Постанова

від 20.03.2019 по справі 911/1108/18

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"20" березня 2019 р. Справа№ 911/1108/18

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Дідиченко М.А.

суддів: Смірнової Л.Г.

Пономаренка Є.Ю.

при секретарі: Петрик М.О.

за участю представників сторін:

від прокурора: Гриб Н.П.;

від позивача: Кавунець В.В.;

від відповідача 1: Мельник Р. В.;

від відповідача 2: Грищенко В. В.;

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Ірпінської фінансово-юридичної академії у формі товариства з обмеженою відповідальністю

на рішення Господарського суду Київської області від 01.10.2018

у справі №911/1108/18 (суддя Конюх О.В.)

за позовом Заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Державної фіскальної служби України

до 1. Ірпінської фінансово-юридичної академії у формі товариства з обмеженою відповідальністю

2. Університету державної фіскальної служби України

Про визнання недійсним договору та стягнення 3 262 355,35 грн.

В С Т А Н О В И В:

Короткий зміст позовних вимог

Заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури звернувся до господарського суду Київської області в інтересах держави в особі Державної фіскальної служби України з позовною заявою до Ірпінської фінансово-юридичної академії у формі товариства з обмеженою відповідальністю про визнання недійсним договору оренди №1117194 від 07.03.2011, укладений між Національним університетом державної податкової (фіскальної) служби України та Ірпінської фінансово-юридичної академії у формі товариства з обмеженою відповідальністю, про стягнення з Ірпінської фінансово-юридичної академії у формі товариства з обмеженою відповідальністю на користь Університету державної фіскальної служби України 3 262 355,35 грн., сплачені Університетом за договором від 07.03.2011 №1117194

В обґрунтування позовних вимог прокурор посилається на те, що договір оренди нерухомого майна від 07.03.2011 №1117194 суперечить інтересам держави і суспільства, оскільки спірний об'єкт оренди, будучи державною власністю, перебував на балансі Університету державної фіскальної служби України, був об'єктом освіти, та використовувався для забезпечення діяльності закладу освіти в якості гуртожитку для проживання студентів університету, а Університет державної фіскальної служби України, безпідставно зареєструвавши за собою право власності на реабілітаційно-оздоровчий комплекс "Сосновий бір", незаконно відчужив вказане майно відповідачу-1 згідно договору купівлі-продажу об'єкта нерухомого майна від 26.11.2007 р. та після чого взяв у останнього зазначене майно в оренду для проживання та обслуговування студентів і співробітників Університету.

Крім того, прокурор посилається на те, що проведеною Державною фінансовою інспекцією ревізією фінансово-господарської діяльності Університету державної податкової служби України за період 01.01.2012 р. по 01.03.2015 р., за наслідками якої складено акт від 27.04.2015 р. № 04-21/3, встановлено, що за користування реабілітаційно-оздоровчим комплексом "Сосновий бір" в період 2008 р. - 2014 р. Університетом державної фіскальної служби України на користь відповідача-1 сплачено грошові кошти в розмірі 12 654 349,07 грн., в той час, згідно договору купівлі-продажу об'єкта нерухомого майна від 26.11.2007 р., вартість реабілітаційно-оздоровчого комплексу "Сосновий бір" незаконно відчуженого Університетом державної фіскальної служби України становила 3 142 235,00 грн., тобто, сума орендної плати за вказаний період перевищила суму виручки від продажу об'єкта нерухомого майна.

Короткий зміст рішення місцевого господарського суду та мотиви його прийняття

Рішенням Господарського суду Київської області від 01.10.2018 у справі №911/1108/18 позов задоволено повністю.

Визнано недійсним договір про надання послуг оренди нерухомого майна №1117194 від 07.03.2011, укладений між товариством з обмеженою відповідальністю "Міжрегіональна фінансово-юридична академія" та Національним університетом ДПС України.

Стягнуто з Ірпінської фінансово-юридичної академії у формі товариства з обмеженою відповідальністю в дохід держави 3 262 355,35 грн.

Стягнуто з Ірпінської фінансово-юридичної академії у формі товариства з обмеженою відповідальністю на користь Прокуратури Київської області 49 816,33 грн. судового збору.

Стягнуто з Університету Державної фіскальної служби України на користь Прокуратури Київської області 881,00 грн. судового збору.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов до висновку, що договір №1117194 від 07.03.2011 про надання послуг оренди нерухомого майна, укладений між відповідачем 1 та відповідачем 2, є таким, що укладений із метою, що завідомо суперечить інтересам держави та суспільства, за наявності наміру обох сторін, оскільки як продаж спірного об'єкта нерухомого майна так і подальша передача його в оренду завідомо були спрямовані на неправомірне заволодіння державною власністю з подальшим заволодінням приватною юридичною особою коштами державної установи, про що сторона орендаря не могла не знати, оскільки укладаючи вищезазначені договори на основі вільного волевиявлення, відповідач 2 не мав наміру припиняти фактичне користування приміщеннями реабілітаційно-оздоровчого комплексу "Сосновий бір" для проживання та обслуговування студентів та співробітників. Укладення оспорюваного договору оренди мало своїм наслідком втрату державних коштів, які безпідставно сплачувались відповідачем 2 відповідачу 1 у вигляді орендних платежів за користування реабілітаційно-оздоровчим комплексом "Сосновий Бір", яким Університет ДФС України мав право користуватись безоплатно як балансоутримувач.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнення її доводів

Не погоджуючись з прийнятим рішенням суду, Ірпінська фінансово-юридична академія у формі товариства з обмеженою відповідальністю звернулась до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Київської області від 01.10.2018, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову - відмовити повністю.

