Постанова

від 24.04.2019 по справі 522/20170/17

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/2959/19

Номер справи місцевого суду: 522/20170/17

Головуючий у першій інстанції Бондар В.Я.

Доповідач Кравець Ю. І.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24.04.2019 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі:

головуючого судді - Кравця Ю.І.,

суддів: Журавльова О.Г., Комлевої О.С.,

з участю секретаря судового засідання - Павлючук Ю.В.,

учасники справи:

позивач: ОСОБА_2,

відповідач: ОСОБА_3,

третя особа: ОСОБА_4,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження в залі суду в м. Одеса апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 адвоката Бандури Богдана Юрійовича на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 25.10.2018 року, ухваленого суддею Бондарем В.Я.,

встановив:

26.10.2017 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3, третя особа ОСОБА_4, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину та звернення стягнення на нерухоме майно, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що між нею та ОСОБА_3, від імені якої діяв ОСОБА_4, 06.09.2009 року укладено договір про придбання належного відповідачу нерухомого майна загальною вартістю 1100000,00 доларів США, а саме: житлового будинку загальною площею 265,3 кв. м, розташованого по АДРЕСА_1, земельної ділянки АДРЕСА_2, земельної ділянки АДРЕСА_2. Вартість майна підлягала сплаті щомісячними платежами, рівними 18000,00 доларів США, протягом 61 місяця. У період з 2009 по 2013 роки на виконання умов вказаного договору позивач передала ОСОБА_4 як представнику ОСОБА_3 грошові кошти в сумі 747000 доларів США. Виходячи з того, що зазначений договір про придбання нерухомого майна від 06.09.2009 року є нікчемним, правовим наслідком його недійсності, як зазначає позивач, є повернення сторін до попереднього стану, який існував на день його укладення, стягнення з відповідача грошових коштів в сумі 11858701,80 грн. шляхом звернення стягнення на належне йому нерухоме майно.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 25.10.2018 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволені частково. Вирішено застосувати наслідки недійсності правочину та стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 грошові в сумі 11858701 (одинадцять мільйонів вісімсот п'ятдесят вісім тисяч сімсот одну) гривню 80 копійок. В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання судових витрат.

Не погоджуючись із рішенням суду, представник відповідача ОСОБА_3 адвокат Бандура Б.Ю. подав апеляційну скаргу, в якій з посиланням на неправильне застосування норм матеріального права просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 в повному обсязі.

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 адвокат Бандура Б.Ю. обґрунтовує тим, що оскаржуваний договір про придбання нерухомого майна від 06.09.2009 року почав виконуватися з 06.09.2009 року, у зв'язку з чим строк позовної давності на звернення із позовною заявою повинен був сплинути 07.09.2019 року. Законом України Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства № 4176 від 20.12.2011 ч. 4 ст. 258 ЦК України виключено. Пунктом 5 Прикінцевих та перехідних положень вказаного закону встановлено, що протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом особа має право звернутися до суду з позовом, зокрема, про застосування наслідків нікчемного правочину. Вказаний Закон набув чинності 15.01.2012 року. У зв'язку із вищевикладеним, апелянт зазначив, що строк позовної давності за вимогами, заявленими позивачем, закінчився 16.01.2015 року. З цим позовом позивач звернулася до суду після 16.01.2015 року, з цього приводу відповідачем заявлено про сплив позовної давності та про її застосування, що є підставою для відмови у позові, але суд першої інстанції на зазначені вимоги закону уваги не звернув та прийняв рішення про задоволення позову частково.

Вважаючи апеляційну скаргу безпідставною, ОСОБА_2 звернулась до суду апеляційної інстанції з відзивом на неї, у якому зазначила, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, а доводи апеляційної скарги такими, що не можуть прийматись до уваги. Втім, через порушення процесуальних строків подання відзиву, встановлених судом апеляційної інстанції, та відсутністю з боку ОСОБА_2 клопотання про їх продовження колегія суддів на підставі ст. 126 ЦПК України залишила даний відзив без розгляду.

