Постанова

від 23.09.2019 по справі 909/108/19

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"23" вересня 2019 р. Справа №909/108/19

м. Львів

Західний апеляційний господарський суд в складі колегії

головуючого - судді О.Л. Мирутенко

суддів О.І. Матущак

Г.Г. Якімець

при секретарі судового засідання Кострик К.

розглянувши апеляційну скаргу Приватної виробничо-комерційної фірми

Сітник с.Хриплин Івано-Франківської міської ради

на рішення Господарського суду Івано-Франківської

області від 15.05.2019 (суддя Михайлишин В.В., повний текст рішення від 22.05.2019)

у справі №909/108/19

за позовом Хриплинської сільської ради Івано-

Франківської міської ради с.Хриплин Івано-Франківської міської ради

до Приватної виробничо-комерційної фірми

Сітник с.Хриплин Івано-Франківської міської ради

про припинення права постійного користування земельною ділянкою та визнання недійсним і скасування державного акту на право постійного користування землею

за участю представників:

від позивача: Головчак Н.Б. - за довіренністю від 05.01.2019;

від відповідача: Устінського А.В. за довіренністю б/н від 01.08.2019,

ВСТАНОВИВ:

31.01.2019 до Господарського суду Івано-Франківської області звернулась Хриплинська сільська рада з позовом до Приватного комерційно-виробничої фірми Сітник про пипинення права постійного користування земельною ділянкою площею 3,8 га, розміщеною по АДРЕСА_1 . АДРЕСА_2 , АДРЕСА_3 міської ради та визнання недійсним і скасування державного акта на право постійного користування землею серія ІФ №15/4-000051 від 05.07.1994, який зареєстрований в книзі записів державних актів на право постійного користування землею №51.

Підставою для припинення права постійного користування позивач зазначає систематичну несплату земельного податку (ст. 96 Земельного кодексу України) та набуття іншими особами права власності на будівлі та споруди, які знаходяться на земельній ділянці (ст.120 Земельного кодексу України та 377 Цивільного кодексу України).

Рішенням Господарського суду Івано-Франківської області від 15.05.2019 у справі №909/108/19 вищезазначений позов задоволено повністю.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідачем відчужено все наявне у нього нерухоме майно, яке знаходиться на земельній ділянці в межах державного акта на право постійного користування землею серія ІФ №15/4-000051 віж 05.07.1994, а тому суд дійшов до висновку про наявність у позивача правових підстав вимагати від попереднього власника (відповідач) припинення права користування на земельну ділянку, оскільки порушені його права щодо сплати земельного податку та орендної плати за користування майном новими власниками нерухомого майна. У зв`язку з цим суд першої інстанції дійшов до висновку про необхідність задоволення й похідної вимоги про скасування державного акта на право постійного користування землею серії ІФ №15/4-000051 від 05.07.1994.

В апеляційній скарзі відповідач просить скасувати рішення місцевого господарського суду та прийняти нове, яким повністю відмовити в задоволенні позову.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що відсутні підстави для припинення права постійного користування земельною ділянкою та визнання недійсним і скасування державного акту на право постійного користування землею, оскільки наведені позивачем причини, а саме: несплата земельного податку або орендної плати чи набуття права власності на будівлі і споруди іншими особами, не є підставами в розумінні статті 143 Земельного кодексу України для припинення такого права в примусовому порядку на підставі рішення суду.

Також зазначає, що позивач обрав неналежний спосіб захисту. При цьому покликається на судову практику Верховного Суду у справах №924/689/17, №914/1633/16, №909/462/16 згідно з якою припинення користування належить до виключної компетенції органу місцевого самоврядування, а не суду.

У відзиві на апеляційну скаргу позивач просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. В обґрунтування доводів відзиву, зазначає, що рішення місцевого господарського суду ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, погоджуються з ним, а доводи апелянта вважає такими, що не відповідають встановленим обставинам по справі.

В судовому засіданні представники позивача та відповідача підтримали доводи та заперечення, викладені у апеляційній скарзі та відзиві на таку.

Відповідно представник позивача просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції без змін, а представник відповідача скасувати та прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, які з`явились, дослідивши наведені в апеляційній скарзі та у відзиві доводи та заперечення, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судом першої інстанцій норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення.

