Постанова

від 02.03.2020 по справі 370/27/16-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

02 березня 2020 року

м. Київ

справа № 370/27/16-ц

провадження № 61-18107св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Білоконь О. В., Осіяна О. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

представник позивача - ОСОБА_2 ,

відповідач - ОСОБА_3 ,

представник відповідача - ОСОБА_4 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору : Макарівська селищна рада Київської області, Управління Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру у Макарівському районі Київської області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційні скарги ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2 на рішення Бородянського районного суду Київської області від 26 березня 2019 року у складі судді Міланіч А. М., постанову Київського апеляційного суду від 04 вересня 2019 року у складі колегії суддів: Ігнатченко Н. В., Кулікової С. В., Писаної Т. О. і додаткову постанову Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року у складі колегії суддів: Ігнатченко Н. В., Кулікової С. В., Писаної Т. О.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Макарівська селищна рада Київської області, Управління Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру у Київській області (далі - Управління Держгеокадастру у Макарівському районі Київської області), про усунення перешкод у користуванні нерухомою власністю шляхом визнання рішення селищної ради та державних актів на право власності на земельні ділянки недійсними, витребування майна з чужого незаконного володіння, вилучення земельної ділянки з незаконного користування та відновлення порушених меж суміжного користування .

Позовна заява мотивована тим, що він на підставі договору купівлі-продажу від 09 квітня 2005 року набув у власність житловий будинок по АДРЕСА_1 .

Рішенням Макарівської селищної ради Київської області від 15 червня 2005 року № 432-28-ІV йому було надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою для безоплатної передачі у приватну власність земельної ділянки площею 0,19 га для ведення особистого селянського господарства по АДРЕСА_1 , а рішенням від 11 липня 2005 року № 459-29-ІV цю земельну ділянку йому передано у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд без погодження меж із суміжними землекористувачами. На підставі цих рішень органу місцевого самоврядування 06 вересня 2006 року він отримав державний акт на право власності на земельну ділянку, однак меншою площею, а саме - 0,1265 га.

Під час виготовлення державного акта він дізнався, що рішенням Макарівської селищної ради Київської області від 17 березня 2006 року № 570-37-ІV ОСОБА_3 було надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою для безоплатної передачі у приватну власність земельної ділянки площею 0,25 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських споруд та земельної ділянки площею 0,2265 га для ведення особистого селянського господарства по АДРЕСА_2 , а 14 грудня 2007 року на підставі цих рішень ОСОБА_3 були видані державні акти на право власності на земельні ділянки з кадастровими номерами: 3222755102:00:002:0005, 3222755102:00:003:0004 відповідно.

Разом з тим, при проведенні геодезичних робіт у серпні 2008 року було виявлено, що частина його земельної ділянки, на якій розташована господарська будівля сараю, перебуває у власності ОСОБА_3 .

У квітні 2012 року при ознайомленні з інвентаризаційною справою на належне йому домоволодіння ним було з`ясовано, що присадибна земельна ділянка по АДРЕСА_1 мала іншу конфігурацію, а саме, прямокутника та мала площу 14,74 га, а ОСОБА_3 самовільно порушив внутрішню межу суміжного землекористування між їх присадибними ділянками, протиправно захопив частину належної йому земельної ділянки площею 0,0635 га.

Крім того, висновком земельно-технічної експертизи від 13 березня 2015 року було встановлено невідповідність меж земельних ділянок сторін планам попередніх років та технічній документації із землеустрою, накладення земельних ділянок.

Вважав, що на підставі статті 120 ЗК України і статті 377 ЦК України при переході права власності на будинок до нього перейшло і право користування на земельну ділянку площею 0,19 га, яка перебувала у користуванні попередніх власників будинку.

На підставі вказаного ОСОБА_1 просив суд усунути йому перешкоди зі сторони ОСОБА_3 у вільному користуванні належним йому нерухомим майном: земельною ділянкою і сараєм, а саме: визнати недійсними і скасувати рішення Макарівської селищної ради Київської області від 17 березня 2006 року № 570-37-ІV про надання дозволу ОСОБА_3 на виготовлення технічної документації із землеустрою для безоплатної передачі у приватну власність земельної ділянки площею 0,25 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських споруд, а також земельної ділянки площею 0,2265 га для ведення особистого селянського господарства по АДРЕСА_2 ; визнати недійсним та скасувати державний акт від 14 грудня 2007 року серії ЯЕ № 815011 на право власності на земельну ділянку площею 0,25 га з кадастровим номером 3222755102:00:002:0005, виданий на ім`я ОСОБА_3 ; визнати недійсним та скасувати державний акт від 14 грудня 2007 року серії ЯЕ № 815013 на право власності на земельну ділянку площею 0,2265 га з кадастровим номером 3222755102:00:003:0004, виданий на ім`я ОСОБА_3 ; вилучити з користування ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0,0635 га (635 кв. м) по АДРЕСА_2 та передати її у його користування та за участю спеціаліста відповідної залученої землевпорядної організації відновити порушену межу суміжного землекористування, яка існувала на момент порушення права (1976, 1985-1987 роки).

