Рішення

від 10.03.2020 по справі 521/12750/19

МАЛИНОВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ОДЕСИ

Справа №521/12750/19

Провадження №2/521/611/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 лютого 2020 року місто Одеса

Малиновський районний суд міста Одеси в складі:

головуючий суддя - Плавич І.В.,

секретар судового засідання - Дукіна Д.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовом Громадської організації Одеська обласна організація Всеукраїнської спілки автомобілістів до ОСОБА_1 , Головного управління Держгеокадастру в Одеській області, ОСОБА_2 про визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки та державного акту на право власності на земельну ділянку недійсними, третя особа - Одеська міська рада,

УСТАНОВИВ:

У провадженні суду знаходиться цивільна справа за позовом ГО Одеська обласна організація Всеукраїнської спілки автомобілістів до ОСОБА_1 , ГУ Держгеокадастру в Одеській області, ОСОБА_2 про визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки та державного акту на право власності на земельну ділянку недійсними, третя особа - Одеська міська рада.

Обґрунтовуючи заявлений позов представник позивача вказував на те, що ГО Одеська обласна організація Всеукраїнської спілки автомобілістів є власником нежитлових приміщень автостоянки № НОМЕР_1 , що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .

Громадська організація звернулась до Одеської міської ради із заявою про відведення відповідної земельної ділянки в оренду та на підставі рішення Одеської міської ради №7078-VІ від 10 вересня 2015 року позивачеві надано дозвіл на розробку проекту землеустрою земельної ділянки, орієнтованою площею 1,7887 га.

При цьому ОСОБА_1 на праві власності належить земельна ділянка, загальною площею 0,0904 га, кадастровий номер 5110137300:68:002:0028, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Представник ГО Одеська обласна організація Всеукраїнської спілки автомобілістів посилався, що земельна ділянка ОСОБА_1 розташована в межах земельної ділянки, право на відведення якої має позивач.

Зважаючи на викладене громадська організація вважає, що таке право власності відповідача є протиправним та підлягає скасуванню, оскільки дана земельна ділянка була незаконно відчужена із комунальної власності територіальної громади міста Одеса.

Відтак, ГО Одеська обласна організація Всеукраїнської спілки автомобілістів звернулась з даним позовом до суду, в якому просила суд визнати недійсним договір купівлі-продажу від 13 січня 2010 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 щодо продажу земельної ділянки, загальною площею 0,0904 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер: 5110137300:68:002:0028, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Куценко В.Д., реєстраційний № НОМЕР_2 ; а також визнати незаконним та скасувати державний акт серії ЯЛ №338978 від 08 червня 2011 року на право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку загальною площею 0,0904 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер: 5110137300:68:002:0028, що був виданий Управлінням Держкомзему в місті Одеса.

Відповідач ОСОБА_1 скористався правом подачі відзиву на позовну заяву. Заперечуючи проти позову та доводів позивача відповідач зокрема посилався, що на законних підставах набув право власності та на теперішній час є єдиним законним власником земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 . Зважаючи на викладене, ОСОБА_1 просив суд відмовити в позові. Водночас, відповідач ОСОБА_1 просив суд застосувати строки позовної давності.

Представник відповідача ГУ Держгеокадастру в Одеській області скористався правом подачі відзиву на позовну заяву. Заперечуючи проти позову та доводів позивача відповідач зокрема посилався, що згідно з наявними у ГУ Держгеокадастру в Одеській області Книгах реєстрації державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою, договорів оренди землі, других примірників державних актів інформація щодо реєстрації 08 червня 2011 року державного акту серії ЯЛ №338978 відсутня. Представник відповідача зазначав, що ГУ Держгеокадастру в Одеській області не може вважати законним указаний державний акт, оскільки не було проведено його реєстрацію шляхом внесення до Книги реєстрації державних актів на право власності на землю. При цьому представник ГУ Держгеокадастру в Одеській області просив суд відмовити в позові.

Представник ГО Одеська обласна організація Всеукраїнської спілки автомобілістів у відкрите судове засідання не з`явився, позивач повідомлявся судом про розгляд цивільної справи, причини неявки суду не відомі. Від сторони позивача ГО Одеська обласна організація Всеукраїнської спілки автомобілістів надходила заява про залишення позову без розгляду, однак ухвалою Малиновського районного суду міста Одеси від 27 лютого 2020 року в задоволенні заяви відмовлено.

Відповідач ОСОБА_1 та представник особи у відкрите судове засідання не з`явились, але від представника відповідача надійшла заява про заперечення проти заявленого позову з клопотанням про розгляд справи за відсутності сторони в порядку частини 3 статті 211 ЦПК України.