Згідно встановлених судом першої інстанції та неоспорених обставин, а також обставин, встановлених судом апеляційної інстанції, і визначених відповідно до них правовідносин вбачається, що 26.02.1992 року Івано-Франківською міською радою прийнято рішення № 53, відповідно до якого Приватній виробничо-комерційній фірмі Сітник виділено земельну ділянку площею 3, 8 га для будівництва виробничої бази.

05.07.1994 відповідачу видано державний акт на право постійного користування землею серії ІФ 15/4-000051, який зареєстровано в книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 51.

Вказаний вище акт на право постійного користування землею серії ІФ №15/4-000051 від 05.07.1994, зареєстрований відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення.

Пунктом 2 постанови Кабінету Міністрів України №449 від 02.04.2002 Про затвердження форми державного акта на право власності на земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою встановлено, що раніше видані державні акти на право приватної власності на землю, державні акти на право власності на землю та державні акти на право постійного користування землею залишаються чинним і підлягають заміні у разі добровільного звернення громадян або юридичних осіб.

Крім цього, п.6 Розділу X Перехідні положення Земельного кодексу України від 25.10.2001 визначено, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1 січня 2005 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них.

Проте, відповідно до п. 1 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 22.09.2005 № 5-рп/2005, п. 6 розділу Х Перехідні положення Земельного кодексу України щодо зобов`язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним).

При цьому Конституційний Суд України вказав на те, що юридичні особи на цій підставі не можуть втрачати раніше наданого їм права постійного користування земельною ділянкою. Таким чином, документ, яким посвідчено право постійного користування земельною ділянкою (державний акт на право постійного користування землею), виданий відповідно до законодавства, яке діяло раніше, є дійсним та залишається чинним.

Згідно з п. 3 ст. 151-2 Конституції України, рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом України, є обов`язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені.

Отже, чинне законодавство не містить чіткого регулювання щодо порядку переоформлення права користування земельними ділянками, тобто приведення його у відповідність до діючої редакції Земельного кодексу України. Відтак, у господарюючих суб`єктів, які користуються земельними ділянками на підставі державного акту на право постійного користування земельною ділянкою, чітко не встановлений законом обов`язок та строк вчинення дій, що пов`язані із переоформленням такого права на право власності або право оренди, до законодавчо визначеної та встановленої нормативно-правовими актами відповідної процедури.

Таким чином, право постійного користування земельною ділянкою, набуте у встановленому законодавством порядку, відповідно до законодавства, що діяло на момент набуття права постійного користування, не втрачається та не припиняється навіть у тому разі, якщо особа, яка за чинним законом не може набути таке право, не здійснить переоформлення цього права в інший правовий титул. Право постійного користування зберігається і є чинним до приведення прав та обов`язків щодо такої земельної ділянки у відповідність до вимог чинного законодавства й переоформлення права постійного користування у право власності чи оренду.

Згідно ч.1 ст. 377 Цивільного кодексу України до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для її обслуговування.

Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування (ч.2 ст. 377 Цивільного кодексу України).

Земельні відносини, які формуються з приводу переходу земельних прав при набутті майнових прав на об`єкти нерухомості, розташовані на конкретній земельній ділянці, регламентуються нормами Земельного кодексу України, які є спеціальними відносно до цивільно-правових норм, які є загальними.

Правові норми, які визначали долю земельної ділянки, наданої у власність чи користування, в разі відчуження розташованих на ній будівель чи споруд неодноразово змінювалися. Так, при відчуженні об`єктів нерухомого майна під час дії ст. 30 Земельного кодексу України в редакції 1992 року закон передбачав автоматичний перехід права власності на земельну ділянку до набувача з необхідністю подальшого оформлення набувачем цього права. За приписами ст. 120 Земелеьного кодексу України в редакції від 25.10.2001 р. (в період з 01.01.2002 до 20.06.2007) при відчуженні об`єкта нерухомого майна, розташованого на відповідній ділянці, до набувача могло переходити право на цю земельну ділянку. Водночас автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди передбачала ст. 377 ЦК України.

