Постанова

від 18.03.2019 по справі 461/4258/16-ц

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 461/4258/16-ц Головуючий у 1 інстанції: Стрельбицький В.В.

Провадження № 22-ц/811/1632/18 Доповідач в 2-й інстанції: Шеремета Н. О.

Категорія: 2

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 березня 2019 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого: Шеремети Н.О.

суддів: Крайник Н.П., Цяцяка Р.П.

секретаря: Куцика І.Б.

з участю: представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3

представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_2, ОСОБА_9 на рішення Галицького районного суду м. Львова від 23 квітня 2018 року, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_9, ОСОБА_2 звернулись з позовом до ОСОБА_8, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_6, ОСОБА_12, Львівської міської ради, Управління комунальної власності Львівської міської ради, виконавчого комітету Львівської міської ради, третя особа ОСОБА_13 про визнання незаконним та скасування рішення виконавчого комітету Львівської міської ради №1248 від 28.12.2007 року про проектування та будівництво ОСОБА_8 житлового будинку на АДРЕСА_1; визнання незаконним та скасування наказу Управління комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради від 12.04.2012 року про оформлення ОСОБА_8 права власності на житловий будинок АДРЕСА_1; визнання недійсним свідоцтва про право власності НОМЕР_1 від 12.04.2012 року на житловий будинок АДРЕСА_1, видане управлінням комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради на ім'я ОСОБА_8; скасування державної реєстрації права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 співвласників: ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_6, ОСОБА_12; визнання незаконним та скасування пункту 1 та 4 ухвали Львівської міської ради, пункту 2 додатку до ухвали від 30.05.2013 року № 2428 про затвердження громадянам технічних документацій із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок на місцевості і передачу громадянам у власність, спільну власність та оренду земельних ділянок в частині, що стосується затвердження технічної документації й передачі у власність та оренду ОСОБА_10 земельної ділянки для обслуговування житлового будинку АДРЕСА_1 розміром 1000 кв.м., кадастровий номер НОМЕР_2, розміром 270 кв.м., кадастровий номер НОМЕР_3; скасування державної реєстрації права власності на земельні ділянки розміром 1000 кв.м., кадастровий номер НОМЕР_2, розміром 270 кв.м., кадастровий номер НОМЕР_3 надані для обслуговування житлового будинку АДРЕСА_1 та вилучення з Державного земельного кадастру усіх записів щодо вказаних земельних ділянок; усунення перешкод у користуванні присадибною ділянкою житлового будинку АДРЕСА_1 шляхом зобов'язання ОСОБА_8, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_4, ОСОБА_12 протягом трьох місяців з дати набрання законної сили рішенням суду знести житловий будинок АДРЕСА_1 та приведення присадибної ділянки житлового будинку АДРЕСА_1 до первісного стану.

В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що відповідно до договору купівлі - продажу набула у власність Ѕ частину житлового будинку та Ѕ частину земельної ділянки на АДРЕСА_1. Посилаючись на ст. 30 ЗК України у редакції 1963 року, вважає, що при переході до неї права власності на частину житлового будинку, до неї також перейшло право власності та право користування земельною ділянкою, закріпленою за будинковолодінням АДРЕСА_1,а відтак у неї виникло право спільного користування разом з ОСОБА_8 спірною земельною ділянкою. Вважає, що будівництво житлового будинку на земельній ділянці, яка перебуває у спільному користуванні, без її згоди, як спільного землекористувача, є незаконним. Оскільки вона, як землекористувач земельної ділянки, закріпленої за будинковолодінням АДРЕСА_1 площею 0.12 га, згоди на вилучення частини земельної ділянки та на будівництво ОСОБА_8 на спірній земельній ділянці житлового будинку, вона, як землекористувач, не надавала, а відтак оспорювані нею рішення Львівської міської ради, виконавчого комітету Львівської міської ради, накази директорів Департаментів та Управлінь виконкому Львівської міської ради, якими надавався дозвіл на будівництво, на узаконення об єкту самочинного будівництва, є незаконними, а тому підлягають визнанню недійсними та скасуванню, а об'єкт самочинного будівництва, яким є житловий будинок АДРЕСА_1 - знесенню. Вважаючи незаконними правовстановлюючі документи на житловий будинок АДРЕСА_1, позивач вважає, що ОСОБА_8 не мав права на його відчуження, а відтак договори дарування ОСОБА_8 частин самочинно збудованого житлового будинку підлягають визнанню недійсними в судовому порядку.

Оскаржуваним рішенням позов задоволено частково, визнано незаконним та скасовано рішення виконавчого комітету Львівської міської ради №1248 від 28.12.2007 року про проектування та будівництво ОСОБА_8 житлового будинку на АДРЕСА_1. Визнано незаконним та скасовано наказ Управління комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради від 12.04.2012 року про оформлення ОСОБА_8 права власності на житловий будинок АДРЕСА_1. Визнано недійсним свідоцтва про право власності НОМЕР_1 від 12.04.2012 року на житловий будинок АДРЕСА_1, видане управлінням комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради на ім'я ОСОБА_8. Скасовано державну реєстрацію права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 співвласників: ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_6, ОСОБА_12. Визнано незаконним та скасовано пункти 1 та 4 ухвали Львівської міської ради, пункт 2 додатку до ухвали від 30.05.2013 року № 2428 про затвердження громадянам технічних документацій із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок на місцевості і передачу громадянам у власність, спільну власність та оренду земельних ділянок в частині, що стосується затвердження технічної документації й передачі у власність та оренду ОСОБА_10 земельної ділянки для обслуговування житлового будинку АДРЕСА_1 розміром 1000 кв.м., кадастровий номер НОМЕР_2, розміром 270 кв.м., кадастровий номер НОМЕР_3. Скасовано державну реєстрацію права власності на земельні ділянки розміром 1000 кв.м., кадастровий номер НОМЕР_2, розміром 270 кв.м., кадастровий номер НОМЕР_3. В решті позовних вимог відмовлено.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_8, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_6, ОСОБА_12, Львівської міської ради, Управління комунальної власності Львівської міської ради, Виконавчого комітету Львівської міської ради на користь ОСОБА_9 3 672,46 грн. судових витрат.

Рішення суду в апеляційному порядку оскаржили ОСОБА_4, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_2, ОСОБА_9, вважають, що рішення суду ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права при неповно з'ясованих обставинах, що мають значення для справи, а висновки суду не відповідають дійсним обставинам справи.

