Рішення

від 23.01.2020 по справі 910/16018/18

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

  ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  міста КИЄВА01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ м. Київ 23.01.2020Справа №  910/16018/18 за позовом    Публічного акціонерного товариства «Центренерго» до                   1. Товариства з обмеженою відповідальністю «Транснова»                       2. Товариства з обмеженою відповідальністю «Баланс Груп» про                 визнання договору недійсним Суддя Сівакова В.В. секретар судового засідання Кимлик Ю.В.                                                                                                                      за участю представників сторін від позивача                  Гавкалюк В.В., адвокат за довіреністю № 40/22 від 22.02.2019 від відповідача-1          не з'явився від відповідача-2          Карнаухова І.М., адвокат за довіреністю № б/н від 27.11.2019 СУТЬ СПОРУ: На розгляд Господарського суду міста Києва передано вимоги Публічного акціонерного товариства «Центренерго» про визнання договору про відступлення права вимоги № 11-2018 від 06.11.2018, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «Транснова» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Баланс Груп» недійсним. Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначає, що договір про відступлення права вимоги, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Транснова» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Баланс Груп» № 11-2018 від 06.11.2018, не відповідає нормам чинного законодавства, а саме його укладено без наміру створення правових наслідків, які обумовлені договором, оскільки за таким договором новий кредитор передає на користь первісного кредитора акції, векселі чи інші цінні папери, а не грошові кошти, а також такий договір є договором факторингу, а відповідач-2, який є фактором, не мав необхідного обсягу цивільної дієздатності, так як він не є фінансовою установою. Рішенням Господарського суду міста Києва № 910/16018/18 від 26.02.2019 в позові відмовлено повністю. Постановою Північного апеляційного господарського суду № 910/16018/18 від 27.06.2019 рішення Господарського суду міста Києва № 910/16018/18 від 26.02.2019 залишено без змін. Постановою Верховного Суду від 30.09.2019 рішення Господарського суду міста Києва від 26.02.2019 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 27.06.2019 у справі № 910/16018/18 скасовано; справу направлено на новий розгляд до Господарського суду міста Києва. Матеріали справи № 910/16018/18 отримані Господарським судом міста Києва 08.10.2019. Згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 08.10.2019 для розгляду справи визначено суддю Сівакову В.В. Ухвалою Господарського суду міста Києва № 910/16018/18 від 10.10.2019 підготовче засідання призначено на 07.11.2019. 06.11.2019 позивачем подано додаткові пояснення по справі. 07.11.2019 відповідачем-2 до суду подано клопотання про відкладення розгляду справи, у зв'язку з неможливістю направити в судове засідання представника. В підготовчому засіданні 07.11.2019 відповідно до ст. 183 Господарського процесуального кодексу України оголошено перерву до 03.12.2019. В підготовчому засіданні 03.12.2019 відповідно до ст. 183 Господарського процесуального кодексу України оголошено перерву до 12.12.2019. 05.12.2019 відповідачем-2 до суду подано клопотання про надання матеріалів справи для ознайомлення. Представник відповідача-2 05.12.2019 ознайомився з матеріалами справи що підтверджується наявною у справі відповідною розпискою представника відповідача-2. 11.12.2019 відповідачем-2 до суду подано пояснення по справі. В підготовчому засіданні 12.12.2019 судом постановлено ухвалу на місці, не виходячи до нарадчої кімнати, у відповідності до ст.ст. 182, 185 Господарського процесуального кодексу України, про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті на 14.01.2020. 14.01.2020 позивачем до суду подано практику Великої палати Верховного Суду щодо застосування норм права до спірних правовідносин. Позивач в судовому засіданні 14.01.2020 позовні вимоги підтримав повністю. Відповідач-2 в судовому засіданні 14.01.2020 проти задоволення позовних вимог заперечував повністю. В судовому засіданні 14.01.2020 відповідно до ст. 216 Господарського процесуального кодексу України оголошено перерву до 21.01.2020. 