокуратури Київської області 8786, 25 грн судового збору; стягнуто з Національного університету державної податкової служби України на користь прокуратури Київської області 8 786, 25 грн судового збору; стягнуто з Виконавчого комітету Ірпінської міської ради Київської області на користь прокуратури Київської області 8 786,25 грн судового збору.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 03.11.2016 у справі №911/1030/16, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 20.02.2017, апеляційну скаргу Ірпінської фінансово-юридичної академії залишено без задоволення, а рішення Господарського суду Київської області від 15.08.2016 - без змін.

Наведені обставини, за твердженням прокурора, стали підставою для звернення до суду з даним позовом.

ПОЗИЦІЯ ПІВНІЧНОГО АПЕЛЯЦІЙНОГО ГОСПОДАРСЬКОГО СУДУ

7. Мотиви, з яких виходить Північний апеляційний господарський суд, та застосовані ним положення законодавства

Нормою ч. 1 ст. 15 Цивільного кодексу України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до ч. 3, 4 ст. 53 ГПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

Європейський Суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін.

Водночас, існує категорія справ, де підтримка прокурора не порушує справедливого балансу. Так, у справі Менчинська проти Російської Федерації (рішення від 15.01.2009, заява № 42454/02, пункт 35) ЄСПЛ висловив таку позицію: Сторонами цивільного провадження виступають позивач і відповідач, яким надаються рівні права, в тому числі право на юридичну допомогу. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави .

Водночас, ЄСПЛ уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо, Суд вирішує наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін.

Враховуючи викладене, з урахуванням ролі прокуратури в демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено.

Прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (п. 3 ч. ст. 129 Конституції України). Аналогічна позиція викладена Верховним Судом у постанові від 20.09.2018 у справі № 924/1237/17.

За приписами ч. 3 ст. 23 Закону України Про прокуратуру прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

Отже, випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є, зокрема, порушення або загроза порушення інтересів держави.

З урахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Таким чином, інтереси держави охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація інтересів держави , особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно. Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25.04.2018 зі справи № 806/1000/17.

Так, прокурор, звертаючись до суду з даним позовом, в інтересах держави в особі Державної фіскальної служби України обґрунтовує вимоги тим, що предметом договору про надання послуг оренди нерухомого майна №1217172 від 14.03.2012 є послуги із здавання в оренду приміщення майнового комплексу для проживання та обслуговування студентів і співробітників Національного університету ДПС України, що знаходиться за адресою смт. Ворзель Київської області по вул. Кірова, 3.

Водночас, вказаний майновий комплекс є об'єктом нерухомого майна, який вибув з державної власності всупереч законодавству та волі держави. Статус майнового комплексу як об'єкту державної власності встановлено судовим рішенням у справі №911/1030/16.

Відповідно до ст. 1 Закону України Про управління об'єктами державної власності управління об'єктами державної власності - здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб'єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об'єктів, пов'язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб.

Відповідно до п. 11, 38 ч. 1 ст. 6 Закону України Про управління об'єктами державної власності Державна фіскальна служба України як уповноважений орган управління має повноваження щодо ведення обліку об'єктів державної власності, що перебувають в її управлінні, здійснення контролю за ефективним використанням та збереженням таких об'єктів та виконання інших передбачених законодавством функцій з управління об'єктами державної власності.

Відповідно до пп. 83 та 85 п. 4 Положення про Державну фіскальну службу України, затверджене постановою КМУ від 21.05.2014 №236, ДФС відповідно до покладених на неї завдань здійснює внутрішній аудит та контроль за дотриманням вимог законодавства і виконанням службових, посадових обов'язків у ДФС, її територіальних органах, на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери її управління та здійснює управління об'єктами державної власності.

Звертаючись з позовом прокурор вказав, що з моменту укладення договору №1217172 від 14.03.2012 ДФС України, як орган уповноважений державою здійснювати управління та контроль за ефективним використанням об'єктів державної власності та виділених установам, засновником яких вона є, бюджетних коштів, належних заходів цивільно-правового характеру до усунення вказаних порушень не вжито.

Отже, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що прокурор належним чином обґрунтував наявність порушення інтересів держави та необхідність представництва таких інтересів у суді прокуратурою з урахуванням конкретних, встановлених в даній справі, обставин та суб'єктного складу сторін.

Згідно з ч. 1 ст. 316 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до ст. 317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права (ст. 761 Цивільного кодексу України).

Враховуючи те, що укладений між відповідачем 2 та відповідачем 1 договір купівлі-продажу об'єкта нерухомого майна - реабілітаційно-оздоровчого комплексу Сосновий бір , визнано недійсним рішенням суду від 15.08.2016 у справі №911/1030/16 як такий, що суперечить інтересам держави і суспільства та посягає на суспільні, економічні та соціальні основи держави, а в порядку ст. 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що відповідач 2 не мав права надати в оренду відповідачу 1 вказаний вище комплекс, оскільки не являвся його законним власником або титульним володільцем.