ОСОБА_8 в апеляційній скарзі зазначає, що ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції посилався на положення ст. 30 ЗК України в редакції 1990 року, відповідно до якої при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об'єктами переходить у розмірах, передбачених статтею 67 цього Кодексу, і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення і, якщо інше не передбачено у договорі відчуження - будівлі та споруди. Згідно ст. 67 ЗК України (в редакції 1990 року) розмір ділянок для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) повинен бути не більше: у сільських населених пунктах - 0,25 гектара, селищах міського типу - 0,15 гектара, а для членів колективних сільськогосподарських підприємств і працівників радгоспів - не більше 0,25 гектара, у містах - 0,1 гектара. З врахуванням положень ст. 30 ЗК в редакції 1990 року до позивачів згідно договору купівлі-продажу частини будинку та земельної ділянки перейшло право власності на максимально можливий розмір земельної ділянки, передбачений чинним законодавством для даної місцевості - 0,1 га і доказів про те, що для обслуговування житлового будинку необхідна земельна ділянка, яка перевищує 0,1 га, позивачі суду не надали. Також судом не застосовано та не мотивовано незастосування ст. 267 ЦК України щодо наслідків спливу позовної давності. Апелянт також не погоджується з висновками суду про те, що спірний будинок побудовано на земельній ділянці, яка перебувала на праві постійного користування позивача, оскільки позивачка ОСОБА_13, у відповідності до принципу цілісності земельної ділянки із будівлею, яка на ній розташована, втратила право користування земельною ділянкою при продажі будинку. У свою чергу, позивачка ОСОБА_9 набула права лише на земельну ділянку пл. 1000 кв.м., розмір якої є достатнім для обслуговування житлового будинку АДРЕСА_1 відповідно до норм та приписів ст. 67 ЗК України (в редакції 1990 року). Крім цього, згідно з розпорядженням Галицької районної адміністрації Львівської міської ради №139 від 16.03.2012 року спірному будинку присвоєно номер 20-а (а.с. 117 т.2), згідно наказу Управління комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради від 12.04 2012 року, ОСОБА_8 оформлено право власності на новозбудований житловий будинок загальною площею 867 кв.м. (а.с. 123, 124 т.2), яке зареєстровано ОКП ЛОР "БТІ та ЕО" 25.04.2012 року (а.с. 125 т.2). На підставі договору дарування від 17.08.2012 року новим власником спірного будинку є ОСОБА_10, а тому висновок суду першої інстанції про те, що будівництво відповідачем житлового будинку на спірній земельній ділянці є самочинним, не відповідає встановленим обставинам справи та суперечить вказаним вище нормам матеріального права. Щодо визнання незаконними та скасування рішень та ухвал органів місцевого самоврядування апелянт зазначає, що відповідно до рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009, позов, предметом якого є рішення органу місцевого самоврядування щодо передачі у власність та оренду земельної ділянки, тобто ненормативний акт, що застосовується одноразово і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, не може бути задоволений, оскільки таке рішення органу місцевого самоврядування вичерпало свою дію шляхом виконання. Його скасування не породжує наслідків для власника чи орендаря земельної ділянки, оскільки у таких осіб виникло право власності або володіння земельною ділянкою і це право ґрунтується на правовстановлюючих документах. З вищенаведених підстав апелянт просить рішення суду в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_9 та ОСОБА_2 скасувати та ухвалити в цій частині вимог нове судове рішення, яким в задоволенні позову відмовити. Рішення суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_9 та ОСОБА_2 про знесення самочинного будівництва залишити без змін.

Апелянт ОСОБА_4 в апеляційній скарзі зазначає, що є співвласником 12/100 частки житлового будинку по АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі - продажу, від 31.12.2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Новосад О.П., який ніким не оспорювався, не визнавався судом недійсним і є законною правовою підставою для проведення державної реєстрації прав у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. На підставі договору купівлі- продажу державним реєстратором - приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Новосад О.П. була проведена державна реєстрація її права власності на 12/100 частини житлового будинку НОМЕР_4, розташованого на АДРЕСА_1 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, підстава внесення запису: рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 27734283 від 31.12.2015 року, номер запису про право власності: 12876699. Дані обставини підтверджуються Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, номер інформаційної довідки 97712764 від 19.09.2017 року, а відтак, вважає, що є законним власником 12/100 частини спірного житлового будинку. В апеляційній скарзі зазначає, що суд першої інстанції, вирішуючи питання щодо скасування державної реєстрації прав на нерухоме майно, не врахував положень ч. 2 ст. 26 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень , відповідно до якої у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. Проте, ні рішення про державну реєстрацію права власності ОСОБА_4, індексний номер: 27734283 від 31.12.2015, прийняте приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Новосад О.П., ні договір купівлі - продажу, серія та номер: 9210 від 31.12.2015 року, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Новосад О.П., ні запис про проведену державну реєстрацію №12876699, не скасовані. На думку апелянта рішення виконавчого комітету Львівської міської ради №1248 від 28.12.2007 року про проектування та будівництво ОСОБА_8 житлового будинку на АДРЕСА_1, а також наказ Управління комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради від 12.04.2012 року про оформлення ОСОБА_8 права власності на житловий будинок АДРЕСА_1, є актами індивідуальної дії, на їх підставі були вчинені інші правочини, а тому їх скасування є невірним способом судового захисту. Крім цього, Верховний Суд України у постанові від 28.02.2017 року у справі № 21-3829а16 дійшов висновку, що оскаржити акт індивідуальної дії мають право особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт. Тобто, оскаржити такий акт інші особи не можуть, а позивачі не є особами, щодо яких рішення виконавчого комітету Львівської міської ради №1248 від 28.12.2007 року та наказ Управління комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради від 12.04.2012 року були застосовані, вони не були та не є суб'єктами правовідносин, у яких буде застосовано цей акт, оскільки ні в минулому, ні станом на тепер, відповідачі не перебувають з позивачами в жодних правовідносинах. Апелянт звертає увагу суду апеляційної інстанції на те, що в суді першої інстанції ним заявлено клопотання про застосування строків позовної давності в частині позовних вимог щодо визнання незаконним та скасування рішення виконавчого комітету Львівської міської ради №1248 від 28.12.2007 року Про проектування та будівництво ОСОБА_8 житлового будинку на АДРЕСА_1 ; визнання незаконним та скасування наказу Управління комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради від 12.04.2012 року Про оформлення ОСОБА_8 права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 ; визнання незаконним та скасування пунктів 1 та 4 ухвали Львівської міської ради, пункту 2 додатку до ухвали від 30.05.2013 року №2428 Про затвердження громадянам технічних документацій із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок на місцевості і передачу громадянам у власність, спільну власність та оренду земельних ділянок в частині, що стосується затвердження технічної документації й передачі у власність та оренду ОСОБА_10 земельної ділянки для обслуговування житлового будинку АДРЕСА_1 розміром 1000 кв. м., кадастровий номер НОМЕР_2, розміром 270 кв. м., кадастровий номер НОМЕР_3, оскільки 15.10.2015 року позивачі зверталися з позовом до Львівської міської ради, виконавчого комітету Львівської міської ради, Управління комунальної власності Львівської міської ради, в порядку адміністративного судочинства, з такими ж позовними вимогами. Під час розгляду справи Вищий адміністративний суд України встановив, що у разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про передачу земельних ділянок у власність (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації) подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про право цивільне, що свідчить про порушення позивачами правил підсудності при поданні позову до суду адміністративної юрисдикції. Згідно правової позиції Верховного Суду України щодо переривання перебігу позовної давності, викладеної у постанові від 24.05.2017 року по справі № 6-1763цс16, якщо особа подала позовну заяву з порушенням правил підсудності - в такому випадку перебіг строку позовної давності не зупиняється та не поновлюється, оскільки неправильне подання позовної заяви не є поважною причиною. З огляду на вищенаведене суд першої інстанції при ухваленні рішення суду повинен був дослідити обставини, викладені у клопотанні про застосування строків позовної давності та вирішити питання про задоволення чи відмову у задоволенні.

З вищенаведених підстав апелянт просить рішення суду частині задоволення позовних вимог ОСОБА_9 та ОСОБА_2 - скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог ОСОБА_9 та ОСОБА_2 до ОСОБА_8, ОСОБА_10, ОСОБА_4, ОСОБА_11, ОСОБА_12, Львівської міської ради, Виконавчого комітету Львівської міської ради, Управління комунальної власності Львівської міської ради відмовити повністю.

