Рішення

від 10.01.2020 по справі 471/184/19

АРБУЗИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 471/184/19

2/467/8/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10.01.2020 року Арбузинський районний суд Миколаївської області в складі:

головуючого - судді Явіци І.В.

за участю секретаря судового засідання Андросової А.В.

позивача - ОСОБА_1

представника позивача - ОСОБА_2

представника відповідача - ОСОБА_3

третіх осіб - ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в смт. Арбузинка цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Братської районної державної адміністрації Миколаївської області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області, ОСОБА_12 , ОСОБА_11 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_10 , ОСОБА_13 , ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_9 , ОСОБА_8 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та скасування реєстрацій земельних ділянок, що були внесені Державними кадастровими реєстраторами,-

ВСТАНОВИВ :

Вимоги позивача та доводи на їх обґрунтування

Позивач через свого представника звернувся до суду з вказаним позовом, в обгрнутування якого посилався на те, що на підставі рішення Братської районної ради народних депутатів Братського району Миколаївської області № 120 від 20 серпня 1991 року він отримав у довічне успадковуване володіння 38,8 гектарів землі для ведення фермерського господарства, що підтверджується відповідним державним актом.

Рішенням Братської районної ради народних депутатів від 24 липня 1992 року з метою ефективного ведення фермерського господарства перенесено межі вказаної земельної ділянки з поля № 1 на поле № 7.

Однак, у 2018 році позивач дізнався, що на підставі розпоряджень голови Братської районної державної адміністрації Миколаївської області № 346-р від 30 жовтня 2012 року, № 196-р від 15 червня 2012 року та № 325-р від 05 жовтня 2012 року частина земельної ділянки, яка була передана у його володіння, перебуває у користуванні ОСОБА_12 , ОСОБА_11 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_10 , ОСОБА_13 , ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_9 , ОСОБА_8 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 та ОСОБА_18 .

Таким чином, відповідач передав у власність цих осіб земельні ділянки за рахунок земельної ділянки, яка була надана йому у довічне володіння, що унеможливлює вільне користування нею з його боку.

На думку позивача, відповідач тим самим грубо порушив вимоги ч.5 ст. 116 ЗК України, оскільки попередньо не вилучив вказану земельну ділянку.

Зокрема, відповідач прийняв вказані розпорядження за відсутності підстав для припинення права користування земельною ділянкою, визначених ст. 141 ЗК України, не отримавши згоди позивача та звернувшись до суду.

Тому вказані розпорядження порушують права позивача, оскільки до цього часу рішень про скасування Державного акту на право довічного успадковуваного володіння землею, що виданий позивачу у 1991 році, не приймалось. Відповідно, вказаний акт є чинним, а тому позивач вправі користуватись земельною ділянкою на полі № 1.

Крім цього, позивач через свого представника посилався на незаконність перенесення меж земельної ділянки з одного поля на інше через відсутність правової норми, яка регулює таку дію, а також протиправність міни земельних ділянок, у разі, якщо це було міною.

Тож, посилаючись на те, що позивач на даний час є користувачем земельної ділянки, яка надана йому у довічне успадковуване володіння, і відсутність підстав для припинення права користування нею, то він через свого представника, уточнивши позовні вимоги у заяві від 29 травня 2019 року, просив суд усунути перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження земельною ділянкою, наданою йому згідно Державного акту на право довічного успадковуваного володіння землею, площею 38,8 га для ведення фермерського господарства шляхом визнання незаконними та скасування розпоряджень голови Братської районної державної адміністрації Миколаївської області № 346-р від 30 жовтня 2012 року, № 196-р від 15 червня 2012 року та № 325-р від 05 жовтня 2012 року, скасувавши реєстрації земельних ділянок, що були внесені Державними кадастровими реєстраторами, як наслідок незаконних розпоряджень Братської районної державної адміністрації, а саме : 4821483000:01:000:0529 ОСОБА_12 ; 4821483000:01:000:0525 ОСОБА_11 ; 4821483000:01:000:0513 ОСОБА_4 ; 4) 4821483000 :01:000:0512 Державна власність; 5) 4821483000:01:000:0515 ОСОБА_6 ; 6) 4821483000 :01:000:0503 ОСОБА_10 ; 7) 4821483000:01:000:0524 ОСОБА_13 ; 8) 4821483000:01:000:0514 ОСОБА_19 ; 9) 4821483000 :01:000:0528 Державна власність; 10) 4821483000:01:000:0531 ОСОБА_7 ; 11) 4821483000:01:000:0516 ОСОБА_9 ; 12) 4821483000:01:000:0523 ОСОБА_8 ; 13) 4821483000:01:000:0510 ОСОБА_16 ; 14) 4821483000:01:000:0507 ОСОБА_17 ; 15) 4821483000:01:000:0508 ОСОБА_14 ; 16) 4821483000:01:000:0511 ОСОБА_15 ; 17) 4821483000:01:000:0509 ОСОБА_18 .

