Постанова

від 09.12.2020 по справі 522/20170/17

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

09 грудня 2020 року

м. Київ

справа № 522/20170/17

провадження № 61-9976св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Кузнєцова В. О.,

суддів: Жданової В. С., Карпенко С. О., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Бандури Богдана Юрійовича на рішення Приморського районного суду міста Одеси від 25 жовтня 2018 року у складі судді Бондар В. Я. та постанову Одеського апеляційного суду від 24 квітня 2019 року у складі колегії суддів: Кравця Ю. І., Журавльова О. Г., Комлевої О. С.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог, заперечень на позов і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом доОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину та звернення стягнення на нерухоме майно, посилаючись на те, що 06 вересня 2009 року між нею та ОСОБА_3 , який діяв від імені ОСОБА_2 на підставі довіреності, було укладено у простій письмовій формі договір про придбання належного відповідачу нерухомого майна загальною вартістю 1 100 000 доларів США, а саме: житлового будинку АДРЕСА_1 площею 265,3 кв. м і двох земельних ділянок № № НОМЕР_1 , НОМЕР_2 площею 0,0144 га та 0,0451 га, які розташовані по АДРЕСА_1 . Вартість майна підлягала сплаті протягом 61 місяця рівними платежами в розмірі по 18 000 доларів США щомісячно. В період з вересня 2009 року по квітень 2013 року вона передала ОСОБА_3 як представнику ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 747 000 доларів США, що станом на 26 жовтня 2017 року еквівалентно 11 858 701,80 грн. Оскільки зазначений договір є нікчемним, то підлягають застосуванню наслідки його нікчемності - повернення сторін до попереднього стану, який існував на час вчинення правочину. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину, а саме: стягнути з відповідача на свою користь грошові кошти в розмірі 11 858 701,80 грн, звернувши за рахунок вказаної суми стягнення на належні ОСОБА_2 житловий будинок під АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею 0,0144 га, які розташовані по АДРЕСА_1 .

ОСОБА_2 та її представник ОСОБА_4 заперечили проти позову, посилаючись на те, що договір про придбання нерухомого майна почав виконуватися з 06 вересня 2009 року, у зв`язку з чим на підставі частини четвертої статті 258 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) десятирічна позовна давність до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину повинна була сплинути 07 вересня 2019 року. Однак Законом України від 20 грудня 2011 року № 4176-VІ Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства (далі - Закон № 4176-VІ), що набрав чинності 15 січня 2012 року, виключено частину четверту статті 258 ЦК України, якою було передбачено, що позовна давність у десять років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину. При цьому, пунктом 5 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону № 4176-VI було встановлено, що протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом особа має право звернутися до суду з позовом, зокрема про застосування наслідків нікчемного правочину. Таким чином, позовна давність за вимогами, заявленими позивачем в цій справі, спливла 16 січня 2015 року.

Рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 25 жовтня 2018 року позов задоволено частково. Застосовано наслідки недійсності правочину та стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 11 858 701,80 грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що для договорів відчуження нерухомості, як то будинків (квартир), земельних ділянок тощо закон встановлює обов`язкову вимогу щодо письмової форми, нотаріального посвідчення та державної реєстрації. Недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору має наслідком його нікчемність як правочину. Не проведення державної реєстрації правочину має наслідком його не вчинення. Таким чином, оскільки договір від 06 вересня 2009 року не посвідчено нотаріально та не зареєстровано у встановленому законом порядку, цей договір як правочин про відчуження/придбання нерухомого майна є нікчемним. При вирішенні питання щодо застосування позовної давності суд виходив з того, що дійсно на підставі Закону № 4176-VІ, що набрав чинності 15 січня 2012 року, виключено частину четверту статті 258 ЦК України, якою було передбачено, що позовна давність у десять років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину. Пунктом 5 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону № 4176-VI було встановлено, що протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом особа має право звернутися до суду з позовом, зокрема про застосування наслідків нікчемного правочину. Разом з тим відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Офіційне тлумачення вказаної статті міститься у рішеннях Конституційного Суду від 13 травня 1997 року у справі № 1-зп, від 09 лютого 1999 року у справі № 1-рп/99, від 19 квітня 2000 року у справі № 6-рп/2000. Зокрема, у рішенні від 13 травня 1997 року у справі № 1-зп Конституційний Суд зазначив, що стаття 58 Конституції України закріплює один з найважливіших загальновизнаних принципів сучасного права - закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Це означає, що вони поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності. Закріплення названого принципу на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта. У рішеннях Конституційного Суду від 09 лютого 1999 року у справі № 1-рп/99 та від 19 квітня 2000 року у справі № 6-рп/2000 наведено висновки про те, що при регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). Дію нормативно-правового акта у часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Суть зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів полягає в тому, що їх приписи поширюються на правовідносини, які виникли до набрання ними чинності, за умови, якщо вони скасовують або пом`якшують відповідальність особи. Крім того, дія норми статті 58 Конституції України розкривається у статті 5 ЦК України, де вказано, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності; акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи; якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Пункт 5 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону № 4176-VI не пом`якшує та не скасовує цивільну відповідальність особи, тому не стосується правовідносин, що виникли до набрання ним чинності. Аналогічної позиції притримувався законодавець, приймаючи ЦК України, де у пункті 7 Прикінцеві та перехідні положення зазначено, що до позовів про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, право на пред`явлення якого виникло до 01 січня 2004 року, застосовується позовна давність, встановлена для відповідних позовів законодавством, що діяло раніше. Як вбачається з матеріалів справи, договір про придбання нерухомого майна виконувався до 19 квітня 2013 року. Позивач передавала кошти не одноразово, а періодично. Відповідач приймала кошти, що свідчить про триваючий систематичний характер правовідносин між сторонами. 30 квітня 2014 року ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_2 був складений та направлений на адресу ОСОБА_1 лист про розірвання договору в односторонньому порядку. 22 січня 2015 року ОСОБА_1 звернулася до Приморського районного суду міста Одеси з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про визнання договору від 06 вересня 2009 року недійсним, стягнення грошових коштів та зобов`язання не перешкоджати проживати у будинку (справа № 522/1052/15-ц). Рішенням апеляційного суду Одеської області від 26 січня 2017 року в задоволенні позову відмовлено та встановлено, що вказаний правочин є нікчемним. З огляду на викладене, місцевий суд дійшов висновку, що до правовідносин, які виникли між сторонами з 06 вересня 2009 року по 14 січня 2012 року підлягає застосуванню позовна давність у десять років, а з 15 січня 2012 року - у три роки. Отже, грошові кошти передані позивачем у період з 06 вересня 2009 року по 14 січня 2012 року мають бути повернені на підставі частини другої статті 216 ЦК України. Вимоги про стягнення сум, сплачених після 15 січня 2012 року, не підлягають задоволенню у зв`язку зі спливом трирічної позовної давності. Загальна сума сплачених ОСОБА_1 коштів за період з 06 вересня 2009 року по 14 січня 2012 року становить 504 000 доларів США, що станом на 25 жовтня 2018 року еквівалентно 14 217 840 грн. Виходячи із закріпленого у статті 13 ЦПК України принципу диспозитивності цивільного судочинства та враховуючи, що позивач просила стягнути з відповідача 11 858 701,80 грн, то саме вказана сума підлягає стягненню. У зверненні стягнення на належне відповідачу нерухоме майно слід відмовити, оскільки ця вимога стосується питань, пов`язаних з виконання рішення суду, яке набрало законної сили, і вирішується після відкриття виконавчого провадження в порядку, передбаченому статтею 50 Закону України Про виконавче провадження .