Як вбачається з матеріалів справи, починаючи з березня 2012 року по грудень 2012 року університетом на користь відповідача 1 за договорами оренди було сплачено 2 880 516, 60 грн, в той час, як згідно договору купівлі-продажу об'єкта нерухомого майна від 26.11.2007, вартість реабілітаційно-оздоровчого комплексу Сосновий бір незаконно відчуженого університетом становила 3 142 235 грн, тобто, сума орендної плати за менше ніж рік складала майже всю суму виручки від продажу об'єкта нерухомого майна (різниця становить 261 718, 4 грн).

До того ж, реабілітаційно-оздоровчий комплекс Сосновий бір , будучи державним майном, до незаконного його відчуження, перебував на балансі Національного університету державної податкової служби України, що обумовлювало безоплатне користування університетом вказаним майном (для цілей, для яких воно призначено) та з огляду на той факт, що після незаконного відчуження реабілітаційно-оздоровчого комплексу, Національний університет державної податкової служби України на підставі оскаржуваного договору взяв зазначене майно в строкове платне користування. Водночас, якщо до цього були всі підстави для користування вказаним нерухомим майном університетом безоплатно, то протиправність укладення оскаржуваного договору і суперечність його мети інтересам держави і суспільства, є очевидною, про що сторони оскаржуваного договору усвідомлювали та повинні були усвідомлювати.

Отже, доводи скаржника про відсутність, обставин які б свідчили про те, що спірний договір суперечив інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, оскільки призвели до втрат державного бюджету, відхиляються судом, оскільки спростовуються матеріалами справи.

За таких обставин, суд апеляційної інстанції вважає вірним висновок суду першої інстанції про те, що як укладення договору купівлі-продажу спірного об'єкта нерухомого майна, так і подальша передача його в тимчасове платне користування (оренду) Університету ДФС України (який до укладення вказаних договорів користувався зазначеним об'єктом безкоштовно як баласоутримувач), завідомо мало на меті неправомірне заволодіння об'єктом державної власності приватною особою з подальшим заволодінням коштами державної установи у вигляді орендних платежів.

До такого ж висновку дійшов Верховний Суд у справі № 911/1023/17 за аналогічних обставин справи з таким же суб'єктним складом учасників справи, який в силу приписів ч. 4 ст. 236 ГПК України є обов'язковим до виконання.

За приписами ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом, та має бути спрямований на реальне настання правових наслідків.

Згідно з ч. 1, 2 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

Відповідно до ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави. Аналогічні положення викладені у частині 1 ст. 208 ГК України.

Отже, правомірним є висновок суду першої інстанції про визнання обґрунтованою вимоги прокурора про визнання договору оренди недійсним. Відповідно, суд правомірно задовольнив вимоги про визнання оспорюваного договору №1217172 про надання послуг оренди нерухомого майна від 14.03.2012 недійсним як такого, що укладений без наявності у орендодавця спеціальної правосуб'єктності завідомо з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства.

Як встановлено судом першої інстанції, договір №1217172 від 14.03.2012 про надання послуг оренди нерухомого майна, укладений між відповідачем 1 та відповідачем 2, є таким, що укладений із метою, що завідомо суперечить інтересам держави та суспільства, за наявності наміру обох сторін, оскільки як продаж спірного об'єкта нерухомого майна, так і подальша передача його в оренду завідомо були спрямовані на неправомірне заволодіння державною власністю з подальшим заволодінням приватною юридичною особою коштами державної установи, про що сторона орендаря не могла не знати. Так, укладаючи вищезазначені договори на основі вільного волевиявлення, відповідач 2 не мав наміру припиняти фактичне користування приміщеннями реабілітаційно-оздоровчого комплексу Сосновий бір для проживання та обслуговування студентів та співробітників. Укладення оспорюваного договору оренди мало своїм наслідком втрату державних коштів, які безпідставно сплачувались відповідачем 2 відповідачу 1 у вигляді орендних платежів за користування реабілітаційно-оздоровчим комплексом Сосновий Бір , яким Університет ДФС України мав право користуватись безоплатно як балансоутримувач.

Отже, вірним є висновок суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення вимоги прокурора про стягнення з відповідача 1 в дохід держави грошових коштів у сумі 2 880 516,60 грн, отриманих від відповідача 2 в якості орендних платежів за оспорюваним договором, є обґрунтованою та такою.

При цьому суд першої інстанції підставно відхилив посилання університету ДФС України про те, що саме він є належним позивачем у справі, а не Державна фіскальна служба України з огляду на таке.