Зі свого боку позивач рішення суду першої інстанції в частині відмови у позові не оскаржувала, що свідчить про погодження нею з висновками та мотивами районного суду.

Представник відповідача ОСОБА_3 адвокат Бандура Б.Ю. в судовому засіданні підтримав апеляційну скаргу, просив її задовольнити.

Позивач ОСОБА_2 та її представник в судовому засіданні заперечували проти задоволення апеляційної скарги, просили рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Третя особа ОСОБА_4 в судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи сповіщений належним чином.

Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час та місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи.

Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення в межах позовної заяви та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Відповідно до ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Задовольняючи позов частково, суд встановив наступні обставини та дійшов таких висновків.

Судом встановлено, що ОСОБА_4, діючим від імені ОСОБА_3 на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Образцовою Т.А. 05.09.2009 року за реєстровим № 2540, та ОСОБА_2 укладено у простій письмовій формі договір від 06.09.2009 року, згідно якого ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_4 зобов'язалась передати, а ОСОБА_2 зобов'язалась прийняти у власність після сплати всієї вартості майно, а саме: об'єкт № 1 житловий будинок АДРЕСА_1; земельну ділянку АДРЕСА_2; об'єкт № 2 земельну ділянку АДРЕСА_2. Загальна вартість об'єктів визначена рівною 1100000,00 доларів США (еквівалент 771388,00 євро), вартість об'єкту № 1 визначена рівною 450000,00 доларів США (еквівалент 315568 євро), вартість об'єкту № 2 визначена рівною 650000,00 доларів США (еквівалент 455820 євро). Оплата підлягала здійсненню з відстрочкою платежу, а саме щомісячно рівними платежами по 18000,00 доларів (еквівалент 12622 євро) протягом 61 місяців з правом дострокового погашення всієї суми одноразово (а.с. 7-9).

З додатку №1 до договору (а.с. 50, 51) вбачається, що позивач на користь відповідача сплачувала щомісячно з 06.09.2009 року по 19.04.2013 року грошові кошти, що в загальному розмірі становить 747000 доларів США, а саме: 06.09.2009 року - 18000 доларів США; 03.10.2009 року - 45000 доларів США; 22.12.2009 року - 18000 доларів США; 13.01.2010 року - 18000 доларів США; 15.02.2010 року - 9000 доларів США; 14.03.2010 року - 18000 доларів США; 13.04.2010 року - 18000 доларів США; 16.05.2010 року - 13000 доларів США; 22.05.2010 року - 5000 доларів США; 11.06.2010 року - 18000 доларів США; 15.07.2010 року - 18000 доларів США; 16.08.2010 року - 18000 доларів США; 10.10.2010 року - 27000 доларів США; 13.11.2010 року - 18000 доларів США; 11.12.2010 року - 27000 доларів США; 17.01.2011 року - 18000 доларів США; 11.02.2011 року - 18000 доларів США; 13.03.2011 року - 18000 доларів США; 09.04.2011 року - 18000 доларів США; 07.05.2011 року - 10000 доларів США; 23.05.2011 року - 8000 доларів США; 15.06.2011 р. - 18000 доларів США; 02.07.2011 р. - 18000 доларів США; 20.08.2011 року - 18000 доларів США; 19.09.2011 року - 18000 доларів США; 15.10.2011 року - 18000 доларів США; 11.11.2011 року - 18000 доларів США; 12.12.2011 року - 18000 доларів США; 15.01.2012 року - 18000 доларів США; 13.02.2012 року - 18000 доларів США; 14.03.2012 року - 18000 доларів США; 17.04.2012 року - 9000 доларів США; 09.05.2012 року - 18000 доларів США; 17.06.2012 року - 9000 доларів США; 23.07.2012 року - 18000 доларів США; 12.08.2012 року - 18000 доларів США; 09.09.2012 року - 18000 доларів США; 17.10.2012 року - 18000 доларів США; 09.11.2012 року - 18000 доларів США; 17.12.2012 року - 18000 доларів США; 18.01.2013 року - 18000 доларів США; 10.03.2013 року - 18000 доларів США; 19.04.2013 року - 9000 доларів США.