Апеляційна скарга мотивована тим, що рішення суду першої інстанції є необґрунтованим, прийняте з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, неправильним застосуванням норм матеріального та порушенням норм процесуального права. Зокрема, апелянт зазначає, що питання витрачання бюджетних коштів на оренду реабілатаційно-оздоровчого комплексу Сосновий бір в сумі 13 016 083,20 грн. не досліджувалось та не аналізувалось в жодному судовому процесі, а в ході розслідування кримінальної справи були встановлені обставини надходження коштів, виручених від продажу комплексу, до державного бюджету. Також апелянт вказав, що судом першої інстанції не доведено, що в.о. ректора Шакірова О.В. чи проректор Антипова В.І. при укладені спірного договору оренди діяли з наміром порушити інтереси держави і суспільства та публічний порядок. Також, на думку апелянта, судом першої інстанції невірно визначено строк позовної давності.

Дії суду апеляційної інстанції щодо розгляду апеляційної скарги по суті

Згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями, справу № 911/1108/18 передано на розгляд колегії суддів у складі: Дідиченко М. А. - головуюча суддя; судді - Смірнова Л.Г., Пономаренко Є. Ю.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 21.01.2019 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Ірпінської фінансово-юридичної академії у формі товариства з обмеженою відповідальністю на рішення Господарського суду Київської області від 01.10.2018 у справі № 910/1108/18, призначено справу до розгляду на 27.02.2019 та зупинено дію рішення Господарського суду Київської області від 01.10.2018 у справі № 910/1108/18.

В подальшому, в судовому засіданні 27.02.2019 було оголошено перерву до 20.03.2019.

Позиції учасників справи

05.02.2019 через відділ документального забезпечення суду від прокуратури надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.

Прокурор, заперечуючи проти доводів апелянта, вказав, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, винесеним з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

08.02.2019 через відділ документального забезпечення суду від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.

Позивач заперечуючи проти доводів апеляційної скарги, вказав, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

20.02.2019 через відділ документального забезпечення суду від відповідача 2 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній зазначає, що Університет державної фіскальної служби України повинен бути позивачем у даній справі.

Обставини справи, встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції

Реабілітаційно-оздоровчий комплекс "Сосновий Бір", який розташований за адресою: Київська область, смт. Ворзель, по вулиці Кірова, 3, являючись об'єктом освіти та використовуючись для забезпечення діяльності закладу освіти як гуртожиток для проживання студентів університету, перебував у державній власності та рахувався на балансі Національного університету державної податкової служби України.

Однак, на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого виконавчим комітетом Ірпінської міської ради 20.09.2007 р. згідно рішення виконавчого комітету Ірпінської міської ради № 143 від 31.07.2007 р., за Національним університетом державної податкової служби України Комунальним підприємством Київської обласної ради "Ірпінське бюро технічної інвентаризації" в книзі: 1-29, номер запису: 160, реєстраційний номер: 20350050 було зареєстровано право власності на нерухоме майно - Реабілітаційно-оздоровчий комплекс "Сосновий бір", який розташований за адресою: Київська область, смт. Ворзель, по вулиці Кірова, 3.

В подальшому, між Національним університетом державної податкової служби України та Товариством з обмеженою відповідальністю "Міжрегіональна фінансово-юридична академія", правонаступником якої є Ірпінська фінансово-юридична академія у формі товариства з обмеженою відповідальністю, 26.11.2007 укладено договір купівлі-продажу об'єкта нерухомого майна - реабілітаційно-оздоровчого комплексу "Сосновий бір", що знаходиться за адресою: Київська область, смт. Ворзель, по вулиці Кірова, 3.

Продаж об'єкта нерухомості відбувся на відкритих торгах (аукціоні), що проводилися Товарною біржею "Центральна універсальна біржа" 16.10.2007.

Разом з тим, вказаний договір купівлі-продажу об'єкта нерухомого майна - реабілітаційно-оздоровчого комплексу "Сосновий Бір" укладений всупереч вимогам ст. 5 Закону України "Про приватизацію державного майна", яка встановлює мораторій на приватизацію (відчуження) об'єктів освіти та науки.

За вказаних обставин, зазначене нерухоме майно вибуло з власності держави з порушенням вимог чинного законодавства шляхом укладення цивільно-правової угоди без дозволу уповноваженого державою органу управління державним майном.

Після проведення процедури відчуження, яка не відповідала вимогам законодавства України, вказаний об'єкт нерухомого майна перебував в оренді в Університету для проживання та обслуговування студентів та співробітників вузу. Починаючи з 2008 року по 2014 рік між Університетом та Товариством укладались договори найму (оренди) нерухомого майна. За вказаний період Університетом на користь Товариства за договорами оренди було сплачено 13 016 083,20 грн.

