Рішення

від 15.07.2019 по справі 918/1128/15

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Господарський суд Рівненської області

вул. Набережна, 26-А, м. Рівне, 33013

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"15" липня 2019 р. м. Рівне Справа № 918/1128/15

Господарський суд Рівненської області у складі судді О.Андрійчук , за участю секретаря судового засідання С.Оліфер, розглянувши за правилами загального позовного провадження у відкритому засіданні матеріали справи

за позовом Відкритого акціонерного товариства "Здолбунівський завод продовольчих товарів"

до відповідача-1:Фізичної особи-підприємця Ковальчука Петра Івановича,

до відповідача-2 :Мізоцької селищної ради,

третя особа на стороні позивача, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, Фізична особа - підприємець Фінгерт Олександр Ростиславович,

про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки,

за участю представників учасників:

від позивача: Коробка В.Д., дов. від 19.02.2019 року,

від відповідача-1: Грозік І.І., ордер № 013 від 15.07.2019 року,

від відповідача-2: не з`явився,

від третьої особи: не з`явився,

УСТАНОВИВ:

Стислий виклад позиції позивача та заперечень відповідачів.

Як вбачається з позовної заяви, постановою Господарського суду Рівненської області у справі № 5019/1475/11 ВАТ Здолбунівський завод продовольчих товарів визнано банкрутом, відкрито ліквідаційну процедуру, ліквідатором призначено арбітражного керуючого.

Відповідно до дублікату наказу Регіонального відділення фонду державного майна України по Рівненській області № 252 від 05.07.2001 року позивачу передано у власність такі об`єкти нерухомого майна: будівлю лабораторії, будівлю котельні, башту водонапірну, свердловину артезіанську, електросітку поверхневу, будівлю цеху плодопереробки. Вказане майно відповідно до вимог ст. 26 Закону України Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом включене до ліквідаційної маси підприємства-банкрута.

Заразом, як стало відомо ліквідатору під час розгляду справи № 817/3945/13-а, що перебувала у провадженні Рівненського окружного адміністративного суду, між відповідачами укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення від 28.12.2006 року. Зазначена земельна ділянка слугує для обслуговування будівель та споруд, що належать банкруту на праві власності, відтак позивач вважає вказаний договір таким, що суперечить вимогам законодавства, а отже підлягає визнанню недійсним у судовому порядку.

12.10.2015 року від відповідача-1 надійшов відзив на позовну заяву, в якому останній із заявленими вимогами не погоджується з огляду на таке: про-перше, позивач пропусти строк звернення до суду з відповідним позовом; по-друге, оспорюваний договір не порушує прав та інтересів позивача, оскільки останній відмовився від користування спірною земельною ділянкою у 2005 році, а відтак вказана земельна ділянка була комунальною власністю та відносилася до земель запасу; по-третє, майно, яке позивач вважає своєю власністю, належить до самочинного будівництва, а отже позивач не набув на нього права власності;, по-четверте, відповідач-1 придбав у позивача нежитлову будівлю, будівлю кондитерського цеху і цеху плодопереробки на підставі договору купівлі-продажу від 21.07.2005 року, а трансформатор, артезіанська свердловина, башта водонапірна та будівля котельні є приналежностями, що слідують за головною річчю; по-п`яте, передумовою укладення оспорюваного правочину було рішення Мізоцької селищної ради № 116 від 24.12.2006 року, яке є чинним та не скасованим у встановленому порядку, тощо.

02.11.2015 року від позивача надійшли додаткової пояснення до позовної заяви, в яких останній зазначає, що позивач набув право власності на об`єкти нерухомого майна під час приватизації, про що свідчать документи із приватизаційної справи. Крім того, доказів того, що відповідач-1 купив трансформатор, артезіанську свердловину, башту водонапірну, будівлю котельні не надано, а отже право власності на них не виникло. Так само відповідачем-1 не надано доказів належності йому будівлі лабораторії, електросітки поверхневої, будівлі цеху плодопереробки, які знаходяться на спірній земельній ділянці, тощо.

10.06.2019 року від третьої особи надійшли пояснення, згідно з якими не заперечує щодо задоволення позовних вимог, оскільки оспорюваний договір укладений з порушенням вимог закону в частині предмета договору.

Судові рішення, прийняті у справі.

Рішенням Господарського суду Рівненської області від 14.12.2015 року, яке залишене без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 15.03.2016 року, позов задоволено.

Приймаючи вказані рішення, суди першої та апеляційної інстанцій послались на те, що укладення між відповідачами договору відчуження земельної ділянки відбулось без врахування права та легітимного інтересу власника іншого майна, яке знаходиться на спірній земельній ділянці.

Постановою Вищого господарського суду України від 01.06.2016 року постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 15.03.2016 року та рішення Господарського суду Рівненської області від 14.12.2015 року у цій справі скасовано, матеріали справи скеровано для нового розгляду до Господарського суду Рівненської області.

Скасовуючи судові рішення, Вищий господарський суд України зазначив, що судами при винесенні рішень не враховано наявність майнового інтересу Фізичної особи - підприємця П. Ковальчука у зв`язку із знаходженням на спірній земельній ділянці об`єктів нерухомості, належних йому на праві власності, які перебували у його власності на момент укладення оспорюваного договору, а відтак визнання недійсним договору може призвести до порушення його прав як власника об`єктів нерухомості, закріплених ст. 377 ЦК України, ст. 120 ЗК України. При цьому судами не надано належної оцінки посиланням відповідача на ст. 186 ЦК України та той факт, що об`єкти нерухомості, на які посилається позивач як на підставу заявленого позову, зокрема, котельня, артезіанська свердловина, водонапірна башта тощо скоріше мають ознаки речей, призначених для обслуговування іншої (головної) речі, в цьому випадку придбаних відповідачем цехів. У той же час судами безпідставно надано перевагу правам позивача щодо права власності на згадані об`єкти перед правами відповідача. Також необґрунтовано судами попередніх інстанцій не взято до уваги посилання відповідачів на те, що відчуження земельної ділянки відбулося на підставі добровільної відмови позивача, з прийняттям радою відповідного рішення від 20.10.2005 року № 436, яке передувало укладенню спірного договору. При цьому відсутність самої заяви про добровільну відмову в матеріалах справи не спростовує цього факту. З врахуванням зазначеного, висновок про наявність підстав, з якими закон, зокрема ст.ст. 203, 215 ЦК України, пов`язує недійсність правочинів є недостатньо вмотивованим, а відтак - передчасним. Окрім того, Вищий господарський суд України вважає помилковим посилання судів попередніх інстанцій на відсутність в цьому випадку пропуску позивачем позовної давності. Судами попередніх інстанцій безпідставно визнано початком перебігу позовної давності момент, з якого про існування оспорюваного договору дізнався ліквідатор, адже останній при зверненні з позовом у цій справі не є самостійною процесуальною особою, а виступає як керівник юридичної особи, а відтак і початок перебігу позовної давності повинен обраховуватись з дня, коли про укладення договору дізналася юридична особа.

