Постанова

від 04.09.2019 по справі 370/27/16-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 370/27/16-ц Головуючий у суді І інстанції Міланіч А.М.

Провадження № 22-ц/824/8773/2019 Доповідач у суді ІІ інстанції Ігнатченко Н.В.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

4 вересня 2019 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Ігнатченко Н.В.,

суддів : Кулікової С.В., Писаної Т.О.,

за участю секретаря судового засідання - Черниш С.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Бородянського районного суду Київської області від 26 березня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Макарівська селищна рада Київської області, Управління Держгеокадастру у Макарівському районі Київській області, про усунення перешкод у користуванні нерухомою власністю шляхом визнання недійсними та скасування рішення селищної ради та державних актів на право власності на земельні ділянки, вилучення земельної ділянки з незаконного користування та відновлення порушених меж суміжного користування,

в с т а н о в и в:

У січні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду указаним вище з позовом, в якому просив усунути йому перешкоди з боку ОСОБА_2 у вільному користуванні належною йому нерухомою власністю - земельною ділянкою та сараєм, а саме: визнати недійсними та скасувати рішення Макарівської селищної ради Київської області від 17 березня 2006 року № 570-37-ІV про надання дозволу ОСОБА_2 на виготовлення технічної документації із землеустрою для безоплатної передачі у приватну власність земельної ділянки площею 0,25 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських споруд, а також земельної ділянки площею 0,2265 га для ведення особистого селянського господарства по АДРЕСА_2 ; визнати недійсним та скасувати державний акт серії ЯЕ в„– 815011 на право власності на земельну ділянку площею 0,25 га з кадастровим номером 3222755102:00:002:0005 , виданий на ім'я ОСОБА_2 14 грудня 2007 року на підставі зазначеного рішення сільської ради; визнати недійсним та скасувати державний акт серії ЯЕ № 81501 3 на право власності на земельну ділянку площею 0,2265 га з кадастровим номером 3222755102:00:003:0004 , виданий на ім`я ОСОБА_2 14 грудня 2007 року на підставі зазначеного рішення сільської ради; вилучити з користування ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,0635 га (635 кв. м) по АДРЕСА_2 та передати її у його користування та за участю спеціаліста відповідної залученої землевпорядної організації відновити порушену межу суміжного землекористування, яка існувала на момент порушення права (1976, 1985-1987 роки).

На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що йому на підставі договору купівлі-продажу від 9 квітня 2005 року на праві особистої приватної власності належить житловий будинок АДРЕСА_1 . Рішенням Макарівської селищної ради Київської області від 15 червня 2005 року № 432-28-І V позивачу було надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою для безоплатної передачі у приватну власність земельної ділянки площею 0,19 га для ведення особистого селянського господарства за вказаною адресою, а рішенням цієї ж ради від 11 липня 2005 року № 459-29-І V передано у приватну власність вказану земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд без погодження меж із суміжними землекористувачами. У відповідності до цих рішень 6 вересня 2006 року позивач отримав державний акт на право власності на земельну ділянку, однак меншою площею 0,1265 га.

Під час виготовлення державного акту позивач дізнався, що рішенням Макарівської селищної ради від 17 березня 2006 року № 570-37-ІV ОСОБА_2 було надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою для безоплатної передачі у приватну власність земельної ділянки площею 0,25 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських споруд, а також земельної ділянки площею 0,2265 га для ведення особистого селянського господарства по АДРЕСА_2 . 14 грудня 2007 року, на підставі зазначеного рішення сільської ради, відповідачу було видано державні акти на право власності на земельні ділянки з кадастровими номерами 3222755102:00:002:0005 та 3222755102:00:003:0004 відповідно.