Правовідносини, які були наслідком укладання зазначеного правочину купівлі-продажу прямо суперечать інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, оскільки призвели до втрат державного бюджету на суму 13 016 083,20 грн.

Викладені вище обставини встановлені рішенням Господарського суду Київської області від 15.08.2016 у справі №911/1030/16, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 03.11.2016 та постановою Вищого господарського суду України від 20.02.2017 у вказаній справі.

Так, рішенням господарського суду Київської області від 15.08.2016 р. у справі № 911/1030/16 за позовом заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури і інтересах держави в особі Державної фіскальної служби України та Регіонального відділення Фонду державного майна України в Київській області до Національного університету державної податкової служби України, Ірпінської фінансово-юридичної академії у формі товариства з обмеженою відповідальністю та виконавчого комітету Ірпінської міської ради Київської області про визнання незаконним та скасування рішення та повернення майна у державну власність визнано незаконним та скасовано рішення виконавчого комітету Ірпінської міської ради № 143 від 31.07.2007 р. та витребувано з незаконного чужого володіння Ірпінської фінансово-юридичної академії у формі товариства з обмеженою відповідальністю на користь держави в особі уповноваженого органу Державної фіскальної служби України об'єкт нерухомого майна - реабілітаційно-оздоровчого комплексу "Сосновий бір", що знаходиться за адресою: Київська область, смт. Ворзель, по вулиці Кірова, 3, загальною вартістю 1 665 384,25 грн.

Згідно ч. 4 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Колегією суддів встановлено, що 07.03.2011 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Міжрегіональна фінансово-юридична академія", правонаступником якого є Ірпінська фінансово-юридична академія у формі товариства з обмеженою відповідальністю, та Національним університетом ДПС України укладено оспорюваний договір №1117194 про надання послуг оренди нерухомого майна, відповідно до умов якого:

- орендодавець зобов'язується передати орендарю в строкове платне користування приміщення майнового комплексу для проживання та обслуговування студентів і співробітників Національного університету ДПС України, що знаходиться за адресою: смт. Ворзель, Київської області по вул.. Кірова,3 площею 3461 кв.м., а орендар зобов'язується прийняти це майно та після припинення цього договору повернути майно орендодавцю в належному стані (пункт 1.1 договору);

- майно, що надається в користування, належить орендодавцю за правом власності на підставі договору купівлі-продажу від 26.11.2007 №4031 (приватний нотаріус Ірпінського міського нотаріального округу Запісочний О.В.), зареєстрованого в комунальному підприємстві Київської обласної ради "Ірпніське міське державне бюро технічної інвентаризації" 29.12.2007 за номером 17260560 (пункт 1.2 договору);

- орендодавець протягом тижня з дня набрання чинності цим договором передає, а орендар приймає у користування майно, що оформляється відповідним актом, який підписується сторонами (пункт 2.1 договору);

- орендар за користування орендованим майном сплачує орендну плату. Розмір орендної плати з урахуванням індексації становить: 288 128,25 грн. за 1 місяць з урахуванням ПДВ. Загальна сума договору складає 28881282,50 грн. з урахуванням ПДВ (пункт 3.1 договору);

- цей договір вважається укладеним і набирає чинності з 07.03.2011 і діє до 31.12.2011 року (пункт 9.1 договору);

29.12.2011 між сторонами укладено додаткову угоду №1 до договору, відповідно до умов якої сторони погодили внести зміни в п.9.1 та викласти його в наступній редакції: цей договір вважається укладеним і набирає чинності з 07.03.2011 і діє до 29.02.2012.

06.02.2012 між сторонами укладено додаткову угоду №2, відповідно до умов якої сторони погодили внести зміни в п.3.1 та викласти його в наступній редакції: загальна сума договору складає 3 262 355,35 грн.

На виконання умов договору відповідачем 2 перераховано на рахунок відповідача 1 грошові кошти в загальній сумі 3 262 355,35 грн., що підтверджується залученими до матеріалів справи платіжними дорученнями: платіжне доручення №278 від 30.03.2011 на суму 288 128,25 грн., платіжне доручення №381 від 28.04.2011 на суму 288 128,25 грн., платіжне доручення №662 від 09.08.2011 на суму 288 128,25 грн., платіжне доручення №664 від 11.08.2011 на суму 288 128,25 грн., платіжне доручення №713 від 01.09.2011 на суму 288 128,25 грн., платіжне доручення №671 від 17.08.2011 на суму 288 128,25 грн., платіжне доручення №879 від 27.10.2011 на суму 288 128,25 грн., платіжне доручення від 29.09.2011 на суму 288 128,25 грн., платіжне доручення №988 від 30.11.2011 на суму 288 128,25 грн., платіжне доручення №82 від 09.02.2012 на суму 92944,60 грн., платіжне доручення №1 від 13.01.2012 на суму 288128,25 грн., платіжне доручення №118 від 02.03.2012 на суму 288 128,25 грн.