Стаття 120 Земельного кодексу України (в редакції Закону України № 997-V від 27.04.2007) знову закріпила автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди. Поточна редакція ст. 120 Земельного кодексу України (зі змінами, внесеними Законом України № 1702-VI від 05.11.2009) також передбачає автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі або споруди, і ці норми мають імперативний характер.

Отже, чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об`єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах ст. 120 Земельного кодексу України та ст. 377 Цивільного кодексу України.

Однак передбачений законодавцем принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди не знаходить належного втілення у нормах, які регулюють перехід прав на земельну ділянку при переході права власності на споруду, яка на ній розташована, коли такий об`єкт нерухомого майна знаходиться на земельній ділянці, що перебуває на праві постійного користування, адже ст. 92 Земельного кодексу України обмежує коло осіб, які можуть бути постійними користувачами земельних ділянок.

Водночас, враховуючи, що перехід права на будівлю і споруду є однією із законних підстав виникнення прав на землю в набувача об`єкта нерухомості, то можливість реалізації ним таких прав не може залежати від того, чи додержав попередній землекористувач процедур й порядку припинення землекористування, позаяк юридичними підставами для такого переходу виступають закон, договір, рішення суду, інші обставини, що мають юридичне значення.

Таким чином, наведені вище земельно-правові та цивільно-правові норми встановлюють, що перехід майнових прав до іншої особи тягне за собою перехід до неї і земельних прав на ту частину земельної ділянки, на якій безпосередньо розташований об`єкт нерухомості, та частини земельної ділянки, яка необхідна для його обслуговування. Розмір та конфігурація цієї частини земельної ділянки має визначатися на основі державних будівельних норм та санітарних норм і правил.

Таким чином, особа, яка набула право власності на об`єкт нерухомості, розташований у межах земельної ділянки, якою користувався попередній власник нерухомого майна, набуває право вимагати оформлення на своє ім`я документів на користування земельною ділянкою на умовах і в обсязі, які були встановлені для попереднього землекористувача - власника об`єкта нерухомості, або частиною земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування об`єкта нерухомості розташованого на ній.

Отже, набуття юридичними особами приватного права чи фізичними особами у визначеному законодавством порядку права приватної власності на будівлі, які належали до майна відповідача, створює правові підстави для переходу права на земельну ділянку до власника об`єкту нерухомості, розташованого на ній, у розмірі відповідно до положень ст. 120 Земельного кодексу України та ст. 377 Цивільного кодексу України саме в силу правочину з придбання майна та автоматичного переходу права користування земельною ділянкою відповідно до принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди. Цим зумовлюється право власника такого об`єкта нерухомості вимагати оформлення у встановленому порядку свого права користування відповідною земельною ділянкою незалежно від отримання відмови уповноваженої особи від вказаних земель.

Судами встановлено, що внаслідок укладення договорів нерухоме майно відповідача було в різний спосіб було відчужено іншим особам.що не заперечується і відповідачем.

Зокрема, відповідно до довідки від 11.11.1997, виданої директором відповідача ОСОБА_1 , Приватна виробничо-комерційна фірма Сітник , як засновник ТОВ ТКП Карпатмаркет , не заперечує ТКП Карпатмаркет реалізувати незавершене будівництво складських приміщень, які збудовані ПВКФ Сітник разом з земельною ділянкою на яких вони розміщені.

На підставі договору купівлі - продажу від 09.01.1998, ТОВ ТКП Карпатмаркет ЛТД (засновником якого є ПВКФ Сітник ) передало у власність Науково - виробничому товариству з обмеженою відповідальністю Відродження складські приміщення з майданчиком готовністю 80 %, які знаходяться по АДРЕСА_2 .

Рішенням Хриплинської сільської ради № 10 від 17.03.1999 вилучено земельну ділянку площею 0, 4646 га (за цією ж адресою) та передано НВТзОВ Відродження .

03.11.2000 НВТзОВ Відродження видано державний акт на право постійного користування землею серія ІФ № 000071. З акту вбачається, що землекористувачу НВТзОВ Відродження надано у постійне користування 0, 4646 га землі для обслуговування складських приміщень. Акт зареєстровано в книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 3. Вказана земельна ділянка сформована, їй присвоєне кадастровий номер: 2610197401:18:003:0383.