Позивач зазначав, що при проведенні геодезичних робіт у серпні 2008 року було виявлено, що частина його земельної ділянки, на якій розташована господарська будівля сараю, перебуває у власності відповідача. У квітні 2012 року, при ознайомленні з інвентаризаційною справою на належне йому будинковолодіння, ним було з`ясовано, що присадибна земельна ділянка по АДРЕСА_1 мала іншу конфігурацію, а саме, прямокутника та мала розмір 14,74 га, а відповідач ОСОБА_2 самовільно порушив внутрішню межу суміжного землекористування між їх присадибними ділянками, протиправно захопив частину належної йому земельної ділянки площею 0,0635 га, скориставшись моментом, коли в будинку, належному попередньому його власнику ОСОБА_5 , у 2003-2006 роках проживали поселені нею наймачі. Також, висновком земельно-технічної експертизи від 13 березня 2015 року СЕ № 1-1-287/14, проведеної при розгляді Макарівським районним судом Київської області цивільної справи № 370/279/14-ц, було встановлено невідповідність меж земельних ділянок сторін планам попередніх років та технічній документації із землеустрою, накладення земельних ділянок. Позивач вважав, що на підставі статті 120 ЗК та статті 377 ЦК України при переході права власності на будинок до нього перейшло і право користування на земельну ділянку в розмірі 0,19 га, яка перебувала у користуванні попередніх власників будинку.

Рішенням Бородянського районного суду Київської області від 26 березня 2019 року в задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з указаним судовим рішенням, позивач та його представник - адвокат Дряпачко С.І. подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати, з мотивів неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального та порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

На обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що отримання відповідачем земельних ділянок у власність пов`язано з порушенням законного порядку їх приватизації, тому повернення частини належної позивачу земельної ділянки має суспільний інтерес в контексті як правильного застосування закону, так і відновлення порушеного права позивача і як власника і як постійного користувача землі. Однак суд першої інстанції поклав в основу свого рішення неналежні та недопустимі докази, які подані відповідачем з порушенням встановленого порядку, не надав оцінки доказам, які подавалися позивачем, та не установивши дійсних обставин справи, дійшов помилкового висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача - адвокат Ганенко Р.А. просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість.

Відзив мотивує тим, що відповідач здійснив поділ спірної земельної ділянки на дві окремі земельні ділянки, унаслідок чого спірна земельна ділянка перестала існувати як об`єкт цивільних прав, а як наслідок не може бути предметом спору у справі. Суд правильно застосував до спірних правовідносин положення статті 120 ЗК України та статті 337 ЦК України, оскільки позивач придбав житловий будинок, розташований на неприватизованій земельній ділянці і до нього перейшло право користування відповідною земельною ділянкою, на якій розташований цей об`єкт нерухомості, але в тих межах, які існували станом на 9 квітня 2005 року. Рішення суду ґрунтується на досліджених в судовому засіданні доказах, а деякі процесуальні порушення не призвели до неправильного вирішення справи.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення сторін, що з`явилися, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.

За правилом частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судом встановлено, що за договором купівлі-продажу від 9 квітня 2005 року ОСОБА_1 придбав у ОСОБА_5 житловий будинок по АДРЕСА_1 з надвірними будівлями та спорудами та 13 квітня 2005 року за ним було зареєстроване право власності на вказане будинковолодіння (а.с. 14-16, т. 1).

Рішенням Макарівської селищної ради Київської області від 11 липня 2005 року № 459-29-ІV позивачу було передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,19 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд в с. Калинівка без погодження меж земельної ділянки із суміжними землекористувачами ОСОБА_6 та ОСОБА_7 (а.с. 200, т. 2).

6 вересня 2006 року на підставі рішення Макарівської селищної ради Київської області від 18 травня 2006 року позивачу видано державний акт серії ЯД в„– 659281 на право власності на земельну ділянку площею 0,1265 га, кадастровий номер 3222755102:00:002:0001 , з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування жилого будинку, що розташована по АДРЕСА_1 (а.с. 20, т. 1).