Звертаючись з даним позовом до суду, прокурор посилається на те, що вищезазначений договір оренди нерухомого майна № 1117194 від 07.03.2011 р. завідомо суперечить інтересам держави і суспільства. Прокурор вказує, що реабілітаційно-оздоровчий комплекс "Сосновий бір", що знаходиться за адресою: Київська область, смт. Ворзель, по вулиці Кірова, 3, будучи державною власністю, перебував на балансі Національного університету ДПС України, був об'єктом освіти, оскільки використовувався для забезпечення діяльності закладу освіти в якості гуртожитку для проживання студентів університету.

Крім того, прокурор вказує, що відповідач-2, безпідставно зареєструвавши за собою право власності на реабілітаційно-оздоровчий комплекс "Сосновий бір", незаконно відчужив вказане майно відповідачу-1 згідно договору купівлі-продажу об'єкта нерухомого майна від 26.11.2007 р., та після чого взяв у останнього зазначене майно в оренду для проживання та обслуговування студентів і співробітників Національного університету державної податкової служби України.

Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови

Щодо підстав для здійснення прокуратурою представництва інтересів держави в суді, слід зазначити наступне.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Європейський Суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити … скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі "Ф.В. проти Франції" (F.W. v. France) від 31.03.2005, заява 61517/00, п. 27).

Суд звертав також увагу на категорії справ, де підтримка прокурора не порушує справедливого балансу. Зокрема, у справі "Менчинська проти Російської Федерації" (рішення від 15.01.2009, заява № 42454/02, п. 35) ЄСПЛ висловив таку думку (у неофіційному перекладі):

"Сторонами цивільного провадження виступають позивач і відповідач, яким надаються рівні права, в тому числі право на юридичну допомогу. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави".

Водночас, ЄСПЛ уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо Суд вирішує наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін.

У Рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи від 27.05.2003 № 1604 (2003) "Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону" щодо функцій органів прокуратури, які не відносяться до сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені і ефективні органи.

З огляду на вищенаведене, з урахуванням ролі прокуратури в демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження зміст п. 3 ч. 1 ст.131-1 Конституції України щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено.

Отже, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України).

Положення п. 3 ч. 1 ст.131-1 Конституції України відсилає до спеціального закону, яким мають бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким законом є Закон України "Про прокуратуру".

Відповідно до ч. 3 ст. 23 цього Закону прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття "інтерес держави".

У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 № 3-рп/99 Конституційний Суд України, з'ясовуючи поняття "інтерес держави" висловив міркування, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо (п. 3 мотивувальної частини).

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.

Із врахуванням того, що "інтерес держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обгрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (п. 4 мотивувальної частини).

Ці міркування Конституційний Суд зробив у контексті офіційного тлумачення Арбітражного процесуального кодексу України, який уже втратив чинність. Однак висловлене Судом розуміння поняття "інтереси держави" має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у ст. 131-1 Конституції України та ст. 23 Закону "Про прокуратуру".

Отже, Суд вважає, що "інтереси держави" охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація "інтерес держави", особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необгрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.

Пункт 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції передбачає можливість представництва прокурором інтересів держави у виключних випадках. Тому, необхідно з'ясувати, що мається на увазі під "виключним випадком" і чи є таким випадком ситуація у справі.

Аналіз ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" дає підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках:

(1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження;

(2) у разі відсутності такого органу.

Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.

"Не здійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

"Здійснення захисту неналежним чином" виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

"Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Суд звертає увагу, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

Прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.

У даному випадку, колегія суддів вважає, що не вчинення Державною фіскальною службою України (як органом уповноваженим державою здійснювати управління та контроль за ефективним використанням об'єктів державної власності та виділених установам, засновником яких вона є) заходів щодо оскарження договору про надання послуг оренди нерухомого майна №1117194 від 07.03.2011 та стягнення в дохід державного бюджету коштів, які були сплачені на його виконання, порушує економічні інтереси держави та потребувало вжиття заходів прокурорського реагування.

Таким чином, наведене є підставою для захисту інтересів держави органами прокуратури шляхом звернення до суду з позовом в інтересах держави в особі органу уповноваженого державою здійснювати управління та контроль за ефективним використанням об'єктів державної власності.

Стосовно доводів Університету державної фіскальної служби України про те, що саме він є належним позивачем у справі, а не Державна фіскальна служба України, слід зазначити наступне.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" управління об'єктами державної власності - здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб'єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об'єктів, пов'язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб.

В силу положень ст. 4 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" Державна фіскальна служба України, як центральний орган виконавчої влади (уповноважений орган управління) відноситься до суб'єктів управління об'єктами державної власності у зв'язку наявністю відповідних повноважень.

Відповідно до п.п.11,38 ч.1 ст.6 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" Державна фіскальна служба України як уповноважений орган управління має повноваження щодо ведення обліку об'єктів державної власності, що перебувають в її управлінні, здійснення контролю за ефективним використанням та збереженням таких об'єктів та виконання інших передбачених законодавством функцій з управління об'єктами державної власності.