При надходженні матеріалів справи до Господарського суду Рівненської області за результатами автоматичного розподілу справу № 918/1128/15 передано на розгляд судді О. Андрійчук.

Ухвалою суду від 23.06.2016 року справу №918/1128/15 прийнято до свого провадження суддею О. Андрійчук та призначено до слухання в засіданні на 04.07.2016 року.

Ухвалою суду від 04.07.2016 року розгляд справи відкладено на 11.07.2016 року.

Ухвалою суду від 11.07.2016 року розгляд справи відкладено на 18.07.2016 року.

Ухвалою суду від 18.07.2016 року провадження у справі № 918/1128/15 зупинено до набрання законної сили рішенням у справі № 918/348/14 за позовом Відкритого акціонерного товариства "Здолбунівський завод продовольчих товарів" до Фізичної особи-підприємця П. Ковальчука про визнання права власності на майно, а саме: будівлю лабораторії, будівлю котельні, башту водонапірну, свердловину артезіанську, електросітку поверхневу, будівлю цеху плодопереробки.

Ухвалою суду від 10.05.2019 року провадження у справі № 918/1128/15 поновлено, розгляд справи призначено у судовому засіданні на 27.05.2019 року.

Ухвалою суду від 27.05.2019 року постановлено розглянути справу № 918/1128/15 за правилами загального позовного провадження зі стадії підготовчого провадження, відкладено підготовче засідання на 10.06.2019 року, в якості третьої особи на стороні позивача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, залучено Фізичну особу-підприємця О. Фінгерта.

Ухвалою суду від 10.06.2019 року підготовче засідання відкладено на 26.06.2019 року.

Ухвалою суду від 11.06.2019 року заяву про зміну предмету позову з доданими до неї документами повернуто ВАТ "Здолбунівський завод продовольчих товарів" без розгляду.

Ухвалою суду від 26.06.2019 року закрито підготовче провадження у справі, справу призначено до розгляду по суті на 15.07.2019 року.

У судовому засіданні 15.07.2019 року оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Заяви і клопотання, результати їх розгляду.

09.07.2016 року через відділ канцелярії та документального забезпечення суду від ліквідатора ВАТ "Здолбунівський завод продовольчих товарів" надійшла заява про зміну предмету позову, яка ухвалою суду від 27.05.2019 року залишена без руху.

18.07.2016 року через відділ канцелярії та документального забезпечення суду від відповідача-1 надійшло клопотання про зупинення провадження у справі до набрання законної сили рішенням у справі № 918/348/14 за позовом Відкритого акціонерного товариства "Здолбунівський завод продовольчих товарів" до Фізичної особи-підприємця Ковальчука П. І. про визнання права власності на майно, а саме: будівлю лабораторії, будівлю котельні, башу водонапірну, свердловину артезіанську, електросітку поверхневу, будівлю цеху плодопереробки, яке задоволене ухвалою суду від 18.07.2016 року, провадження у справі зупинено.

24.05.2019 року через відділ канцелярії та документального забезпечення суду від ліквідатора ВАТ "Здолбунівський завод продовольчих товарів" надійшло клопотання про об`єднання вказаної справи із справою № 5019/1475/11 про банкрутство ВАТ "Здолбунівський завод продовольчих товарів" в одне провадження, у задоволенні якого відмовлено ухвалою суду від 27.05.2019 року.

27.05.2019 року через відділ канцелярії та документообігу суду від Фізичної особи - підприємця О. Фінгерта надійшла заява про вступ його у справу в якості третьої особи на стороні позивача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, яка задоволена ухвалою суду від 27.05.2019 року.

25.06.2019 року через відділ канцелярії та документального забезпечення суду від представника Фізичної особи-підприємця П. Ковальчука надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, у задоволенні якого відмовлено ухвалою суду від 26.06.2019 року.

15.07.2019 року через відділ канцелярії та документального забезпечення суду від представника Фізичної особи-підприємця П. Ковальчука надійшла заява про застосування позовної давності.

Інших заяв і клопотань не надходило.

Дослідивши матеріали справи у їх сукупності та взаємозв`язку, оцінивши надані докази, заслухавши пояснення присутніх представників сторін, суд установив таке.

Фактичні обставини справи та зміст спірних правовідносин.

25.12.1993 року між Регіональним відділенням Фонду Державного майна України по Рівненській області (продавець) та товариством покупців членів трудового колективу Здолбунівського заводу продовольчих товарів (покупець) укладено договір купівлі - продажу державного майна, за умовами якого продавець продав, а покупець купив державне майно цілісного майнового комплексу Здолбунівського заводу продовольчих товарів, який знаходиться за адресою: 265640, м. Здолбунів Рівненської області , вул. Щепкіна , 13, на земельній ділянці Здолбунівського міськвиконкому площею 4,25 га, наданій в постійне користування. Майно підприємства включає в себе всі його активи і пасиви, інвентар, обладнання, устаткування та інше майно згідно з актом інвентаризації, який додається до цього договору купівлі - продажу.

Актом передачі державного майна товариству покупців державного підприємства "Здолбунівський завод продовольчих товарів" від 28.04.1994 року продавець передав, а покупець прийняв продане 25.12.1993 року майно згідно з відомістю інвентаризації вартістю 1 777 049 000,00 крб.

Свідоцтвом про власність від 28.04.1994 року №70, яке видано товариству покупців Здолбунівського заводу продтоварів (покупцеві) на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого в Рівненській державній нотаріальній конторі 03.01.1994 року за №-І-І та зареєстрованого за №-10 від 10.01.1994 року розпорядженням Здолбунівської районної державної адміністрації, підтверджено, що покупець є власником майна цілісного майнового комплексу.