Постановою Одеського апеляційного суду від 24 квітня 2019 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Бандури Б. Ю.залишено без задоволення, а рішення Приморського районного суду міста Одеси від 25 жовтня 2018 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У травні 2019 року представник ОСОБА_2 - адвокат Бандура Б. Ю. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Приморського районного суду міста Одеси від 25 жовтня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 24 квітня 2019 року і ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована тим, що договір про придбання нерухомого майна почав виконуватися з 06 вересня 2009 року, у зв`язку з чим на підставі частини четвертої статті 258 ЦК України позовна давність до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину повинна була сплинути 07 вересня 2019 року. Однак Законом № 4176-VІ , що набрав чинності 15 січня 2012 року, виключено частину четверту статті 258 ЦК України, якою було передбачено, що позовна давність у десять років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину. При цьому пунктом 5 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону № 4176-VI було встановлено, що протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом особа має право звернутися до суду з позовом, зокрема про застосування наслідків нікчемного правочину (за умови, якщо строк їх пред`явлення, встановлений положеннями ЦК України, що діяли до набрання чинності цим Законом, не сплив на момент набрання чинності цим Законом). Таким чином, до правовідносин сторін в цій справі суди попередніх інстанцій повинні були застосувати позовну давність, передбачену ЦК України з відповідними змінами, внесеними Законом № 4176-VI, тобто три роки.

У червні 2019 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.Наведені у скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 23 травня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Приморського районного суду міста Одеси.

20 червня 2019 року справа № 522/20170/17 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 30 листопада 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ . Пунктом 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).

За змістом касаційної скарги судові рішення судів попередніх інстанцій в частині відмови у задоволенні позову не оскаржуються, а тому Верховним Судом не переглядаються.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають.

Судами встановлено, що 06 вересня 2009 року між ОСОБА_3 , який діяв від імені ОСОБА_2 на підставі нотаріально посвідченої довіреності (Сторона-1), та ОСОБА_1 (Сторона-2) було укладено у простій письмовій формі договір, за умовами якого Сторона-1 зобов`язалася передати, а Сторона-2 - прийняти у власність після сплати всієї вартості майно, а саме:

- об`єкт-1: житловий будинок АДРЕСА_1 загальною площею 265,3 кв. м та земельну ділянку № НОМЕР_1 , НОМЕР_2 площею 0,0144 га, які розташовані по АДРЕСА_1 ;

- об`єкт-2: земельну ділянку № НОМЕР_1 , НОМЕР_2 площею 0,0451 га, яка розташована по АДРЕСА_1 ;

Вартість нерухомого майна, яка підлягала сплаті протягом 61 місяця з відстрочкою платежу по 18 000 доларів США щомісячно, визначена сторонами в розмірі 1 100 000 доларів США, з яких: 450 000 доларів США - вартість об`єкта-1, 650 000 доларів США - об`єкта-2.