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Бородянського районного суду Київської області від 26 березня 2019 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 04 вересня 2019 року, у позові ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що позивачем не було надано суду належні і допустимі докази на підтвердження порушення відповідачем його прав чи охоронюваних законом інтересів, зокрема, щодо порушення внутрішньої межі суміжного землекористування між їх присадибними ділянками та протиправного захоплення частини земельної ділянки площею 0,0635 га. Вказане свідчить про відсутність підстав для скасування оспорюваного рішення, визнання недійсними державних актів, вилучення з користування відповідача частини земельної ділянки та зміни її меж .

Додатковою постанову Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року задоволено заяву ОСОБА_3 про ухвалення додаткового судового рішення.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 6 000,00 грн.

Додаткова постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що в установлений судом строк представник відповідача подав до суду відзив на апеляційну скаргу, в якому навів попередній (орієнтований) розрахунок суми судових витрат, які відповідач очікує понести у зв`язку з апеляційним переглядом справи, який складає 6 000,00 грн.

Протягом п`яти днів з дня ухвалення апеляційним судом судового рішення у справі, а саме 07 вересня 2019 року представник відповідача надіслав клопотання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 6 000,00 грн, понесених ОСОБА_3 під час апеляційного провадження у справі, на підтвердження яких надав договір про надання правової (правничої) допомоги, ордер на надання правової допомоги, акти приймання-передачі наданої правової допомоги, виписку з банківського рахунку та відповідні квитанції.

Таким чином, наявні підстави для ухвалення додаткової постанови і стягнення з позивача на користь відповідача судових витрат на професійну правничу допомогу.

Короткий зміст вимог касаційних скарг

У касаційних скаргах Кусковський В. В. та його представник ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просять рішення Бородянського районного суду Київської області від 26 березня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 04 вересня 2019 року скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, а додаткову постанову Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року скасувати і відмовити представнику відповідача у задоволенні клопотання про ухвалення додаткового рішення.

Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 і його представника ОСОБА_2 на рішення Бородянського районного суду Київської області від 26 березня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 04 вересня 2019 року, витребувано цивільну справу і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 28 жовтня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 і його представника ОСОБА_2 на додаткову постанову Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Аргументи учасників справи

Доводи осіб, які подали касаційні скарги

Касаційна скарга на рішення Бородянського районного суду Київської області від 26 березня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 04 вересня 2019 року мотивована тим, що суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, не врахував, що отримання відповідачем земельних ділянок у власність пов`язано з порушенням законного порядку їх приватизації, тому повернення частини належної позивачу земельної ділянки має суспільний інтерес в контексті як правильного застосування закону, так і відновлення порушеного права позивача і як власника, і як постійного користувача землі. Таким чином, суди дійшли помилкового висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Касаційна скарга на додаткову постанову Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року мотивована тим, що, ухвалюючи оскаржувану додаткову постанову суд апеляційної інстанції не врахував роз`яснення, викладені у пункті 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 року № 12 Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку , згідно з яким апеляційний суд має право ухвалити додаткове рішення за заявою особи, яка бере участь у справі, або з власної ініціативи в разі, якщо він скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив нове рішення чи змінив його за наявності підстав, передбачених статтею 220 ЦПК України 2004 року. Оскільки апеляційний суд у цій справи залишив без змін рішення суду першої інстанції, то відсутні підстави для ухвалення додаткового рішення. Крім того, представником відповідача у порушення вимог частини восьмої статті 141 ЦПК України не було зроблено заяви про те, що докази на підтвердження розміру витрат будуть подані протягом п`яти днів після ухвалення судового рішення.

Доводи особи, яка подала відзиви на касаційні скарги

У листопаді 2019 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 подав відзиви на касаційні скарги ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2 , вказуючи на те, що підстав для скасування оскаржуваних судових рішень немає, оскільки доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про те, що судами неправильно застосовано норми матеріального права або допущено порушення норм процесуального права, яке призвело до неправильного вирішення справи.