Процесуальні дії у справі

Підготовче провадження за вказаними вимогами було відкрите ухвалою судді Арбузинського районного суду Миколаївської області від 19 квітня 2019 року після усунення недоліків позовної заяви.

Ухвалою Арбузинського районного суду Миколаївської області від 21 травня 2019 року позовну заяву повторно було залишено без руху.

Ухвалою Арбузинського районного суду Миколаївської області від 04 червня 2019 року судом було витребувано докази, а ухвалою від 19 червня 2019 року продовжено підготовче провадження у справі.

Ухвалами Арбузинського районного суду Миколаївської області від 08 липня 2019 року, 18 липня 2019 року та 24 вересня 2019 року до участі у справі було залучено третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача.

Ухвалою Арбузинського районного суду Миколаївської області від 18 липня 2019 року підготовче провадження було закрите, а справу призначено до судового розгляду по суті.

Позиція учасників справи та їхнє вступне слово

В судовому засіданні позивач свої вимоги підтримав, просив їх задовольнити та пояснив суду, що у 1991 році він отримав Державний акт на право довічного успадковуваного володіння землею, на підставі якого йому у користування була надана земельна ділянка площею 38,8 га для ведення фермерського господарства.

У 1992 році земельну ділянку отримав його батько ОСОБА_20 , а тому він звернуся до Братської районної ради із заявою про надання йому земельної ділянки, яка б була розташована поруч із земельною ділянкою батька.

Оскільки районна рада задовольнила таку заяву, то він також отримав Державний акт на право довічного успадковуваного володіння землею, згідно якого має право користування земельною ділянкою площею 38,8 га для ведення фермерського господарства.

Позивач вказував, що відповідач рішення про вилучення у нього земельної ділянки, що була надана йому у 1991 році (поле № 1), не приймав, державний акт на даний час не скасований, а тому він має право користування нею на даний час.

При цьому, як стверджував позивач, до 2012 року земельна ділянка, на підставі його усної домовленості із сільським головою Спінчевським О.М., була передана ним пайщикам для вирощування багаторічних трав і сінокосіння.

Однак, у 2012 році він дізнався, що земельна ділянка на полі № 1 перебуває у користуванні інших громадян, а тому він звернувся до Братського районного суду Миколаївської області з метою захисту своїх порушених прав.

Проте, у подальшому позовну заяву залишив без розгляду, оскільки був втрачений оригінал державного акту.

Як виявилось в пізніше, оригінал правовстановлюючого документу на земельну ділянку знаходився в проектній організації, яка займалась питання відновлення меж земельної ділянки, а тому знайшовши його, він відразу звернувся до суду з цим позовом.

Позивач стверджував, що іншу земельну ділянку ( поле № 7) у 1992 році він отримав не в результаті обміну чи то перенесення меж, а саме в результаті надання йому ще однієї земельної ділянки для ведення фермерського господарства.

Таким чином, на думку позивача, наразі він володіє двома земельними ділянками (поле № 1 та поле № 7) площею 38,8 га кожна на підставі двох Державних актів на право довічного успадковуваного володіння землею, а тому просив суд його позов задовольнити.

Позивач додав, що не бажає позбавляти третіх осіб права власності на отримані ними земельні ділянки і готовий допомогти їм в отриманні вільних земельних ділянок.

Представник позивача в судовому засіданні позов також підтримала з підстав, що викладені у ньому, та пояснила суду, що у 1991 році позивач отримав Державний акт на право довічного успадковуваного володіння землею, який був зареєстрований у Книзі записів державних актів на право довічного успадковуваного володіння землею.

В подальшому, позивач, з метою отримання ще однієї земельної ділянки у межах Братського району Миколаївської області, звернувся до Братської районної ради із відповідною заявою, в результаті чого у 1992 році йому було надано ще одну земельну ділянку та видано ще один Державний акт на право довічного успадковуваного володіння землею.