Встановлено, що суміжним землекористувачем позивача є ОСОБА_2 , якому рішенням Макарівської селищної ради Київської області від 19 листопада 2003 року № 176-11-ХХІV було надано дозвіл на виготовлення технічної документації для передачі у власність земельних ділянок загальною площею 0,45 га (0,15 га - для обслуговування житлового будинку та 0,30 га - для особистого селянського господарства), що розташовані по АДРЕСА_2 (а.с. 143-144, 186 , т. 2) .

На підставі рішення Макарівської селищної ради Київської області від 17 березня 2006 року № 570-37-І V відповідачу 14 грудня 2007 року були видані два державні акти серії ЯЕ в„– 815011 та ЯЕ № 81501 3 на право власності на земельні ділянки, а саме земельну ділянку площею 0,25 га, кадастровий номер 3222755102:00:002:0005 , з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування жилого будинку та земельну ділянку площею 0,2265 га, кадастровий номер 3222755102:00:003:0004 , з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства, що розташовані в с. Калинівка Макарівського району Київської області (а.с. 88-89, 91, т. 1).

У зв`язку з виявленням дублювання кадастрових номерів вказаних земельних ділянок ОСОБА_2 , кадастрові номери було змінено і земельній ділянці з кадастровим номером 3222755102:00:002:0005 присвоєно новий (унікальний) кадастровий номер 3222755103:03:027:0002 , а земельній ділянці з кадастровим номером 3222755102:00:003:0004 - кадастровий номер 3222755103:03:027:0003 , що підтверджується копіями повідомлень управління Держгеокадастру у Макарівському районі Київської області, копіями витягів з Державного земельного кадастру про земельні ділянки від 24 грудня 2015 року та копією виготовленої технічної документації (а.с. 72-95, 168, т. 1).

18 червня 2018 року за заявою відповідача здійснено поділ належної йому земельної ділянки площею 0,2265 га, кадастровий номер 3222755103:03:027:0003 на дві земельні ділянки - площею 0,2229 га з кадастровим номером 3222755103:03:027:0009 та площею 0,0036 га з кадастровим номером 3222755103:03:027:0008 , з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства та 13 липня 2018 року за відповідачем зареєстроване право власності на вказані земельні ділянки (а.с. 24-30, 122, т. 2).

Згідно витягу із земельно-шнурової книги № 1 с. Калинівка, за ОСОБА_2 по АДРЕСА_2 рахувалась земельна ділянка площею 0,45 га, а згідно державного акту - 0,476 га; за ОСОБА_1 по АДРЕСА_1 рахується земельна ділянка площею 0,1265 га (а.с. 201-202, т. 2).

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходячи з відсутності належних та допустимих доказів, які б підтверджували порушення відповідачем прав чи охоронюваних законом інтересів позивача щодо порушення внутрішньої межі суміжного землекористування між їх присадибними ділянками та протиправного захоплення частини земельної ділянки площею 0,0635 га, дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оспорюваного рішення, визнання недійсними державних актів, вилучення з користування відповідача частини земельної ділянки та зміни її меж.

Такий висновок суду відповідає обставинам справи та вимогам закону з огляду на наступне.

Відповідно до статті 125 ЗК України право власності на земельну ділянку виникає після одержання її власником документа, що посвідчує право власності та його державної реєстрації, а відповідно до статті 126 ЗК України (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) таким документом був державний акт, форма якого затверджується Кабінетом Міністрів України.

Згідно із частиною третьою статті 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (стаття 155 ЗК України).

За положеннями глави 16 ЦК України правочин може бути визнано недійсним з підстав визначених законом. У випадку визнання недійсним правочину може бути визнано недійсними і правовстановлюючий документ, який посвідчує право власності на майно.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України в абзаці другому пункту 2 постанови від 16 квітня 2004 року № 7 Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ виходячи з положень ст. ст. 8, 124 Конституції України, статей 26, 30, 87-90, 97, 100, 102, 118, 123, 128, 143-146, 149, 151, 153-158, 161, 210, 212 ЗК України, глав 27, 33, 34 ЦК України, статті 15 ЦПК України, статті 12 ГПК України судам підвідомчі (підсудні) справи за заявами, зокрема, з приводу володіння, користування, розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян чи юридичних осіб, і визнання недійсними державних актів про право власності та право постійного користування земельними ділянками; про визнання недійсними угод купівлі-продажу, дарування, застави, обміну, ренти земельних ділянок, договорів довічного утримання, за якими набувачеві передаються у власність земельні ділянки, укладених із порушенням встановленого законом порядку.