Відповідно до п. 11, 38 ч. 1 ст. 6 Закону України Про управління об'єктами державної власності Державна фіскальна служба України як уповноважений орган управління має повноваження щодо ведення обліку об'єктів державної власності, що перебувають в її управлінні, здійснення контролю за ефективним використанням та збереженням таких об'єктів та виконання інших, передбачених законодавством функцій з управління об'єктами державної власності.

Підпунктів 83 та 85 п. 4 Положення про Державну фіскальну службу України, затвердженого постановою КМУ від 21.05.2014 № 236, ДФС відповідно до покладених на неї завдань здійснює внутрішній аудит та контроль за дотриманням вимог законодавства і виконанням службових, посадових обов'язків у ДФС, її територіальних органах, на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери її управління та здійснює управління об'єктами державної власності.

Як встановлено судом першої інстанції, згідно з даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, Університет Державної фіскальної служби України за організаційно-правовою формою являється державним закладом, засновником якого є Державна фіскальна служба України, що підтверджує факт наявності у Державної фіскальної служби України повноважень щодо здійснення контролю за ефективним використанням нерухомого майна реабілітаційно-оздоровчого комплексу Сосновий Бір , що розташований за адресою: смт. Ворзель, вул. Кірова, 3 та перебуває на балансі Університету Державної фіскальної служби України.

Отже, правомірним є висновок суду першої інстанції про те, що прокурор вірно визначив позивача - Державну фіскальну службу України. До того ж, вірним є висновок суду першої інстанції про залучення Університету державної фіскальної служби України в якості відповідача з огляду на те, що прокурором заявлена вимога про визнання недійсним договору №1217172 від 14.03.2012, укладеного між Національним Університетом Державної податкової (фіскальної) служби України (правонаступником якого є Університет ДФС України) та ТОВ Міжрегіональна фінансово-юридична академія (правонаступником якої є Ірпінська фінансово-юридична академія), відтак позов подано в інтересах власника нерухомого майна до обох сторін оспорюваного договору оренди.

Водночас, за приписами ст. 208 Господарського кодексу України якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов'язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в дохід держави.

У разі визнання недійсним зобов'язання з інших підстав кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за зобов'язанням, а за неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість грошима, якщо інші наслідки недійсності зобов'язання не передбачені законом.

Враховуючи обставини справи, вірним є висновок суду першої інстанції про те, що позовна вимога про стягнення коштів в дохід держави заявлена не з підстав завдання збитків державній установі - орендарю, чи з підстав застосування реституції як наслідку визнання судом договору недійсним (ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України, ч. 2 ст. 208 Господарського кодексу України). Така вимога обґрунтована прокурором в інтересах держави як власника в особі органу, уповноваженого здійснювати контроль та управляти об'єктом нерухомого майна державної власності, як застосування наслідків укладення договору з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, передбачених спеціальною нормою ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України та ч. 1 ст. 208 Господарського кодексу України. При цьому, суд дійшов правильного висновку про те, що застосування такого наслідку, як стягнення усього одержаного за правочином у дохід держави, не залежить від джерел фінансування (з якого саме фонду (загального чи спеціального) оплачувалась орендна плата).

Грошові кошти для оплати орендних платежів на виконання умов спірного договору не сплачувались би, якби університет, який мав можливість безоплатного користування вказаним майном, неправомірно не укладав із відповідачем 1 договір купівлі-продажу поза волею власника та в подальшому не взяв майно в платне користування (оренду), уклавши спірний договір оренди, який завідомо суперечив інтересам держави та суспільства. А тому, враховуючи приписи ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України та ч. 1 ст. 208 Господарського кодексу України, відсутні підстави щодо стягнення заявлених до стягнення коштів на користь університету (оскільки вказані кошти підлягають поверненню на користь держави в особі органу який уповноважений здійснювати управління майном).

Крім того, безпідставним є посилання скаржника на рішення Господарського суду Київської області у справі № 18/007-09, яким визнано за ТОВ Міжрегіональна фінансово-юридична академія право власності на реабілітаційно-оздоровчий комплекс Сосновий бір з огляду на те, що в подальшому таке рішення було скасовано постановою Вищого господарського суду України від 15.12.2009 та направлено справу на новий розгляд. При новому розгляді позивач (Міжрегіональна фінансово-юридична академія) відмовився від позову. Тому такі посилання скаржника є необґрунтованими.

Щодо строку позовної давності

Згідно зі ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (ст. 257 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ч. 4 ст. 267 Цивільного кодексу України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (п. 51 рішення Європейський суд з прав людини від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства ; п. 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі ВАТ Нафтова компанія Юкос проти Росії ).

