Постанова

від 24.04.2019 по справі 322/245/18

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Дата документу 24.04.2019 Справа № 322/245/18

Запорізький апеляційний суд

Є. у. № 322/245/18 Головуючий у 1 інстанції: Кофанов А.ВІ.

№ провадження Суддя-доповідач: Воробйова І.А.

22ц/807/770/19

ПОСТАНОВА

Іменем України

24 квітня 2019 року м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі:

головуючого: Воробйової І.А.,

суддів: Бєлки В.Ю.,

Онищенка Е.А.

При секретарі: Путій Д.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу фермерського господарства Партнер на рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 30 жовтня 2018 року у складі судді Кофанова А.В., у справі за позовом Фермерського господарства Партнер до ОСОБА_3, Фермерського господарства Форт , третя особа: Державний реєстратор виконавчого комітету Вільнянської міської Ради Запорізької області, про визнання договору оренди землі недійсним та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до Фермерського господарства Партнер про визнання додаткової угоди недійсною,

ВСТАНОВИВ:

У березні 2018 року ФГ Партнер звернувся до суду з позовною заявою до ОСОБА_3, ФГ Форт про визнання договору оренди землі недійсним.

В позові зазначено, що 20.12.2006 року він уклав із ОСОБА_3 договір оренди земельної ділянки, згідно якого прийняв у користування належну відповідачу земельну ділянку площею 7,53 га; договір було укладено строком на 10 років, його державна реєстрація відбулася 10.10.2007 року. Крім того, 15.04.2010 року між позивачем та відповідачем ОСОБА_3 була укладена додаткова угода, згідно якої строк дії договору був продовжений до 49-ти років; державна реєстрація цієї додаткової угоди відбулася 26.04.2010 року, тобто договір, за думкою позивача, на момент розгляду справи є чинним. Проте позивачу стало відомо про існування іншого договору оренди тієї ж земельної ділянки, що був укладений між відповідачами 08.12.2017 року; позивач вважає цей договір недійсним, оскільки земельна ділянка перебувала і перебуває в його користуванні, строк її оренди не закінчився, а тому відповідачі не могли укладати оспорювану угоду. Дії відповідачів, які уклали між собою договір оренди земельної ділянки, на думку позивача, порушують вимоги ст.ст.203, 215 ЦК України, Закону України "Про оренду землі".

Посилаючись на ці обставини, просив визнати договір оренди землі недійсним

Не погоджуючись з позовом у березні 2018 року ОСОБА_3 звернувся до суду з зустрічним позовом до ФГ Партнер про визнання додаткової угоди недійсною.

В позові зазначено що про існування цієї додаткової угоди йому стало відомо лише після отримання копії позовної заяви та додатків до неї. При цьому перед укладенням договору з ФГ "Форт" від 08.12.2017 року було зроблено перевірку згідно Державного реєстру речових прав, при цьому реєстрації додаткової угоди від 15.04.2010 року виявлено не було. Відповідач зазначає, що додаткова угода від 15.04.2010 року з боку ФГ "Партнер" підписана ОСОБА_4, і ним же за довіреністю підписана угода від імені самого відповідача ОСОБА_3; тобто голова фермерського господарства, діючи від імені цієї юридичної особи, та представляючи одночасно інтереси ОСОБА_3 як фізичної особи, уклав від її імені договір оренди землі відносно себе особисто та у власних інтересах, що прямо заборонено положеннями ч.3 ст.238 ЦК України.

Посилаючись на ці обставини просив визнати додаткову угоду недійсною.

Рішенням Вільнянського районного суду Запорізької області від 30 жовтня 2018 року у задоволенні позову ФГ Партнер відмовлено, зустрічний позов ОСОБА_3 задоволено.

Визнано недійсною додаткову угоду, укладену 15 квітня 2010 року між Фермерським господарством "Партнер" та ОСОБА_3, щодо внесення змін до умов договору оренди землі, укладеного між сторонами 20 грудня 2006 року.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, ФГ Партнер подало апеляційну скаргу, в якій посилаючись на незаконність, необґрунтованість, порушення норм процесуального та матеріального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції, та ухвалити нове рішення, яким задовольнити їх позовні вимоги та відмовити у задоволенні зустрічного позову. В апеляційній скарзі зазначає, що саме відсутність заперечень з боку ОСОБА_3 щодо використання ФГ Партнер земельної ділянки на теперішній час та відсутність у встановлені ст. 33 Закону України Про оренду землі строки повідомлення про небажання продовжувати орендні відносини з ФГ Партнер і являється наступним схваленням правочину, в даному випадку додаткової угоди від 15.04.2010 року про продовження терміну дії договору строком на 49 років в розумінні ст.. 241 ЦК України.

Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно п.1 ч.1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість:

1) керує ходом судового процесу;

2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами;

3) роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій;

4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом;

5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.

Рішення суду першої інстанції відповідає вищезазначеним вимогам.

Судом встановлено, 20.12.2006 року позивач ФГ "Партнер" та відповідач ОСОБА_3 уклали між собою договір оренди земельної ділянки, що належала останньому, згідно якого ФГ "Партнер" прийняв у користування належну відповідачу ОСОБА_3 земельну ділянку площею 7,53 га; договір було укладено строком на 10 років, його державна реєстрація відбулася 10.10.2007 року. Зі змісту цієї додаткової угоди вбачається, що вона була підписана однією особою - ОСОБА_4, який діяв, з одного боку, як представник орендаря - голова ФГ "Партнер", а з іншого - як представник орендодавця ОСОБА_3 згідно довіреності від 25.10.2005 року.

08.12.2017 року між відповідачами ФГ "Форт" та ОСОБА_3 був укладений договір оренди тієї ж земельної ділянки, тобто у час, коли зобов'язання сторін за попереднім договором від 20.12.2006 року, укладеного між ФГ "Партнер" та ОСОБА_3, вже припинилися. Оскільки станом на грудень 2017 року відповідач ОСОБА_3 не був обтяжений зобов'язаннями за договором від 20,12.2006 року, він міг вільно розпоряджатися належною йому земельною ділянкою, у т.ч. шляхом укладення іншого договору оренди з іншим орендарем.

Частиною першою статті 2 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються ЗК України, ЦК України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.

За приписами статті 1 Закону України "Про оренду землі", яка кореспондується з положеннями частини першої статті 93 ЗК України, орендою землі є засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Відповідно до статті 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Відповідно до ч.1 ст.237 ЦК України, представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

Згідно ч.3 ст.238 ЦК України, представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

З огляду на зазначене, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про те, що, ОСОБА_4, діючи як представник ОСОБА_3, не мав права укладати від його імені договір оренди землі із ФГ "Партнер", представником якого він одночасно був.

Згідно чч.1, 3 ст.215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

За положеннями частини першої ст.236 ЦК України, нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Відповідно до ст.216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Надавши оцінку зібраним у справі доказам за правилами ст.89 ЦПК України, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що додаткова угода від 15.04.2010 року, якою строк дії договору оренди від 20.12.2006 року, укладеного між ФГ "Партнер" та ОСОБА_3, подовжувався з 10-ти до 49-ти років, є недійсною, а тому строк дії цього договору слід обчислювати як 10 років.

Як встановлено колегією суддів та підтверджується матеріалами справи, 08.12.2017 року між відповідачами ФГ "Форт" та ОСОБА_3 був укладений договір оренди тієї ж земельної ділянки, тобто у час, коли зобов'язання сторін за попереднім договором від 20.12.2006 року, укладеного між ФГ "Партнер" та ОСОБА_3, вже припинилися.

З огляду на те, що станом на грудень 2017 року відповідач ОСОБА_3 не був обтяжений зобов'язаннями за договором від 20,12.2006 року, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що ОСОБА_3 міг вільно розпоряджатися належною йому земельною ділянкою, у тому числі шляхом укладення іншого договору оренди з іншим орендарем.

Докази та обставини, ні які посилається скаржник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідження та встановленні судом дотримані норми матеріального і процесуального права.

Отже, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Таким чином, рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, висновки суду є обґрунтованими, передбачених законом підстав для його скасування при апеляційному розгляді не встановлено.

На підставі наведеного, висновки суду першої інстанції є обґрунтованими та узгоджуються з матеріалами справи, при встановленні зазначених фактів судом не було порушено норм цивільного процесуального законодавства й правильно застосовано норми матеріального права.

Доводи апеляційної скарги, матеріали справи та зміст оскаржуваного судового рішення, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які передбачені нормами ЦПК України як підстави для скасування рішень.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Наведені скаржником в апеляційній скарзі доводи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення скаржником норм процесуального закону.

Відповідно до ч.3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Випадки для звільнення від доказування, передбачені ст. 82 ЦПК України, у цій справі відсутні.

Відповідно ж до ст. 89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді у судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

З огляду на наведене вбачається, що судом з дотриманням вимог ст. ст. 89,263 ЦПК України дана належна оцінка доказам по справі, вірно встановлений характер спірних правовідносин і обґрунтовано зроблено висновок про наявність правових підстав для задоволення зустрічного позову.

На підставі вищенаведеного, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу фермерського господарства Партнер залишити без задоволення.

Рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 30 жовтня 2018 року у цій справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повна постанова складена 2 травня 2019 року.

Головуючий:

Судді: