Постанова

від 13.09.2019 по справі 472/784/18

МИКОЛАЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

13.09.19

22-ц/812/1521/19

Єдиний унікальний номер судової справи № 472/784/18

Провадження № 22-ц/812/1521/19

Доповідач в апеляційній інстанції Яворська Ж.М.

П О С Т А Н О В А

Іменем України

10 вересня 2019 року м. Миколаїв

Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Яворської Ж.М.,

суддів: Базовкіної Т.М., Кушнірової Т.Б.,

при секретарі судового засідання - Цуркан І.І.,

за участю представника позивача - ОСОБА_2.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження

апеляційну скаргу

приватного акціонерного товариства Миколаївське

на рішення Веселинівського районного суду Миколаївської області від 28 травня 2019 року, ухвалене у приміщенні цього ж суду головуючим суддею Тустановським О.А., дата складання повного тексту незазначена, у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до приватного акціонерного товариства Миколаївське про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою та за зустрічним позовом приватного акціонерного товариства Миколаївське до ОСОБА_1 про стягнення коштів отриманих без достатньої правової підстави,-

В С Т А Н О В И В

У липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до приватного акціонерного товариства "Миколаївське" (далі - ПрАТ Миколаївське ) про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою.

Обґрунтовуючи позовні вимоги вказував, що є власником земельної ділянки площею 4,29 га із кадастровим номером 4821780600:01:000:0106 призначеної для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Катеринівської сільської ради Веселинівського району Миколаївської області.

15 березня 2007 року між ним та сільськогосподарським закритим акціонерним товариством Миколаївське , правонаступником якого є ПрАТ Миколаївське , укладено договір оренди землі, який був зареєстрований 06 червня 2008 року.

15 квітня 2008 року між ними укладено Договір № 1 про внесення змін до договору оренди землі від 15 березня 2007 року, яким збільшено строк дії даного договору до 10 (десяти) років. В іншій частині умови договору оренди залишені без змін. Вказаний договір №1 зареєстровано 10 серпня 2009 року.

Вважаючи, що договір оренди набув чинності з моменту його реєстрації, тобто 06 червня 2008 року, а тому дія його спливає 06 червня 2018 року, більш ніж за два місяці до закінчення строку дії договору в письмовому порядку повідомив відповідача. Проте останній відповіді на письмове звернення йому не надав та продовжує користуватися земельною ділянкою.

Враховуючи вищенаведене, ОСОБА_1 просив усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою шляхом заборони ПрАТ Миколаївське проводити аграрні роботи на ній та зобов`язати останнього звільнити земельну ділянку від посівів та врожаю та зобов`язати відповідача внести зміни до записів Державного реєстру речових прав в частині строку оренди.

У листопаді 2018 року відповідач ПрАТ Миколаївське звернулось до суду з зустрічною позовною заявою до ОСОБА_1 про стягнення коштів отриманих без достатньої правової підстави.

Обґрунтовуючи свої позовні вимоги зазначило, що умовами укладеного між ними договору оренди передбачена орендна плата у розмірі 1,5% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки. За період договірних відносин орендодавцем безпідставно отримано 10922,21 грн. орендної плати.

Крім того, посилаються на те, що строк дії договору необхідно рахувати з 10 серпня 2009 року, а тому його строк закінчується 10 серпня 2019 року.

Посилаючись на викладене, просив відповідно до вимог ст.1212 ЦК України стягнути з ОСОБА_1 на свою користь 10922 грн.21 коп. переплаченої орендної плати.

Ухвалою Весилинівського районного суду Миколаївської області від 11 грудня 2019 року первісний та зустрічний позови об`єднано в одне провадження.

Відповідно до заяви представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , остання відмовилася від вимог про зобов`язати відповідача внести зміни до записів Державного реєстру речових прав в частині строку оренди.

Рішенням того ж суду від 28 травня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено. Постановлено усунути перешкоди ОСОБА_1 у користуванні земельною ділянкою для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована в межах Катеринівської сільської ради Веселинівського району Миколаївської області, із кадастровим номером: 4821780600:01:000:0106, загальною площею 4,29 га, шляхом заборони Приватному акціонерному товариству "Миколаївське" проводити аграрні роботи на даній земельній ділянці та зобов`язання Приватного акціонерного товариства Миколаївське звільнити ділянку від свого майна (посівів, врожаю).