Отже, державні акти на право власності на земельні ділянки (на час виникнення спірних відносин) визнавалися документами, що посвідчують право власності й видавалися на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень або цивільно-правових угод. У спорах, пов`язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватись як зазначені рішення, угоди на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. При цьому визнання недійсними тільки державних актів на право власності може мати місце уразі їх видання з порушенням вимог закону, усупереч рішень чи угод. У цьому разі таке визнання є належним та самостійним способом поновлення порушених прав у судовому порядку.

Разом з тим, за змістом статей 15, 16 ЦК України та статей 1, 3, 15 ЦПК України 2004 року суд повинен встановити: чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цієї особи; у чому полягає таке порушення прав; якими доказами воно підтверджується. Залежно від встановленого суд повинен вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що ОСОБА_2 неправомірно було передано у власність земельні ділянки загальною площею 0,4765 га, мотивуючи тим, що ОСОБА_2 приблизно в 2003-2006 роках самовільно порушив внутрішню межу суміжного землекористування між їх присадибними ділянками та протиправно захопив частину належної йому земельної ділянки площею 0,0635 га, до того ж була встановлена невідповідність меж земельних ділянок сторін планам попередніх років та технічній документації із землеустрою, накладення земельних ділянок.

Відповідно до частини першої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Частиною першою статті 118 ЗК України встановлено, що громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.

Указаними положеннями визначено правові підстави набуття громадянами і юридичними особами права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності. Такими підставами є рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

За змістом частини другої статті 377 ЦК України в редакції, що діяла на час придбання позивачем житлового будинку, якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.

Згідно із частиною другою статті 120 ЗК України в редакції, що діяла на час придбання позивачем житлового будинку, при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди.

Зазначена норма закріплює загальний принцип цілісності об`єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований. Тобто особа, яка набула права власності на будівлючи споруду має право на відповідну частину земельної ділянки на тих самих умовах, на яких воно належало попередньому власникові або користувачу, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.

Відповідно до частини другої та четвертої статті 373 ЦК України право власності на землю гарантується Конституцією України. Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення.

Статтею 391 ЦК України визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до статті 91 ЗК України власники земельних ділянок зобов`язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (статті 391 ЦК України, 155 ЗК України).

Статтями 76, 81 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Як передбачено частиною четвертою статті 81 ЦПК України, рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.

У порушення вимог статтей 12, 81 ЦПК України, позивач не надав суду належних та допустимих доказів на підтвердження порушення його права власності, а також доказів створення йому перешкод у користуванні майном.

Як вбачається з висновку судового експерта Судової незалежної експертизи України від 31 липня 2017 року № СЕ-1701-1-808.17, складеного за результатами проведеної в даній справі судової земельно-технічної експертизи, виявлене у висновку судової земельно-технічної експертизи № СЕ-1-1-287/14 від 13 березня 2015 року порушення спільної межі суміжного землекористування в натурі (на місцевості) між земельною ділянкою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зокрема: розташування сараю літ. Б ОСОБА_1 в межах належної ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,25 га, площею накладення 59,0 кв. м, а також часткове накладення земельних ділянок 3222755102:00:002:0005 та 3222755102:00:003:0004 , належних ОСОБА_2 (кадастрові номери яких змінено на 3222755103:03:027:0002 та 3222755103:03:027:0003 ), на земельну ділянку, що знаходиться у фактичному користуванні ОСОБА_1 , площами: 197 кв. м та 277 кв. м, загальною площею 474 кв. м, на що посилається позивач, шляхом виготовлення ОСОБА_2 24 грудня 2015 року землевпорядною організацією - ФОП ОСОБА_8 технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок ОСОБА_2 та ОСОБА_9 , у зв`язку з чим було присвоєно нові кадастрові номери на земельні ділянки, належні ОСОБА_2 , відсутнє, тобто, усунуто (а.с. 193-204, т. 1).