Відповідно до підпунктів 83 та 85 п.4 Положення про Державну фіскальну службу України, затвердженого постановою КМУ від 21.05.2014 №236, ДФС відповідно до покладених на неї завдань здійснює внутрішній аудит та контроль за дотриманням вимог законодавства і виконанням службових, посадових обов'язків у ДФС, її територіальних органах, на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери її управління та здійснює управління об'єктами державної власності.

Згідно даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, Університет Державної фіскальної служби України за організаційно-правовою формою являється державним закладом, засновником якого є Державна фіскальна служба України, що підтверджує факт наявності у Державної фіскальної служби України повноважень щодо здійснення контролю за ефективним використанням нерухомого майна - реабілітаційно-оздоровчого комплексу "Сосновий Бір", що розташований за адресою: смт. Ворзель, вул. Кірова, 3 та перебуває на балансі Університету Державної фіскальної служби України.

Отже, прокурором було вірно визначено позивача у даній справі, а тому вказані доводи відповідача 2 відхиляються колегією суддів за необґрунтованістю.

Стосовно суті позовних вимог, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Положення ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України та ст. 20 Господарського кодексу України передбачають такий спосіб захисту порушеного права як визнання недійсним правочину (господарської угоди).

Згідно з ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ст. 215 ЦК України).

Згідно з статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Перелік вказаних вимог, додержання яких є необхідним для дійсності правочину, є вичерпним.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Приписами ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України встановлено, що у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним.

Необхідною умовою для визнання господарського договору недійсним як такого, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства є наявність наміру хоча б у однієї з сторін щодо настання відповідних наслідків.

До господарських договорів, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави і суспільства слід відносити, зокрема, ті, які спрямовані на використання всупереч законові державної або комунальної власності.

Для прийняття рішення зі спору необхідно встановлювати, у чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення господарського договору, якою із сторін і в якій мірі виконано зобов'язання, а також наявність наміру у кожної із сторін.

Наявність такого наміру у сторін (сторони) означає, що вони (вона), виходячи з обставин справи, усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладеного договору і суперечність його мети інтересам держави і суспільства та прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків.

Як було встановлено в рішенні Господарського суду Київської області від 15.08.2016 у справі №911/1030/16, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 03.11.2016 та постановою Вищого господарського суду України від 20.02.2017, укладений між Національним університетом державної податкової служби України та товариством з обмеженою відповідальністю "Міжрегіональна фінансово-юридична академія", правонаступником якої є Ірпінська фінансово-юридична академія у формі товариства з обмеженою відповідальністю договір купівлі-продажу об'єкта нерухомого майна - реабілітаційно-оздоровчого комплексу "Сосновий Бір", що знаходиться за адресою: Київська область, смт. Ворзель, по вулиці Кірова, 3. суперечить вимогам ст. 5 Закону України "Про приватизацію державного майна", яка встановлює мораторій на приватизацію (відчуження) об'єктів освіти та науки.

А тому, зазначене нерухоме майно вибуло з власності держави з порушенням вимог чинного законодавства шляхом укладення цивільно-правової угоди без дозволу уповноваженого державою органу управління державним майном.

Крім того, у рішенні від 15.08.2016 у справі №911/1030/16 у справі також було встановлено, що після проведення процедури відчуження, яка не відповідала вимогам законодавства України, вказаний об'єкт нерухомого майна перебував в оренді в Університету для проживання та обслуговування студентів та співробітників вузу. Починаючи з 2008 року по 2014 рік між Університетом та Товариством укладались договори найму (оренди) нерухомого майна. За вказаний період Університетом на користь Товариства за договорами оренди було сплачено 13 016 083,20 грн.

Правовідносини, які були наслідком укладання зазначеного правочину купівлі-продажу прямо суперечать інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, оскільки призвели до втрат державного бюджету на суму 13 016 083,20 грн.

З огляду на вищевикладене, є необґрунтованими доводи апелянта про те, що вказані обставини є виключно позицією прокуратури, а питання витрачання бюджетних коштів на оренду реабілітаційно-оздоровчого комплексу "Сосновий Бір" 13 016 083,20 грн. не досліджувалося в жодному судовому процесі.

Таким чином, оскільки реабілітаційно-оздоровчий комплекс "Сосновий Бір" будучи державним майном, до незаконного його відчуження, перебував на балансі Національного університету державної податкової служби України (правонаступником якого є Університет державної фіскальної служби України), що обумовлювало безоплатне користування університетом вказаним майном для цілей для яких воно призначено та з огляду на те, що після незаконного відчуження реабілітаційно-оздоровчого комплексу, Національний університет державної податкової служби України на підставі оскаржуваного договору взяв зазначене майно в строкове платне користування, хоча до цього були всі підстави для користування вказаним нерухомим майном університетом безоплатно, то протиправність укладення оскаржуваного договору і суперечність його мети інтересам держави і суспільства, є очевидною, про що сторони оскаржуваного договору усвідомлювали та повинні були усвідомлювати.