Згідно з додатком № 1 до вказаного договору в період з 06 вересня 2009 року по 19 квітня 2013 року ОСОБА_1 сплатила на користь ОСОБА_2 747 000 доларів США, що станом на 26 жовтня 2017 року еквівалентно 11 858 701,80 грн, а саме: 06 вересня 2009 року - 18 000 доларів США, 03 жовтня 2009 року - 45 000 доларів США, 22 грудня 2009 року - 18 000 доларів США, 13 січня 2010 року - 18 000 доларів США, 15 лютого 2010 року - 9 000 доларів США, 14 березня 2010 року - 18 000 доларів США, 13 квітня 2010 року - 18 000 доларів США, 16 травня 2010 року - 13 000 доларів США, 22 травня 2010 року - 5 000 доларів США, 11 червня 2010 року - 18 000 доларів США, 15 липня 2010 року - 18 000 доларів США, 16 серпня 2010 року - 18 000 доларів США, 10 жовтня 2010 року - 27 000 доларів США, 13 листопада 2010 року - 18 000 доларів США, 11 грудня 2010 року - 27 000 доларів США, 17 січня 2011 року - 18 000 доларів США, 11 лютого 2011 року - 18 000 доларів США, 13 березня 2011 року - 18 000 доларів США, 09 квітня 2011 року - 18 000 доларів США, 07 травня 2011 року - 10 000 доларів США, 23 травня 2011 року - 8 000 доларів США, 15 червня 2011 року - 18 000 доларів США, 02 липня 2011 року - 18 000 доларів США, 20 серпня 2011 року - 18 000 доларів США, 19 вересня 2011 року - 18 000 доларів США, 15 жовтня 2011 року - 18 000 доларів США, 11 листопада 2011 року - 18 000 доларів США, 12 грудня 2011 року - 18 000 доларів США, 15 січня 2012 року - 18 000 доларів США, 13 лютого 2012 року - 18 000 доларів США, 14 березня 2012 року - 18 000 доларів США, 17 квітня 2012 року - 9 000 доларів США, 09 травня 2012 року - 18 000 доларів США, 17 червня 2012 року - 9 000 доларів США, 23 липня 2012 року - 18 000 доларів США, 12 серпня 2012 року - 18 000 доларів США, 09 вересня 2012 року - 18 00 доларів США, 17 жовтня 2012 року - 18 000 доларів США, 09 листопада 2012 року - 18 000 доларів США, 17 грудня 2012 року - 18 000 доларів США, 18 січня 2013 року - 18 000 доларів США, 10 березня 2013 року - 18 000 доларів США, 19 квітня 2013 року - 9 000 доларів США.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).

Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно з частинами першою, другою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Відповідно до частини першої статті 220 ЦК України в разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).

Згідно зі статтею 657 ЦК України (в редакції, чинній на час підписання договору від 06 вересня 2009 року) договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

Відповідно до частини третьої статті 640 ЦК України (в редакції, чинній на час підписання договору від 06 вересня 2009 року) договір, який підлягає нотаріальному освідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 квітня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18) зроблено висновок про те, що за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та в мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

У справі, яка переглядається, судами підтверджено, що договір про відчуження/придбання нерухомого майна від 06 вересня 2009 року не посвідчено нотаріально, у зв`язку з чим цей правочин є нікчемним, тобто розглядається з точки зору права як такий, що юридично не мав місця, не створив будь-яких правових наслідків, окрім тих, що пов`язані з його недійсністю.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 просила застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину.

Відповідно до частин першої, четвертої, п`ятої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

Судами також встановлено, що 30 квітня 2014 року ОСОБА_3 , який діяв в інтересах ОСОБА_2 , був складений та направлений на адресу ОСОБА_1 лист про розірвання договору від 06 вересня 2009 року в односторонньому порядку.

22 січня 2015 року ОСОБА_1 звернулася до Приморського районного суду міста Одеси з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про визнання договору від 06 вересня 2009 року недійсним, стягнення грошових коштів та зобов`язання не перешкоджати проживати у будинку (справа № 522/1052/15-ц).

Рішенням апеляційного суду Одеської області від 26 січня 2017 року у справі № 522/1052/15-ц в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. При цьому встановлено, що підписаний 06 вересня 2009 року сторонами договір є нікчемним.

В суді першої інстанції сторона відповідача подала заяву про застосування позовної давності до заявлених ОСОБА_1 в цій справі позовних вимог.

За змістом статей 256-258 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав-учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу (пункт 570 рішення ЄСПЛ від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ Нафтова компанія Юкос проти Росії ; пункт 51 рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства ).

Згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Задовольняючи частково позов, суди попередніх інстанцій виходили з того, що договір про придбання нерухомого майна виконувався до 19 квітня 2013 року, позивач передавала кошти не одноразово, а періодично, відповідач кошти приймала, що свідчить про триваючий систематичний характер правовідносин між сторонами, до яких з 06 вересня 2009 року по 14 січня 2012 року підлягає застосуванню позовна давність у десять років, а з 15 січня 2012 року - у три роки, тому грошові кошти, передані позивачем у період з 06 вересня 2009 року по 14 січня 2012 року, мають бути повернені на підставі частини другої статті 216 ЦК України, а вимоги про стягнення сум, сплачених після 15 січня 2012 року, не підлягають задоволенню у зв`язку зі спливом трирічної позовної давності.

Верховний Суд не погоджується із вказаними висновками судів попередніх інстанцій, оскільки вони ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права.

Відповідно до частини четвертої статті 258 ЦК України, яка була чинною на час підписання договору від 06 вересня 2009 року, позовна давність у десять років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину.

Згідно з частиною третьою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання.

Договір про придбання нерухомого майна почав виконуватися сторонами з 06 вересня 2009 року , у зв`язку з чим на підставі частини четвертої статті 258 ЦК України позовна давність до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину розпочала свій перебіг 06 вересня 2009 року та повинна була сплинути 07 вересня 2019 року.

Разом з тим Законом № 4176-VІ , що набрав чинності 15 січня 2012 року, виключено частину четверту статті 258 ЦК України.

За змістом пункту 5 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону № 4176-VI протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом, тобто до 15 січня 2015 року, особа має право звернутися до суду з позовом про: 1) визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману; 2) застосування наслідків нікчемного правочину ; 3) визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено право власності або інше речове право особи. При цьому стосовно вимог, передбачених підпунктами 1 та 2 цього пункту, особа може звернутися до суду лише за умови, якщо строк їх пред`явлення, встановлений положеннями ЦК України, що діяли до набрання чинності цим Законом, не сплив на момент набрання чинності цим Законом .

Отже, визначені особливості перебігу позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину полягають в тому, що Закон № 4176-VI, яким виключено частину четверту статті 258 ЦК України,гарантував особі право на пред`явлення позову до 15 січня 2015 року, тобто протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом .

Оскільки ОСОБА_1 звернулася до суду з цим позовом у жовтні 2017 року, тобто поза межами трьох років з дня набрання чинності Законом № 4176-VI та з підстав, передбачених підпунктом 2 пункту 5 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення цього Закону, то позовна давність нею пропущена.

З огляду на те, що переривання позовної давності можемати місце лише в межах позовної давності, а не після її спливу, пред`явленням 22 січня 2015 року ОСОБА_1 позову до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про визнання договору від 06 вересня 2009 року недійсним, стягнення грошових коштів та зобов`язання не перешкоджати проживати у будинку, таке переривання не відбулося.

Не перервалася позовна давність в цій справі й сплатою позивачем грошових сум після 15 січня 2012 року , так як положення статті 264 ЦК України застосовуються до вимог про зобов`язання сторін (щодо виконання правочину), а не до вимог про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

Посилання судів попередніх інстанцій на частину першу статті 58 Конституції України, згідно з якою закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи, а також на те, що на виконання умов договору позивач передавала грошові кошти не одноразово, а періодично - до 19 квітня 2013 року, що свідчить про триваючий систематичний характер правовідносин між сторонами, є безпідставними, оскільки тривалість виконання договірних зобов`язань (внесення чергових платежів) не впливає на перебіг визначених пунктом 5 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону № 4176-VI строків звернення особи до суду з вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину.

Таким чином, висновок судів попередніх інстанцій щодо необхідності застосування до сплачених позивачем у період з 06 вересня 2009 року по 14 січня 2012 року щомісячних платежів позовної давності в десять років не відповідає обставинам справи та ґрунтується на неправильному тлумаченні закону.

Судами попередніх інстанцій неправильно застосовані вищенаведені норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, а тому їх висновки про наявність підстав для часткового задоволення позову є помилковими.