Вказана обставина в суді першої інстанції представниками відповідача та третьої особи не заперечувалась. Підтвердив цю обставину представник апелянта і в судовому засіданні суду апеляційної інстанції.

Відповідно до вимог ст.ст. 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

За правилом ч. 1 ст. 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.

З метою всебічного і повного з'ясуванню обставин справи судом були прийняті всі заходи для забезпечення сторін можливістю повною мірою скористатися своїми процесуальними правами, суд сприяв у наданні ними всіх наявних і необхідних доказів на підтвердження своїх доводів.

Позивачем на огляд районного суду було надано оригінали нікчемного договору та додатку № 1 до нього. Заперечень щодо форми та змісту вказаних доказів, обставин, що ними підтверджуються, у відповідача та третьої особи сторони не виникло.

Як вірно зазначив районний суд, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 202 ЦК України). Дії як юридичні факти мають вольовий характер і можуть бути правомірними та неправомірними. Правочини належать до правомірних дій, спрямованих на досягнення правового результату. Правочинам, на відміну від деяких інших підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, притаманне правомірне вольове вчинення особою, що має належний статус суб'єкта цивільного права, юридичних дій, спрямованих на свідоме створення конкретного цивільного правового результату для себе або інших осіб. Правомірність правочину означає, що він не повинен порушувати відповідних вимог закону, загальних та спеціальних законодавчих заборон.

Презумпція правомірності правочину закріплена у ст. 204 ЦК України, однак така презумпція може бути спростована у двох випадках: 1) неправомірними вважаються такі правочини, які за своїм змістом, формою чи іншими елементами визнаються законом в імперативній формі недійсними з моменту їх вчинення (нікчемні правочини); 2) вважаються неправомірними і ті правочини, недійсність яких встановлюється судом на вимогу заінтересованої особи у встановлених законом випадках (оспорювані правочини).

У письмовій формі належить вчиняти правочини, щодо яких встановлена письмова форма (п. 4 ч. 1 ст. 208 ЦК України). Правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або за домовленістю сторін (ч. 1 ст. 209 ЦК України). Правочин підлягає державній реєстрації у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації (ч. 1 ст. 210 ЦК України).

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин) (ч. 2 ст. 215 ЦК України). У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (ч. 1 ст. 220 ЦК України).

Договір купівлі-продажу земельної ділянки, житлового будинку (квартири) укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації (ст. 657 ЦК України).

Отже, для договорів відчуження нерухомості, як-то будинків (квартир), земельних ділянок тощо закон встановлює обов'язкову вимогу щодо письмової форми, нотаріального посвідчення та державної реєстрації. Недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору має наслідком його нікчемність як правочину. Не проведення державної реєстрації правочину має наслідком його не вчинення.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 626 ЦК України). Договір купівлі-продажу земельної ділянки, житлового будинку (квартири) укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації (ст. 657 ЦК України).

Отже, виходячи з особливого правового режиму нерухомого майна законодавцем встановлено спеціальне правило про форму договорів купівлі-продажу, предметом яких є нерухоме майно. Згідно з ч. 3 ст. 640 ЦК України договір, який підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації, є укладеним з моменту державної реєстрації. Тобто, умова про форму договору купівлі-продажу нерухомого майна буде вважатися дотриманою згідно з вимогами закону, якщо: 1) сторони (продавець і покупець) склали один письмовий документ, підписаний ними, в якому погоджено всі істотні умови договору; 2) цей договір нотаріально посвідчений; 3) цей договір зареєстровано у встановленому законом порядку.