12.05.1994 року укладено установчий договір про створення ВАТ "Здолбунівський завод продовольчих товарів". Пунктами 9, 10 установчого договору передбачено, що товариство є власником майна, переданого йому засновниками, майна та коштів, одержаних в результатів його фінансово-господарської діяльності, а також набутого на підставах, не заборонених чинним законодавством. Для забезпечення діяльності товариства створюється статутний фонд у розмірі 1 777 049 000,00 крб.

Відповідно до дублікату наказу Регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській області від 05.07.2001 року № 252 (з додатком "Перелік нерухомого майна, що передається покупцеві - ВАТ "Здолбунівський завод продовольчих товарів"), Регіональним відділенням Фонду Державного майна України по Рівненській області, зокрема передано у власність ВАТ "Здолбунівський завод продовольчих товарів" такі об`єкти нерухомого майна: будівля лабораторії (інвентарний № 2, вул. Дерманська, 35, смт. Мізоч, Здолбунівський район , залишковою вартістю станом на 01.12.1993 року - 51 0192,00 крб.); будівля котельні (інвентарний № 49, вул. Дерманська, 35, смт. Мізоч, Здолбунівський район , залишковою вартістю станом на 01.12.1993 року - 805 1753,00 крб.); башта водонапірна (інвентарний №36, вул . Дерманська, 35, смт. Мізоч, Здолбунівський район , залишковою вартістю станом на 01.12.1993 року - 37 864,00 крб.); свердловина артезіанська (інвентарний №35, вул. Дерманська, 35, смт . Мізоч , Здолбунівський район, залишковою вартістю станом на 01.12.1993 року - 448 440,00 крб.); електросітка поверхнева (інвентарний №71, вул. Дерманська, 35, смт. Мізоч, Здолбунівський район, залишковою вартістю станом на 01.12.1993 року - 236 442,00 крб.); будівля цеху плодопереробки (інвентарний № 3, вул. Дерманська, 35, смт. Мізоч, Здолбунівський район , залишковою вартістю станом на 01.12.1993 року - 38 479,00 крб.).

21.07.2005 року між позивачем (продавець) та відповідачем-1 (покупець) укладено договір купівлі - продажу, за умовами якого продавець продав, а покупець купив нежитлову будівлю, будівлю кондитерського цеху і цеху плодопереробки, що знаходяться в смт. Мізоч Здолбунівського району Рівненської області по вул. Дерманська, 35 , зазначені у поповерховому плані літ. Б1 - будівля кондитерського цеху і цеху плодопереробки, побудовані з цегли, загальною площею 1092,8 км.м (п 1.1. договору).

Відповідно до п. 1.2. договору будівлі кондитерського цеху і цеху плодопереробки належать продавцю на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого виконкомом Мізоцької селищної ради Здолбунівського району Рівненської області 04.07.2005 року і зареєстрованого в КП "Здолбунівське МБТІ" в реєстровій книзі № 2 під реєстровим № 20-20.

Згідно з п.п. 1.3., 1.4. договору продаж цей вчинено за 50 000 грн, у тому числі ПДВ 20%. Загальна вартість будівель кондитерського цеху і цеху плодопереробки згідно з витягом № 7811266 з реєстру прав власності на нерухоме майно, виданого КП "Здолбунівське МБТІ" 04.07.2005 року, реєстраційний № 11269493, становить 61 958,55 грн.

Пунктом 3.1 вказаного договору передбачено, що передача майна продавцем покупцю відбулася до підписання цього договору.

Відповідно до витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно КП "Здолбунівське міське бюро технічної інвентаризації" № 7965171 від 04.08.2005 року відповідач-1 є власником нежитлової будівлі, будівлі кондитерського цеху і цеху плодопереробки за адресою: Рівненська область, Здолбунівський район, смт. Мізоч, вул. Дерманська, 35 .

Отже, у власності відповідача-1 перебувають будівлі кондитерського цеху (інвентарний № 4) і цеху плодопереробки (інвентарний № 1) за адресою: Рівненська область, Здолбунівський район, смт. Мізоч, вул. Дерманська, 35 .

Постановою Рівненського окружного адміністративного суду від 16.01.2014 року, яка залишена без змін ухвалою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 24.06.2014 року у справі № 817/4392/13-а, позов Фізичної особи - підприємця П . Ковальчука до Державного реєстратора прав на нерухоме майно Реєстраційної служби Здолбунівського районного управління юстиції Рівненської області В. Мішури, за участю третьої особи на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, ВАТ "Здолбунівський завод продовольчих товарів", про визнання протиправним дій та скасування рішення, задоволено повністю. Визнано протиправними дії державного реєстратора прав на нерухоме майно Реєстраційної служби Здолбунівського районного управління юстиції щодо реєстрації башти водонапірної, свердловини артезіанської, електросітки поверхневої з трансформаторною підстанцією та будівлі котельні, що знаходяться за адресою: 35740, Рівненська область, Здолбунівський район, смт. Мізоч, вул. Дерманська, 35 , як єдиний майновий комплекс ВАТ "Здолбунівський завод продовольчих товарів". Скасовано рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно Реєстраційної служби Здолбунівського районного управління юстиції за №4093645 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на єдиний майновий комплекс за ВАТ "Здолбунівський завод продовольчих товарів".