Стягнуто з ПрАТ Миколаївське на користь ОСОБА_1 - 704грн.80 коп. судового збору.

У задоволенні зустрічного позову ПрАТ Миколаївське відмовлено.

Не погодившись з таким рішенням суду першої інстанції ПрАТ Миколаївське подало апеляційну скаргу.

Посилаючись на неповно з`ясування судом обставини, що мають значення для справи, порушення норм матеріального та процесуального права, відповідач просив оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні первісного позову відмовити, а зустрічні позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

З відзиві на апеляційну скаргу представник позивача ОСОБА_2 з апеляційною скаргою відповідача не погоджується та просить її відхилити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

У суді апеляційної інстанції представник позивача апеляційну скаргу не визнала, просила у її відхилити, залишивши рішення суду без змін.

Відповідач у судове засідання апеляційної інстанції не з`явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином.

В силу ст.372 ЦПК України справу розглянуто за відсутності осіб, які не з`явилися.

Заслухавши доповідь судді, представника позивача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає в повній мірі.

Відповідно до ч.1 та 2 ст.321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до ч.1 ст.391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Статтею 396 ЦК України визначено, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю.

Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Відповідно до ч. 3 ст. 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом способів.

Передбачений ст.391 ЦК України спосіб захисту (усунення перешкод у здійсненні власником прав користування та розпорядження своїм майном) підлягає застосуванню у тих випадках, коли між позивачем, який є власником майна, і відповідачем, який користується спірним майном, не існує договірних відносин щодо цього майна і майно перебуває у користуванні відповідача не на підставі договору, укладеного з позивачем.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, що згідно Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯА №065480, виданого 04 березня 2005 року, ОСОБА_1 належить земельна ділянка площею 4,29 га, з кадастровим номером 4821780600:01:000:0106, що розташована в межах території Катеринівської сільської ради Веселинівського району Миколаївської області (а.с. 8,9).

15 березня 2007 року між ОСОБА_1 та СЗАТ Миколаївське , правонаступником якого є ПрАТ Миколаївське укладено договір оренди землі №94, за умовами якого Орендодавець надав, а Орендар прийняв в строкове платне користування земельну ділянку площею 4,29 га ріллі, що розташована на території Катеринівської сільської ради строком на 5 років. Вказаний договір оренди землі зареєстровано у Веселинівському реєстраційному офісі Центр ДЗК 06 червня 2008 року за № 040801000958 (а.с. 5,6).

15 квітня 2008 року сторонами укладено Договір № 1 про внесення змін до договору оренди № 94 від 15 березня 2007 року, відповідно до якого сторони дійшли згоди щодо збільшення строку договору з 5 до 10 років. В іншій частині умови залишилися незмінними. Зазначений договір про внесення змін до договору оренди землі був зареєстрований 10 серпня 2009 року у Веселинівському реєстраційному відділі ДП Центр ДЗК за № 040901001002 (а.с. 7).

07 червня 2012 року відбулась державна реєстрація зміни найменування товариства з СЗАТ Миколаївське на ПрАТ Миколаївське (а.с. 147).

Згідно із ч.1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації (ч.1 ст. 210 ЦК України).

Відповідно до ч.2 ст. 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

Згідно ч. 2 ст. 125 ЗК України (в редакції чинній на момент укладення реєстрації спірного договору), право на оренду земельної ділянки виникає після укладення

договору оренди і його державної реєстрації.

Таким чином, оскільки договір оренди земельної ділянки підлягає обов`язковій державній реєстрації, то саме з моменту її проведення такий договір набирає чинності, а в сторін виникають відповідні права та обов`язки з оренди земельної ділянки.

Зазначене відповідає правовій позиції, висловленій у постанові Верховного Суду України від 18 січня 2017 року у справі № 6-2777цс16 та постанові Верховного Суду від 15 серпня 2018 року у справі № 532/384/16-ц.

Спеціальним законом, яким регулюються відносини, пов`язані з орендою землі, є Закон України "Про оренду землі".

За змістом ст.ст. 18, 20 цього Закону, в редакції чинній на момент укладення договору, договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації. Укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації. Державна реєстрація договорів оренди землі проводиться у порядку, встановленому законом.

Отже, строк дії договору оренди землі, умовами якого передбачено, що відлік строку оренди настає з моменту державної реєстрації цього договору, починається після набрання ним чинності, а не з моменту його укладення.