Крім того, представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 просить стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судові витрати на професійну правничу допомогу у зв`язку з розглядом справи у Верховному Суді у розмірі 2 000,00 грн за підготовку відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_1 і його представника ОСОБА_2 на рішення Бородянського районного суду Київської області від 26 березня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 04 вересня 2019 року та 700,00 грн за підготовку відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_1 і його представника ОСОБА_2 на додаткову постанову Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Згідно з договором купівлі-продажу від 09 квітня 2005 року, посвідченого приватним нотаріусом Макарівського районного нотаріального округу Київської області та зареєстрованого у реєстрі за № 2064, ОСОБА_1 придбав житловий будинок по АДРЕСА_1 з надвірними будівлями та спорудами, а 13 квітня 2005 року за ним було зареєстроване право власності на вказане майно.

Відповідно до державного акта від 06 вересня 2006 року серії ЯД № 659281, виданого на підставі рішення Макарівської селищної ради Київської області від 18 травня 2006 року, ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 0,1265 га, кадастровий номер 3222755102:00:002:0001, з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування жилого будинку, що розташована по АДРЕСА_1 .

Суміжним землекористувачем ОСОБА_1 є ОСОБА_3 , якому рішенням Макарівської селищної ради Київської області від 19 листопада 2003 року № 176-11-ХХІ було надано дозвіл на виготовлення технічної документації для передачі у власність земельних ділянок загальною площею 0,45 га (0,15 га - для обслуговування житлового будинку та 0,30 га - для особистого селянського господарства), що розташовані по АДРЕСА_2 .

На підставі рішення Макарівської селищної ради Київської області від 17 березня 2006 року № 570-37-ІV ОСОБА_1 14 грудня 2007 року були видані два державні акти серії ЯЕ № 815011 та ЯЕ № 81501 на право власності на земельні ділянки, а саме земельну ділянку площею 0,25 га, кадастровий номер 3222755102:00:002:0005, з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування жилого будинку та земельну ділянку площею 0,2265 га, кадастровий номер 3222755102:00:003:0004, з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства, що розташовані по АДРЕСА_2 .

У зв`язку з виявленням дублювання кадастрових номерів вказаних земельних ділянок ОСОБА_3 , кадастрові номери було змінено і земельній ділянці з кадастровим номером 3222755102:00:002:0005 присвоєно новий (унікальний) кадастровий номер 3222755103:03:027:0002, а земельній ділянці з кадастровим номером 3222755102:00:003:0004 - кадастровий номер 3222755103:03:027:0003, що підтверджується копіями повідомлень управління Держгеокадастру у Макарівському районі Київської області, копіями витягів з Державного земельного кадастру про земельні ділянки від 24 грудня 2015 року та копією виготовленої технічної документації.

18 червня 2018 року за заявою ОСОБА_3 здійснено поділ належної йому земельної ділянки площею 0,2265 га, кадастровий номер 3222755103:03:027:0003 на дві земельні ділянки - площею 0,2229 га з кадастровим номером 3222755103:03:027:0009 та площею 0,0036 га з кадастровим номером 3222755103:03:027:0008, з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства та 13 липня 2018 року за відповідачем зареєстроване право власності на вказані земельні ділянки.

Згідно з витягом із земельно-шнурової книги № 1 с. Калинівка за ОСОБА_3 по АДРЕСА_2 рахувалась земельна ділянка площею 0,45 га, а згідно з державним актом - 0,476 га; за ОСОБА_1 по АДРЕСА_1 рахується земельна ділянка площею 0,1265 га.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ .

Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_2 здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Положенням частини другої статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_2 підлягає залишенню без задоволення.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Встановлено й вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням вимог процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Щодо оскарження рішення Бородянського районного суду Київської області від 26 березня 2019 року та постанови Київського апеляційного суду від 04 вересня 2019 року

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Статтею 96 ЗК України передбачено, що землекористувачі зобов`язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів, дотримуватись правил добросусідства.

Відповідно до статті 125 ЗК України право власності на земельну ділянку виникає після одержання її власником документа, що посвідчує право власності та його державної реєстрації, а відповідно до статті 126 ЗК України (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) таким документом був державний акт, форма якого затверджується Кабінетом Міністрів України.

Згідно з частиною третьою статті 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (стаття 155 ЗК України).

Отже, державні акти на право власності на земельні ділянки (на час виникнення спірних відносин) визнавалися документами, що посвідчують право власності й видавалися на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень або цивільно-правових угод. У спорах, пов`язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватись як зазначені рішення, угоди на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. При цьому визнання недійсними тільки державних актів на право власності може мати місце у разі їх видання з порушенням вимог закону, усупереч рішень чи угод. У цьому разі таке визнання є належним та самостійним способом поновлення порушених прав у судовому порядку.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК Україникожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

У частині першій статті 5 ЦПК України визначено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором .

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відтак, зазначена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес.

Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

З указаного вбачається, що суд повинен встановити: чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цієї особи; у чому полягає таке порушення прав; якими доказами воно підтверджується.

Залежно від встановлених обставин суд повинен вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Пред`являючи до суду цей позов, ОСОБА_1 вказував, що ОСОБА_3 було неправомірно передано у власність земельні ділянки загальною площею 0,4765 га, мотивуючи це тим, що відповідач приблизно у 2003-2006 роках самовільно порушив внутрішню межу суміжного землекористування між їх присадибними ділянками та протиправно захопив частину належної йому земельної ділянки площею 0,0635 га, до того ж була встановлена невідповідність меж земельних ділянок сторін планам попередніх років та технічній документації із землеустрою, накладення земельних ділянок.

Відповідно до частини першої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Згідно з частиною першою статті 118 ЗК України громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.

Указаними положеннями визначено правові підстави набуття громадянами і юридичними особами права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності. Такими підставами є рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

У частині першій статті 377 ЦК України визначено, що до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Відповідно до частин першої, другої статті 120 ЗК України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об`єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований. За цими нормами визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.

Відповідно до частини другої та четвертої статті 373 ЦК України право власності на землю гарантується Конституцією України. Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення.

Статтею 391 ЦК України визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

У статті 91 ЗК України передбачено, що власники земельних ділянок зобов`язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (статті 391 ЦК України, 155 ЗК України).

Статтею 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, обґрунтовано відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 , оскільки він у порушення вимог статей 12, 81 ЦПК України не надав суду належних і допустимих доказів на підтвердження порушення його права власності, а також доказів створення йому перешкод у користуванні майном.

Як вбачається з висновку, складеного за результатами проведеної в даній справі судової земельно-технічної експертизи, виявлене у висновку судової земельно-технічної експертизи № СЕ-1-1-287/14 від 13 березня 2015 року порушення спільної межі суміжного землекористування в натурі (на місцевості) між земельною ділянкою ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , зокрема: розташування сараю літ. Б ОСОБА_1 в межах належної ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,25 га, площею накладення 59,0 кв. м, а також часткове накладення земельних ділянок 3222755102:00:002:0005 та 3222755102:00:003:0004, належних ОСОБА_3 (кадастрові номери яких змінено на 3222755103:03:027:0002 та 3222755103:03:027:0003), на земельну ділянку, що знаходиться у фактичному користуванні ОСОБА_1 , площами: 197 кв. м та 277 кв. м, загальною площею 474 кв. м, на що посилається позивач, шляхом виготовлення ОСОБА_3 24 грудня 2015 року землевпорядною організацією - ФОП ОСОБА_5 технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок ОСОБА_3 та ОСОБА_6 , у зв`язку з чим було присвоєно нові кадастрові номери на земельні ділянки, належні ОСОБА_3 , відсутнє, тобто усунуто.

Та обставина, що висновком судового експерта Судової незалежної експертизи України від 31 липня 2017 року № СЕ-1701-1-808.17 було виявлено зміщення меж земельних ділянок відповідача у бік земельної ділянки позивача, що перебуває у його фактичному користуванні, не свідчить про порушення меж землекористування позивача, оскільки з указаного висновку та матеріалів справи вбачається, що фактичні межі земельної ділянки позивача не відповідають межам згідно з його правовстановлюючих документів, координати ділянки, яка відображена в його державному акті зміщені на північ приблизно на 15 м та вбік від земельної ділянки відповідача, фактично у користуванні позивача перебуває земельна ділянка площею близько 0,20 га, хоча йому передано у власність земельну ділянку площею 0,1265 га.

Разом з тим, на підставі рішення Макарівської селищної ради Київської області від 18 травня 2006 року позивачу була передана у власність земельна ділянка для обслуговування належного йому будинку саме площею 0,1265 га.

Таким чином, захоплення відповідачем частини земельної ділянки позивача площею 0,635 га експертом не встановлено, належних і допустимих доказів на підтвердження цієї обставини позивачем не надано.

Незабезпечення відступу для здійснення поточного ремонту сараю позивача також не свідчить про порушення відповідачем його прав та не може бути підставою для вилучення у останнього частини його земельної ділянки. Суду не представлено достовірних письмових доказів щодо площі, конфігурації та місця розташування земельної ділянки позивача, на захист права власності на яку пред`явлено позов.