17.01.2020 відповідачем-2 до суду подано додаткові пояснення. В судовому засіданні 21.01.2020 відповідно до ст. 216 Господарського процесуального кодексу України оголошено перерву до 23.01.2019. Згідно з ч. 1 ст. 216 Господарського процесуального кодексу України суд відкладає розгляд справи у випадках, встановлених частиною другою  статті 202 цього Кодексу. Відповідно до ч. 2 цієї ж статті якщо спір, розгляд якого по суті розпочато, не може бути вирішено в даному судовому засіданні, судом може бути оголошено перерву в межах встановлених цим Кодексом строків розгляду справи, тривалість якої визначається відповідно до обставин, що її викликали, з наступною вказівкою про це в рішенні або ухвалі. Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 195 Господарського процесуального кодексу України суд має розпочати розгляд справи по суті не пізніше ніж через шістдесят днів з дня відкриття провадження у справі, а у випадку продовження строку підготовчого провадження - не пізніше наступного дня з дня закінчення такого строку. Суд розглядає справу по суті протягом тридцяти днів з дня початку розгляду справи по суті. Завданням розгляду справи по суті є розгляд та вирішення спору на підставі зібраних у підготовчому провадженні матеріалів, а також розподіл судових витрат (ст. 194 Господарського процесуального кодексу України). Водночас, суд враховує, що відповідно до ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку. Розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту. З огляду на практику Європейського суду з прав людини, критеріями розумних строків є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника (справи «Федіна проти України» від 02.09.2010, «Смірнова проти України» від 08.11.2005, «Матіка проти Румунії» від 02.11.2006, «Літоселітіс проти Греції» від 05.02.2004 та інші). Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, третіх осіб, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. З огляду на зазначені вище обставини, для визначення обставин справи, які підлягають встановленню, та вчинення інших дій з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті, а також виконання завдання розгляду справи по суті, розгляд справи здійснено за межами строків, встановлених Господарським процесуальним кодексом України, проте в розумні строки. В судовому засіданні 14.02.2019, відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, було оголошено вступну та резолютивну частини рішення. Розглянувши матеріали справи та заслухавши пояснення представників сторін, Господарський суд міста Києва ВСТАНОВИВ: 06.11.2018 між Tовариством з обмеженою відповідальністю «Транснова» (первісний кредитор; сторона 1) та Tовариством з обмеженою відповідальністю «Баланс-Груп» (новий кредитор; сторона 2) було укладено договір про відступлення права вимоги № 11-2018 (далі - договір), відповідно до п. 1.1 якого первісний кредитор передає (відступає), а новий кредитор приймає на себе право вимоги до боржника - ПАТ «Центренерго» на загальну суму 45.242.876,37 грн, а новий кредитор зобов'язується сплатити на користь первісного кредитора грошову суму у розмірі 45.242.876,37 грн та право вимоги всіх пов'язаних з зобов'язанням платежів (3% річних, інфляційні та інші). Згідно із п. 1.2 договору сума переведених боргових зобов'язань, зазначена в п. 1.1 цього договору, виникла на підставі основних договорів та підтверджується рішеннями судів у наступних розмірах: сума 126.103,21 грн за рішенням арбітражного суду м. Києва від 04.03.1999 у справі №19/117; сума 112.427,85 грн за рішенням арбітражного суду м. Києва від 24.03.1999 у справі №19/161; сума 176.985,70 грн за рішенням арбітражного суду м. Києва від 21.04.1999 у справі №19/249; сума 465.859,50 грн за рішенням арбітражного суду м. Києва від 08.06.1999 у справі №19/296; сума 630.523,69 грн за рішенням арбітражного суду м. Києва від 28.09.1999 у справі №21/382; сума 99.235,28 грн за рішенням арбітражного суду м. Києва від 14.06.2000 у справі №19/241; сума 36.046.736,65 грн за рішенням господарського суду м. Києва від 28.11.2001 у справі №22/274 та постановою Київського апеляційного господарського суду від 26.02.2002; сума 2.771.457,40 грн за рішенням господарського суду м. Києва від 25.06.2002 у справі №19/353; сума 4.811.604,09 грн за рішенням господарського суду м. Києва від 08.06.2004 у справі №15/113; сума 1.818,00 грн, яка виникла внаслідок сплати заявником державного мита та витрат по інформаційно-технічному забезпеченню у справі №7/443, оспорювана заборгованість по якій була погашена ВАТ «Центренерго» до вирішення справи по суті; сума 125,00 грн, яка виникла внаслідок сплати заявником державного мита та витрат з інформаційно-технічного забезпеченню по поданню заяви про визнання вимоги відкритого акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Київоблгаз» кредитором у справі №15/76-6-43/624-6 про банкрутство. Положеннями п.