Крім того, рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 02.03.2018 року у справі №817/594/17 адміністративний позов Фізичної особи - підприємця П . Ковальчука до Головного територіального управління юстиції, державного реєстратора прав на нерухоме майно Реєстраційної служби Здолбунівського районного управління юстиції Рівненської області В. Мішури, за участю третіх осіб на стороні відповідача, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, ВАТ "Здолбунівський завод продовольчих товарів" та Здолбунівська районна державна адміністрація, задоволено повністю. Визнано протиправними дії державного реєстратора прав на нерухоме майно реєстраційної служби Здолбуніського районного управління юстиції В. Мішури щодо проведення державної реєстрації прав з видачею свідоцтв про права власності, а саме: свідоцтва про право власності №45784936 від 16.10.2015 року на будівлю котельні загальною площею 108 кв.м., рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексним № 25341561 від 16.10.2015 року; свідоцтва про право власності № 45783055 від 16.10.2015 року на будівлю цеху плодопереробки загальною площею 20 кв. м., рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексним № 25340217 від 16.10.2015 року; свідоцтва про право власності № 45780644 від 16.10.2015 року на будівлю лабораторії загальною площею 190,07 кв.м. з баштою водонапірною, свердловиною артезіанською і електросіткою поверхневою з трансформаторною підстанцією, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексним № 25339301 від 16.10.2015 року. Скасовано рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно реєстраційної служби Здолбуніського районного управління юстиції Мішури В.В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 16.10.2015 року на: будівлю котельні загальною площею 108 кв.м. за індексним № 25341561; будівлю цеху плодопереробки загальною площею 20 кв.м. за індексним № 25340217; будівлю лабораторії загальною площею 190,07 кв.м. з баштою водонапірною, свердловиною артезіанською і електросіткою поверхневою з трансформаторною підстанцією за індексним № 25339301.

Судом із фактичних обставин справи встановлено, що між позивачем та відповідачем-1 тривалий час існує спір про право власності на об`єкти нерухомого майна, що знаходяться на спірній земельній ділянці.

У свою чергу, рішенням Господарського суду Рівненської області у справі № 5019/1475/11 від 11.10.2018 року, яке залишене без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 03.04.2019 року, визнано за ВАТ "Здолбунівський завод продовольчих товарів" право власності на будівлю лабораторії та будівлю котельні, що знаходяться за адресою: вул. Дерманська, 35, смт. Мізоч Здолбунівського району Рівненської області . Окрім того, судом установлено, що споруда водонапірної башти та артезіанська свердловина передбачені для водозабезпечення основних цехів заводу та котельні, електросітка поверхнева з трансформаторною підстанцією передбачені для електрозабезпечення вказаних об`єктів, технічний паспорт на них відсутній. Використання зазначених об`єктів без основних та допоміжних будівель заводу є недоцільним. Оскільки за договором купівлі-продажу частину об`єктів цілісного майнового комплексу, які розташовані за адресою: вул. Дерманська, 35, смт. Мізоч Здолбунівського району відчужено на користь Фізичної особи - підприємця П . Ковальчука , то у вказаних осіб виникло право спільної власності на приналежне майно, а саме: артезіанську свердловину, башту водонапірну, електросітку поверхневу з трансформаторною підстанцією. При цьому ідентифікувати будівлю, яка показана на схемі забудови земельної ділянки коричневим кольором як "будівля лабораторії", не вдалося.

Отже, як установлено судовими рішеннями, позивач у цій справі є власником будівлі лабораторії та будівлі котельні, а також спільно з відповідачем-1 володіє артезіанською свердловиною, баштою водонапірною, електросіткою поверхневою з трансформаторною підстанцією.

При цьому, 26.10.2018 року позивачем за результатами проведеного аукціону відчужено будівлю лабораторії Фізичній особі- підприємцю О.Фінгерту, що стверджується протоколом № 2/ВАТЗЗПТ проведення аукціону від 26.10.2018 року, договором купівлі-продажу від 29.10.2018 року та актом прийому-передачі від 29.10.2018 року.

Судом також установлено, що 20.10.2005 року рішенням відповідача-2 від 20.10.2005 року № 436 Про вилучення земельної ділянки у ВАТ Здолбунівський завод продовольчих товарів вирішено припинити право користування земельною ділянкою площею 0,94 га в смт. Мізоч по вул. Дерманська, 35 за ВАТ Здолбунівський завод продовольчих товарів за його добровільною відмовою в зв`язку з продажем цілісного майнового комплексу, земельну ділянку передано до земель запасу селищної ради.

24.12.2006 року рішенням відповідача-2 № 116 Про продаж земельної ділянки несільськогосподарського призначення для облаштування будівель для стоянки і ремонту власного автотранспорту, обслуговування допоміжних господарських і виробничих споруд підприємцю Ковальчуку П.І. в межах смт . Мізоч по вул . Дерманська, 35 вирішено затвердити ціну продажу земельної ділянки площею 9532 кв.м. для облаштування будівель для стоянки і ремонту власного автотранспорту, обслуговування допоміжних господарських і виробничих споруд підприємцю П . Ковальчуку , жителю АДРЕСА_1 , за результатами експертної грошової оцінки в сумі 71 109 грн.; продати земельну ділянку площею 9532 кв.м. за 71 109 грн П. Ковальчуку для облаштування будівлі для стоянки і ремонту власного автотранспорту, обслуговування допоміжних господарських і виробничих споруд; доручити селищному голові Б. Похилюку укласти договір купівлі-продажу до 01.02.2007 року.

28.12.2006 року між відповідачем-2 (продавець) та відповідачем-1 (покупець) укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення, який посвідчений приватним нотаріусом Здолбунівського районного нотаріального округу Л. Банацькою та зареєстрований в реєстрі за № 2595.

Згідно з п. 1.1. договору продавець на підставі рішення Мізоцької селищної ради від 24.12.2006 року за № 116 передає за плату, а покупець приймає у власність і оплачує земельну ділянку з усіма обтяженнями, обмеженнями, сервітутами, у випадку їх наявності, вул. Дерманська, 35 в смт. Мізоч Здолбунівського району Рівненської області , загальною площею 9532 кв.м., згідно з планом земельної ділянки, що додається.

Земельна ділянка, зазначена в п.1.1., продається для облаштування будівлі для стоянки і ремонту власного автотранспорту, обслуговування допоміжних господарських і виробничих споруд (п. 1.2. договору).

У п. 1.4. договору передбачено, що на земельній ділянці розташовані будівлі та споруди, що належать покупцеві на праві власності відповідно до договору купівлі-продажу нежитлової будівлі, будівлі складу, посвідченого приватним нотаріусом Здолбунівського районного нотаріального округу Рівненської області 21.07.2005 року, реєстровий № 1135.

Відповідно до п. 4.1. договору право власності на придбану земельну ділянку виникає у покупця після одержання Державного акту на право власності на землю та його державної реєстрації.

11.06.2007 року відповідачеві-1 видано Державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 , зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на земельну ділянку за № 010759600159.