Та обставина, що при проведенні даної експертизи було виявлено зміщення меж земельних ділянок відповідача у бік земельної ділянки позивача, що перебуває у його фактичному користуванні, не свідчить про порушення меж землекористування позивача, оскільки з вказаного висновку, матеріалів справи (а.с. 27-28, 173, т. 1), позовної заяви та що визнав сам позивач в судовому засіданні, фактичні межі його земельної ділянки не відповідають межам згідно його правовстановлюючих документів, координати ділянки, яка відображена в його державному акті на право власності на земельну ділянку, внесені до бази даних АС ДЗК, зміщені на північ приблизно на 15 м та вбік від земельної ділянки відповідача, фактично в користуванні позивача перебуває земельна ділянка площею близько 0,20 га при тому що передано йому у власність земельну ділянку площею 0,1265 га.

Судом першої інстанції обґрунтовано не прийнято до уваги також виявлені експертом невідповідності фактичних меж земельних ділянок ОСОБА_1 та ОСОБА_2 копіюванню із топографічної зйомки станом на 1976 рік та плану садибної ділянки зі спорудами станом на 31 травня 1987 року з тих же підстав невідповідності фактичних меж земельної ділянки позивача межам, зазначеним в державному акті на право власності на земельну ділянку, а також зважаючи на те, що вказані план та копіювання із топографічної зйомки не є правовстановлюючими документами та жодних прав на земельну ділянку не встановлюють.

Захоплення частини земельної ділянки позивача площею 0,635 га з боку відповідача експертом встановлено не було і належних та допустимих доказів щодо цього матеріали справи не містять.

Крім того, на підставі рішення Макарівської селищної ради Київської області від 18 травня 2006 року позивачу була передана у власність земельна ділянка для обслуговування належного йому будинку саме площею 0,1265 га і до цього часу дане рішення, як і виданий на його підставі державний акт не скасоване у встановленому законом порядку.

Не забезпечення відступу для здійснення поточного ремонту сараю позивача також не свідчить про порушення відповідачем його прав та не може бути підставою для вилучення у останнього частини його земельної ділянки. Суду не представлено достовірних письмових доказів щодо площі, конфігурації та місця розташування земельної ділянки позивача, на захист права власності на яку пред`явлено позов.

Зважаючи на викладене, суд першої інстанції на підставі поданих сторонами доказів, які належним чином оцінені, правильно застосувавши норми права, дійшов обгрунтованого висновку щодо відсутності підстав для задоволення позову у зв`язку з відсутністю доказів того, що порушено право власності чи право користування майном позивача.

Доводи апеляційної скарги про порушення судом першої інстанції процесуальних норм в частині приєднання до матеріалів справи доказів після закриття підготовчого провадження у справі не знайшли свого підтвердження та не можуть бути підставою для скасування правильного рішення. При цьому за частиною восьмою статті 83 ЦПК України докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї. Подані представником відповідача докази стосувалися факту поділу земельної ділянки на дві окремі земельні ділянки та ніяким чином не вплинули на зроблені судом висновки щодо недоведеності позовних вимог.

Пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення, а інші обставини, на які посилається позивач в апеляційній скарзі були предметом дослідження судом першої інстанції.

За таких обставин, суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статтей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування відсутні.

Відповідно до пункту 1 статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Оскільки апеляційна скарга залишається без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції без змін, то розподіл судових витрат не проводиться.

Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення , а рішення Бородянського районного суду Київської області від 26 березня 2019 року - без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів до Верховного Суду.

Головуючий Н.В. Ігнатченко

Судді: С.В. Кулікова

Т.О. Писана