Частиною 1 ст. 261 Цивільного кодексу України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України - від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Позовні вимоги про визнання договору недійсним та стягнення кошів у дохід держави заявлено не у порядку ч. 1 ст. 228 Цивільного кодексу України (щодо нікчемності правочину, що порушує публічний порядок), а у порядку ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України. Відтак, до спірних відносин сторін не може бути застосована спеціальна норма частини 3 ст. 261 Цивільного кодексу України, відповідно до якої перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання.

При цьому, як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушено, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, перебіг позовної давності починається з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 30.05.2018 у справі № 367/2271/15-ц.

У постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 362/44/17 від 17.10.2018 зроблено конкретизований висновок щодо застосування строку позовної давності, який в силу ч. 4 ст. 236 ГПК України є обов'язковим до застосування.

Якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об'єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів.

З матеріалів справи вбачається, що суд першої інстанції частково задовольнив клопотання відповідача 1 про витребування доказів. Витребував від відповідача 2 документи, що містять інформацію про затвердження кошторисів та витрачання коштів на оренду спірного об'єкту нерухомого майна за адресою: смт. Ворзель, вул. Кірова, буд. 3, за договором про надання послуг оренди нерухомого майна від 14.03.2012 №1217172. Відповідачі не подали витребуваних документів. Матеріали справи не містять доказів, які б свідчили про обізнаність ДФС України та Києво-Святошинської прокуратури про факт укладення оспорюваного договору раніше ніж у 2016.

Водночас, рішенням Господарського суду у справі №911/1030/16 за позовом заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Державної фіскальної служби України, Регіонального відділення Фонду державного майна України в Київської області позов задоволено повністю.

Провадження у справі №911/1030/16 було порушено 31.03.2016.

За таких обставин, вірним є висновок суду першої інстанції про те, що ДФС України, як і Києво-Святошинської місцевої прокуратури довідалась про факт укладення оспорюваного договору оренди під час звернення (під час готування та подачі позову) у 2016 році заступником керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах державної фіскаль ДФС України з позовом про визнання незаконним та скасування рішення та повернення майна у державну власність (справа №911/1030/16), а відтак позовна давність позивачем не пропущена. Доказів зворотнього матеріали справи не містять.

Крім того, суд зазначає, що за правовою конструкцією даний позов являє собою позов, заявлений на захист права власності в інтересах власника нерухомого майна (держави) в особі органу, уповноваженого управляти зазначеним майном (ДФС України) до сторін правочину, укладеного відносно цього майна із метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства. Водночас, правовий титул власника держави в особі ДФС України, а відтак і можливість звернення до суду з даним позовом було відновлено прийняттям та набранням законної сили рішення господарського суду Київської області від 15.08.2016 у справі №911/1030/16.

Отже, безпідставним є посилання скаржника на те, що прокурор з 22.07.2014 (отримання від Національного університету ДПС України листа від 11.07.2014 № 1995/01-12) міг звернутися до суду з даним позовом з огляду на те, що підставою для даного позову стало, зокрема, ухвалене рішення у справі №911/1030/16 (15.08.2016) та встановлені у ньому обставини.

Таким чином, Північний апеляційний господарський суд погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для застосування строку позовної давності та, відповідно, відмови у позові через її сплив.

8. Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги з посиланням на норми права, якими керувався суд апеляційної інстанції

Зважаючи на викладене, Північний апеляційний господарський суд погоджується з висновком місцевого суду про задоволення позову керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Державної фіскальної служби України.

Таким чином, на підставі ст. 2, 269, 270, п. 1 ч. 1 ст. 275, ст. 276 ГПК України - суд апеляційної інстанції дійшов висновку про необхідність залишення апеляційної скарги у даній справі без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

9. Судові витрати

З урахуванням відмови в задоволенні апеляційної скарги по суті, понесені судові витрати за розгляд справи в суді апеляційної інстанції (судовий збір) покладаються на скаржника в порядку ст. 129 ГПК України.

Керуючись ст.ст. 2, 129, 269, 270, п. 1 ч. 1 ст. 275, ст. 276, 281 - 283 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд,

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Ірпінської фінансово-юридичної академії у формі товариства з обмеженою відповідальністю на рішення Господарського суду Київської області від 01.10.2018 у справі № 911/1107/18 - залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Київської області від 01.10.2018 у справі №911/1107/18 - залишити без змін.

3. Судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції, покласти на Ірпінську фінансово-юридичну академію у формі товариства з обмеженою відповідальністю.

4. Поновити дію рішення Господарського суду Київської області від 01.10.2018 у справі №911/1107/18, зупиненого ухвалою суду від 21.01.2018.

5. Матеріали справи № 911/1107/18 повернути до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку, передбаченому ст. 286 - 291 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено - 22.03.2019

Головуючий суддя О.М. Коротун

Судді Є.Ю. Пономаренко

Л.Г. Смірнова