п. 1.3, 1.4 договору встановлено, що до нового кредитора переходять права первісного кредитора за зобов'язаннями та правами, що є кредиторськими вимогами первісного кредитора до ПАТ «Центренерго» у справі про банкрутство № 15/76-6-43/624-6, в обсязі, зазначеному в п. 1.1 цього договору. Відступлені права вимоги первісного кредитора за цим договором підтверджуються ухвалою господарського суду м. Києва від 01.12.2015 у справі № 15/76-6-43/624-6 про банкрутство ГІАТ «Центроенерго». Відповідно до п. 2.3 договору новий кредитор розраховується з первісним кредитором у наступному порядку: впродовж 15 банківських днів новий кредитор сплачує на користь первісного кредитора суму у розмірі 1% від суми відступленого права вимоги за цим договором, що становить 452.428,76 грн; впродовж 90 банківських днів новий кредитор передає на користь первісного кредитора акції, векселі чи інші цінні папери на суму у розмірі 99% від суми відступленого права вимоги за цим договором, що становить 44.790.447,61 грн. Спір у справі виник у зв'язку із оспорюванням позивачем дійсності договору. При цьому, як на підставу для недійсності договору позивачем визначається невідповідність його положенням чинного законодавства України, зокрема, у зв'язку із тим, що оспорюваний правочин належить до договорів факторингу, відповідно ТОВ «Баланс Груп» за договором про відступлення права вимоги є фактором, проте не має статусу фінансової установи. Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав. Згідно зі ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 512 Цивільного кодексу України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Згідно зі ст. 514 Цивільного кодексу України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Отже, відступлення права вимоги (цесія) за своєю суттю означає договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором. Договір відступлення права вимоги може бути як безоплатним, та і оплатним. У останньому випадку на відносини цесії розповсюджуються положення про договір купівлі-продажу, оскільки ст. 656 Цивільного кодексу України передбачено, що предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом. Норми цивільного права не встановлюють суб'єктних обмежень як щодо договору купівлі-продажу права вимоги, так і до договору відступлення права вимоги, адже ці договори за своєю правовою суттю є цивільно-правовими зобов'язаннями сторін та не мають відношення до спеціальних галузей права, тож регулюються цивільним законодавством. В свою чергу, відповідно до ст. 1077 Цивільного кодексу України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором. Зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає. Згідно зі ст. 1079 Цивільного кодексу України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції. Отже, за приписами ст. 1079 Цивільного кодексу України фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції. За змістом п. 1 Розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг № 352 від 06.02.2014 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року №231» до фінансової послуги факторингу відноситься сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): фінансування клієнтів – суб'єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників за договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення. Договір факторингу, як договір фінансової послуги, спрямований на фінансування однією стороною іншої сторони шляхом передачі в її розпорядження певної суми грошових коштів. Зазначена послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. Відмежування вказаного договору від інших подібних договорів, визначає необхідність застосування спеціальних вимог законодавства, в тому числі відносно осіб, які можуть виступати фактором. Зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає. Сам же договір факторингу у нормі ст. 1077 Цивільного кодексу України визначений як фінансування під відступлення права грошової вимоги та вже передбачає, що