Постанова

від 21.01.2020 по справі 2-5457/11

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

21 січня 2020 року

м. Київ

справа № 2-5457/11

провадження № 61-13111св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Калараша А. А. (суддя-доповідач), Сімоненко В. М., Штелик С. П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

особи, які не брали участі у справі: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження справу за касаційною скаргою ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на ухвалу Одеського апеляційного суду від 15 липня 2019 року,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

У лютому 2011 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 26 травня 2011 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований 06 листопада 1998 року у відділі реєстрації актів громадянського стану Центральної районної адміністрації виконавчого комітету Одеської міської ради, актовий запис № 457 розірвано.

Неповнолітніх дітей сторін: дочку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , залишено проживати разом з батьком ОСОБА_1 .

Не погодившись з рішенням Приморського районного суду м. Одеси від

26 травня 2011 року в частині визначення місця проживання неповнолітніх дітей, особи, які не брали участі у справі ОСОБА_3 , ОСОБА_4 04 липня 2019 року оскаржили його в цій частині до суду апеляційної інстанції, з тих підстав, що вказаним рішенням суду порушуються їх права. Також вони просили поновити їм строк на апеляційне оскарження рішення суду, оскільки про існування оскаржуваного рішення суду дізналися від матері ОСОБА_2 лише у червні

2019 року, а з копією самого рішення ознайомилися 24 червня 2019 року.

Короткий зміст ухвали апеляційної інстанції

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 15 липня 2019 рокувідмовлено у відкритті апеляційного провадження заапеляційною скаргою ОСОБА_3 ,

ОСОБА_4 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 26 травня

2011 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу.

Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що апеляційна скарга подана ОСОБА_3 та ОСОБА_4 зі спливом більш ніж одного року з моменту ухвалення рішення суду першої інстанції та після його оскарження в апеляційному порядку ОСОБА_2 , яка є їх матір`ю. Вказано, що станом на день подання позову 01 лютого 2011 року заявники були неповнолітніми дітьми, права, свободи та інтереси яких захищали їхні батьки, які були належним чином повідомлені про дату та час розгляду оскаржуваного судового рішення, тому зазначені ними підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду є неповажними.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У вересні 2019 року ОСОБА_3 , ОСОБА_4 подали касаційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, просили скасувати оскаржувану ухвалу суду апеляційної інстанції та передати справу на розгляд до суду апеляційної інстанції.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції постановив незаконну та необґрунтовану ухвалу, чим порушив їх право на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції. Зокрема зазначають, що суд першої інстанції ухвалив у справі оскаржуване рішення в частині визначення їх місця проживання з батьком без їх залучення до участі у справі, що призвело до порушення їхніх прав. Зокрема вказують про те, що вони ніколи не проживали разом з батьком без їх матері ОСОБА_2 , тому висновок суду першої інстанції про те, що вони постійно проживають разом з батьком є неправильним. Також вказують, що суд першої інстанції вирішуючи питання щодо визначення їх місця проживання у 2011 році незаконно не залучив їх до участі у розгляді справи та не з`ясував їхньої думку стосовно того, з ким із батьків вони хотіли б залишитися проживати, оскільки на момент вирішення вказаного питання ОСОБА_3 було

13 років, а ОСОБА_4 було 10 років. Звертають увагу на те, що відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини, яка досягла 10 років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини, однак в порушення вказаної норми судом першої інстанції не було з`ясовано їхньої думки про те, з ким із батьків хотіли б проживати вони не заважаючи на ту обставину, що на той час їм обом вже виповнилося по 10 років, а саме ОСОБА_3 було 13 років, а ОСОБА_4 - 10 років. На їхню думку, висновок суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті апеляційного провадження у вказаній справі є неправильним. Наголошують на тій обставині, що рішенням суду першої інстанції порушуються їх права, свободи та обов`язки.

Доводи інших учасників справи

Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

03 вересня 2019 року (відповідно до відтиску поштового штемпеля на конверті) до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на ухвалу Одеського апеляційного суду від 15 липня 2019 року.

Ухвалою Верховного Суду від 11 вересня 2019 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі і витребувано цивільну справу з Приморського районного суду м. Одеси.

09 жовтня 2019 року справу № 2-5457/11 передано до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судом апеляційної інстанції

Судом апеляційної інстанції було встановлено, що 01 лютого 2011 року

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 26 травня 2011 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований 06 листопада 1998 року у відділі реєстрації актів громадянського стану Центральної районної адміністрації виконавчого комітету Одеської міської ради, актовий запис № 457 розірвано.