Таким чином, на думку представника позивача, наразі позивач володіє двома земельними ділянками площею 38,8 га кожна, наданими йому для ведення фермерського господарства, що засвідчено двома Державними актами на право довічного успадковуваного володіння землею, оскільки ніякого понесення меж земельної ділянки, як те вказано у рішення Братської районної ради від 24 липня 1992 року, бути не могло і законом не передбачалось.

При цьому, як стверджувала представник, позивач користується обома земельними ділянками з моменту їх отримання і до цих пір сплачує за них податки, однак земельну ділянку на полі № 1 передав іншим особам під сінокосіння на підставі усних домовленостей.

На даний час Державний акт на право довічного успадковуваного володіння землею, що виданий позивачу у 1991 році, є чинним і дійсним, у той час, як підстави для його скасування відсутні.

Юридичного перенесення меж земельної ділянки не існує і не існувало на той час, порядок такого перенесення законом установлений не був, а обміну земельними ділянками також не могло бути, так як останній можливий лише між власниками, у той час, як позивач має лише право користування, а не право власності щодо ділянки на полі № 1.

Однак, у 2012 році позивач звернувся до проектної організації з метою приведення у відповідність документації на земельну ділянку (поле №1) та дізнався, що остання вже перебуває у користуванні третіх осіб на підставі незаконних розпоряджень відповідача.

Зокрема, підстави припинення права користування земельною ділянкою установлені ст. 141 ЗК України, однак, на момент прийняття відповідачем його незаконних розпоряджень обставин, передбачених цієї правовою нормою, не існувало.

Відповідно, у відповідача не було права приймати рішення про передачу частини належної позивачу земельної ділянки у власність інших осіб.

Так, добровільна відмова позивача не могла мати місце, оскільки із відповідною заявою до відповідача він не звертався.

При цьому, відповідач передав земельну ділянку третім особам, попередньо не вилучивши її у позивача, що порушує норми ст. 116 ЗК України. Крім того, Державний акт на право довічного успадковуваного володіння землею, виданий позивачу у 1991 році, на право користування земельною ділянкою на полі № 1 на даний час не скасований і не вилучений, позаяк, про це не вносилось ніяких записів.

Як наслідок, відповідач порушив закон, так як попередньо не скасував державний акт і не вилучив земельну ділянку.

Представник позивача, крім цього, вказала, що позивач з моменту отримання земельної ділянки на полі № 1 у 1991 році користується нею і сплачує податки, у той час, як треті особи можуть реалізувати свої права за рахунок інших земельних ділянок, які є вільними.

Представник відповідача в судовому засіданні проти позову заперечив і пояснив, що у 1991 році позивач отримав Державний акт на право довічного успадковуваного володіння землею та набув право користування земельною ділянко площею 38,8 га, яка розташована в межах Новоолександрівської сільської ради Братського району Миколаївської області, з метою ведення фермерського господарства.

Проте, за ініціативою самого ж позивача, земельну ділянку було замінено на іншу, що розташована поблизу земельної ділянки його батька.

Зокрема, позивач мотивував це тим, що йому так буде зручніше обробляти її.

При цьому, цей обмін був проведений не Братською районною державною адміністрацією Миколаївської області, а Братською районною радою ще у 1992 році.

До того ж, відповідач у 2012 році мав відомості про те, що земельна ділянка площею 38,8 га, розташована на полі № 1, є вільною, а тому передача її у власність тертім особам не порушує прав позивача.

До того ж, позивач, згідно норм Закону України Про фермерське господарство міг отримати земельну ділянку для цілей ведення фермерського господарства лише один раз, а порядку вилучення правовстановлюючого документу на той час не існувало.

Так само не існувало і установленої процедури заміни земельної ділянки, а тому районна рада й прийняла рішення про перенесення її меж, пішовши на позивачу назустріч.

При цьому, обидві земельні ділянки, що були надані позивачу, мають площу 38,8 га, а тому їх загальна площа перевищить визначений законом розмір, як то, 50 га, який може бути наданий у користування для ведення фермерського господарства.

За таких обставин, представник відповідача просив у позові відмовити, а також застосувати позовну давність відносно вимог позивача, посилаючись на те, що останньому було достовірно відомо про передбачу земельної ділянки іншим особам, принаймні, у 2012 році, коли він звертався до суду.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача ОСОБА_4 проти позову заперечила, посилалась на те, що наразі земельна ділянка на полі № 1 поділена між третіми особами, серед яких є й ті, які вже оформили право власності і користуються своїми наділами у порядку, встановленому законом, сплачуючи податки.

