Постанова

від 06.11.2019 по справі 487/10129/14-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

06 листопада 2019 року

м. Київ

справа № 487/10129/14-ц

провадження № 61- 40828св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Сердюка В. В., Фаловської І. М.,

позивач - Миколаївський міжрайонний прокурор з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в інтересах держави ,

відповідачі: Миколаївська міська рада, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа - реєстраційна служба Миколаївського міського управління юстиції,

особа, яка звернулась із касаційною скаргою - перший заступник прокурора Миколаївської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу першого заступника прокурора Миколаївської області на рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 29 жовтня 2015 року у складі судді Кузьменка В. В. та постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 19 червня 2018 року у складі колегії суддів: Яворської Ж. М., Базовкіної Т. М., Серебрякової Т. В.,

у справі за позовом Миколаївського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в інтересах держави до Миколаївської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - реєстраційна служба Миколаївського міського управління юстиції, про визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування, визнання недійсними правочинів, скасування реєстраційного запису та повернення майна.

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2014 року Миколаївський міжрайонний прокурор з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в інтересах держави (далі - прокурор) звернувся в суд з позовом до Миколаївської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - реєстраційна служба Миколаївського міського управління юстиції, про визнання незаконним та скасування рішення Миколаївської міської ради, визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельної ділянки, скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку та повернення земельної ділянки до комунальної власності.

В обґрунтування позову зазначав, що рішенням Миколаївської міської ради від 30 січня 2009 року № 33/37 товариству з обмеженою відповідальністю Миколаївбудпроект (далі - ТОВ Миколаївбудпроект ) надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 23 502 кв. м з метою надання її в оренду строком на 10 років для обслуговування придбаного майна по АДРЕСА_1 .

Рішенням Миколаївської міської ради від 19 червня 2009 року № 35/51 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 22 156 кв. м, у тому числі 55 кв. м під капітальною забудовою, 99 кв. м під спорудами, 1 766 кв. м під проходами, проїздами та площадками, 20 236 кв. м під зеленими насадженнями за рахунок земель міста, не наданих у власність або користування, з віднесенням її до земель комерційного використання, для обслуговування придбаного майна по АДРЕСА_1 з передачею в оренду строком на 10 років ТОВ Миколаївбудпроект .

Позивач вказував, що прийняття Миколаївською міською радою наведеного вище рішення відбулось без попереднього проведення земельних торгів та затвердження генерального плану міста. Крім цього, договір оренди з ТОВ Миколаївбудпроект не укладався.

Рішенням Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року № 36/61 затверджено проекти землеустрою щодо відведення 19 громадянам земельних ділянок орієнтовною площею 1 000 кв. м за рахунок земель ТОВ Миколаївбудпроект , з віднесенням їх до земель житлової забудови, для будівництва житлових будинків по АДРЕСА_2 , у тому числі ОСОБА_1 земельної ділянки площею 981 кв. м по АДРЕСА_2 грошовою оцінкою 202 868,66 грн.

На підставі цього рішення ОСОБА_1 одержав державний акт на право власності на земельну ділянку та в подальшому, шляхом укладення відповідного договору купівлі-продажу від 14 травня 2010 року, продав її ОСОБА_2 , яка, в свою чергу, 12 березня 2013 року за договором купівлі-продажу продала її ОСОБА_3 .

Посилаючись на те, що земельна ділянка розташована у прибережній захисній смузі річки Південний Буг і відноситься до земель водного фонду з обмеженою сферою використання, а тому її передача у власність ОСОБА_1 є порушенням ЗК України і ВК України, прокурор просив визнати незаконним та скасувати рішення Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року в частині надання ОСОБА_1 у власність земельної ділянки площею 981 кв. м по АДРЕСА_2 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд; визнати недійсними договори купівлі-продажу вказаної земельної ділянки, укладені 14 травня 2010 року та 12 березня 2013 року; скасувати право власності на земельну ділянку та повернути її до комунальної власності.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Справа розглядалась судами неодноразово.

Рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 29 жовтня 2015 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Миколаївської області від 19 червня 2018 року, у задоволенні позову відмовлено.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив із незаконності рішення Миколаївської міської ради № 31/61 від 04 вересня 2009 року в частині надання ОСОБА_1 у власність земельної ділянки площею 981 кв. м (0,0981 га), та, як наслідок, - недійсності державного акта про право власності на зазначену земельну ділянку серії ЯИ 140142. Вказаний висновок судом зроблено на підставі того, що спірна земельна ділянка знаходиться на відстані 9 метрів від урізу води Бузького лиману, тобто поза межами, встановленими статтею 88 ВК України та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 05 листопада 2004 року № 434.