Доводи ОСОБА_1 про те, що додана до касаційної скарги ОСОБА_2 квитанція від 10 травня 2019 року не може вважатися належним доказом сплати судового збору у зв`язку з його сплатою не відповідачем, а ОСОБА_3 , не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Відповідно до статті 1 Закону України Про судовий збір судовий збір - збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат.

За правилами статті 2 зазначеного Закону платниками судового збору є громадяни України, іноземці, особи без громадянства, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні) та фізичні особи - підприємці, які звертаються до суду чи стосовно яких ухвалене судове рішення, передбачене цим Законом.

Об`єкти справляння судового збору визначено статтею 3 Закону України Про судовий збір . Згідно з частиною першою зазначеної статті судовий збір справляється, зокрема за подання до суду позовної заяви та іншої заяви, передбаченої процесуальним законодавством.

Вимоги до форми та змісту касаційної скарги встановлено статтею 392 ЦПК України, згідно з пунктом 3 частини четвертої якої до касаційної скарги додаються документи, що підтверджують сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі, або документи, що підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону.

До касаційної скарги заявником додано квитанцію, що підтверджує сплату судового зборуу встановлених порядку та розмірі. У графі цієї квитанції Призначення платежу зазначено: дату ухвалення оскаржуваного судового рішення - 24 квітня 2019 року, Касаційний цивільний суд, прізвище та ініціали особи, в інтересах якої подано скаргу, -ОСОБА_2 ,номер справи. Сплачена за подання касаційної скарги сума судового збору надійшла до спеціального фонду Державного бюджету України.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини кожній фізичній або юридичній особі гарантовано право на розгляд судом протягом розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, у якій вона є стороною.

У такий спосіб здійснюється право на суд , яке відповідно до практики ЄСПЛ включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати вирішення спору судом (рішення у справі Кутіч проти Хорватії від 01 березня 2002 року).

Україна як учасниця Конвенції повинна створювати умови для забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства.

ЄСПЛ визначено, що право на доступ до суду має застосовуватися на практиці і бути ефективним (рішення у справі Белле проти Франції від 04 грудня 1995 року).

Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатися до суду (рішення ЄСПЛ у справі Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії від 28 жовтня 1998 року).

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, реалізуючи положення Конвенції, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але й реальним. Надмірний формалізм при вирішені питання щодо прийняття позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист.

Як зазначено вище, частина четверта статті 392 ЦПК України вимагає долучення до касаційної скарги документа про сплату судового збору, адже подання до суду такої скарги є об`єктом його справляння згідно із Законом України Про судовий збір .

Отже, додана заявником до касаційної скарги квитанція, з урахуванням її змісту, зокрема вказівки на призначення відповідного платежу (об`єкта справляння судового збору), а також надходження усієї належної до сплати суми до спеціального фонду Державного бюджету України підтверджує сплату судового збору за її подання.

Наведене узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 3 0 вересня 2020 року у справі № 9901/144/20 (провадження № 11-241заі20).

Крім того, неприйняття квитанції (платіжного доручення) як доказу сплати судового збору лише у зв`язку із зазначенням у ньому платником іншої особи, а не заявника чи її представника, призвело б до обмеження особи в доступі до суду, передбаченого статтею 6 Конвенції (постанова Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі № 752/4567/19, провадження № 61-18608св19).

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, судові рішення в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про застосування наслідків недійсності правочину шляхом стягнення грошових коштів у сумі 11 858 701,80 грн підлягають скасуванню з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову в позові у зв`язку зі спливом позовної давності.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Бандури Богдана Юрійовича задовольнити.

Рішення Приморського районного суду міста Одеси від 25 жовтня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 24 квітня 2019 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про застосування наслідків недійсності правочину шляхом стягнення грошових коштів у сумі 11 858 701,80 грн скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову у зв`язку зі спливом позовної давності.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. О. Кузнєцов Судді:В. С. Жданова С. О. Карпенко В. А. Стрільчук М. Ю. Тітов