При цьому, як пояснила третя особа, вона займає посаду сільського голови Новоолександрівської сільської ради Братського району Миколаївської і їй відомо, що інші особи користуються земельною ділянкою ще з того часу, як позивач перейшов на поле № 7.

Особисто вона отримала земельну ділянку у 2012 році і оформила право власності на 0,9 га, на яких засіває озиму.

До 2012 році ділянка, що розташована на полі № 1, використовувалась іншими особами для сінокосіння.

Третя особа без самостійних вимог щодо предмета спору - ОСОБА_6 пояснила суду, що земельна ділянка (поле № 1), розташована у межах Новоолександрівської сільської ради Братського району, була надана позивачу на підставі рішення районної ради.

Проте, позивач сам просив раду надати йому іншу ділянку, розташовану поруч із земельною ділянкою його батька, а цю залишив.

Тобто, як пояснила третя особа, позивачу була надана не ще одна земельна ділянка, а інша, позаяк, згідно Земельного кодексу, що діяв на той час, він не міг використовувати більш, ніж 50 га сільськогосподарської землі.

Особисто їй були виділено 1,8 га землі, якою вона наразі користується і сплачує податок. При цьому, вона користується ділянкою з 2012 року, а право власності на неї оформила на початку 2018 року.

Третя особа без самостійних вимог на предмет спору ОСОБА_8 суду повідомила, що у 1992 році позивач залишив земельну ділянку на полі № 1, а на підставі розпорядження відповідача їй було надано 0,9 га, які вона, оформивши право власності, використовує для сінокосіння.

Третя особа ОСОБА_10 в судовому засіданні пояснила, що позивач добровільно відмовився від земельної ділянки на полі №1, а тому частину із неї отримали ще її батьки під сінокосіння. Наразі вона має на праві власності близько 1 га землі, за який сплачує податки.

Третя особа ОСОБА_5 підтвердила, що позивач у 1992 році залишив земельну ділянку на полі №1, а тому вона перебувала у користуванні інших людей.

Зокрема, нею користувався її батько на підставі рішення сільської ради.

Третя особа ОСОБА_9 вказала, що вона користується земельною ділянкою з 1999 року на підставі рішення сільської ради.

Треті особи ОСОБА_11 та ОСОБА_12 дали суду аналогічні за своєю суттю пояснення, із яких слідує, що вони користуються земельними ділянками ще з 1990 - х років.

Інші треті особи без самостійних вимог на предмет спору в судове засідання не прибули, про його дату, час і місце були повідомлені належно, причин своєї неявки суду не вказали, будь - яких заяв чи то клопотань не направляли, а тому, суд, з огляду на положення ст. 223 ЦПК України, вважав за можливе розглянути справу за їх відсутності.

Представник третьої особи - Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області в судове засідання також не прибув, надав письмові пояснення по справі із посиланням на нормативно - правові акти, якими визначено підстави скасування державної реєстрації земельних ділянок, проте, чіткої позиції щодо висунутих позивачем вимог не зазначив і просив розглядати справу за його відсутності.

Установлені фактичні обставини справи і зміст правовідносин, що виникли між сторонами, із посиланням на докази, у тому числі й на докази, що відхилені судом та мотиви їх відхилення, а також оцінка аргументів, наведених учасникам справи

У свою чергу, суд, заслухавши вступне слово учасників справи, дослідивши надані у його розпорядження докази та оцінивши їх з точки зору належності, допустимості, достовірності і достатності, за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному та безпосередньому дослідженні доказів, з огляду на правову аксіому Atrium habet se intromittere indicia prae se (суд має справу з тими доказами, які перед ним), керуючись законом, виходив із такого.

Зокрема, суд установив, що на підставі рішення Братської районної ради народних депутатів Братського району Миколаївської області від 20 серпня 1991 року № 120 позивачу надано у довічне успадковуване володіння 38,8 га землі в межах згідно з планом землеволодіння для ведення фермерського господарства.

Акт зареєстровано у Книзі записів державних актів на право довічного успадковуваного володіння землею за № 6.

У липні 1992 року позивач звернувся до Братської районної ради із письмовою заявою, якою просив перенести межі земельної ділянки фермерського господарства з поля № 1 на поле № 7 із посланням на те, що поблизу перебувають землі його батька.

Рішенням Братської районної ради народних депутатів від 24 липня 1992 року заява позивача була задоволена і, відповідно, районною радою прийнято рішення про перенесення меж земельної ділянки фермерського господарства з поля № 1 на поле № 7.