Водночас, як на підставу відмови у задоволенні позовних вимог, суд посилався на пропуск прокурором позовної давності при зверненні в суд із цим позовом в інтересах держави, перебіг якої розпочався з дня прийняття Миколаївською міською радою оскаржуваного рішення № 36/61 - 04 вересня 2009 року.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у липні 2018 року до Верховного Суду, перший заступник прокурора Миколаївської області, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року відкрито касаційне провадження у зазначеній цивільній справі, витребувано справу та надано строк для подачі заперечень на касаційну скаргу.

23 листопада 2018 року справу розподілено колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Пророка В. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Фаловської І. М.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20 червня 2019 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Фаловської І. М.

Ухвалою Верховного Суду від 26 вересня 2019 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження в складі п`яти суддів.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 02 жовтня 2019 року визначено такий склад колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду для розгляду справи: Грушицький А. І. (суддя-доповідач), Висоцька В. С., Литвиненко І. В., Сердюк В. В., Фаловська І. М.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Прокурор у касаційній скарзі посилається на помилковість висновку судів попередніх інстанцій про пропуск строку звернення в суд із цим позовом.

Зазначає, що присутність прокурора на сесії Миколаївської міської ради не вказує на його обізнаність із прийняттям Миколаївською міською радою незаконного рішення, так як його зміст не свідчить про порушення вимог закону, оскільки у відповідності до його тексту у власність фізичним особам під житлову забудову передавались земельні ділянки, що перебували в оренді ТОВ Миколаївбудпроект без визначення обмежень.

За відсутності об`єктивної можливості дізнатись про порушення прав громади під час прийняття органом місцевого самоврядування спірного рішення, перебіг позовної давності розпочався з часу обізнаності прокурора про порушення закону, тобто - виявлення порушень земельного законодавства внаслідок проведеної на підставі постанови від 11 березня 2013 року перевірки в порядку нагляду за додержанням і застосуванням закону.

Доводом касаційної скарги є також вказівка на необґрунтоване відхилення аргументів прокурора про набуття ним у справі статусу позивача у зв`язку із відсутністю в уповноваженого державою на здійснення функцій контролю за використанням та охороною земель органу - Державної інспекції сільського господарства України повноважень щодо звернення до суду.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У листопаді 2018 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_3 із посиланням на невмотивованість доводів касаційної скарги та відсутність підстав для її задоволення. ОСОБА_3 зазначає, що проект землеустрою погодили Державний комітет із земельних ресурсів та Управління охорони навколишнього природного середовища в Миколаївській області. Вказаним уповноваженим органам виконавчої влади було відомо про виділення земельної ділянки, а тому моментом, з якого держава в особі уповноваженого органу довідалась або могла довідатись про порушення своїх інтересів є дата прийняття Миколаївською міською радою оскаржуваного рішення.

Крім цього вказує, що оскільки цей позов подано не особою та не в інтересах особи, право якої порушене, обрані прокурором способи захисту порушеного права є неналежними.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Рішенням Миколаївської міської ради від 19 червня 2009 року № 35/51 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 22 156 кв. м, у тому числі 55 кв. м під капітальною забудовою, 99 кв. м під спорудами, 1 766 кв. м під проходами, проїздами та площадками, 20 236 кв. м під зеленими насадженнями за рахунок земель міста не наданих у власність або користування, з віднесенням її до земель комерційного використання, для обслуговування придбаного майна по АДРЕСА_1 та передано вказану земельну ділянку площею 22 156 кв. м ТОВ Миколаївбудпроект в оренду строком на десять років.

Рішенням Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року № 36/61 було прийнято рішення, яким затверджено проекти землеустрою щодо відведення 19 громадянам земельних ділянок орієнтовною площею 1 000 кв. м, за рахунок земель ТОВ Миколаївбудпроект , з віднесенням їх до земель житлової забудови, для будівництва житлових будинків по АДРЕСА_2 , в тому числі відповідачу ОСОБА_1 земельної ділянки площею 981 кв. м по АДРЕСА_2 . На підставі вказаного рішення ОСОБА_1 видано державний акт про право власності на земельну ділянку.

В подальшому вказана земельна ділянка неодноразово була предметом договорів купівлі-продажу та станом на момент звернення прокурора із цим позовом в суд її власником є ОСОБА_3 .

Згідно акту державного інспектора з охорони навколишнього природного середовища Держекоінспекції у Миколаївській області ОСОБА_9 земельна ділянка по АДРЕСА_2 знаходиться на відстані дев`яти метрів від урізу води Бузького лиману, тобто поза межами, встановленими статтею 88 ВК України та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 05 листопада 2004 року.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно із статтями 19, 20 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі: землі житлової та громадської забудови й землі водного фонду, віднесення їх до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно їх повноважень.