Неповнолітніх дітей сторін: дочку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , залишено проживати разом з батьком ОСОБА_1 .

Справа була розглянута у відсутність відповідача ОСОБА_2 , оскільки остання з 13 червня 2007 року була знята з реєстрації за адресою

АДРЕСА_1 , та станом на 08 лютого 2011 року реєстрації не мала (а. с. 12 зворот).

Ухвалюючи у справі оскаржуване судове рішення, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_2 була належним чином повідомлена про розгляд справи, призначеної на 26 травня 2011 року на 10:30 годину, про що свідчать оголошення розміщені у газеті Урядовий Кур`єр № 81 (4249) від 06 травня

2011 року та у газеті Одеські вісті № 50 від 12 травня 2011 року, тому відповідно до вимог закону розглянув справу за відсутності ОСОБА_2

(а. с. 26-28).

Також судом апеляційної інстанції було встановлено, що 28 травня 2019 року, відповідач ОСОБА_2 звернулася до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою, в якій також просила скасувати рішення Приморського районного суду м. Одеси від 26 травня 2011 року в частині визначення місця проживання дітей (а. с. 44-54).

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 07 червня 2019 року у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 26 травня 2011 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу було відмовлено у відповідності до вимог частини другої статті 358 ЦПК України

(а. с. 57-59).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Перевіривши доводи касаційної скарги та дослідивши матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України Про судоустрій і статус суддів ).

У пункті 8 частини другої статті 129 Конституції України визначено, що основною засадою судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи.

Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголошує на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава-учасниця Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. Разом із тим не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (§ 59 рішення ЄСПЛ у справі De Geouffre de la Pradelle v. France від 16 грудня 1992 року, заява № 12964/87).

У § 36 рішення у справі Bellet v. France від 04 грудня 1955 року, заява

№ 23805/94, ЄСПЛ зазначив, що стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права .

При цьому складовою правової визначеності є передбачуваність застосування норм процесуального законодавства. ЄСПЛ зазначає, що сторони судового провадження повинні мати право очікувати застосування до їхньої справи чинних норм процесуального законодавства (рішення ЄСПЛ у справі Дія 97 проти України від 21 жовтня 2010 року).

Слід зазначити, що відповідно до пункту 13 Розділу ХІІІ Перехідні положення ЦПК України, у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів ,судові рішення, ухвалені судами першої інстанції до набрання чинності цією редакцією Кодексу, набирають законної сили та можуть бути оскаржені в апеляційному порядку протягом строків, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Разом з тим, у пункті 9 Розділу ХІІІ Перехідні положення ЦПК України, у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів , справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Оскільки апеляційна скарга ОСОБА_3 та ОСОБА_4 була подана 04 липня 2019 року, то апеляційний суд вірно керувався нормами ЦПК України у редакції, що діяла з 15 грудня 2017 року.

Зазначене відповідає загальновизнаному положенню про дію цивільних процесуальних норм у часі, згідно з яким незалежно від часу відкриття провадження у справі, при здійсненні процесуальних дій застосовуються той процесуальний закон, який діє на момент здійснення таких дій (частина третя стаття 3 ЦПК України).

Відповідно до частини другої статті 358 ЦПК України незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, крім випадків: подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи або не залученою до участі в ній, якщо суд ухвалив рішення про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки; пропуску строку на апеляційне оскарження внаслідок виникнення обставин непереборної сили.

Згідно з частиною першою статті статтею 126 ЦПК України (у редакції, чинній на момент подання апеляційної скарги) право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом.

Доступ до суду як елемент права на справедливий судовий розгляд не є абсолютним і може підлягати певним обмеженням у випадку, коли такий доступ особи до суду обмежується законом і не суперечить пункту першому статті

6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод; якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету за умови забезпечення розумної пропорційності між використаними засобами і метою, яка має бути досягнута.

Виходячи із зазначених критеріїв, Європейський суд з прав людини визнає легітимними обмеженнями встановленні державами - членів Ради Європи вимоги щодо строків оскарження судових рішень (рішення Європейського Суду з прав людини у справі Нешев проти Болгарії від 28 жовтня 2004 року).