Зокрема, рішення умотивовано метою ефективного ведення фермерського господарства фермерами ОСОБА_1 та ОСОБА_20 .

Тож, на підставі вказаного рішення позивачу було надано у довічне успадковуване володіння 38,8 га землі ( поле №7) в межах згідно з планом землеволодіння для ведення селянського /фермерського/ господарства.

Акт зареєстровано у Книзі записів державних актів на право довічного успадковуваного володіння землею за № 60.

Вказані обставини у судовому засіданні позивач підтвердив, проте, вказував, що звертаючись із такою заявою до районної ради, мав на увазі надання йому не іншої, а ще однієї земельної ділянки. Тому відповідач незаконно передав земельну ділянку на полі №1 іншим особам.

Тож, вирішуючи спір, суд враховував наступне.

Так, земельне законодавство України у 1990-1992 роках передбачало існування специфічного речевого права на земельну ділянку - права довічного успадковуваного володіння.

Зокрема, відповідно до ч. 1 ст. 6 Земельного кодексу Української РСР від 18.12.1990 (у редакції, що діяла на момент видачі першого акту ) у довічне успадковуване володіння земля надавалась громадянам, серед іншого, й для ведення селянського (фермерського) господарства.

У подальшому ЗК Української РСР, після зміни його редакції відповідно до Закону України від 13.03.1992 № 2196-ХІІ, не передбачав можливості отримати земельну ділянку на праві довічного успадковуваного володіння, проте, це не означало припинення цього права, позаяк, як суб`єктивне право, що виникло свого часу відповідно до закону, могло бути припинене лише з підстав, передбачених законом.

Навпаки, пункт 8 Постанови Верховної Ради України № 2200-ХІІ від 13.03.1992 Про прискорення земельної реформи та приватизацію земель передбачав, що громадяни, яким було надано у встановленому порядку земельні ділянки у довічне успадковуване володіння, зберігають свої права на використання цих земельних ділянок до оформлення права власності або землекористування відповідно до Земельного кодексу України.

При цьому, відповідно до ч.1 ст. 52 ЗК Української РСР від 18.12.1990 року ( у редакції, що діяла на момент видачі позивачу державних актів), для ведення селянського (фермерського) господарства можуть передаватись у приватну власність або надаватись у користування земельні ділянки, розмір яких не повинен перевищувати 50 гектарів сільськогосподарських угідь і 100 гектарів усіх земель.

Визначення ж конкретних розмірів земельних ділянок громадян, які ведуть селянське (фермерське) господарство, у межах норм, які установлені вказаною правовою нормою, визначали сільські, селищні, міські, районні ради народних депутатів диференційовано, з урахування регіональних особливостей, спеціалізації та можливостей обробітку наданих земель переважно членами селянського (фермерського) господарства. Тому, якщо виходити із тверджень позивача та його представника, то позивач отримав у довічне успадковуване володіння для ведення фермерського господарства дві земельні ділянки площею 38,8 га кожна, а тому їх загальна площа становить 77,6 га.

Проте, це суперечить положенням ч.1 ст. 52 ЗК Української РСР з урахуванням того, що позивачу надавались саме сільськогосподарські угіддя. До того ж, Братська районна рада прийняла рішення про перенесення меж земельної ділянки 24 липня 1992 року, тобто, вже після прийняття Закону України від 13.03.1992 № 2196-ХІІ.

А це все у сукупності свідчить про те, що Братська районна рада, прийнявши 24 липня 1992 року рішення про перенесення меж земельної ділянки позивача з поля №1 на поле №7, з огляду на набуте ним раніше право довічного успадковуваного володіння землею, ураховуючи розміри обох земельних ділянок, фактично визначила межі об`єкту такого володіння в іншому місці, а не надала ще одну земельну ділянку.

Доводи про відсутність визначеного законом порядку такого перенесення суд оцінює критично, позаяк, представник позивача, стверджуючи про протиправність такої дії, мала б довести установлену законом заборону для цього.

До того ж, вимоги про визнання протиправним рішення Братської районної ради від 24 липня 1992 року про перенесення меж земельної ділянки представник позивача не висувала.

Але суд звертає увагу, що Братська районна рада народних депутатів не приймала рішення про припинення права позивача на користування земельною ділянкою на полі №1, позаяк, позивач від самого суб`єктивного права користування не відмовлявся, він лише бажав реалізувати своє право на земельній ділянці, розташованій в іншому місці.