Статтею 1 ВК України (в редакції на момент прийняття Миколаївською міською радою оскаржуваного рішення) передбачено, що у цьому Кодексі вживаються такі терміни: водний об`єкт - природний або створений штучно елемент довкілля, в якому зосереджуються води (море, річка, озеро, водосховище, ставок, канал, водоносний горизонт).

Відповідно до пункту а частини першої статті 58 ЗК України до земель водного фонду належать землі, зайняті морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об`єктами, болотами, а також островами, не зайнятими лісами.

Крім цього, згідно положень статті 4 ВК України (в редакції на момент прийняття Миколаївською міською радою оскаржуваного рішення) до земель водного фонду також належать землі, зайняті: прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Таким чином, до земель водного фонду України, серед іншого, відносяться землі, на яких хоча і не розташований водний фонд, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню водного фонду.

Відповідно до частини першої статті 59 ЗК України землі водного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

Статтею 116 ЗК України визначено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Чинним законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду.

Відповідно до статті 59 ЗК України передбачено обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлено можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно ж до частини четвертої статті 84 ЗК України землі водного фонду взагалі не можуть передаватись у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством.

Випадки передачі земель водного фонду до приватної власності, зокрема громадян, передбачені положеннями частини другої статті 59 ЗК України.

Громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 га). Власники на своїх земельних ділянках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми (частина друга статті 59 ЗК України).

Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України у редакції, чинній на момент прийняття Миколаївською міською радою оскаржуваного рішення).

Отже, за змістом зазначених норм права (у редакціях, які були чинними на час виникнення спірних правовідносин) землі під водними об`єктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки) і каналами; іншими водними об`єктами; підземними водами та джерелами, внутрішніми морськими водами та територіальним морем, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не могли передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України.

Крім того, за положеннями статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України (у редакціях, які були чинними на час виникнення спірних правовідносин) уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги.

Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60, 62 ЗК України та статтями 1, 88, 90 ВК України.

Так, згідно зі статтею 61 ЗК України, статтею 89 ВК України (у вказаній редакції) прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. Зокрема, у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється: розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштування літніх таборів для худоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів тощо. Об`єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватись, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг.

Відповідно до статті 60 ЗК України, статті 88 ВК України (у вказаній редакції) прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 га - 25 м; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3,00 га - 50,00 м; для великих річок, водосховищ на них та озер - 100,00 м.

Крім того, за положеннями частини четвертої статті 88 ВК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) у межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися.

Згідно з пунктом 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 05 листопада 2004 року № 434, чинного на момент виникнення спірних правовідносин, у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об`єктів природоохоронний орган забезпечує їх збереження шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 08 травня 1996 року № 486 Про затвердження Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них , з урахуванням конкретної ситуації.

Перевіряючи законність та обґрунтованість судових рішень попередніх інстанцій, з огляду на встановлені судами фактичні обставини справи, Верховний Суд вважає правильним висновок судів про те, що передача земельної ділянки у власність ОСОБА_1 відбулася з порушенням норм ЗК України та Закону України Про місцеве самоврядування в Україні , а тому відповідне оскаржуване рішення Миколаївської міської ради № 36/61 від 04 вересня 2009 року у вказаній частині є незаконним.

Пунктом 3 частини першої статті 388 ЦК України встановлено, що в разі придбання майна за відплатним договором в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у випадку, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

У спорах стосовно прибережних захисних смуг, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт а частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України). Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, без належного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.

Отже повернення спірної земельної ділянки до комунальної власності відповідає критерію законності, доступності, чіткості, передбачуваності та здійснюється на підставі норми цивільного законодавства у зв`язку з порушенням органом місцевого самоврядування вимог ВК України та ЗК України.

В той же час відповідачі не мали перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак спірних земельних ділянок, проявивши розумну обачність, могли і повинні були знати про те, що спірна земельна ділянка перебуває у межах прибережної захисної смуги (знаходиться на відстані 9 м від урізу води Бузького лиману), а тому вибула з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить під обґрунтований сумнів добросовісність її набуття у власність.

За таких обставин, результат розгляду судом позову прокурора по суті не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Питання відшкодування завданих збитків, зокрема, на підставі статті 661 ЦК України або статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод перебуває у безпосередньому зв`язку із поведінкою особи під час набуття такого майна, наявності прямих заборон у законодавстві на набуття у власність відповідного майна та інших факторів і не є абсолютним.

Подібні правові висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц (провадження № 14-76цс18), від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц (провадження № 14-235цс18), від 30 січня 2019 року у справі № 357/9328/15-ц (провадження № 14-460цс18).

Стаття 80 ЗК України закріплює суб`єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб`єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб`єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування.

З огляду на наведене, положення частини першої статті 83, частини першої статті 84, статті 122 ЗК України, статей 1, 2, 6, 10 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні , земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, водні ресурси є об`єктами права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.

Прийняття рішення про передачу у приватну власність земель державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі. В цьому контексті у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).

Отже, правовідносини, пов`язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять суспільний , публічний інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

Неправомірність рішення органу місцевого самоврядування щодо передачі земельної ділянки має наслідком незаконність подальшого оформлення права власності на неї та недійсність договорів купівлі-продажу такої земельної ділянки.

Водночас, з урахуванням поданих представниками відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_3 заяв про застосування строку позовної давності, колегія суддів зазначає наступне.

Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

При цьому відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів.

Зазначений правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 (провадження № 14-183цс18), а також у постанові Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 619/738/17 (провадження № 61-22690св18).

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ Нафтова компанія Юкос проти Росії ; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства ).

Звертаючись в суд із цим позовом прокурор посилався на те, що органам прокуратури про факт порушення земельного законодавства стало відомо за результатом перевірки дотримання вимог земельного законодавства, проведеної у 2013 та 2014 роках у зв`язку із повідомленням у засобах масової інформації про масове знищення зелених насаджень у зеленій зоні на узбережжі Бузького лиману у Заводському районі м. Миколаєва та проведення підготовчих робіт.

Аналіз наведених вище положень статей 261, 267 ЦК України дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

При цьому як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Статтею 36-1 Закону України Про прокуратуру та частиною другою статті 45 ЦПК України (у редакції, чинній на момент звернення прокурором із цим позовом до суду) передбачено право прокурора з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді в межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом тощо.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі він набуває статусу позивача (абзац 2 частини другої статті 45 ЦПК України у вказаній редакції).

Процесуальні права прокурора як особи, якій надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, визначені статтею 46 ЦПК України у вказаній редакції.

Згідно із частиною першою статті 46 ЦПК України у вказаній редакції органи та інші особи, які відповідно до статті 45 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов`язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду.

Із наведеного слідує, що положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

Разом із цим, слід зазначити, що зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням, зокрема, статті 59, підпункту ґ частини третьої статті 83, підпункту г частини третьої, підпункту д частини четвертої статті 84, частини третьої статті 93 ЗК України, статті 85, частини п`ятої статті 88 ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).

Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК України).

Залежно від обставин справи вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку суд може кваліфікувати як негаторний позов. Такий позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки.

Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади.У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (див. пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, а також пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц). Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку.

Виходячи з того, що відчуження земельної ділянки відбулося органом місцевого самоврядування, який має повноваження та зобов`язаний діяти правомірно в інтересах територіальної громади, з порушенням вимог законодавства, що призвело до порушення прав держави, та у приватну власність було передано земельну ділянку, яка не могла передаватись у власність громадян, оскільки належить до водного фонду України, а прокурор звернувся до суду в інтересах держави, дізнавшись про порушене право за результатами проведення перевірки у 2013 році, виявивши проведення будівельних робіт та знищення зелених насаджень на узбережжі Бузького лиману, колегія суддів приходить до висновку, що прокурор звернувся із негаторним позовом, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог.

Керуючись статтями 402, 409, 412, 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу першого заступника прокурора Миколаївської областізадовольнити.

Рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 29 жовтня 2015 року та постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 19 червня 2018 року скасувати, ухвалити нове рішення.

Позов Миколаївського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в інтересах держави задовольнити.

Визнати незаконним та скасувати рішення Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року в частині надання ОСОБА_1 у власність земельної ділянки площею 981 кв. м по АДРЕСА_2 .

Визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки (кадастровий № 4810136300:12:001:0017) від 14 травня 2010 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки (кадастровий № 4810136300:12:001:0017) від 12 березня 2013 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Скасувати державну реєстрацію права власності на земельну ділянку, розташовану в АДРЕСА_2 (кадастровий № 4810136300:12:001:0017), внесену державним реєстратором 12 березня 2013 року.

Повернути у комунальну власність земельну ділянку (кадастровий № 4810136300:12:001:0017) площею 981 кв. м, розташовану по АДРЕСА_2 .

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:В. С. Висоцька А. І. Грушицький І. В. Литвиненко В. В. Сердюк І. М. Фаловська