Апелянт ОСОБА_7, яка не була залучена до участі у справі, однак оскаржуване рішення судду стосується її законних прав та інтересів, в апеляційній скарзі зазначає, що вона є співвласником 15/100 частин житлового будинку АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі - продажу, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Новосад О.П., на підставі якого державним реєстратором - приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Новосад О.П. була проведена державна реєстрація права власності на 15/100 частин спірного житлового будинку у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, підстава внесення запису: рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 34702707 від 10.04.2017 року, номер запису про право власності: 19896376, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 824935346101. Дані обставини підтверджуються Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, номер інформаційної довідки 97712764 від 19.09.2017 року. Також, апелянт є співвласником 1/8 частини земельної ділянки площею 0,1 га, кадастровий номер:НОМЕР_2, цільове призначення: для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі- продажу від 10.04.2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Новосад О.П., право власності на вказану земельну ділянку зареєстровано 10.04.2017 року. Однак, в порушення вимог ч. 3 ст. 53, ч. 1 ст. 54 ЦПК України ні позивачами, ні судом першої інстанції ОСОБА_7 не було залучено до участі у розгляді даної справи, як третьої особи, що призвело в подальшому до порушення її прав та законних інтересів у користуванні житловим будинком та присадибною земельною ділянкою, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1. Апелянт звертає увагу суду апеляційної інстанції на те, що вищевказаний договір купівлі-продажу ніким не оспорювався, не визнавався судом недійсними та є чинним, а відтак вона є законним власником 1/8 частини земельної ділянки, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 і державна реєстрація її права власності була проведена відповідно до вимог законодавства. Проте, суд першої інстанції ухваливши оскаржуване рішення про скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку розміром 1000 кв.м, кадастровий номер: НОМЕР_2, фактично позбавив ОСОБА_7 права власності на вказану земельну ділянку, яке було набуте на підставі оплатного договору купівлі-продажу та у спосіб передбачений законом.

Крім цього, апелянт зазначає, що суд першої інстанції безпідставно у мотивувальній частині рішення суд зазначив: враховуючи, що наявні підстави вважати житловий будинок АДРЕСА_1, загальною площею 867,00 кв.м. є об'єктом самочинного будівництва, позаяк він збудований на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети та з порушенням вимог законодавства, слід скасувати реєстрацію декларації про готовність до експлуатації вказаного житлового будинку за № ЛВ 14212021139 від 10.02.2012 року . Проте як вбачається зі змісту позовної заяви, її уточнення, така позовна вимога позивачами не заявлялася та необгрунтовувались підстави щодо скасування реєстрації декларації про готовність до експлуатації вказаного житлового будинку за № ЛВ 14212021139 від 10.02.2012 року. В той же час резолютивна частина рішення не містить висновку суду щодо задоволення вимог та скасування реєстрації декларації про готовність до експлуатації вказаного житлового будинку за № ЛВ 14212021139 від 10.02.2012 року. Таким чином, явна невідповідність між позовними вимогами, мотивувальною та резолютивною частиною рішення суду свідчить про порушення судом норм процесуального права. З вищенаведених підстав апелянт просить рішення суду частині задоволення позовних вимог ОСОБА_9 та ОСОБА_2 - скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог ОСОБА_9 та ОСОБА_2 до ОСОБА_8, ОСОБА_10, ОСОБА_4, ОСОБА_11, ОСОБА_12, Львівської міської ради, Виконавчого комітету Львівської міської ради, Управління комунальної власності Львівської міської ради відмовити повністю.

Апелянти ОСОБА_2, ОСОБА_9 вважають необґрунтованим висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовної вимоги про знесення самочинно збудованого житлового будинку № 20-а та приведення присадибної ділянки будинку АДРЕСА_1 до попереднього стану, мотивуючи це тим, що судом не встановлено фактів, які б свідчили про будівництво житлового будинку АДРЕСА_1 з істотним порушенням будівельних норм і правил, що впливає на його міцність і безпечність, дотримуючись принципу розумності, а також те, що заявлена вимога про знесення будинку є непосильний тягарем матеріального характеру для відповідачів. Апелянти зазначають, що оскільки ч. 1 ст. 376 ЦК визначає чотири окремих (самодостатніх) обставини, які є підставою для визнання будівництва самочинним: будівництво на ділянці, що не була відведена для цієї мети; будівництво без документа, що надає право вести будівельні роботи; будівництво без належно затвердженого проекта; будівництво з істотним порушенням норм і прави, і судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_8 незаконно здійснив самочинне будівництво багатоквартирного житлового будинку на присадибній земельній ділянці, належній позивачам, яка не була відведена для цієї мети, тому у суду були усі підстави для задоволення позовних вимог у повному обсязі. Крім цього, матеріалами справи встановлено, що органи місцевої влади (Львівська міська рада, виконавчий комітет, управління комунальної власності) не довели належними та допустимими доказами правомірності прийнятих ними рішень, перевищили надані їм повноваження, що призвело до фактичного позбавлення позивачів власності (надана у постійне користування земельна ділянка була неправомірно вилучена з їхнього володіння). Правовими наслідками таких незаконних, на думку апелянтів, дій органів влади, є приведення земельної ділянки до попереднього стану, тобто, повернення землі у постійне користування власників будинковолодіння АДРЕСА_1, для чого необхідно знести самочинне будівництво житлового будинку №20а. З вищенаведених підстав апелянти просять рішення суду в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про знесення самочинного будівництва скасувати та ухвалити нове рішення, яким усунути перешкоди у користуванні присадибною земельною ділянкою житлового будинку АДРЕСА_1, зобов'язати ОСОБА_8, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_6, ОСОБА_12 протягом трьох місяців з дати набрання законної сили рішенням суду знести житловий будинок АДРЕСА_1 та привести присадибну ділянку житлового будинку АДРЕСА_1 до попереднього стану.

Заслухавши суддю - доповідача, пояснення представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на підтримання доводів апеляційної скарги ОСОБА_9 та ОСОБА_2 та заперечення щодо задоволення апеляційних скарг ОСОБА_8, ОСОБА_4, ОСОБА_7, пояснення представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 на підтримання доводів апеляційної скарги ОСОБА_4, ОСОБА_8, ОСОБА_7 та заперечення щодо задоволення апеляційної скарги ОСОБА_9, ОСОБА_2, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_9, ОСОБА_2 не підлягає до задоволення, а апеляційні скарги ОСОБА_8, ОСОБА_4, ОСОБА_7 підлягають до задоволення з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до ч.1 ст.2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до ч.3 ст. 3 ЦПК України, провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно ч.ч. 1,2 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

Відповідно ч.3 ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно ч.1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно ч.1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно ч.1-4 ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно ч.1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно ч.6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно ч.1 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_9, ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив з того, що оскаржувані рішення Львівської міської ради, її виконавчого комітету, накази директорів департаментів та управлінь Львівської міської ради прийняті з порушенням вимог чинного законодавства, оскільки дозвіл на будівництво житлового будинку АДРЕСА_1 надавався на земельній ділянці, що перебувала у спільному користуванні, і такий надавався без згоди іншого землекористувача, а відтак такими порушуються права позивачів. З цих підстав суд першої інстанції дійшов висновку про незаконність правовстановлюючих документів, виданих ОСОБА_8, про право власності на житловий будинок АДРЕСА_1, скасування державної права власності на цей будинок за ОСОБА_10, ОСОБА_16, ОСОБА_4 , ОСОБА_12 на підставі договорів відчуження часток у житловому будинку, скасування державної реєстрації права власності на земельні ділянки.

Відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_9 та ОСОБА_2 про знесення самочинного будівництва та приведення земельної ділянки до попереднього стану, суд першої інстанції мотивував тим, що не встановив фактів, які б свідчили, що житловий будинок АДРЕСА_1 збудований з істотними порушеннями норм і правил, що впливає на його міцність і безпечність, принципом розумності, вважав вимогу про знесення житлового будинку непосильним тягарем матеріального характеру для відповідачів.

Колегія суддів не в повній мірі погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на таке.

Матеріалами справи підтверджується, що відповідно до довідки Львівського міжміського бюро технічної інвентаризації № 832 від 25.10.1996 року площа земельної ділянки, зареєстрованої за будинковолодінням на АДРЕСА_1 становить 2385,9 кв.м. на підставі рішення Львівського міськвиконкому від 15.05.1954 року.

Згідно з наказом Департаменту землеустрою та планування забудови міста виконкому Львівської міської ради народних депутатів № 19 від 22.01.1998 року, затвердженого рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради № 85 від 20.02.1998 року, земельну ділянку площею 1000.0 кв.м безоплатно передано ОСОБА_8 та ОСОБА_13 у приватну власність для обслуговування житлового будинку АДРЕСА_1 , який належить на праві приватної власності відповідно в частинах Ѕ і 1/2 , земельну ділянку площею 1240 кв.м залишено у постійному користуванні для обслуговування житлового будинку, за рахунок наданої раніше земельної ділянки. (т.1 а.с.136, 137)

На підставі вищезгаданих рішень ОСОБА_8 та ОСОБА_13 виготовили необхідну технічну документацію, встановили та узгодили межі земельної ділянки, отримали Державний акт серії НОМЕР_5 від 28 квітня 1998 року на право приватної власності на землю площею 0,1000 га для обслуговування житлового будинку АДРЕСА_1, який зареєстрований у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю 3-1 за № 150, а також Державний акт серії НОМЕР_6 від 28 квітня 1998 року на право постійного користування землею площею 0,1240 га для обслуговування житлового будинку АДРЕСА_1, який зареєстрований у Книзі записів державних актів на право постійного користування землею 4-1 за № 30 (т.1 а.с.9, 11).

Відповідно до договору купівлі-продажу жилого будинку та земельної ділянки, посвідченого державним нотаріусом Першої Львівської нотаріальної контори 11 серпня 1998 року, ОСОБА_13 продала, а ОСОБА_9 купила 1/2 частину житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель та 1/2 частину прилягаючої до будинку земельної ділянки площею в цілому 0,1000 га, що знаходяться у АДРЕСА_1. Будинок цегляний, розташований на земельній ділянці площею 2395,9 кв.м. (т.1 а.с. 12-13).

Зі змісту вищезгаданого договору купівлі - продажу жилого будинку та земельної ділянки, вбачається, що предметом договору є Ѕ частина земельної ділянки, що належала ОСОБА_17 на праві приватної власності на підставі Державного акту на право приватної власності на землю НОМЕР_7, і договір не містить жодних умов щодо земельної ділянки площею 1240 кв.м, яка перебувала у користуванні ОСОБА_13 та ОСОБА_8

Висновком Львівського обласного державного комунального бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки № 3/1290 від 07.05.2003 року про визначення ідеальних долей між співвласниками ОСОБА_9 та ОСОБА_8 на будинок АДРЕСА_1 встановлено, що співвласник квартири № 2 ОСОБА_9 займає приміщення (згідно з описом) загальною площею 326,9 кв.м., що складають 64/100 будинковолодіння , а співвласник квартири № 1 ОСОБА_8 - 183,4 кв.м., що складає 36/100 будинковолодіння.

Виданим Галицькою районною адміністрацією Львівської міської ради свідоцтвом на право власності за НОМЕР_8 від 18.03.2005 року посвідчено, що ОСОБА_8 володіє на праві приватної власності 36/100 (183,4 кв.м) житлового будинку під літ. А-1, загальною площею 510,3 кв.м та гаражем літ. Г. Свідоцтво зареєстроване в електронному Реєстрі прав власності на нерухоме майно 23.03.2005 року.

Згідно зі свідоцтвом про право власності НОМЕР_9 від 18.03.2005 р., виданим Галицькою районною адміністрацією Львівської міської ради, посвідчено, що ОСОБА_9 володіє на праві приватної власності 64/100 (326,9 кв.м) житлового будинку під літ. А-1, загальною площею 510,3 кв.м та гаражем літ. В. Свідоцтво зареєстроване в електронному Реєстрі прав власності на нерухоме майно 23.03.2005 року.

28.12.2007 року виконавчий комітет Львівської міської ради прийняв рішення № 1248, яким, беручи до уваги Державний акт на право приватної власності на землю від 28.04.1998 року серії НОМЕР_5 та Державний акт на право постійного користування землею від 28.04.1998 року серії НОМЕР_6, дозволив ОСОБА_8 проектування житлового будинку на АДРЕСА_1.

10 лютого 2012 року ОСОБА_8 зареєстрував в Інспекції ДАБК у Львівській області за №ЛВ 14212021139 декларацію про готовність до експлуатації житлового будинку АДРЕСА_1 загальною площею 867,00 кв.м.. Будинок має 3 поверхи плюс мансардний, має чотири квартири та 4 машиномісця.

12 квітня 2012 року Управління комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради видало наказ про оформлення ОСОБА_8 права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 загальною площею 867,0 кв.м.

25 квітня 2012 року обласне комунальне підприємство Львівської обласної ради ,,Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки" зареєструвало за ОСОБА_8 право власності на житловий будинок у АДРЕСА_1, реєстраційний номер НОМЕР_10, номер витягу 33950374.

22 серпня 2012 року обласне комунальне підприємство Львівської обласної ради ,,Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки" зареєструвало за ОСОБА_10 право власності на 30/100, 17/100, 26/100, 27/100 житлового будинку у АДРЕСА_1, реєстраційний номер НОМЕР_10, номери витягів 35261775, 35261669, 35261870,35261547. Підставою виникнення права власності зазначені договори дарування від 17.08.2012 року за № 3138, 3153, 3148, 3143.

Пунктом 1 ухвали за № 2428 від 30.05.2013 року Львівська міська рада затвердила технічні документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок на місцевості і передала у власність, спільну сумісну власність та оренду земельні ділянки, які є у фактичному користуванні громадян для обслуговування гаражів, індивідуальних житлових будинків та ведення садівництва.

Згідно переліку у додатку до ухвали передані ОСОБА_10 земельні ділянки для обслуговування житлового будинку на АДРЕСА_1, в тому числі у власність передана земельна ділянка площею 1000 кв.м., кадастровий НОМЕР_2, та в оренду надана земельна ділянка розміром 270 кв.м., кадастровий номер НОМЕР_3.

Пунктом 4 цієї ж ухвали вважається таким, що втратив чинність Державний акт на право постійного користування землею, зареєстрований у Львівській міській раді 28.04.1998 року (Книга записів державних актів на право постійного користування землею 4-1.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам колегія суддів виходить з наступного.

Спірні правовідносини виникли під час дії ЗК України 1990 року, статті 22 та 23 якого передбачали, що право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.

Таким чином, ОСОБА_8 та ОСОБА_13 на законних підставах отримали у власність та у постійне користування земельні ділянки відповідно площею 0,100 га та 0,1240 га для обслуговування житлового будинку на АДРЕСА_1. Дана обставина учасниками справи не оспорюється.

Стаття 27 ЗК України 1990 року передбачала, що право користування земельною ділянкою чи її частиною припиняється у разі: 1) добровільної відмови від земельної ділянки; 2) закінчення строку, на який було надано земельну ділянку; 3) припинення діяльності підприємства, установи, організації, селянського (фермерського) господарства; 4) систематичного невнесення земельного податку в строки, встановлені законодавством України, а також орендної плати в строки, визначені договором оренди; 5) нераціонального використання земельної ділянки; 6) використання земельної ділянки способами, що призводять до зниження родючості грунтів, їх хімічного і радіоактивного забруднення, погіршення екологічної обстановки; 7) використання землі не за цільовим призначенням; 8) невикористання протягом одного року земельної ділянки, наданої для сільськогосподарського виробництва, і протягом двох років - для несільськогосподарських потреб; 9) вилучення земель у випадках, передбачених статтями 31 і 32 цього Кодексу.

Право користування землею може бути також припинено у випадках, зазначених у статті 114 цього Кодексу.

Припинення права користування землею у випадках, передбачених пунктами 1 - 8 частини першої та частиною третьою цієї статті, провадиться у межах населених пунктів відповідною Радою народних депутатів, за межами населених пунктів - сільською, селищною, районною, міською, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, Радою народних депутатів, а у випадку, передбаченому пунктом 9 частини першої цієї статті, - за рішенням Ради народних депутатів, що має право вилучати земельні ділянки.

Припинення права користування землею у випадках, передбачених пунктами 5 - 9 частини першої цієї статті, в разі незгоди землекористувача провадиться у судовому порядку.

Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що право постійного користування земельною ділянкою могло бути припинене тільки у визначених ст. 27 ЗК України 1990 року випадках.

Відповідно до ст. 30 Земельного кодексу України 1990 року (чинного на час укладення 11 серпня 1998 року між ОСОБА_13 та ОСОБА_9 договору купівлі-продажу частини жилого будинку, та земельної ділянки державним нотаріусом Першої Львівської нотаріальної контори 11 серпня 1998 року) при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об'єктами переходить у розмірах, передбачених статтею 67 цього Кодексу, і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення і, якщо інше не передбачено у договорі відчуження - будівлі та споруди. У разі зміни цільового призначення надання земельної ділянки у власність або користування здійснюється в порядку відведення.

При переході права власності громадян на жилий будинок і господарські будівлі та споруди до кількох власників, а також при переході права власності на частину будинку в разі неможливості поділу земельної ділянки між власниками без шкоди для її раціонального використання земельна ділянка переходить у спільне користування власників цих об'єктів.

Право власності або право користування земельною ділянкою у перелічених випадках посвідчується Радами народних депутатів відповідно до вимог статті 23 цього Кодексу.

Згідно з вимогами ст. 42 ЗК України 1990 року громадяни, яким жилий будинок, господарські будівлі та споруди і земельна ділянка належать на праві спільної сумісної власності, використовують і розпоряджаються земельною ділянкою спільно. Використання і розпорядження земельною ділянкою, що належить громадянам на праві спільної часткової власності, визначаються співвласниками цих об'єктів і земельної ділянки пропорційно розміру часток у спільній власності на даний будинок, будівлю, споруду. Угода про порядок використання і розпорядження земельною ділянкою є обов'язковою для особи, яка згодом придбала відповідну частку в спільній власності на жилий будинок і господарські будівлі. Якщо згоди на використання та розпорядження спільною земельною ділянкою не досягнуто, спір вирішується судом.

З 15 листопада 2011 року набув чинності діючий Земельний кодекс України.

Пункт 6 Перехідних положень ЗК України визначає, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них.

Проте, обов'язок переоформлення права користування земельною ділянкою, який міститься у п. 6 Перехідних положень ЗК України, визнаний неконституційним на підставі Рішення Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року.

Разом з цим п. 2 постанови Кабінету Міністрів України від 2 квітня 2002 року № 449 ,,Про затвердження форми державного акта на право власності на земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою" встановлює, що раніше видані державні акти на право приватної власності на землю, державні акти на право власності на землю, державні акти на право власності на земельну ділянку та державні акти на право постійного користування землею залишаються чинними і підлягають заміні у разі добровільного звернення громадян або юридичних осіб.

Отже, право постійного користування земельною ділянкою, набуте громадянами в установленому законом порядку, не втрачається, а зберігається до його належного переоформлення.

Аналізуючи вищезазначені нормативно - правові акти, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що після придбання у ОСОБА_13 частини житлового будинку АДРЕСА_1 до ОСОБА_9 фактично перейшло право постійного користування сумісно з ОСОБА_8 земельною ділянкою площею 0,1240 га, цільове призначення якої - для обслуговування вказаного житлового будинку, однак до 15 листопада 2001 року ОСОБА_9 не скористалась таким своїм правом та у відповідності до вимог ч.4 ст. 30 ЗК України 1990 року не посвідчила у міській раді право постійного користування земельною ділянкою площею 0,1240 га.

Суд першої інстанції дійшов висновку про те, що станом на 15 листопада 2001 року за ОСОБА_13 залишилось право постійного користування земельною ділянкою площею 0,1240 га, оскільки ОСОБА_9 у відповідності до вимог законодавства не посвідчила за собою право постійного користування цією земельною ділянкою, а Львівська міська рада за відсутності передбачених статтею 27 ЗК України 1990 року підстав не припинила право постійного користування ОСОБА_13 земельною ділянкою площею 0,1240 га, набуте нею відповідно до Державного акту серії НОМЕР_6 від 28 квітня 1998 року, який до прийняття Львівською міською радою ухвали за № 2428 від 30.05.2013 року не був визнаний недійсним, не був скасований, не були у нього внесені зміни, а тому до 30.05.2013 року був чинним.

І враховуючи вищенаведене, суд першої інстанції зробив висновок про те, що фактичним користувачем земельної ділянки площею 0,1240 га спільно з ОСОБА_8 була ОСОБА_9, хоча формально право постійного користування цією земельною ділянкою рахувалось за ОСОБА_13

Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду, вважає їх такими, що не відповідають фактичним обставинам справи.

Зі змісту вищезгаданого договору купівлі - продажу жилого будинку та земельної ділянки, вбачається, що предметом договору є Ѕ частина земельної ділянки, що належала продавцю на праві приватної власності на підставі Державного акту на право приватної власності на землю НОМЕР_7, і договір не містить жодних умов щодо земельної ділянки площею 1240 кв.м, яка перебувала у законному користуванні ОСОБА_13 та ОСОБА_8 на підставі Державного акту на право постійного користування землею НОМЕР_11.

Чинне на момент виникнення спірних правовідносин земельне законодавство не передбачало автоматичного набуття права користування земельною ділянкою, і оскільки відповідно до ЗК України 1990 року власником землі були сільські, селищні, міські ради, то лише їм належало право розпорядження землями в межах населених пунктів, вирішення питання про надання у власність чи у користування земельних ділянок в межах населених пунктів.