Відповідно, підстав для припинення права користування чи то вилучення земельної ділянки на полі № 1 не було.

До того ж, як установив суд із пояснень представника відповідача і третіх осіб, позивач земельною ділянкою на полі № 1 не користувався з 1992 року.

Водночас, позивач та його представник будь - яких допустимих, належних і достовірних доказів того, що позивач фактично використовував спірну земельну ділянку, незважаючи на приписи ч.1 ст. 81 ЦПК України, не надали.

Так, доказів щодо правових підстав передачі позивачем земельної ділянки на полі № 1 для сінокосіння іншим особам чи то сплати ним земельного податку саме за неї або обробітку земельної ділянки самостійно позивачем у розпорядження суду представлено не було.

Та самі по собі лише твердження, без застосування визначених ЦПК України засобів доказування, не є вагомими аргументами, що дає суду підстави відхилити доводи позивача та його представника про фактичне використання позивачем земельної ділянки на полі №1.

Натомість із пояснень третіх осіб, суд з`ясував, що позивач з 1992 року від земельної ділянки на полі № 1 відмовився, бажав користуватись земельною ділянкою, яка знаходиться поруч із ділянкою його батька, у той час, як треті особи фактично користуються нею із того часу, як її покинув позивач.

За таких обставин, суд відхиляє доводи позивача та його представника про отримання позивачем на праві довічного успадковуваного володіння саме двох земельних ділянок загальною площею 77,6 га, а так само і їх доводи про фактичне користування земельною ділянкою на полі №1.

Сама ж по собі наявність у позивача оригіналу Державного акту на право довічного успадковуваного володіння та відсутність даних про його скасування ще не свідчить про дійсність обставин, на які посилались позивач та його представник.

Таким чином, суд установив, що позивач земельною ділянкою площею 38, га, розташованою на полі № 1 в межах Новоолександрівської сільської ради Братського району Миколаївської області, з 1992 року не фактично не користується.

Крім цього, відповідно до статті 22 ЗК України ( у редакції, що діяла на час набуття позивачем права користування земельною ділянкою) право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникало після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право.

Приступати до використання земельної ділянки, в тому числі на умовах оренди, до встановлення меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує право власності або право користування землею, забороняється.

Частиною першою статті 23 ЗК України передбачено, що право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.

Однак, маючи у своєму розпорядженні документ, що посвідчує право користування земельною ділянкою на полі №1, позивач та його представник не надали жодних доказів того, що межі цієї ділянки були визначені в натурі (на місцевості) аби позивач мав право приступити до її використання.

Суд ураховує, що право користування земельною ділянкою, набуте до 2004 року, гарантоване статтями 13, 14, 41, 55 Конституції України, однак реалізація такого права пов`язана не виключно з самим по собі існуванням такого права, навіть і засвідченого правовстановлюючим документом, а й з механізмом його реалізації, що не виключає обов`язку особи здійснити певні дії, зокрема, оформити своє право, тоді як позивач зазначену вимогу закону не виконав, принаймні, протилежного перед судом не доведено.

Натомість, із листа Головного управління Держагеокадастру № 141/107-19 від 29 травня 2019 року, слідує, що інформація про ділянку площею 38,8, надану позивачу на підставі Державного акту на право довічного успадковуваного володіння землею, виданого на підставі рішення Братської районної ради народних депутатів № 120 від 20 серпня 1991 року, у Державному земельному кадастрі відсутня, а сама ділянка не зареєстрована в Національній кадастровій системі.

Таким чином, є сумнівним той факт, що позивач оформив своє право користування земельною ділянкою на полі №1 згідно із законом.

Відповідно, достовірних відомостей про те, що на час прийняття відповідачем оспорюваних розпоряджень, тобто, станом на жовтень 2012 року, позивач належно оформив своє право користування земельною ділянкою на полі №1, суд не мав.

Тож, на підставі положень ст. 17 ЗК України (у редакції, чинній на час видання оспорюваних розпоряджень), відповідач, діючи у межах своїх повноважень, видав розпорядження № 196 - р від 15 червня 2012 року, № 325-р від 05 жовтня 2012 року та № 346-р від 30 жовтня 2012 року, якими надав дозвіл на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність для ведення особистого селянського господарства із земель державної власності згідно списку, що додається.