З урахуванням викладеного судом установлено, що між сторонами виникли спірні земельні правовідносини, а предметом спору у цій справі є визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки з тих підстав, що на ній знаходяться об`єкти нерухомого майна, що належать позивачу. Регулювання вказаних правовідносин здійснюється ЗК України, ЦК України тощо.

Норми права, що підлягають до застосування, та мотиви їх застосування, оцінка аргументів, наведених сторонами.

Частинами 1, 2 ст. 116 ЗК України (у редакції, чинній станом на дату укладення оспорюваного правочину) громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування та державних органів приватизації щодо земельних ділянок, на яких розташовані об`єкти, які підлягають приватизації, в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації (ч. 1 ст. 125 ЗК України).

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 127 ЗК України органи державної влади та органи місцевого самоврядування і державні органи приватизації відповідно до їх повноважень здійснюють продаж земельних ділянок державної чи комунальної власності громадянам та юридичним особам, які мають право на набуття земельних ділянок у власність, а також іноземним державам відповідно до цього Кодексу. Продаж земельних ділянок державної та комунальної власності громадянам та юридичним особам здійснюється на конкурентних засадах (аукціон, конкурс), крім викупу земельних ділянок, на яких розташовані об`єкти нерухомого майна, що є власністю покупців цих ділянок, в яких відсутні акції (частки, паї), що належать державі.

Приписами ч.ч. 1-4, 6-8 ст. 128 ЗК України унормовано, що продаж громадянам і юридичним особам земельних ділянок державної, крім земельних ділянок, на яких розташовані об`єкти, які підлягають приватизації, та комунальної власності для потреб, визначених цим Кодексом, провадиться місцевими державними адміністраціями, Радою міністрів Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування в межах їх повноважень. Громадяни та юридичні особи, зацікавлені у придбанні земельних ділянок у власність, подають заяву (клопотання) до відповідного органу виконавчої влади або сільської, селищної, міської ради, або державного органу приватизації. У заяві зазначаються бажане місце розташування земельної ділянки, цільове призначення та її розмір. Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцева державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада, державний орган приватизації у місячний термін розглядає заяву і приймає рішення про продаж земельної ділянки або про відмову в продажу із зазначенням причин відмови. Особам, які подали заяви (клопотання) про придбання (купівлю) земельної ділянки, що не перебуває у їх користуванні, продаж цієї ділянки здійснюється не пізніше 30 днів після розроблення землевпорядною організацією проекту відведення земельної ділянки. Рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевої державної адміністрації, сільської, селищної, міської ради, державного органу приватизації про продаж земельної ділянки є підставою для укладання договору купівлі-продажу земельної ділянки. Договір купівлі-продажу земельної ділянки підлягає нотаріальному посвідченню. Документ про оплату є підставою для видачі державного акта на право власності на земельну ділянку та її державної реєстрації. Вартість земельної ділянки визначається на підставі її грошової та експертної оцінки, яка проводиться за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України.

З наведених норм законодавства, чинного на дату виникнення спірних правовідносин, вбачається, що особа мала право на придбання земельної ділянки шляхом її викупу без проведення земельних торгів, якщо на такій земельній ділянці знаходилися об`єкти нерухомого майна, належні їй.

Як встановлено судом із фактичних обставин справи, відповідач-1 станом на дату укладення оспорюваного правочину був власником нежитлової будівлі, будівлі кондитерського цеху і цеху плодопереробки, які придбав у позивача на підставі договору купівлі - продажу від 21.07.2005 року.

Заразом позивач за результатами приватизації державного майна у 1993-1994 роках набув у власність цілісний майновий комплекс (частину якого відчужив відповідачеві-1 у 2005 році).

Регулювання набуття права власності на приватизоване державне майно здійснювалося Законами України Про приватизацію державного майна , Про власність , ЦК УРСР 1963 року.

Так, ч. 4 Закону України Про приватизацію державного майна (у редакції, чинній станом на дату набуття позивачем права власності на об`єкти нерухомого майна) порядок переходу права власності на приватизовані об`єкти визначається відповідно до законодавства.

Статтею 128 ЦК УРСР 1963 року було унормовано, що право власності (право оперативного управління) у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Передачею визнається вручення речей набувачеві, а так само здача транспортній організації для відправки набувачеві і здача на пошту для пересилки набувачеві речей, відчужених без зобов`язання доставки. До передачі речей прирівнюється передача коносаменту або іншого розпорядчого документа на речі.

Відносини власності регулюються Законом України "Про власність", цим Кодексом, іншими законодавчими актами (ст. 86 ЦК УРСР 1963 року).

Отже, право власності у позивача на вказані об`єкти нерухомого майна винило з моменту підписання акту передачі державного майна від 28.04.1994 року, оскільки порядку держаної реєстрації такого майна станом на дату його набуття не існувало (09.06.1998 року наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлового будівництва України № 121 затверджено Інструкцію про порядок державної реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб, 29.07.2004 року набрав чинності Закон України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень ).

Згідно з реєстраційним посвідченням на об`єкти нерухомого майна, які належать юридичним особам, виданим Рівненським обласним бюро технічної інвентаризації, за позивачем на підставі наказу Регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській області № 252 від 05.07.2001 року зареєстровано право власності на цілісний майновий комплекс, що знаходиться за адресою: вул. Дерманська, 35, смт. Мізоч .

25.03.2013 року право власності на єдиний майновий комплекс зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, що стверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (яке у подальшому було скасоване на підставі судового рішення).

У свою чергу, рішенням суду встановлено, що позивач є власником (однак яке у встановленому порядку не зареєстроване) будівлі лабораторії та будівлі котельні, а також спільно з відповідачем-1 володіє артезіанською свердловиною, баштою водонапірною, електросіткою поверхневою з трансформаторною підстанцією.

З наведеного вбачаться, що оспорюваний договір купівлі-продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення від 28.11.2006 року укладений щодо земельної ділянки, на якій знаходяться об`єкти нерухомого майна (зокрема будівля котельні, оскільки ідентифікувати будівлю, яка показана на схемі забудови земельної ділянки коричневим кольором як "будівлю лабораторії", не вдалося), належні позивачу на праві власності, та об`єкти спільної власності позивача та відповідача-1, що суперечить ч. 2 ст. 127 ЗК України.