Судом першої інстанції на підставі матеріалів справи вірно встановлено, що між третьою особою, діючим від імені відповідача на підставі довіреності, та позивачем, укладено у простій письмовій формі договір від 06.09.2009 року, згідно якого відповідач в особі представника зобов'язалась передати, а позивач зобов'язалась прийняти у власність після сплати всієї узгодженої сторонами загальної вартості майна, визначеної рівною 1100000,00 доларів США (еквівалент 771388,00 євро), а саме передати та прийняти у власність нерухоме майно: об'єкт № 1 житловий будинок АДРЕСА_1; земельну ділянку АДРЕСА_2; об'єкт № 2 земельну ділянку АДРЕСА_2 (т. 1 а.с. 24-25). Договір від 06.09.2009 року не посвідчено нотаріально та не зареєстровано у встановленому законом порядку, відповідно такий договір як правочин про відчуження - придбання нерухомого майна є нікчемним.

Крім того, нікчемність договору від 06.09.2009 року раніше була встановлена рішенням апеляційного суду Одеської області від 26.01.2017 року по цивільній справі № 522/1052/15-ц за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_8 до ОСОБА_3, за участі третьої особи ОСОБА_4 про визнання договору недійсним, стягнення грошових коштів, зобов'язання не перешкоджати проживати в будинку, за позовом ОСОБА_3, за участі третьої особи на стороні позивача ОСОБА_4, до ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10 в особі законного представника ОСОБА_8, за участі органу опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради, Служби у справах дітей Одеської міської ради про виселення. Рішення набрало законної сили 26.01.2017 року.

Стаття 216 ЦК України визначає особливі правові наслідки недійсності правочину. Зокрема, кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

В п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними № 9 від 06.11.2009 року судам роз'яснено, що відповідно до ст.ст. 215 та 216 ЦК суди розглядають справи за позовами про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У цьому разі в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому. Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги в разі нікчемності правочину та наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. Якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не вправі посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким доводам позивача. Відповідно до ст.ст. 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

З врахуванням викладеного, суд першої інстанції дійшов переконливого висновку про необхідність застосування до договору від 06.09.2009 року наслідків недійсності нікчемного правочину, в межах дотримання принципу диспозитивності цивільного судочинства.

Щодо посилання відповідача на пропуск позивачем строку позовної давності, до якого фактично зводилися доводи як відзиву на позов, так і доводи апеляційної скарги, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно із ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Відповідно до ст. 257, ч. 1 ст. 258 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю.

Частина 1 ст. 261 ЦК України передбачає, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Згідно із ч. 4 ст. 258 ЦК України (у редакції, що діяла на момент укладення спірного договору) до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину застосовувалася позовна давність у десять років.

Законом України Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства № 4176 від 20.12.2011 року частину 4 статті 258 ЦК України - виключено. Пунктом 5 Прикінцевих та перехідних положень вказаного Закону встановлено, що протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом особа має право звернутися до суду з позовом, зокрема, про застосування наслідків нікчемного правочину. Даний Закон набув чинності 15.01.2012 року.

У відповідності до ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Як вірно послався районний суд, офіційне тлумачення ст. 58 Конституції України міститься у кількох Рішеннях Конституційного Суду України, зокрема, у Рішеннях № 1-рп/99 від 09.02.1999 року, № 1-зп від 13.05.1997 року, № 6-рп/2000 від 19.04.2000 року.

У Рішенні Конституційного Суду України № 1-зп від 13.05.1997 року наведено, що ст. 58 Конституції України 1996 року закріплює один з найважливіших загальновизнаних принципів сучасного права - закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Це означає, що вони поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності. Закріплення названого принципу на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акту.

Рішення Конституційного Суду України № 1-рп/99 від 09.02.1999 року та 6-рп/2000 від 19.04.2000 року містять в собі схожі за змістом висновки, що їх правильно застосував районний суд.

Дія норми, наведеної у ст. 58 Конституції України, стосовно цивільних правовідносин розкривається у ст. 5 ЦК України Дія актів цивільного законодавства у часі , де вказано, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Пункт 5 Прикінцевих та перехідних положень Закону України Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства № 4176 від 20.12.2011 року не пом'якшує та не скасовує цивільну відповідальність особи, тому не стосується правовідносин, що виникли до набрання ним чинності.

Аналогічної позиції притримувався законодавець, приймаючи Цивільний кодекс України від 16.01.2003 року. Так, згідно п. 7 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України до позовів про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, право на пред'явлення яких виникло до 01.01.2004 року, застосовується позовна давність, встановлена для відповідних позовів законодавством, що діяло раніше.

У відповідності до ч.ч. 1 та 2 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Як вбачається із матеріалів справи і було вірно встановлено судом першої інстанції, договір про придбання нерухомого майна від 06.09.2009 року виконувався до 19.04.2013 року. Позивач передавала кошти не одноразово, а періодично. Відповідач кошти приймала, що свідчить про триваючий систематичний характер правовідносин між сторонами. 30.07.2014 року ОСОБА_4 в інтересах ОСОБА_3 був складений та направлений на адресу ОСОБА_2 лист про розірвання договору в односторонньому порядку. 22.01.2015 року позивач звернулася до Приморського районного суду м. Одеси із позовною заявою до ОСОБА_3, третя особа ОСОБА_4, про визнання договору від 06.09.2009 року недійсним, стягнення грошових коштів та зобов'язання не перешкоджати проживати у будинку (справа № 522/1052/15-ц). Рішення апеляційного суду Одеської області по цій справі набрало законної сили 26.01.2017 року.

У зв'язку з вищевикладеним колегія суддів погоджується з висновками районного суду, що до правовідносин, які виникли з 06.09.2009 року по 14.01.2012 року слід застосувати строк позовної давності у десять років. До правовідносин з 15.01.2012 року слід застосувати строк позовної давності у три роки. Тому, грошові суми, передані позивачем відповідачу з 06.09.2009 року по 14.01.2012 року, підлягають поверненню відповідачем позивачу на підставі ч. 2 ст. 216 ЦК України. Грошові кошти, передані позивачем відповідачу з 15.01.2012 року, поверненню не підлягають через пропуск позивачем строку позовної давності.

Колегія суддів перевірила розрахунок позовних вимог, проведений районним судом, та, зазначає, що суд правильно обчислив грошову суму, яка підлягає стягненню з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 на дату ухвалення оскаржуваного рішення (18000 + 45000 + 18000 + 18000 + 9000 + 18000 + 18000 + 13000 + 5000 + 18000 + 18000 + 18000 + 27000 + 18000 + 27000 + 18000 + 18000 + 18000 + 18000 + 10000 + 8000 + 18000 + 18000 + 18000 + 18000 + 18000 + 18000 + 18000 = 504000; 504000 доларів США х 28,21 грн. = 14217840 грн.).

У підсумку районний суд вірно визначив суму стягнення у розмірі 11858701,80 грн., оскільки суд не може вийти за межі позовних вимог (ч. 1 ст. 13 ЦПК України).

Колегія суду погоджується з такими висновками районного суду. Суд першої інстанції, з'ясувавши обставини справи та давши належну оцінку зібраним доказам, дійшов до обґрунтованого висновку про часткове задоволення позову. Вказані висновки суду відповідають зібраним у справі доказам, яким судом дана належна оцінка, правильно визначена юридична природа правовідносин, що виникли, і закон, який їх регулює.

Доводи апеляційної скарги зводяться до дублювання доводів відзиву на позов про застосування позовної давності, яким суд дав належну правову оцінку, з якою суд апеляційної інстанції погоджується в повному обсязі. Інші обставини справи апелянт не оспорює.

Отже, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення.

Таким чином колегія суддів вважає, що суд першої інстанції розглянув справу відповідно до ст. 13 ЦПК України: за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках, доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення, то відсутні підстави для перерозподілу судових витрат.

Керуючись ст.ст. 259, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, апеляційний суд,

постановив:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката Бандури Богдана Юрійовича - залишити без задоволення.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 25.10.2018 року - залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 26.04.2019 року.

Головуючий Ю.І. Кравець

Судді: О.Г. Журавльов

О.С. Комлева