Набрання договором чинності є моментом у часі, коли починають діяти права та обов`язки за договором, тобто коли договір (як підстава виникнення правовідносин та письмова форма, в якій зафіксовані умови договору) породжує правовідносини, на виникнення яких було спрямоване волевиявлення сторін.

Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 07 березня 2018 року в справі № 702/764/16-ц.

Згідно з п.43 Договору оренди №94 від 15 березня 2007 року цей договір набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації.

Договором №1 від 15 квітня 2008 року внесені змін до договору оренди землі щодо строку на який його укладено з 5 років до 10 років. Інші умови договору залишено без змін.

Отже, строк дії спірного договору оренди земельної ділянки почався після його державної реєстрації, а саме 06 червня 2008 року. Договір оренди землі, з урахуванням внесених змін до нього, був укладений строком на 10 років, тому строк його дії сплив 06 червня 2018 року.

Відповідно до ч.1 ст.31 Закону України "Про оренду землі" однією з підстав припинення договору оренди є закінчення строку, на який його було укладено. Аналогічне положення закріплено у п.37 Договору оренди землі.

Згідно з ст.34 Закону України "Про оренду землі" у разі припинення або розірвання договору оренди земельної ділянки орендар зобов`язаний повернути орендодавцеві земельну ділянку на умовах, визначених договором. Орендар не має права утримувати земельну ділянку для задоволення своїх вимог до орендодавця.

Пунктом 21 укладеного Договору передбачено, що після припинення дії договору орендар повертає орендодавцеві земельну ділянку у стані, не гіршому порівняно з тим, у якому від одержав її в оренду.

Земельна ділянка позивача була передана орендарю за актом приймання-передачі земельної ділянки, що підтверджується матеріалами справи.

Згідно ст.76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами, висновками експертів, показаннями свідків.

Стаття 78 ЦПК України вказує на те, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до матеріалів справи, відповідач будь-яких доказів про пролонгацію договору оренди або про повернення земельної ділянки орендодавцю після закінчення строку дії договору - 06 червня 2018 року суду не надав і ці обставини ним належними та допустимими доказами не спростовано.

Більш того, протягом всього часу розгляду справи відповідач не визнавав позов і висловлював свою правову позицію про закінчення строку дії договору 10 серпня 2019 року.

Зважаючи на викладене, відповідач продовжує утримувати земельну ділянку позивача у своєму користуванні, чим порушує законні права та інтереси останнього.

З врахуванням викладеного, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про обґрунтованість вимог щодо усунення перешкод у користуванні земельної ділянки та її повернення позивачеві.

Колегія суддів погоджується і з висновком суду щодо відмови у задоволені зустрічного позову.

Так, звертаючись до суду з зустрічним позовом, ПрАТ Миколаївське просило про стягнення з ОСОБА_1 надмірно виплачених коштів, при цьому посилався на те, що за період дії договору орендодавцем отримано орендної плати на 10 922 грн.21 коп. більше ніж належало до виплати за договором. Таким чином, вважає, що зазначена сума переплати є коштами, які орендодавець отримав безпідставно, а тому повинен повернути їх товариству відповідно до ч.1 ст.1212 ЦК України.

Згідно з ч. 1 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно.

Тобто зобов`язання з повернення безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) вiдсутнiсть правової підстави для набуття або збереження майна.

Вiдсутнiсть правової підстави - це такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовiдношення i його юридичному змісту. Тобто вiдсутнiсть правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Набуття чи збереження майна буде безпідставним не тільки за умови відсутності відповідної підстави з самого початку при набутті майна, а й тоді, коли первісно така підстава була, але у подальшому відпала.

З огляду на положення ст.ст.11, 202, 509, 626 ЦК України достатньою підставою для набуття (збереження) майна може бути укладений між відповідними особами договір. Отож набуття однією зі сторін зобов`язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов`язання не є безпідставним.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошових коштів), що виключає можливість застосування до відповідних правовідносин положень ст.1212 ЦК України.

Із змісту заявлених зустрічних вимог про стягнення переплаченої за період 2013-2017 роки орендної плати та згідно з дослідженими матеріалами справи вбачається, що між ОСОБА_1 та ПрАТ "Миколаївське" виникли договірні відносини на підставі договору оренди земельної ділянки №94 від 15 березня 2017 року, яким регламентовано порядок, умови, строки нарахування та виплати орендної плати. Вказане виключає застосування правового механізму до стягнення надмірно виплаченої товариством орендної плати на підставі ст.1212 ЦК України.