При цьому, такі дії сторін договору спрямовані на незаконне заволодіння коштами Державного бюджету України, оскільки їх наслідки призвели до втрат коштів державного закладу, які безпідставно сплачувались відповідачу 1 у вигляді орендних платежів за користування Університетом реабілітаційно-оздоровчим комплексом "Сосновий Бір" на підставі оскаржуваного договору.

За вказаних обставин, оскаржуваний договір підлягає визнанню недійсним, як такий, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, а тому відповідно суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення вказаної вимоги.

При цьому, підлягають відхиленню доводи апелянта про відсутність наміру у відповідачів на незаконне заволодіння коштами Державного бюджету України, оскільки, як вказує скаржник, в ході розслідування кримінальної справи були встановлені обставини надходження коштів, виручених від продажу комплексу, до державного бюджету.

Так, слід зазначити, що факт встановлення обставин надходження коштів, виручених від продажу комплексу, до державного бюджету жодним чином не може підтвердити обставин відсутності умислу у сторін оскаржуваного договору оренди на заволодіння коштами Державного бюджету України, оскільки апелянтом не доведено, що орендні платежі, сплачені за вказаним договором, надійшли саме до Державного бюджету України.

При цьому, для розгляду даної справи обставини надходження коштів, виручених саме від продажу комплексу, до державного бюджету, не є суттєвими та не можуть вплинути на результат вирішення цього спору.

Таким чином, вказані доводи апелянта про недоведеність наявності наміру у сторін оскаржуваного правочину на незаконне заволодіння коштами Державного бюджету України, є необґрунтованими та підлягають відхиленню у зв'язку з вищевикладеним.

Стосовно доводів скаржника про те, що умисел у обох сторін чи однієї із сторін правочину, спрямований на незаконний результат повинен встановлюватись під час розслідування кримінальної справи та її розгляду в суді (обвинувальний вирок суду), слід зазначити наступне.

Наведена вище ст.228 Цивільного кодексу України не передбачає, що наявність вказаних в ній підстав для визнання нікчемним або недійсним правочину має доводитись лише якимось певним переліком чітко визначених засобів доказування, зокрема і, лише вироком суду про притягнення до кримінальної відповідальності сторони такого правочину, яка його вчинила з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

В постановах Верховного Суду України від 06.07.2015 року по справі № 6-166цс15 та від 13.04.2016 року по справі № 6-1528цс15, на які посилається апелянт, зазначено, що при кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України потрібно враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін, та що доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Отже, Верховним Судом України саме як приклад було зазначено про можливість, а не обов'язковість, бути таким доказом, в тому числі, але не виключно, вироку суду у кримінальній справі.

Таким чином, зазначені доводи скаржника також не можуть бути підставою для задоволення вимог апеляційної скарги.

Доводи апелянта про те, що правовий статус добросовісного власника майна - реабілітаційно-оздоровчого комплексу "Сосновий Бір", що знаходиться за адресою: Київська область, смт. Ворзель, по вулиці Кірова, 3, відповідач 1 втратив лише після набрання рішенням Господарського суду Київської області від 15.08.2016 у справі № 911/1030/16 законної сили, тобто 03.11.2016, оскільки купівля вказаного об'єкта нерухомості відбулась на відкритих торгах (аукціоні), а тому до 03.11.2016 відповідач 1 був добросовісним власником зазначеного майна, відхиляються судом апеляційної інстанції, з огляду на наступне.

Вказаним судовим рішенням від 15.08.2016 у справі № 911/1030/16 встановлено, що процедура відчуження реабілітаційно-оздоровчого комплексу "Сосновий Бір", не відповідала вимогам законодавства України та об'єкт нерухомого майна вибув з державної власності всупереч законодавству та волі держави, у зв'язку з чим рішенням суду витребувано з незаконного чужого володіння Ірпінської фінансово-юридичної академії у формі Товариства з обмеженою відповідальністю на користь держави в особі уповноваженого органу Державної фіскальної служби України об'єкт нерухомого майна - реабілітаційно-оздоровчий комплекс "Сосновий Бір".

В той же час, продаж майна на торгах (аукціоні), проведених з порушенням порядку, встановленого чинним законодавством, виключає можливість визнання особи, яка придбала товар на таких торгах (аукціоні), добросовісним набувачем відповідного майна.

За вказаних вище обставин, посилання апелянта на його статус добросовісного власника зазначеного вище майна є безпідставним.

Стосовно посилань апелянта в обґрунтування вимог апеляційної скарги на рішення Господарського суду Київської області від 17.02.2009 у справі №18/007-09, яким визнано за товариством з обмеженою відповідальністю "Міжрегіональна фінансово-юридична академія" право власності на: реабілітаційно-оздоровчий комплекс "Сосновий Бір", що знаходиться по вулиці Кірова, 3 в с.м.т. Ворзель, міста Ірпінь, Київської області; комплекс будівель загальною площею 1109,4 кв.м., розташованих по вулиці Годованця, 1, міста Камянець-Подільський, Хмельницької області; комплекс будівель і споруд загальною площею 2683,3 кв.м., розташованих за адресою: АР Крим, м. Сімферополь, вул. Елеваторна, 8-б та зобов'язано Національний університет державної податкової служби України виконати зобов'язання за договорами купівлі-продажу від 26.11.2007 року та 20.08.2008 року, слід зазначити наступне.