Так, дозвіл на розробку проекту землеустрою на підставі вказаних розпоряджень, зокрема, отримали ОСОБА_5 , ОСОБА_10 , ОСОБА_7 , ОСОБА_6 , ОСОБА_8 , ОСОБА_11 ОСОБА_4 (Додаток до розпорядження № 196-р від 15.06.2012 року); ОСОБА_9 , ОСОБА_13 , ОСОБА_16 , ОСОБА_15 , ОСОБА_14 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 (додаток до розпорядження № 325 - р від 05.102.2012 року); ОСОБА_12 (додаток до розпорядження № 346-р від 30.10.2012 року).

На час розгляду справи, частина вказаних осіб набула право власності на земельні ділянки, пред`явивши суду для огляду витяги з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Частина осіб, як установлено із пояснень третіх осіб, перебувають в процесі виготовлення технічної документації, необхідної для оформлення права власності.

При цьому, згідно листа ФОП ОСОБА_21 за вих. № 94 від 23 листопада 2018 року, земельні ділянки третіх осіб у справі мають перетин із земельною ділянкою, яка перебуває у володінні позивача на підставі Державного акту на право довічного успадковуваного володіння землею, зареєстрованого в Книзі записів таких актів за № 6.

Інакше кажучи, треті особи без самостійних вимог на предмет спору отримали належні їм земельні ділянки за рахунок земельної ділянки, яка була надана позивачу у 1991 року (поле №1) і якою він, як установив суд, не користується з 1992 року.

Тому, з урахуванням заяви позивача про перенесення меж земельної ділянки і відповідного рішення Братської районної ради народних депутатів від 24 липня 1992 року а також того, що позивач фактично до користування спірною земельною ділянкою не приступив, у відповідача були підстави сприймати її як вільну, а тому він реалізував свої повноваження щодо розпорядження нею, як землею державної власності, видавши оспорювані розпорядження на користь третіх осіб.

Стосовно доводів представника позивача про порушення відповідачем вимог ст.ст. 116, 141 ЗК України, то суд зважає на таке.

Відповідно до ч.5 ст. 116 ЗК України (у редакції, що діяла на час прийняття оспорюваних розпоряджень) надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Вилучення земельної ділянки, у випадках, передбачених ЗК України, згідно із п. б ст. 141 ЗК України ( у редакції, що діяла на час прийняття відповідачем оспорюваних розпоряджень), є підставою припинення права користування земельною ділянкою.

Зокрема, земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної чи комунальної власності, могли вилучатися для суспільних чи інших потреб та інших потреб за рішенням органів державної влади, ради міністрів АРК та органів місцевого самоврядування на підставі та в порядку, передбачених цим кодексом ( ч.2 ст. 149 ЗК України).

Вилучатися могли також особливо цінні землі ( ст. 150 ЗК України).

Водночас, право користування земельною ділянкою може бути припинене лише з підстав, передбачених ст.141 ЗК України перелік яких є вичерпним.

Так, згідно ст. 141 ЗУ України (у редакції, що діяла на момент видання відповідачем оспорюваних розпоряджень) підставами припинення права користування земельною ділянкою були: а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; в) припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; д) систематична несплата земельного податку або орендної плати; е) набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; є) використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини.

Зокрема, позивач та його представник посилались на те, що позивач не звертався до відповідача із заявою про відмову від права користування земельною ділянкою, а тому позивач не міг припинити його право з підстав його добровільної відмови від права користування земельною ділянкою.

Однак, суд звертає увагу, що ані, відповідач, ані Братська районна рада народних депутатів не приймали рішення про припинення права позивача на користування земельною ділянкою, як того вимагає норма ст. 4 ст. 142 ЗК України, оскільки позивач дійсно добровільно не відмовлявся від свого суб`єктивного права користування земельною ділянкою, проте, бажав реалізував його на іншій земельній ділянці, яка була надана йому за обставин, що наведені судом вище. Також відсутній були й підстави для вилучення земельної ділянки, у тому числі, й примусового. У разі вилучення земельної ділянки, право позивача на користування нею було б припинене, однак, районна рада діяла у спосіб, аби не допустити цього.

Також і сам відповідач не приймав рішення про вилучення у позивача спірної земельної ділянки з огляду на відсутність для цього визначених законом підстав.

Тобто, підстав для припинення права позивача, передбачених ст. 141 ЗК України, на момент видання відповідачем оспорюваних розпоряджень, не існувало, а тому останній і не приймав відповідного рішення.

До того ж, на час прийняття відповідачем оспорюваних розпоряджень, позивач вже е реалізував своє право довічного успадковуваного володіння землею на іншій земельній ділянці, якою спірна земельна ділянка була фактично замінена.