У той же час ступінь вини відповідача-1 у ситуації, що склалася, судом за доказами, що є в матеріалах справи, встановити неможливо. Заразом відповідач-2, як суб`єкт владних повноважень, який здійснює розпорядження земельними ділянками комунальної форми власності, за приписами ч. 2 ст. 19 Конституції України зобов`язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У свою чергу, особа, яка у межах, наданих законодавством України, набула право на земельну ділянку, не може нести негативних наслідків у зв`язку з порушенням процедури прийняття рішення органами влади чи місцевого самоврядування, які, презюмується, діють у межах правового поля.

Окрім того, відповідач-1 набув право власності на спірну земельну ділянку на підставі оплатного правочину, визнання недійним якого (після 13 років від дня його вчинення) призведе до позбавлення відповідного права, а отже і до порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Так, у практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями ст. 1 Першого протоколу, а саме: 1) чи є втручання законним; 2) чи переслідує воно суспільний інтерес ; 3) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою ст. 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного інтересу , при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися значною свободою (полем) розсуду . Це поняття має широке значення, втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися з дотриманням принципу пропорційності - справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. Справедлива рівновага не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості в кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе індивідуальний і надмірний тягар . Принцип пропорційності , закріплений як загальний принцип у Договорі про заснування Європейського Суду, вимагає співрозмірного обмеження прав і свобод людини для досягнення публічних цілей - органи влади, зокрема, не можуть покладати на громадян зобов`язання, що перевищують межі необхідності, які випливають із публічного інтересу, для досягнення цілей, які прагнуть досягнути за допомогою застосовуваної міри (або дій владних органів).

Дотримання принципу пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, все одно буде розглядатися як порушення ст. 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано розумної пропорційності між втручанням у право особи та інтересами суспільства. Ужиті державою заходи мають бути ефективними з точки зору розв`язання проблеми суспільства, і водночас пропорційними щодо прав приватних осіб. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були б менш обтяжливими для прав і свобод заінтересованої особи, оскільки обмеження не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для реалізації поставленої мети. Одним із важливих елементів дотримання принципу пропорційності при втручанні в право на мирне володіння майном є надання справедливої та обґрунтованої компенсації.

У рішенні у справі Кривенький проти України від 16.02.2017 року ЄСПЛ констатував порушення Україною ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у зв`язку з позбавленням заявника права на земельну ділянку без надання будь-якої компенсації або іншого відповідного відшкодування. Зокрема, ЄСПЛ відзначив, що у подібних справах для дотримання справедливого балансу між суспільною потребою (інтересом) та правами людини особа внаслідок позбавлення власності повинна отримати відшкодування, інакше вважатиметься, що на неї покладений надмірний тягар. ЄСПЛ також наголосив, що принцип належного урядування може покладати на органи влади зобов`язання щодо виплати компенсації або іншого виду відшкодування добросовісному володільцю майна у разі його позбавлення. Заявник добросовісно набув землю у власність, з огляду на що наступне позбавлення його земельної ділянки без виплати компенсації вважається покладанням на заявника непропорційного тягаря.

З огляду на це відсутність можливості реалізації власниками землі права на отримання відшкодування є порушенням не лише норм ЗК України , а й ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

За таких обставин позбавлення відповідача-1 права власності на земельну ділянку без виплати йому відповідної компенсації призведе до порушення принципу пропорційності, а відтак ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

Також суд зазначає, що у разі порушення права на земельну ділянку його захист здійснюється власником земельної ділянки або її землекористувачем, а відповідно право на звернення із таким позовом належить власнику, землекористувачу цієї ділянки або особі, яка відповідно до законодавства уповноважена та має право в інтересах власника земельної ділянки або землекористувача звертатись за захистом його порушеного права із одночасним обґрунтуванням в позовній заяві підстав для звернення уповноваженої особи із позовом в інтересах власника земельної ділянки або землекористувача.

Як вбачається із матеріалів справи, 20.10.2005 року рішенням відповідача-2 від 20.10.2005 року № 436 Про вилучення земельної ділянки у ВАТ Здолбунівський завод продовольчих товарів вирішено припинити право користування земельною ділянкою площею 0,94 га в смт. Мізоч по вул. Дерманська, 35 за ВАТ Здолбунівський завод продовольчих товарів за його добровільною відмовою в зв`язку з продажем цілісного майнового комплексу, земельну ділянку передано до земель запасу селищної ради.

Зі змісту вказаного рішення установлено, що припинення права постійного користування відбулося у зв`язку з добровільною відмовою позивача.

Вказане рішення є чинним, а отже приймається судом як належний доказ у справі.

Отже, станом на дату укладення оспорюваного правочину позивач не був землекористувачем спірної земельної ділянки.

Окрім того, постановою Господарського суду Рівненської області від 27.11.2012 року у справі № 5018/1475/11 ВАТ Здолбунівський завод продовольчих товарів визнано банкрутом, відкрито ліквідаційну процедуру, призначено ліквідатора.

Частиною 1 ст. 25 Закону України Про відновлення платоспроможності боржника та визнання його банкрутом (у редакції, чинній станом на дату введення ліквідаційної процедури) передбачено, що ліквідатор з дня свого призначення приймає до свого відання майно боржника, вживає заходів по забезпеченню його збереження; виконує функції з управління та розпорядження майном банкрута; здійснює інвентаризацію та оцінку майна банкрута згідно з законодавством; аналізує фінансове становище банкрута; виконує повноваження керівника банкрута; очолює ліквідаційну комісію та формує ліквідаційну масу; пред`являє до третіх осіб вимоги щодо повернення дебіторської заборгованості банкруту; реалізує майно банкрута для задоволення вимог, включених до реєстру вимог кредиторів, у порядку, передбаченому цим Законом.

Усі види майнових активів банкрута, які належать йому на праві власності або повного господарського відання на дату відкриття ліквідаційної процедури та виявлені в ході ліквідаційної процедури, включаються до складу ліквідаційної маси, за винятком об`єктів житлового фонду, в тому числі гуртожитків, дитячих дошкільних закладів та об`єктів комунальної інфраструктури, які в разі банкрутства підприємства передаються в порядку, встановленому законодавством, до комунальної власності відповідних територіальних громад без додаткових умов і фінансуються в установленому порядку (ч. 1 ст. 26 Закону України Про відновлення платоспроможності боржника та визнання його банкрутом ).