Схожі за змістом правові висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2018 у справі № 916/3727/15 (провадження № 12-126гс18) та в постанові Верховного Суду від 20 листопада 2018 у справі № 916/647/18.

Разом з тим, як вбачається з матеріалів справи, набувши у власність частину житлового будинку АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі - продажу Ѕ частини жилого будинку та Ѕ частини земельної ділянки, ОСОБА_9 згідно з умовами цього договору набула у власність Ѕ частину земельної ділянки, належної ОСОБА_13 на праві власності, і не зверталася до Львівської міської ради, як власника земель на території м. Львова, щодо припинення права спільного користування ОСОБА_13 земельною ділянкою площею 1240 кв.м та надання їй цієї частини земельної ділянки у спільне користування разом з ОСОБА_8, у зв'язку з набуттям нею права власності на житловий будинок АДРЕСА_1.

Не можна погодитися з судом першої інстанції, який, виходячи з положень ст. 30 ЗК України 1990 року, який був чинним на момент набуття ОСОБА_9 права власності на Ѕ частину житлового будинку АДРЕСА_1 та Ѕ частини земельної ділянки, вважав, що ОСОБА_9, у зв'язку з переходом до неї права власності на частину житлового будинку та будівель набула право спільного користування разом з ОСОБА_8 земельною ділянкою площею 1240 кв.м, оскільки дійшовши до такого висновку, суд першої інстанції не врахував, що ст. 30 ЗК України 1990 року відсилає до ст. 67 ЗК України 1990 року, згідно з якою розмір ділянок для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) повинен бути не більше: у сільських населених пунктах - 0,25 гектара, селищах міського типу - 0,15 гектара, а для членів колективних сільськогосподарських підприємств і працівників радгоспів - не більше 0,25 гектара, у містах - 0,1 гектара.

Згідно статті 152 ЗК України в редакції 2001 року держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю.

Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

За наслідками розгляду справи № 6-658цс15 Верховний Суд України у постанові від 18 травня 2016 року висловив правовий висновок, де зазначено, що відповідно до частини другої статті 152 ЗК України 2001 року власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Суд повинен установити: чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цієї особи; у чому полягає таке порушення прав; якими доказами воно підтверджується. Залежно від установленого суд повинен вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України у редакції чинній на момент звернення до суду із даним позовом, а також частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачений статтею 16 ЦК України.

Власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Такий висновок щодо застосування положень статті 152 ЗК України в редакції 2001 року міститься в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 296/6647/16-ц (провадження № 61-19768св18), який в силі вимог ч. 4 ст. 263 ЦПК України є обов'язковим для застосування.

За вищенаведеного, колегія суддів приходить до висновку, що ОСОБА_9 не набула законного права на користування земельною ділянкою площею 1240 кв.м на підставі ст. 30 ЗК України 1990 року, а тому безпідставними та необґрунтованими є висновки суду першої інстанції про порушення прав позивачів ОСОБА_9 та ОСОБА_2 щодо користування цією земельною ділянкою, які б підлягали судовому захисту.

Висновки суду першої інстанції про самочинне будівництво мотивовані тим, що земельна ділянка, на якій ОСОБА_8 збудував житловий будинок, перебувала на праві постійного користування ОСОБА_8 та ОСОБА_13, а тому виконавчий комітет Львівської міської ради прийняв оскаржуване рішення №1248 від 28.12.2007 року з порушенням нормативно - правових актів, оскільки дозволив ОСОБА_8 проектування багатоквартирного житлового будинку на земельній ділянці площею 1240 кв.м, по АДРЕСА_1, яка належала на праві постійного користування ОСОБА_8 та ОСОБА_13

Тобто, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що на момент прийняття оскаржуваного рішення №1248 від 28.12.2007 року, земельна ділянка площею 1240 кв.м, по АДРЕСА_1 належала на праві постійного користування ОСОБА_8 та ОСОБА_13, а не ОСОБА_9, що спростовує висновки суду першої інстанції про те, що будівництвом житлового будинку АДРЕСА_1 порушуються права позивачів ОСОБА_9 та ОСОБА_2, і що такі потребують судового захисту.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції не звернув уваги і не надав значення тому, що ОСОБА_14 з позовними вимогами до відповідачів не зверталася, і була залучена до участі у даній справі лише як третя особа.

Частиною 1ст. 5 ЦПК України передбачено, що здійснюючи правосуддя суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений договором або законом.

Пункт 10 ст. 16 ЦК України передбачає такий спосіб захисту особистого немайнового або майнового права та інтересу шляхом визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності оршану державної влади, орагну Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Конституційний Суд України у п.4 мотивувальної частини рішення від 16.04.2009 року у справі №7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст приймають нормативні та ненормативні акти. До нормативних актів належать, які встановлюють, змінюють чи припиняють норми права, мають локальний характер, розраховані на широке коло осіб та застосовуються неодноразово, а ненормативні акти передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 11.11.2014 року у справі № 21-405а14 , якщо позовні вимоги обґрунтовуються незаконністю ненормативного акта індивідуальної дії, позивачу слід вказувати, а суду досліджувати, чи вичерпав такий акт свою дію виконанням, що не було враховано судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення.

Цивільне законодавство не містить визначення поняття акт індивідуальної дії .

Пункт 19 ч.1 ст. 4 КАС України визначає, що індивідуальний акт - акт (рішення) суб'єкта владних повноважень, виданий (прийнятий) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав та інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.

Аналізуючи зміст рішення виконавчого комітету Львівської міської ради №1248 від 28.12.2007 року та наказ Управління комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради від 12.04.2012 року, колегія суддів вважає, що такі є актами суб'єктів владних повноважень; видані на виконання владних управлінських функцій, стосуються прав та інтересів визначеної в акті особи, а саме, ОСОБА_8; їх дія вичерпалася їх виконанням, шо свідчить про те, що вищезазначені і рішення і наказ є актами індивідуальної дії.

Зі змісту постанови Верховного Суду України від 01.07.2015 року у справі №6-184цс15 вбачається, що якщо на підставі рішення органу місцевого самоврядування було вчинено правочини - акти індивідуальної дії вважається вичерпаним, а тому його скасування не може бути способом захисту порушених прав.

Суд першої інстанції не врахував висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 28.02.2017 року у справі №21-3829а16, про те, що оскаржити акт індивідуальної дії мають право особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт. Тобто, оскаржити такий акт інші особи не можуть.

У даній справі позивачі не є особами, щодо яких рішення виконавчого комітету Львівської міської ради №1248 від 28.12.2007 року та наказ Управління комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради від 12.04.2012 року були застосовані, а також вони не були та не є суб'єктами правовідносин, щодо яких застосовано цей акт, оскільки не перебувають з відповідачами у жодних правовідносинах.

Враховуючи вищенаведене, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду в частині задоволення позову ОСОБА_9 та ОСОБА_2 про визнання незаконними та скасування рішення виконавчого комітету Львівської міської ради №1248 від 28.12.2007 року та наказу Управління комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради від 12.04.2012 року, є незаконним та необґрунтованим, а відтак в цій частині підлягає скасуванню.