А тому, суд приходить до висновку, що відповідач не вчиняв будь - яких дій, які б були спрямовані на позбавлення позивача його суб`єктивного права на користування земельною ділянкою у формі довічного успадковуваного володіння землею.

Відповідно, суд не установив порушення права позивача з боку відповідача, а тому воно (це право) не підлягає судовому захисту у спосіб, що запропонований позивачем.

Будь - яких інших доводів щодо того, що відповідач, прийнявши оспорювані розпорядження, діяв поза межами своїх повноважень чи у інших спосіб, аніж установлено законом, сторони на розсуд суду не представляли.

Тому, суд розглянувши заяву представника відповідача про застосування позовної давності, вважає за необхідне вказати таке.

Позовна давність, виходячи із змісту ст.ст. 256, 261 ЦК України, є строком пред`явлення позову особою, право якої порушене.

Зокрема, Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства ; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі ВАТ Нафтова компанія Юкос проти Росії ).

Як наслідок, позовна давність має змогу бути застосована відносно порушеного права.

Та як указав суд вище, він не виявив дійсних фактів порушення прав позивача з боку відповідача, а тому не вважає за необхідне відмовити у позові з підстав пропуску строку позовної давності, навіть незважаючи на те, що останній є дійсно пропущеним, позаяк, позивач ще у 2012 році достовірно знав про передачу відповідачем земельної ділянки третім особам. А доводи про відсутність оригіналу правовстановлюючого документу не є спроможними у даному випадку.

До того ж, суд вказує, що згідно зі статтею 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю.

Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом, визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

Тому, у світлі вищевикладеного та установлених судом фактичних обставин справи, вимога позивача про визнання незаконними та скасування оспорюваних ним розпоряджень не підлягає до задоволення.

Відповідно, не може бути задоволена і вимога про скасування реєстрації земельних ділянок, що були внесені державними кадастровими реєстраторами, як наслідок незаконних розпоряджень відповідача, оскільки вона є похідною від попередньої вимоги, а тим більше, у редакції, що викладена у позовній заяві, і з урахуванням того, що на її підтвердження суду не надавалось жодних доказів.

При цьому, суд не бере до уваги докази - ксерокопії реєстраційних справ, що направлені на виконання його ухвали про витребування доказів, позаяк, останні не засвідчені у встановленому законом порядку, що унеможливлює їх використання на підтвердження обставин, які входять до предмету доказування в силу дії норми ч.1 ст. 78 ЦПК України.

Надані ж представником позивача докази, як то, витяг із Державного земельного кадастру про земельну ділянку, довідка про площу земель на території Новоолександрівської сільської ради, не наданих у власність та/або користування, а так само і роздруківки Публічної кадастрової карти України, не є належними доказами у розумінні положень ч.1 ст. 77 ЦПК

України, оскільки відомості, що у них містяться, не стосуються предмета доказування.

До того ж, останні подані з порушенням установленого ст. 83 порядку.

Аналогічна ситуація, щодо строків подання доказів, мала місце і з довідками № 445 від 12.12.2019 року та Витягами з державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Будь - яких інших доказів учасниками справи, які були вільними у використанні своїх процесуальних прав у межах і у спосіб, передбачених ЦПК України, надано не було, у той час, як суд, в силу дії норми ч.2 ст. 13 тог ж Кодексу, не має права самостійно збирати докази щодо предмета спору із власної ініціативи.

Як наслідок, суд, розглянувши справу в межах заявлених вимог і на підставі доказів, наданих учасниками справи, вважає за необхідне у задоволенні позову відмовити з мотивів, що наведені ним вище.

Щодо розподілу судових витрат

За правилами ч.1 ст. 141 ЦПК України, сплачена позивачем сума судового збору, з урахуванням уточнених вимог, не підлягає стягненню з відповідача.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 258, 259, 263, 264, 265, 268, 273 ЦПК України, суд,-

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Братської районної державної адміністрації Миколаївської області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області, ОСОБА_12 , ОСОБА_11 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_10 , ОСОБА_13 , ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_9 , ОСОБА_8 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та скасування реєстрацій земельних ділянок, що були внесені Державними кадастровими реєстраторами - відмовити.

Рішення суду може бути оскаржене учасниками справи, а також особами, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки шляхом подання апеляційної скарги до Миколаївського апеляційного суду безпосередньо або через Арбузинський районний суд Миколаївської області протягом 30 (тридцяти) днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження - на рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя І.В. Явіца