відступлення права вимоги є наслідком та лише складовою частиною цієї господарської операції, що полягає в забезпеченні виконання зобов'язання під фінансування. Однією із відмінних ознак факторингу від інших правочинів, які передбачають відступлення прав вимоги, є передача грошових коштів у розпорядження клієнта за плату, тобто взамін права вимоги, клієнт отримує від фактора послугу, що полягає в передачі грошових коштів у розпорядження клієнта, з обов'язком клієнта оплатити користування ними. Право грошової вимоги, передане фактору, не є платою за надану останнім фінансову послугу. Відтак, договір факторингу є правочином, який характеризується тим, що: а) йому притаманний специфічний суб'єктний склад (клієнт - фізична чи юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності, фактор - банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові операції, та боржник - набувач послуг чи товарів за первинним договором); б) його предметом може бути лише право грошової вимоги (такої, строк платежу за якою настав, а також майбутньої грошової вимоги); в) метою укладення такого договору є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника; г) за таким договором відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату; д) його ціна визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги, і цей розмір може встановлюватись у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю тощо; е) вимоги до форми такого договору визначені у статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг». Правочин, якому не притаманні перелічені ознаки, є не договором факторингу, а правочином з відступлення права вимоги. При цьому, метою укладення договору відступлення права вимоги є безпосередньо передання такого права. Метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника. При цесії (уступці права вимоги) право вимоги може бути передано як за плату, так і безоплатно. За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату. Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги. Розмір винагороди фактора може встановлюватись по-різному, наприклад, у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю. Якщо право вимоги відступається «за номінальною вартістю» без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов'язанні (частина 3 статті 656 ЦК України). Аналогічна позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 у справі № 909/968/16. Скасовуючи рішення Господарського суду міста Києва від 26.02.2019 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 27.06.2019 у даній справі Верховний Суд вказав, що суди належним чином не дослідили наведеного у своїх рішеннях змісту договору та не з'ясували правову (юридичну) природу такого правочину з урахуванням всіх його умов на предмет того, чи передбачають умови договору одержання новим кредитором прибутку у формі різниці між реальною вартістю права вимоги, що відступається і ціною вимоги згідно з умовами договору, зокрема і в частині вартості відступленого права вимоги всіх пов'язаних із зобов'язаннями платежів (3% річних, інфляційні та інші). Статтею 7 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» визначено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов'язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ. У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій. Відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Згідно зі ст.ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Проте, належних та допустимих доказів того, що ТОВ «Баланс-Груп» станом на момент укладення договору у встановленому законодавством порядку отримало право надавати фінансові послуги (і, як наслідок, право здійснювати факторингові операції) матеріали справи не містять. Відтак, при укладенні договору сторонами не дотримано вимог законодавства стосовно суб'єктного складу такого виду договорів, а тому даний договір не відповідає вимогам ст.