І оскільки колегія суддів дійшла висновку про відсутність передбачених законом підстав для визнання незаконним та скасування наказу Управління комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради від 12.04.2012 року про оформлення ОСОБА_8 права власності на житловий будинок АДРЕСА_1, безпідставною та необґрунтованою є позовна вимога ОСОБА_9 та ОСОБА_2 про визнання недійсним свідоцтва про право власності НОМЕР_1 від 12.04.2012 року на житловий будинок АДРЕСА_1, виданого управлінням комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради на ім'я ОСОБА_8.

Статтею 95 ЗК України визначено, що землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право, зокрема, споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди. При цьому, в силу приписів ст. 96 цього ж кодексу зобов'язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів.

Відповідно до ст. 24 Закону України ,,Про планування і забудову територій" (чинного на час прийняття виконавчим комітетом рішення за № 1248 від 28.12.2007 року) право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням та відповідно до містобудівних умов і обмежень забудови земельної ділянки, встановлених згідно з вимогами цього Закону

Колегія суддів не погоджується з судом першої інстанції, який дійшов висновку про самочинне будівництво ОСОБА_8 житлового будинку АДРЕСА_1 з тих підстав, що житловий будинок збудовано на земельній ділянці без зміни цільового призначення, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 19 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Цільове призначення конкретної земельної ділянки фіксується у рішенні уповноваженого органу про передачу її у власність або надання у користування та в документі, що посвідчує право на земельну ділянку.

Враховуючи положення ст. 19 ЗК України, зважаючи на те, що цільове призначення земельної ділянки площею 1240 кв.м згідно з Державним актом на право постійного користування землею НОМЕР_11, виданим 28.04.1998 року на ім'я ОСОБА_8 та ОСОБА_20, є обслуговування житлового будинку, і на цій земельній ділянці збудовано житловий будинок, колегія суддів вважає, що цільове призначення цієї земельної ділянки відповідно до п. б ч. 1 ст. 19 ЗК України, є земля житлової та громадської забудови, яка підлягає для використання під будівництво житла, а відтак не було необхідності у зміні цільового призначення спірної земельної ділянки.

Стаття 96 ЗК України зазначає, що власники земельних ділянок, землекористувачі зобов'язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів, а як встановлено судом ОСОБА_9, ОСОБА_2 не є законним користувачем земельної ділянки площею 1240 кв.м, а відтак будівництвом житлового будинку № 20а по АДРЕСА_1 права ОСОБА_9 та ОСОБА_2 не є порушеними, а відтак не підлягають судовому захисту. Не встановлено в ході розгляду справи порушення прав позивачів, як співвласників земельної ділянки, площею 1 000 кв.м., яка є суміжною із спірною земельною ділянкою.

Суд першої інстанції дійшов висновку про те, що житловий будинок АДРЕСА_1 є самочинним будівництвом, з посиланням на ч.1 ст. 376 ЦК України, відповідно до якої житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Відповідно до ч. ч. 2, 3, 4, 5 ст. 376 ЦК України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.

Суд першої інстанції дійшов висновку, що ОСОБА_8 здійснив самочинне будівництво, оскільки земельна ділянка, на якій він збудував багатоквартирний будинок, перебувала на праві постійного користування його та ОСОБА_13 та мала цільове призначення - для обслуговування житлового будинку АДРЕСА_1, будівництво здійснене без зміни виду використання земельної ділянки в межах її цільового призначення цільового та без згоди на те фактичного землекористувача ОСОБА_9 чи формального - ОСОБА_13

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_9, ОСОБА_2, суд першої інстанції вважав, що виконавчий комітет Львівської міської ради ухвалив рішення за № 1248 від 28.12.2007 року з порушенням нормативно-правових актів, оскільки дозволив ОСОБА_8 проектування багатоквартирного житлового будинку на земельній ділянці площею 0,1240 га, яка розташована АДРЕСА_1 з цільовим призначенням - для обслуговування житлового будинку № 20 та належала на праві постійного користування ОСОБА_8 та ОСОБА_13 Тобто, суд, стверджуючи про те, що спірна земельні ділянка площею 1240 кв.м, на якій збудовано житловий будинок, належала на праві постійного користування ОСОБА_8 та ОСОБА_13, яка з даним позовом до суду не зверталася, задовольнив позовні вимоги ОСОБА_9 та ОСОБА_2, яким спірна земельна ділянка не належала.

Дійшовши висновку про те, що будівництво багатоквартирного житлового будинку ОСОБА_8 здійснив на земельній ділянці, яка не була відведена для такого будівництва у визначеному законодавством порядку та перебувала у спільному постійному користуванні з іншими особами, які не надавали згоди на будівництво, суд першої інстанції визнав протиправним та таким, що підлягає скасуванню наказ управління комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради від 12 квітня 2012 року про оформлення ОСОБА_8 права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 загальною площею 867,0 кв.м, при цьому не зазначив, які саме конкретно права позивачів ОСОБА_9 та ОСОБА_2 при цьому порушені і підлягають судовому захисту.

Визнавши протиправним та таким, що підлягає скасуванню наказ Управління комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради від 12 квітня 2012 року про оформлення ОСОБА_8 права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 загальною площею 867,0 кв.м, суд першої інстанції вважав, що з тих же підстав підлягає скасуванню

державна реєстрація права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 на співвласників: ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_4, ОСОБА_12

Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду з огляду на таке.

Відповідно до п.1 ч.1 ст. 27 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень договори, на підставі яких особа набуває право власності на нерухоме майно, є підставою для проведення державної реєстрації прав на нерухоме майно.

Зі змісту ч.2 ст. 26 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень вбачається, що підставами для скасування запису про державну реєстрацію прав є скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав; скасування на підставі рішення суду документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; скасування записів про проведену державну реєстрацію прав.

Матеріалами справи підтверджується, що реєстрація права власності на нерухоме майно, а саме, часток у житловому будинку АДРЕСА_1, за ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_4, ОСОБА_7 проведена на підставі договорів купівлі - продажу частин житлового будинку, які ніким не оспорювалися, не визнавалися судом недійсними, і є чинними. Одна із сторін цих договорів, а саме - ОСОБА_7 не була залучена позивача до участі у справі.

І оскільки документи, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_4, ОСОБА_7 на належну їм частину житлового будинку, є чинними, не скасовані в судовому порядку, то відсутні підстави для скасування державної реєстрації права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 за ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_4, ОСОБА_7

Вищенаведене свідчить про відсутність законних підстав для задоволення позовних вимог про скасування державної реєстрації права часткової власності ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_4, ОСОБА_7 на житловий будинок АДРЕСА_1.

Задовольняючи позовні вимоги в цій частині, суд першої інстанції не врахував положень ст. 41 Конституції України, ч. 2 ст. 328 ЦК України, ч.ч. 1, 2 ст. 321 ЦК України, ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких право приватної власності є непорушним, кожен має право володіти, користуватися та розпоряджатися своє власністю, кожна фізична чи юридична особа має право мирно володіти своїм майном, ніхто не може бути позбавлений своє власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Предметом безпосереднього регулювання ст.1 Першого протоколу є втручання держави у право на мирне володіння майном.

У цьому зв'язку, поза увагою місцевого суду також залишено мотиви п.п. 70 та 71 рішення ЄСПЛ від 20 жовтня 2011 року у справі "Рисовський проти України" (Заява № 29979/04), яке підлягало застосуванню під час розгляду даної справи на підставі положень ч. 4 ст. 10 ЦПК України.

Суд апеляційної інстанції не погоджується з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовної вимоги ОСОБА_9, ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування пункту 4 ухвали Львівської міської ради № 2428 від 30.05.2013 року, яким Державний акт серії НОМЕР_6 від 28 квітня 1998 року на право постійного користування землею, визнано таким, що втратив чинність, оскільки Державний акт серії НОМЕР_6 від 28 квітня 1998 року, виданий на ім'я ОСОБА_13, і оскаржуваний пункт ухвали стосується саме її прав та інтересів, а така з позовними вимогами до суду не зверталася, а тому позов ОСОБА_9 та ОСОБА_2 в цій частині також не підлягає до задоволення.

З врахуванням тих обставин, що спірна земельна ділянка площею 1200 кв.м перебувала у спільному користуванні ОСОБА_8 та ОСОБА_13, а не у спільному користуванні ОСОБА_8 та ОСОБА_9 та ОСОБА_2, то позовні вимоги ОСОБА_9 та ОСОБА_2 про визнання незаконними та скасування пункту 1 ухвали Львівської міської ради №2428 від 30.05.2013 року та пункт 2 додатку до ухвали в частині передачі ОСОБА_10 земельної ділянки у власність та оренду для обслуговування житлового будинку на АДРЕСА_1, скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_10 на земельну ділянку розміром 1000 кв.м кадастровий номер НОМЕР_2, надану для обслуговування житлового будинку АДРЕСА_1, вилучення з Державного земельного кадастру усіх даних щодо земельної ділянки розміром 1000 кв.м та земельної ділянки розміром 270 кв.м. на АДРЕСА_1, не підлягали до задоволення, оскільки відповідно до ч.1 ст. 15 ЦК України, ч.1 ст. 2, 4 ЦПК України, судовому захисту підлягають порушені, невизнані або оспорювані права, свободи чи інтереси фізичних осіб.

Зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що суд першої інстанції ухвалив оскаржуване рішення, яке стосується прав та законних інтересів ОСОБА_7, якій на праві власності належить 15/100 частин житлового будинку АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі - продажу, серія та номер 2015 від 10.04.2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Новосад О.П., на підставі якого державним реєстратором - приватним нотаріусом була проведена державна реєстрація за ОСОБА_7 право власності на 15/100 частини житлового будинку АДРЕСА_1. Крім цього, ОСОБА_7 є співвласником 1/8 частини земельної ділянки площею 0.1 га, цільове призначення: для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що знаходиться по АДРЕСА_1, право власності на яку зареєстровано 10.04.2017 року державним реєстратором - приватним нотаріусом ЛМНО Новосад О.П. та внесено запис про державну реєстрацію за ОСОБА_7 права власності на 1/8 частину земельної ділянки площею 0.1 га по АДРЕСА_1, в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно, а відтак оскаржуване рішення стосується прав та законних інтересів ОСОБА_7, яка не була залучена до участі у справі, що відповідно до п.4 ч.3 ст. 376 ЦПК України є обов'язковою підставою для скасування рішення суду.

Оскільки колегія суддів дійшла висновку про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_9 та ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування рішення виконавчого комітету Львівської міської ради №1248 від 28.12.2007 року про проектування та будівництво ОСОБА_8 житлового будинку на АДРЕСА_1; визнання незаконним та скасування наказу Управління комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради від 12.04.2012 року про оформлення ОСОБА_8 права власності на житловий будинок АДРЕСА_1; визнання недійсним свідоцтва про право власності НОМЕР_1 від 12.04.2012 року на житловий будинок АДРЕСА_1, виданого Управлінням комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради на ім'я ОСОБА_8, враховуючи те, що житловий будинок АДРЕСА_1 збудовано на земельній ділянці, цільове призначення якої згідно із ЗК України землі житлової та громадської забудови , з отриманням ОСОБА_8 дозвільних документів на виконання будівельних робіт, належно затвердженого проекту, за відсутності доказів будівництва спірного житлового будинку з істотним порушенням будівельних норм і правил, за відсутності порушення прав ОСОБА_9 та ОСОБА_2, те, що Львівська міська рада, як власник земельної ділянки площею 1240 кв.м, не заперечувала та погодилася на оформлення за ОСОБА_8 права власності на житловий будинок АДРЕСА_1, що підтверджується наказом Управління комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради від 12.04.2012 року про оформлення ОСОБА_8 права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 та свідоцтвом про право власності НОМЕР_1 від 12.04.2012 року на житловий будинок АДРЕСА_1, виданим управлінням комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради на ім'я ОСОБА_8, які є чинними, безпідставними та такими, що не підлягають до задоволення є позовні вимоги ОСОБА_9 та ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні присадибною ділянкою житлового будинку АДРЕСА_1 шляхом зобов'язання ОСОБА_8, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_4, ОСОБА_12 протягом трьох місяців з дати набрання законної сили рішенням суду, знести житловий будинок АДРЕСА_1, як об'єкт самочинного будівництва, та приведення присадибної ділянки житлового будинку АДРЕСА_1 до первісного стану.

Відповідно до п.2 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Пункт 4 ч.3 ст. 376 ЦПК України передбачає, що порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі.

Керуючись ст.ст. 367, 368, п.2 ч.1 ст. 374, ст.ст. 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

апеляційні скарги ОСОБА_2, ОСОБА_9 - залишити без задоволення.

Апеляційні скарги ОСОБА_8, ОСОБА_6, ОСОБА_7 - задовольнити.

Рішення Галицького районного суду м. Львова від 23 квітня 2018 року в частині часткового задоволення позову ОСОБА_9, ОСОБА_2 про:

визнання незаконним та скасування рішення виконавчого комітету Львівської міської ради №1248 від 28.12.2007 року про проектування та будівництво ОСОБА_8 житлового будинку на АДРЕСА_1;

визнання незаконним та скасування наказу Управління комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради від 12.04.2012 року про оформлення ОСОБА_8 права власності на житловий будинок АДРЕСА_1;

визнання недійсним свідоцтва про право власності НОМЕР_1 від 12.04.2012 року на житловий будинок АДРЕСА_1, виданого управлінням комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради на ім'я ОСОБА_8;

скасування державної реєстрації права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 співвласників: ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_6, ОСОБА_12;

визнання незаконним та скасування пунктів 1 та 4 ухвали Львівської міської ради, пункт 2 додатку до ухвали від 30.05.2013 року № 2428 про затвердження громадянам технічних документацій із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок на місцевості і передачу громадянам у власність, спільну власність та оренду земельних ділянок в частині, що стосується затвердження технічної документації й передачі у власність та оренду ОСОБА_10 земельної ділянки для обслуговування житлового будинку АДРЕСА_1 розміром 1000 кв.м., кадастровий номер НОМЕР_2, розміром 270 кв.м., кадастровий номер НОМЕР_3;

скасування державної реєстрації права власності на земельні ділянки розміром 1000 кв.м., кадастровий номер НОМЕР_2, розміром 270 кв.м., кадастровий номер НОМЕР_3 -

скасувати та ухвалити в цій частині вимог постанову, якою в задоволенні позовних вимог ОСОБА_9, ОСОБА_2 - відмовити.

В решті рішення суду залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повний текст постанови складено 01.04.2019 року.

Головуючий: Шеремета Н.О.

Судді: Крайник Н.П.

Цяцяк Р.П.