Згідно з п. 1-1 Розділу Х Прикінцеві та перехідні положення Закону України Про відновлення платоспроможності боржника та визнання його банкрутом (у редакції від 19.01.2013 року) положення цього Закону застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження в яких відкрито після набрання чинності цим Законом. Положення цього Закону, що регулюють продаж майна в провадженні у справі про банкрутство, застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження в яких відкрито до набрання чинності цим Законом. Положення цього Закону, що регулюють ліквідаційну процедуру, застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження в яких відкрито до набрання чинності цим Законом, якщо на момент набрання ним чинності господарським судом не було прийнято постанову про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.

Судом із фактичних обставин справи встановлено, що між позивачем та відпвідачем-1 тривалий час існував спір щодо права власності на об`єкти нерухомого майна, який вирішений Господарським судом Рівненської області у справі № 5019/1475/11 від 11.10.2018 року (постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 03.04.2019 року), шляхом визнання за ВАТ "Здолбунівський завод продовольчих товарів" права власності на будівлю лабораторії та будівлю котельні, а також права спільної з відповідачем-1 власності на артезіанську свердловину, башту водонапірну, електросітку поверхневу з трансформаторною підстанцією, що знаходяться за адресою: вул. Дерманська, 35, смт. Мізоч Здолбунівського району Рівненської області .

У силу вимог ч. 4 ст. 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Згідно з практикою Європейського суду право на справедливий розгляд судом, гарантоване п. 1 ст. 6 Конвенції, повинно тлумачитися в контексті Преамбули Конвенції, яка, серед іншого, проголошує верховенство права як частину спільного спадку Договірних Держав. Одним із основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який, inter alia, вимагає, щоб, коли суди остаточно вирішили питання, їхнє рішення не ставилось під сумнів (рішення у справах Брумареску проти Румунії , Желтяков проти України , Христов проти України ).

Отже, судом установлено, що обставини справи, пов`язані із визнанням права власності за позивачем на об`єкт нерухомого майна, встановлені судовим рішенням, яке набрало законної сили, а відтак не потребують доказування у цій справі.

Доказів державної реєстрації права власності, у тому числі спільної, на вказані об`єкти нерухомого майна в матеріалах справи немає (рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 02.03.2018 року у справі №817/594/17 визнано протиправними дії державного реєстратора прав на нерухоме майно щодо проведення державної реєстрації прав з видачею свідоцтв про права власності на будівлю котельні, на будівлю лабораторії з баштою водонапірною, свердловиною артезіанською і електросіткою поверхневою з трансформаторною підстанцією; скасовано рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на будівлю котельні, будівлю лабораторії з баштою водонапірною, свердловиною артезіанською і електросіткою поверхневою з трансформаторною підстанцією).

У свою чергу, за приписами ч. 2 ст. 331, ч. 4 ст. 334 ЦК України права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.

За визначенням, наведеним у п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 3 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень загальними засадами державної реєстрації прав є, зокрема обов`язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав.

Державній реєстрації прав підлягає право власності (п. 1 ч. 1 ст. 4 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень ).

У ході ліквідаційної процедури ліквідатор зобов`язаний буде провести державну реєстрацію права власності на нерухомість для засвідчення факту набуття відповідного права та можливості її подальшої реалізації.

Заразом, як установлено судом, третьою особою на аукціоні придбано у позивача один із об`єктів нерухомого майна - будівлю лабораторії.

У силу вимог ч. 1 ст. 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника.

Приписами ч. ч. 1, 4 ст. 120 ЗК України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. У разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди.

Правові норми, які визначали долю земельної ділянки, наданої у власність чи користування, в разі відчуження розташованих на ній будівель чи споруд, неодноразово змінювалися. Так, при відчуженні об`єктів нерухомого майна під час дії ст. 30 ЗК України в редакції 1992 року закон передбачав автоматичний перехід права власності на земельну ділянку до набувача з необхідністю подальшого оформлення набувачем цього права. За приписами ст. 120 ЗК України в редакції від 25.10.2001 року (в період з 01.01.2002 року до 20.06.2007 року) при відчуженні об`єкта нерухомого майна, розташованого на відповідній ділянці, до набувача могло переходити право на цю земельну ділянку. Водночас автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди передбачала ст. 377 ЦК України.

Стаття 120 ЗК України (в редакції Закону України від 27.04.2007 року) знову закріпила автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди. Поточна редакція ст. 120 ЗК України (зі змінами, внесеними Законом України від 05.11.2009 року) також передбачає автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі або споруди, і ці норми мають імперативний характер.

Отже, виходячи із положень ст. 377 ЦК України, ст.ст. 120, 125 ЗК України та принципу слідування юридичної долі земельної ділянки і нерухомості, що на ній розташована, слід дійти висновку, що у випадку переходу права власності на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку право на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на розташовані на земельній ділянці об`єкти, оскільки право власності на будівлі, з усіма притаманними для власності складовими - володіння, користування, розпорядження ними, неможливе без перебування у власника будівель земельної ділянки, на якій розташовані об`єкти нерухомості, у власності або користуванні.

Наведені земельно-правові та цивільно-правові норми встановлюють, що перехід майнових прав до іншої особи тягне за собою перехід до неї і земельних прав на ту частину земельної ділянки, на якій безпосередньо розташований об`єкт нерухомості, та частини земельної ділянки, яка необхідна для його обслуговування. Розмір цієї частини земельної ділянки має визначатися на основі державних будівельних норм та санітарних норм і правил.

Викладене є частиною усталеної судової практики, викладеної, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2018 року у № 910/18560/16|12-143гс18, підстав для відступу від якої суд не вбачає.

Зважаючи на викладене, з моменту державної реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна у позивача та третьої особи виникне право на частину земельної ділянки, на якій знаходиться нерухоме майно, належне їм, та яка необхідна для обслуговування цього майна.

У той же час позивач, враховуючи його перебування у процедурі банкрутства, не зможе реалізувати своє право (або така реалізація буде суттєво ускладеною) на оформлення права власності (користування) спірною земельною ділянкою. Таке право виникне в осіб, які придбають у ході здійснення ліквідаційної процедури майно банкрута, зокрема в О. Фінгерта.

Стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів: предмету і підстави позову. Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача. Підстава позову - це факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи і, в залежності від встановленого, вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Вирішуючи спір, суд надає об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Така позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав; під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.

За приписами ст. 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне

поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (ст. 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права

(ст. 2) і в Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Частиною 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Відповідно до ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Характер засобу юридичного захисту, необхідного для дотримання ст. 13 Конвенції, залежить від природи порушення. Під ефективним слід розуміти такий засіб, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантування особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. За змістом ефективний засіб захисту повинен відповідати природі порушеного права, характеру допущеного порушення та наслідкам, які спричинило порушення права особи.

Європейський суд критеріями ефективності засобу захисту визначає достатню юридичну визначеність (ефективність за законом) і реальну можливість захисту порушеного права (ефективність на практиці). Оцінка ефективності обраного способу захисту порушеного права не є універсальною, а здійснюється у кожному конкретному випадку, виходячи із фактичних обставин справи.

У свою чергу, як установлено судом, позивач у справі станом на дату укладення оспорюваного правочину не був користувачем спірної земельної ділянки, а станом на дату розгляду та вирішення спору не є власником об`єктів нерухомого майна (оскільки останні не зареєстровані у встановленому порядку) та не зможе реалізувати своє право на оформлення земельної ділянки у встановленому чинним законодавством поряду. При цьому в силу імперативної вказівки закону право власності на частину земельної ділянки, яка належить відповідачу-1, під об`єктами нерухомого майна, що належать позивачу та третій особі, припиняється автоматично.

За таких обставин судове рішення про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки не призведе до відновлення прав позивача, однак матиме наслідком порушення прав відповідача-1, оскільки позбавлення права власності останнього на земельну ділянку відбудеться без жодної компенсації, відтак суд не вбачає підстав для задоволення позову.

При цьому власники об`єктів нерухомого майна, розташованого на земельній ділянці, належній на праві власності відповідачу-1, зможуть отримати у власність земельну ділянку в необхідному розмірі в силу прямої вказівки закону шляхом її викупу.

Щодо заяви відповідача про застосування позовної давності.

Відповідно до ч. 1 ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ч. 1 ст. 257 ЦК України).

Згідно з ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Для правильного застосування ч. 1 ст. 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

За змістом наведених положень закону позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

При цьому як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту - коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Отже, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення ліквідатором до суду із заявою про захист прав підприємства-банкрута. Тобто якщо порушення права мало місце до призначення ліквідатора, а позов подається у процесі ліквідації юридичної особи, перебіг позовної давності починається з моменту, коли про порушене право чи про особу, що його порушила, стало відомо чи мало стати відомо такій юридичній особі, а не ліквідатору. У зв`язку з наведеним не можуть братися до уваги пояснення ліквідатора про те, що він дізнався про порушене право юридичної особи лише з часу свого призначення, оскільки позовна вимога заявляється про захист прав саме юридичної особи, а не прав ліквідатора.

Зважаючи, що у 2005 році позивач добровільно відмовився від спірної земельної ділянки, оспорюваний правочин вчинений у 2006 року, враховуючи, що право власності зобов`язує (ч. 4 ст. 319 ЦК України), відтак, з точки зору розсудливого спостерігача, позивач знав або за всіма обставинами повинен був знати упродовж усіх цих років про використання земельної ділянки відповідачем-1.

Частинами 2-5 ст. 267 ЦК України врегульовано, що заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Як зазначив Європейський Суд з прав людини у своїх рішеннях від 20.09.2011 року у справі ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії" та у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства", позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу.

Отже, коли судом на підставі досліджених у судовому засіданні доказів буде встановлено, що право особи, про захист якого вона просить, порушене, а стороною у спорі до винесення рішення буде заявлено про застосування позовної давності, і буде встановлено, що позовну давність пропущено без поважних причин, суд на підставі ст. 267 ЦК України ухвалює рішення про відмову в задоволенні позову за спливом позовної давності.

Заразом, як установлено судом за результатами дослідження усіх обставин справи в їх сукупності, підстави для задоволення позову відсутні, а отже і відсутні підстави для застосування позовної давності.

Щодо інших аргументів, на які посилалися учасники справи та яким не була дана оцінка, то Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Отже, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справах "Проніна проти України", Серявін та інші проти України , "Ruiz Torija v. Spain" тощо).

Висновки суду за результатами вирішення спору.

За результатами з`ясування обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були дослідженні в судовому засіданні, і з наданням оцінки всім аргументам учасників справи у їх сукупності та взаємозв`язку, як це передбачено вимогами ст.ст. 75-79, 86 ГПК України, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Розподіл судових витрат.

Згідно з ч. 1 ст. 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи (ч. 1 ст. 124 ГПК України).

У позовній заяві прокурором зазначено попередній розрахунок судових витрат, що складаються із судового збору в розмірі 1 378,00 грн.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Зважаючи, що у задоволенні позову відмовлено, відтак судовий збір в розмірі 1 378,00 грн покладається на позивача.

Керуючись ст.ст. 73, 74, 76-79, 86, 91, 123, 129, 233, 238, 240, 241 ГПК України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позов ВАТ Здолбунівський завод продовольчих товарів до Фізичної особи - підприємця Ковальчука Петра Івановича, Мізоцької селищної ради про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення від 28.12.2006 року відмовити повністю.

Позивач: Відкрите акціонерне товариство Здолбунівський завод продовольчих товарів (вул. Фруктова, 4/1, м. Рівне, 33001, ідентифікаційний код 05515223).

Відповідач-1: Фізична особа - підприємець Ковальчук Петро Іванович ( АДРЕСА_1 ).

Відповідач-2: Мізоцька селищна рада (вул. Липки,12, смт. Мізоч, Здолбунівський район, Рівненська область, 35740).

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду (ч.ч. 1, 2 ст. 241 ГПК України).

Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (ч. 1 ст. 256 ГПК України).

Інформацію по справі, що розглядається, можна отримати на сторінці суду на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет за веб-адресою: http://rv.arbitr.gov.ua/sud5019/ .

Повне судове рішення складене та підписане 15.07.2019 року.

Суддя О. Андрійчук