При цьому доводи касаційної скарги по своїй суті зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який обґрунтовано їх спростував. Однак, у силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази. Таким чином, доводи касаційної скарги на правильність висновків судів не впливають.

Щодо оскарження додаткової постанови Київського апеляційного суду від 02 жовтня 201 року

Відповідно до статті 1 Закону України Про адвокатуру та адвокатську діяльність договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 зазначеного Закону).

Згідно зі статтею 11 ЦПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правничої допомоги (стаття 15 ЦПК України).

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи: 1) попереднє визначення суми судових витрат (стаття 134 ЦПК України); 2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 137 ЦПК України); 3) розподіл судових витрат між сторонами (стаття 141 ЦПК України).

Згідно зі статтею 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до частини першої та другої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Згідно з частиною третьою статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Відповідно до статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо, зокрема, судом не вирішено питання про судові витрати.

Судом установлено, що в установлений судом строк представник відповідача - адвокат Ганенко Р. А. подав до суду відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначив, що попередній (орієнтований) розрахунок суми судових витрат, які відповідач очікує понести у зв`язку з апеляційним переглядом справи, складає 6 000,00 грн (у тому числі на професійну правничу допомогу). Протягом п`яти днів з дня ухвалення апеляційним судом судового рішення у справі, а саме 07 вересня 2019 року представник відповідача надіслав заяву про відшкодування витрат на правничу допомогу у розмірі 6 000,00 грн, понесених ОСОБА_3 під час апеляційного провадження у справі. На підтвердження понесення витрат на правничу допомогу суду було надано: договір про надання правової (правничої) допомоги від 23 лютого 2018 року № 23/02; додаткову угоду від 12 червня 2019 року № 1 до цього договору; ордер на надання правової допомоги від 13 червня 2019 року серії КС № 559105; акти приймання-передачі наданої правової допомоги від 24 липня 2019 року № 01/19 та від 06 вересня 2019 року № 02/19; виписку з банківського рахунку АБ Романа Ганенка ; квитанції від 10 червня 2019 року, 22 червня 2019 року, 13 липня 2019 року та 16 серпня 2019 року.

Таким чином, встановивши, що заявником було надано суду належні і допустимі докази на підтвердження понесення ним витрат на надання професійної правничої допомоги у розмірі 6 000,00 грн, суд апеляційної інстанції обґрунтовано ухвалив додаткове рішення про стягнення цих витрат із позивача на користь позивача, оскільки у задоволенні позову останнього було відмовлено.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

У статті 416 ЦПК України визначено, що постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема, з резолютивної частини із зазначенням розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Так, у листопаді 2019 року представником ОСОБА_3 - ОСОБА_4 було подано відзиви на касаційні скарги ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2 , в яких він, крім іншого, просить стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судові витрати на професійну правничу допомогу у зв`язку з розглядом справи у Верховному Суді у розмірі 2 000,00 грн за підготовку відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_1 і його представник ОСОБА_2 на рішення Бородянського районного суду Київської області від 26 березня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 04 вересня 2019 року та 700,00 грн за підготовку відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_1 і його представника ОСОБА_2 на додаткову постанову Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року.

На підтвердження понесення витрат на правничу допомогу до відзивів було додано: додаткові угоди № 2 і № 3 від 22 жовтня 2019 року і від 18 листопада 2019 року до договору про надання правової (правничої) допомоги від 23 лютого 2018 року № 23/02, ордер на надання правової допомоги від 07 листопада 2019 року № 1011793; акти приймання-передачі наданої правової допомоги; виписку з банківського рахунку АБ Романа ОСОБА_7 .

Таким чином, колегія суддів, з урахуванням того, що касаційні скарги ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2 підлягають залишенню без задоволення вважає, що наявні правові підстави для стягнення із відповідача на користь позивача документально підтверджених судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, у розмірі 700,00 грн.

При цьому підстав для стягнення судових витрат у розмірі 2 000,00 грн немає у зв`язку з відсутністю доказів понесення цих витрат відповідачем, оскільки акт приймання-передачі наданої правової допомоги, вартістю 2 000,00 грн, сторонами було складено 07 листопада 2019 року, а виписку з банківського рахунку АБ Романа Ганенка заявником надано за період з 01 жовтня 2019 року до 31 жовтня 2019 року, що свідчить про відсутність доказів сплати цих коштів.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Бородянського районного суду Київської області від 26 березня 2019 року, постанову Київського апеляційного суду від 04 вересня 2019 року і додаткову постанову Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, у розмірі 700,00 грн (сімсот гривень).

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: Н. Ю. Сакара

О. В. Білоконь

О. М. Осіян