Так, вказані обставини жодним чином не можуть вплинути на результат розгляду даного спору, оскільки, як вже було зазначено, судовим рішенням від 15.08.2016 у справі №911/1030/16 встановлено, що процедура відчуження реабілітаційно-оздоровчого комплексу "Сосновий Бір", не відповідала вимогам законодавства України та об'єкт нерухомого майна вибув з державної власності всупереч законодавству та волі держави.

Також, колегією суддів враховується, що рішення Господарського суду Київської області від 17.02.2009 у справі №18/007-09, на яке посилається апелянт, було скасовано постановою Вищого господарського суду України від 15.12.2009, а справу №18/007-09 передано на новий розгляд до господарського суду Київської області.

За результатом нового розгляду ухвалою Господарського суду Київської області від 18.02.2010 провадження у справі № 18/007-09/9-10 припинено у зв'язку з відмовою позивача від позову.

Таким чином, враховуючи викладене вище, посилання апелянта на рішення Господарського суду Київської області від 17.02.2009 у справі №18/007-09 не може бути підставою для задоволення вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Згідно ч. 3 ст. 216 Цивільного кодексу України правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

В даному випадку статтею 228 Цивільного кодексу України встановлені особливі правові наслідки вчинення правочину, який суперечить інтересам держави і суспільства.

Частиною 3 ст. 228 Цивільного кодексу України встановлено, якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

Визнання недійсним договору № 1117194 про надання послуг оренди нерухомого майна від 07.03.2011 з причин недодержання сторонами вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, є підставою для стягнення за рішенням суду в дохід держави все одержане за таким правочином.

Як уже зазначалось, на виконання умов договору оренди нерухомого майна від № 1117194 від 07.03.2011 р. відповідачем-2 перераховано на рахунок відповідача-1 грошові кошти з орендної плати в сумі 3 262 355,35 грн.

З огляду на зазначені приписи ст. 228 Цивільного кодексу України та враховуючи, що оскаржуваний договір оренди визнано судом недійсним, як такий, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, вимога прокурора про стягнення з першого відповідача в дохід держави грошових коштів в сумі 3 262 355,35 грн., сплачених Університетом на користь відповідача 1 за вказаним договором оренди як орендні платежі є обґрунтованою, а тому правомірно задоволена місцевим господарським судом.

Стосовно наданих апелянтом на стадії апеляційного провадження додаткових доказів, які на думку скаржника, підтверджують обставини витрачання ним коштів, отриманих від здачі в оренду спірних приміщень, на оплату податків, ремонтних робіт в цих приміщеннях, на придбання меблів, слід зазначити наступне.

Відповідно до ч. 3 ст. 269 Господарського процесуального кодексу України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.

Відповідача 1 жодних доказів на підтвердження неможливості подання вказаних документів до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього не надав.

При цьому, зазначені документи були подані першим відповідачем навіть не разом із апеляційною скаргою, а пізніше, вже під час її розгляду по суті.

Слід також зазначити, що надані документи датовані до прийняття судом першої інстанції, оскаржуваного у даній справі, рішення.

В свою чергу, ч. 3 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує, зокрема, відповідача подати суду першої інстанції докази разом з поданням відзиву.

Першим відповідачем жодних доказів на підтвердження своїх доводів до суду першої інстанції не подавалось.

З огляду на вищевикладене, надані першим відповідачем документи не можуть бути прийняті судом апеляційної інстанції.

У будь - якому випадку вказані документи не можуть бути підставою для відмови у задоволенні вимоги про стягнення з першого відповідача в дохід держави грошових коштів в сумі 3 262 355,35 грн., сплачених Університетом на користь першого відповідача за договором оренди, що визнано недійсним як такий, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

Стосовно заяви першого відповідача про застосування строку позовної давності, слід зазначити наступне.

Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до статті 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Початок перебігу позовної давності визначається відповідно до правил статті 261 Цивільного кодексу України.

Відповідно до частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти.

Порівняльний аналіз змісту термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться в статті 261 ЦК, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 ГПК України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Вказана правова позиція узгоджується з усталеною судовою практикою як Верховного Суду України в постановах від 17.02.2016 у справі №6-2407цс15, від 01.07.2015 у справі №6-178гс15, так і Верховного Суду, зокрема в постанові від 15.05.2018 у справі № 911/3210/17, від 08.05.2018 у справі №911/2534/17.

Частиною 2 статті 2 ЦК передбачено, що одним з учасників цивільних правовідносин є держава, яка згідно зі статтями 167, 170 цього Кодексу набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

За змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

При цьому, і в разі пред'явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою, уповноваженою на це, особою, позовна давність починає обчислюватися з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів або інтересів територіальної громади.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 у справі № 359/2012/15-ц, від 20.11.2018 у справі №907/50/16.

Таким чином, визначаючи початок перебігу позовної давності у цьому спорі, слід враховувати, коли про порушене право дізналася або могла дізнатися саме держава в особі уповноваженого органу, а не конкретний позивач або прокурор.