При цьому складовою правової визначеності є передбачуваність застосування норм процесуального законодавства. Європейський суд з прав людини зазначає, що сторони судового провадження повинні мати право очікувати застосування до їхньої справи чинних норм процесуального законодавства (рішення Європейського Суду з прав людини у справі Дія 97 проти України від 21 жовтня 2010 року).

Аналогічні правові висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах містяться в постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 06 лютого 2019 року в справі

№ 361/161/13-ц (провадження № 61-37352сво18), підстав відступати від яких колегія суддів не вбачає.

Судом апеляційної інстанції було встановлено, та це вбачається з матеріалів справи, що ОСОБА_3 , ОСОБА_4 не були залучені до участі у справі.

Звертаючись до суду з апеляційною скаргою у липні 2019 року, заявники просили поновити їм строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції від 26 травня 2011 року посилаючись на те, що вони про розгляд справи судом першої інстанції належним чином не повідомлялися, до участі у справі не залучалися, а оскаржуваним судовим рішенням були порушені їх права, свободи та інтереси, тому просили скасувати рішення суду в частині визначення їх місця проживання.

Відповідно до частини першої статті 39 ЦПК України 2004 року права, свободи та інтереси малолітніх осіб віком до чотирнадцяти років, а також недієздатних фізичних осіб захищають у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, опікуни чи інші особи, визначені законом.

Судом апеляційної інстанції було встановлено, що станом на день звернення ОСОБА_1 до суду з вказаним позовом, а саме станом на 01 лютого 2011 року, заявники - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 були неповнолітніми дітьми, оскільки ОСОБА_3 було 13 років, а ОСОБА_4 - 10 років, тому їх права, свободи та інтереси в суді представляли батьки: ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , які були належним чином повідомлені про день та час розгляду вказаної справи.

Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що вказані ОСОБА_3 та ОСОБА_4 підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції є неповажними, оскільки про розгляд справи, призначеної на 26 травня 2011 року були повідомлені належним чином, як позивач у справі, так і відповідач, які були батьки неповнолітніх ОСОБА_3 та ОСОБА_4 та на той час представляли їх інтереси, як неповнолітніх дітей, які

04 липня 2019 року звернулися до суду з апеляційною скаргою.

Таким чином заявники пропустили строк на апеляційне оскарження.

Поновлення процесуального строку зі спливом значного періоду часу та за підстав, які не видаються переконливими, може порушити принцип юридичної визначеності (рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року у справі Пономарьов проти України).

Безпідставне поновлення строку на оскарження судового рішення, що набрало законної сили, є порушенням вимог статті 6 Конвенції щодо справедливого судового розгляду в такому його елементі як правова визначеність.

Таким чином, суд апеляційної інстанції, враховуючи вище вказані норми законодавства, перевіривши доводи ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , на які вони посилалися як на підставу для поновлення їм строку на апеляційне оскарження та, встановивши, що такі доводи не свідчать про поважність причин пропуску строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, дійшов правильного висновку про відмову у відкритті апеляційного провадження на підставі частини другої статті 358 ЦПК України.

Крім того, слід зазначити, що відповідно до частини другої статті 29 ЦК України фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Тобто згідно положень вищевказаної статті фізичні особи, які досягли 14 років мають право вільно обирати собі місце проживання, тому оскільки заявники на час звернення до суду з апеляційної скаргою досягли повноліття, то їх права, свободи та інтереси рішенням суду першої інстанції ніяким чином не порушуються, оскільки вони ще з досягнення ними 14 років мали можливість вільно обирати собі місце проживання.

Крім того, слід зазначити, що у рішенні від 29 жовтня 2015 року в справі Устименко проти України ЄСПЛ визначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення.

Отже, вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов`язком для осіб, які беруть участь у справі і безпідставне поновлення строку на оскарження судового рішення, що набрало законної сили, є порушенням вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Доводи, наведені на обґрунтування касаційної скарги не можуть бути підставами для скасування оскаржуваної ухвали суду апеляційної інстанції, оскільки вони ґрунтуються на неправильному тлумаченні скаржником норм процесуального права і зводяться до переоцінки встановлених судами обох інстанцій обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді апеляційної інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

При цьому суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі Руїз Торіха проти Іспанії ). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі Гірвісаарі проти Фінляндії ).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувану ухвалу суду апеляційної інстанції без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_3 , ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Ухвалу Одеського апеляційного суду від 15 липня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: А. А. Калараш

В. М. Сімоненко

С. П. Штелик