Таким чином, в постійному користуванні у ПВКФ Сітник залишилась земельна ділянка площею 3, 3354 га. Однак, ПВКФ Сітник" не внесла зміни в державний акт ІФ 15/4-000051 від 05.07.1994 щодо зменшення площі земельної ділянки.

В подальшому 12.08.2002 на підставі договорів купівлі-продажу нежитлових приміщень незавершених будівництвом (зареєстровані в реєстрі під № 1320 і № 1321) СУПП Маяк ЛТД продало, а фізична особа - підприємець ОСОБА_2 купила незавершені будівництвом цехи по виготовленню синтепону.

19.07.2006 фізична особа - підприємець ОСОБА_2 звернулася до Хриплинської сільської ради з заявою щодо закріплення земельної ділянки площею 3,39 га в Хриплинському промвузлі, 23.

27.07.2006 рішенням Хриплинської сільської ради № 3-5/2006 від 27.07.2006 надано дозвіл фізичній особі - підприємцю Сітник Т.М ОСОБА_3 на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для обслуговування викуплених приміщень (орієнтовна площа вказана 3,39 га).

Проект фізична особа-підприємець ОСОБА_2 не виготовила, орендну плату не сплачувала.

В 2007 ОСОБА_2 стала власником виробничої бази (приміщень виробничих цехів площею 1 280, 2 кв. м. та площею 706, 1 кв. м.) по АДРЕСА_2 .

03.08.2017 на підставі договору про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, ОСОБА_4 перейшло у власність нежитлове приміщення виробничий цех «А» площею 1 280, 2 кв. м., а нежитлове приміщення виробничий цех «Б» площею 706, 1 кв. м. - ОСОБА_5

20.10.2017 приватний нотаріус Івано-Франківського міського нотаріального округу Проців Л. Я. посвідчив заяву директора ПВКФ Сітник Сітника А.М. про надання згоди ОСОБА_4 на вилучення з постійного користування фірми земельної ділянки площею 2, 1090 га (згідно Державного акту на право постійного користування землею серії ІФ 15/4-000051 від 05.07.1994).

Таким чином, починаючи з дня отримання державного акту на право постійного користування землею і по сьогоднішній день ПВКФ Сітник не декларувала зазначену земельну ділянку в податкових деклараціях, не здійснила жодного платежу щодо сплати земельного податку чи орендної плати за користування земельною ділянкою.

У матеріалах справи відсутні докази сплати відповідачем земельного податку або орендної плати. Натомість міститься копія листа в.о. начальника ГУ ДФС в Івано-Франківській області про те, що кошти по земельному податку та орендній платі за землю в бюджет Хриплинської сільської ради від ПВКФ Сітник за період з 2013 року по 01.06.2018 не поступали. Разом із тим, відповідачем не надано суду доказів, які б свідчили про протилежне.

Хриплинською сільською радою Івано-Франківської міської ради 31.10.2017 прийнято рішення № 3-20/2017 Про припинення права користування земельною ділянкою , відповідно до якого вирішено: припинити ПВКФ Сітник право на постійне користування земельною ділянкою площею 3,8 га за адресою АДРЕСА_3 , надану для будівництва та обслуговування виробничого цеху; державний акт на право постійного користування земельною ділянкою серії ІФ № 15/4-000051 від 05.07.1994 вважати таким, що втратив чинність; вилучену земельну ділянку орієнтовною площею 3,335 га зарахувати в землі запасу Хриплинської сільської ради.

26.09.2019 Господарським судом Івано-Франківської області прийнято рішення у справі № 909/502/18, яким позов Приватної виробничо-комерційної фірми Сітник до Хриплинської сільської ради про визнання недійсними пунктів 1, 2, 4 рішення Хриплинської сільської ради Івано-Франківської міської ради від 31.10.2017 № 3-20/2017 задоволено і визнано недійсними такі пункти рішення органу місцевого самоврядування. Вказане рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку не оскаржувалося і відповідно є чинним.