Наведе відповідає висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України у справах №3-932гс17 від 18.10.2017, №3-869гс17 від 16.08.2017, №3-455гс17 від 07.06.2017, №3-1486гс16 від 22.03.2017, №916/2122/13 від 22.04.2015, №11/163/2011/5003 від 25.03.2015 та підтримується усталеною судовою практикою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 24.01.2018 у справі № 914/801/17, від 19.06.2018 у справі №922/2756/17.

У даному випадку, підстави для звернення прокурора з даним позовом до суду виникли у зв'язку з прийняттям Господарським судом Київської області рішення від 15.08.2016 у справі № 911/1030/16, оскільки саме вказаним рішенням встановлені обставини незаконності вибуття з володіння держави належного їй об'єкта нерухомого майна - реабілітаційно-оздоровчого комплексу "Сосновий Бір", що знаходиться за адресою: Київська область, смт Ворзель, по вулиці Кірова, 3, загальною вартістю 1 665 384,25 грн., які створили правову підставу для стягнення незаконно сплачених бюджетних коштів за користування вказаним майном.

Таким чином, перебіг позовної давності для позивача - Державної фіскальної служби України розпочався з моменту набрання рішенням законної сили, тобто з 03.11.2016 (дата прийняття постанови апеляційним судом, якою вказане рішення залишено без змін).

Із даним позовом прокурор звернувся до суду 24.05.2018 (що підтверджується відбитком органу поштового зв'язку на конверті), тобто без пропуску трирічного строку позовної давності.

При цьому, колегія суддів вважає обґрунтованим висновок місцевого господарського суду про те, що даний позов заявлений на захист права власності в інтересах власника нерухомого майна (держави) в особі органу, уповноваженого управляти зазначеним майном (ДФС України) до сторін правочину, укладеного відносно цього майна із метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

Разом із тим, правовий титул власника - держави в особі ДФС України, а відтак і можливість звернення до суду з даним позовом було відновлено прийняттям та набранням законної сили рішення Господарського суду Київської області від 15.08.2016 у справі №911/1030/16.

Враховуючи викладене, доводи апелянта про пропуск строку позовної давності за заявленими у даній справі вимогами є необґрунтованими та відхиляються судом.

Таким чином, місцевий господарський суд дійшов вірного висновку про задоволення позовних вимог.

Колегією суддів при перегляді даної справи в апеляційному порядку також враховуються висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 15.02.2018 у аналогічній справі №911/1023/17, якою залишено в силі рішення Господарського суду Київської області від 08.08.2017 про задоволення позову прокурора.

Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги

Оскільки реабілітаційно-оздоровчий комплекс "Сосновий Бір" будучи державним майном, до незаконного його відчуження, перебував на балансі Національного університету державної податкової служби України (правонаступником якого є Університет державної фіскальної служби України), що обумовлювало безоплатне користування університетом вказаним майном для цілей для яких воно призначено та з огляду на те, що після незаконного відчуження реабілітаційно-оздоровчого комплексу, Національний університет державної податкової служби України на підставі оскаржуваного договору взяв зазначене майно в строкове платне користування, хоча до цього були всі підстави для користування вказаним нерухомим майном університетом безоплатно, то протиправність укладення оскаржуваного договору і суперечність його мети інтересам держави і суспільства, є очевидною, про що сторони оскаржуваного договору усвідомлювали та повинні були усвідомлювати.

З огляду на зазначені приписи ст. 228 Цивільного кодексу України та враховуючи, що оскаржуваний договір оренди визнано судом недійсним, як такий, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, вимога прокурора про стягнення з першого відповідача в дохід держави грошових коштів в сумі 3 262 355,35 грн., сплачених Університетом на користь першого відповідача за вказаним договором оренди як орендні платежі є обґрунтованою, а тому правомірно задоволена місцевим господарським судом.

Відповідно до ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

За таких обставин, висновки суду першої інстанції про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, а тому рішення господарського суду Київської області від 01.10.2018 року у справі № 910/1108/18 відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам та матеріалам справи і підстав для його скасування не вбачається.

Згідно із ст. 129 ГПК України, витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на заявника.

Керуючись ст.ст. 74, 129, 269, 275, 276, 281 - 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -

П О С Т А Н О В И В :

1. Апеляційну скаргу Ірпінської фінансово-юридичної академії у формі товариства з обмеженою відповідальністю на рішення Господарського суду Київської області від 01.10.2018 року у справі № 910/1108/18 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Київської області від 01.10.2018 року у справі № 910/1108/18 залишити без змін.

3. Судові витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційної скарги покласти на апелянта.

4. Скасувати зупинення дії рішення Господарського суду Київської області від 01.10.2018 року у справі № 910/1108/18.

5. Матеріали справи № 910/1108/18 повернути до місцевого господарського суду.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання її повного тексту.

Повний текст постанови складено 25.03.2019 р.

Головуючий суддя М.А. Дідиченко

Судді Л.Г. Смірнова

Є.Ю. Пономаренко