ст. 1077, 1079 Цивільного кодексу України. Також, суд вважає за необхідне окремо звернути увагу на таку частину відступленого права вимоги за договором як фіксована сума коштів у розмірі 45.242.876,37 грн. Так, як вбачається із матеріалів справи право вимоги отримання таких коштів від ПАТ «Центренерго» виникло у ТОВ «Транснова» на підставі договору про відступлення права вимоги № 8-2015-363 від 25.09.2015, укладеного з Публічним акціонерним товариством по газопостачанню та газифікації «Київоблгаз», та становило визначені судовими рішеннями у різних справах суми зобов'язань ПАТ «Центренерго», що знайшло своє відображення в п. 1.2 такого договору, а в подальшому і в п. 1.2 спірного договору. При цьому, такі складові відповідного зобов'язання ПАТ «Центренерго» як кошти у розмірі 1.818,00 грн та у розмірі 125,00 грн за своєю правовою природою є сумами, сплаченими в якості державного мита та витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу (справи №№ 7/443, 15/76-6-43/624-6). Водночас, сплата зазначених сум державного мита та витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу не є зобов'язанням в розумінні положень статті 509 Цивільного кодексу України, а тому вони не могли бути предметом як набуття відповідних прав ТОВ «Транснова», так і подальшим предметом відступлення за договором. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду у справах № 906/110/16 від 28.03.2018, № 910/9549/15 від 03.07.2019 та у справі № 916/65/18 від 21.01.2019. Крім того, за умовами укладеного з Публічним акціонерним товариством по газопостачанню та газифікації «Київоблгаз» договору про відступлення права вимоги № 8- 2015-363 від 25.09.2015 предметом відступлення на користь ТОВ «Транснова» права вимоги до ПАТ «Центренерго» за ним була виключно фіксована сума коштів у розмірі 45.242.877,37 грн за відсутності передачі ТОВ «Транснова» будь-яких інших прав щодо пов'язаних із зобов'язаннями боржника платежів (3% річних, інфляційні та інші). Тобто, враховуючи, що ТОВ «Транснова» не було безпосереднім контрагентом ПАТ «Центренерго» у відносних, з яких виникло зобов'язання останнього по сплаті коштів у розмірі 45.242.877,38 грн, а умови договору про відступлення права вимоги № 8-2015-363 від 25.09.2015 не передбачали відчуження йому будь-яких інших прав вимоги до боржника окрім такої суми, то слід дійти висновку про неможливість набуття останнім відступлених в подальшому TOB «Баланс-Груп» на підставі договору прав вимоги всіх пов'язаних з зобов'язанням платежів (3% річних, інфляційні та інші), що виникли до 25.09.2015. Отже, за приписами ст.ст. 11, 512, 514, 1077, 1079 Цивільного кодексу України ТОВ «Трансонова» не мало права розпорядження відступленим на користь ТОВ «Баланс-Груп» правом вимоги до ПАТ «Центренерго» в частині пов'язаних з зобов'язанням у розмірі 45.242.877,38 грн платежів (3% річних, інфляційні та інші), які виникли до 25.09.2015. За наведених обставин вбачається, що договір не відповідає приписам ст.ст. 11, 512, 514, 1077, 1079 Цивільного кодексу України, адже породжує правовідносини факторингу за відсутності у його учасників необхідно обсягу правоздатності (відсутності ліцензії на здійснення такого виду фінансових послуг), укладений щодо прав вимог до боржника які не можуть бути предметом відступлення (в частині відступлення прав вимоги по сплаті державного мита та витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу), та спрямований на перехід прав вимоги до боржника, які були відсутні на момент їх передачі у первісного кредитора (щодо прав вимог в частині пов'язаних з зобов'язанням у розмірі 45.242.877,38 грн платежів (3% річних, інфляційні та інші), які виникли до 25.09.2015), а тому в силу норми ст. 215 Цивільного кодексу України підлягає визнанню недійсним. Досліджуючи заперечення відповідачів щодо наявності правових підстав у ПАТ «Центренерго» на звернення з даним позовом про визнання недійсним договору з огляду на принцип здійснення судочинства, який презумує необхідність наявності порушених прав та інтересів суб'єкта звернення, суд відзначає наступне. За змістом ст.ст. 4, 5 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Згідно із ч. 1 ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. У Рішенні Конституційного Суду України № 18-рп/2004 від 01.12.2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права», яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам. Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів: предмета і підстави позову. Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача. Предмет позову кореспондує зі способами захисту права. Під способами захисту права слід розуміти заходи, прямо передбачені законом з метою припинення оспорювання або порушення суб'єктивних цивільних прав та усунення наслідків такого порушення. Після з'ясування фактичних обставин суд може зробити висновок про відповідність заявленої матеріально-правової вимоги способам захисту права і про порушення охоронюваного законом інтересу позивача. У разі встановлення, що заявлені вимоги за своїм змістом не відповідають матеріально-правовим способам захисту права, суд приймає рішення про відмову у позові. Підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. Так, право кожної особи на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, закріплено статтею 15 Цивільного кодексу України. Право на захист виникає з певних підстав, якими виступають порушення цивільного права, його невизнання чи оспорювання. Зміст конституційного права особи на звернення до суду за захистом своїх прав визначений статтею 16 Цивільного кодексу України. Відповідно до приписів вказаної статті кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. При цьому способами захисту цивільних прав і інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або Законом. Відповідно до ч. 2, 3 ст. 20 Господарського кодексу України кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом. Порядок захисту прав суб'єктів господарювання та споживачів визначається цим Кодексом, іншими законами. Суд відзначає, що загальним правилом зміна кредитора у зобов'язанні не впливає на права та обов'язки боржника у такому зобов'язанні, адже до нового кредитора переходять всі ризики, пов'язані з його виконанням. Однак, в даному випадку матеріалами справи підтверджується відступлення на користь ТОВ «Баланс-Груп» прав вимоги до ПАТ «Центренерго», що не могли бути предметом відступлення (в частині судових витрат) та не були у власності ТОВ «Транснова» (в частині нарахувань на суму зобов'язань до 25.09.2015), чим фактично було породжено загрозу подвійного стягнення таких коштів з боржника, адже де-юре, відповідні права вимоги в такій частині залишилися за первісним кредитором - Публічним акціонерним товариством по газопостачанню та газифікації «Київоблгаз», однак, де-факто, реалізуються шляхом пред'явлення вимог до боржника ТОВ «Баланс-Груп» на підставі договору, що безумовно свідчить про існування порушених прав і інтересів позивача, які підлягають судовому захисту в обраний згідно приписів чинного законодавства України спосіб - шляхом визнання договору недійсним за зверненням зацікавленої особи. Згідно з п. 2.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від  29.05.2013 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними»  вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Судом встановлено про наявність правових підстав для визнання недійсним договору про відступлення права вимоги № 11-2018 від 06.11.2018. Обов'язок доказування та подання доказів відповідно до ст.ст. 13, 74 Господарського процесуального кодексу України розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні обставини, які обґрунтовують його вимоги та заперечення. Це стосується відповідачів, які мали довести наявність тих обставин, на підставі яких вони заперечують проти позовних вимог. Зважаючи на вищенаведене, позовні вимоги Публічного акціонерного товариства «Центренерго» обґрунтовані та підлягають задоволенню повністю. Витрати по сплаті судового збору, відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, підлягають стягненню з відповідачів порівну на користь позивача. Керуючись  ст. 129, ст.ст. 237, 238, 240 ГПК України, суд - В И Р І Ш И В: 1. Позов задовольнити повністю. 2. Визнати недійсним договір про відступлення права вимоги № 11-2018 від 06.11.2018, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Транснова» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Баланс Груп». 3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Транснова» (03164, м. Київ, вул. Генерала Наумова, 23-Б, код ЄДРПОУ 32251730) на користь Публічного акціонерного товариства «Центренерго» (03022, м. Київ, вул. Козацька, 120/4 літ «Є», код ЄДРПОУ 22927045) 881 (вісімсот вісімдесят одна) грн. 00 коп. витрат по сплаті судового збору. 4. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Баланс Груп» (04112, м. Київ, вул. Академіка Богомольця, 6, кв. 15, код ЄДРПОУ 39610834) на користь Публічного акціонерного товариства «Центренерго» (03022, м. Київ, вул. Козацька, 120/4 літ «Є», код ЄДРПОУ 22927045) 881 (вісімсот вісімдесят одна) грн. 00 коп. витрат по сплаті судового збору. Відповідно до частини 1 статті 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (частина 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України). Повне рішення складено 06.02.2020. СуддяВ.В. Сівакова