Статтею 141 Земельного Кодексу України передбачено вичерпний перелік підстав припинення прав користування земельною ділянкою, якими є:

а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою;

б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом;

в) припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій;

г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам;

ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням;

д) систематична несплата земельного податку або орендної плати;

е) набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці;

є) використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини.

Також ст. 143 такого ж Кодексу передбачено примусове припинення прав на земельну ділянку, яке здійснюється у судовому порядку у разі:

а) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням;

б) неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об`єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров`ю населення) в строки, встановлені вказівками (приписами) центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі;

в) конфіскації земельної ділянки;

г) примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності;

ґ) примусового звернення стягнень на земельну ділянку по зобов`язаннях власника цієї земельної ділянки;

д) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом.

Статтею 142 Земельного кодексу України передбачено порядок вилучення земельної ділянки у разі добровільної відмова користувача, яка згідно ч.1 здійснюється виключно на підставі його заяви.

Таким чином, оскільки між сторонами виник спір про припинення права цивільного, тобто права користування земельною ділянкою, такий спір повинен в силу ст. 20 ГПК України за предметною та суб`єктною юрисдикцією повинен розглядатися саме господарським судом.

Разом з тим, існуючі у судовій практиці теоретичні припущення, що в силу названої вище ч.1 ст. 120 Земельного кодексу України у разі переходу права власності на об`єкт нерухомого майна, до нового власника автоматично переходить таке існуюче у попереднього власника право землекористування, не може бути застосоване на практиці, оскільки в силу названих вище норм Земельного кодексу України, новий власник нерухомого майна повинен вчинити ряд спільних (взаємопогоджених) дій із власником землі для подальшої державної реєстрації такого права (виникнення права в силу ст.ст. 125, 126 зазначеного Кодексу) на підставі Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень , п. 5 ч.1 ст. 23 якого передбачено, що у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо: наявні суперечності між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, тобто, попереднє речове право на ту ж земельну ділянку не припинене.

Окрім цього, оскільки щодо можливого припинення чи неприпинення права користування землею, як уже зазначалося, існує спір, реалізація декларативного (не реального) припиненого права постійного землекористування не надає змоги реалізувати наступне оформлення права на таку землю новому власнику об`єктів нерухомого майна, врегулювання спору у даних правовідносинах без його судового вирішення, зважаючи також на відсутність повноважень з цього приводу органів влади чи місцевого самоврядування як розпорядників землі, на переконання суду апеляційної інстанції, неможливе. враховуючи також і те, що іншим рішенням господарського суду рішення органу місцевого самоврядування про припинення такого права визнано недійсним, яке є приюдиційним з огляду на приписи ч.4 ст. 75 ГПК України.

Таким чином, доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків місцевого господарського суду, з якими погоджується й суд апеляційної інстанції.

За таких умов, суд першої інстанції, правильно з`ясував характер спірних правовідносин, які склались між сторонами та дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову, що не спростовано доводами апеляційної скарги, а тому рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга залишенню без задоволення.

Відповідно ст.ст. 13, 76, 77, 86 ГПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Таким чином, оскаржуване рішення місцевого господарського суду підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга без задоволення.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України, у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З урахуванням вище, апеляційний господарський суд дійшов висновку про необхідність залишення судового збору за подання апеляційної скарги за апелянтом.

Керуючись ст. ст. 11, 13, 74, 129, 269, 270, 271, 275, 276, 281- 284 ГПК України, Західний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 15.05.2019 у справі №909/108/19 залишити без змін.

Апеляційну скаргу Приватного комерційно-виробничої фірми Сітник залишити без задоволення.

Сплачений судовий збір за розгляд справи у суді апеляційної інстанції залишити за апелянтом.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня її проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, що оскаржується, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Касаційна скарга подається безпосередньо або через Західний апеляційний господарський суд до Верховного Суду (п.17.5 Перехідних положень ГПК України).

Справу повернути до місцевого господарського суду.

Постанова підписана з окремою думкою головуючого судді Мирутенка О.Л.

Головуючий-суддя О.Л. Мирутенко

Судді О.І.Матущак

Г.Г. Якімець