Отже, для виникнення зобов`язання, передбаченого ст. 1212 ЦК України, важливим є сам факт безпідставного набуття або збереження, а не конкретна підстава, за якою це відбулося.

Загальна умова ч.1 ст.1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах, або отримане однією зі сторін у зобов`язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі ст.1212 ЦК України тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.

Положення глави 83 "Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави" ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Аналіз наведеної норми права дає підстави для висновку, що цей вид позадоговірних зобов`язань породжують такі юридичні факти: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо такі відпали.

Згідно з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 24 вересня 2014 року у справі № 6-122цс14 відповідно до змісту ст. 1212 ЦК України зазначена норма закону застосовується лише в тих випадках, коли безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої не може бути усунуто з допомогою інших, спеціальних способів захисту. Зокрема, у разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень частини першої статті 1212 ЦК України, у тому числі й щодо зобов`язання повернути майно потерпілому.

Таким чином, наявність між сторонами зобов`язальних правовідносин, для яких характерним є спосіб повернення майна, переданого за договором, виключає можливість пред`явлення позову в порядку ст.1212 ЦК України. В такому випадку права осіб, які перебувають у зобов`язальних відносинах, повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов`язального права.

Орендна плата, яка для ОСОБА_1 була засобом до існування, нарахована та виплачена ПрАТ "Миколаївське", починаючи з 2013 року, добровільно, за відсутності рахункової помилки, що відповідно до ст.1215 ЦК України виключає повернення товариству цих коштів.

Відповідно до п.п.9,10,13 Договору оренди землі від 15.03.2007 року орендна плата вноситься орендарем у грошовій формі - 1,5 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки. Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції. Розмір орендної плати переглядається щорічно у випадках, зазначених у даному пункті.

Нарахування ПрАТ "Миколаївське" ОСОБА_1 орендної плати за 2013 - 2017 роки в розмірі 3%, 5% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, що не суперечить положенням Указу Президента України "Про додаткові заходи щодо соціального захисту селян - власників земельних ділянок та земельних часток (паїв) від 02.02.2002 року, з відповідними змінами від 19.08.2008 року № 725/2008, яким визнано одним із пріоритетним завдань забезпечення підвищення рівня соціального захисту сільського населення, зокрема шляхом запровадження плати за оренду земельних ділянок сільськогосподарського призначення у розмірі не менше 3 відсотків визначеної відповідно до законодавства вартості земельної ділянки та поступового збільшення цієї плати, ст.21 Закону України "Про оренду землі" та пункту 13 Договору оренди землі.

До того ж, з боку ОСОБА_1 відсутня будь-яка неправомірна поведінка з метою заволодіння чи безпідставного утримання майна - орендної плати, навпаки, ПрАТ "Миколаївське" виконало свої договірні зобов`язання щодо її виплати.

В той же час звертаючись до суду з зустрічним позовом ПрАТ Миколаївське надано розрахунок переплаченої суми щодо земельної ділянки площею 3.87 га, тоді як предметом спору є земельна ділянка площею 4.29 га.

Не встановлено судом першої інстанції фактів звернення ПрАТ "Миколаївське" з вимогами до ОСОБА_1 про стягнення надмірно виплачених коштів до звернення останнього з даним позовом.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність підстав для задоволення зустрічного позову, наведені доводи апеляційної скарги висновку суду не спростовують, а зводяться до його переоцінки.

Апеляційна скарга не містить доводів на спростування висновків суду першої інстанцій, які є обґрунтованими та узгоджуються із матеріалами справи, при встановленні зазначених фактів судом не було порушено норм процесуального законодавства та правильно застосовано норми матеріального права.

Слід також зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ Гірвісаарі проти Фінляндії , п.32.)

Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burg and others v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України апеляційний суд залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. 367,374, 375, 381,382 ЦПК України, суд,-

П О С Т А Н О В И В

Апеляційну скаргу приватного акціонерного товариства Миколаївське залишити без задоволення, а рішення Веселинівського районного суду Миколаївської області від 28 травня 2019 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дня прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених ст.389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту.

Головуючий Ж.М. Яворська

Судді Т.М. Базовкіна

Т.Б. Кушнірова

Повний текст постанови складено 13 вересня 2019 року