Представник ГУ Держгеокадастру в Одеській області у відкрите судове засідання не з`явився, представники відповідача брали участь у засіданнях у справі, причини неявки представника суду не відомі.

Інші учасники справи в судове засідання не з`явились, повідомлялись судом про розгляд справи, причини неявки суду не відомі.

Вивчивши наявні матеріали справи, установивши фактичні обставини спору, дослідивши зібрані докази у їх сукупності, надавши правовідносинам, що виникли між сторонами у справі належну правову оцінку, суд доходить наступного висновку.

Під час розгляду справи суд установив, що на підставі договору купівлі-продажу від 05 лютого 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Тиквенко М.О., Приватне підприємство Автолюбитель продало ОСОБА_3 виставочно-демонстраційний автосалон за адресою: АДРЕСА_1 , що складався з будівель, загальною площею 18,5кв.м., розташованих на земельній ділянці площею 455кв.м.

Згідно з положеннями договору купівлі-продажу від 05 березня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Тиквенко М.О., за реєстровим №845, ОСОБА_3 продав ОСОБА_1 указане нерухоме майно.

Майнові права набувача 15 березня 2007 року належним чином зареєстровані в електронному Реєстрі прав власності на нерухоме майно, що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно №13881725 від 15 березня 2007 року.

Рішенням Виконавчого комітету Одеської міської ради №795 від 24 червня 2008 року ФОП ОСОБА_1 надано згоду на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 0,09га в оренду за адресою: АДРЕСА_1 для експлуатації відкритого виставочно-демонстраційного автосалону.

Разом з тим 15 жовтня 2009 року Управлінням Держкомзему в місті Одесі на ім`я ОСОБА_2 було видано державний акт на право власності на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , площею 0,0904 га за цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд.

На підставі договору купівлі-продажу від 13 січня 2010 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Куценко В.Д., за реєстровим №59, ОСОБА_2 продав ОСОБА_1 земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , площею 0,0904 га, кадастровий номер 5110137300:68:002:0028.

На підставі вказаного договору купівлі-продажу 08 червня 2011 року Управлінням Держкомзему в місті Одесі на ім`я ОСОБА_1 було видано державний акт на право власності на вказану земельну ділянку.

Як свідчать матеріали справи, державний акт на право власності на земельну ділянку від 15 жовтня 2009 року на ім`я ОСОБА_2 був виданий на підставі рішення Київського районного суду місті Одеси від 18 листопада 2008 року у справі №2-6411/2008.

Зазначене судове рішення було оскаржене заступником прокурора міста Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради в апеляційному порядку.

Рішенням апеляційного суду Одеської області від 14 січня 2011 року рішення Київського районного суду місті Одеси від 18 листопада 2008 року було скасоване та ухвалене нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Виходячи з викладених обставин, 07 квітня 2011 року заступник прокурора міста Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради звернувся до Малиновського районного суду міста Одеси із позовом до Управління Держкомзему у місті Одесі, ОСОБА_1 , за участі третьої особи - ОСОБА_2 , про витребування наведеної земельної ділянки та скасування державної реєстрації права власності.

Заочним рішенням Малиновського районного суду міста Одеси від 22 листопада 2011 року у справі №2/1519/4697/11 позов заступника прокурора міста Одеси задоволено повністю.

Ухвалою Малиновського районного суду міста Одеси від 09 жовтня 2018 року за заявою відповідача ОСОБА_1 заочне рішення суду від 22 листопада 2011 року було скасоване.

При новому розгляді справи 2/1519/4697/11 (1519/2-4697/11) прокурором було змінено предмет позову та в рамках цієї справи прокурор остаточно просив суд стягнути з ОСОБА_1 на користь Одеської міської ради грошові кошти в розмірі 331253,00 гривень, що дорівнює вартості спірної земельної ділянки на підставі статті 1213 ЦК України.

Рішенням Малиновського районного суду міста Одеси від 17 січня 2019 року позов прокуратури Одеської області задоволено повністю, стягнуто з ОСОБА_1 на користь Одеської міської ради грошові кошти в розмірі 331253,00 гривень, що дорівнює вартості земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , площею 0,0904 га, кадастровий номер 5110137300:68:002:0028.

Рішення суду набрало законної сили у встановленому законом порядку та було виконане ОСОБА_1 , про що свідчать фінансово-платіжні квитанції №20 від 06 березня 2019 року на суму 32253,00 гривень та №0.0.1287855700.1 від 06 березня 2019 року на суму 299000,00 гривень.

Але постановою Одеського апеляційного суду від 22 січня 2020 року у справі №1519/2-4697/11 у задоволенні позову прокуратури Одеської області в інтересах держави в особі Одеської міської ради до ГУ Держгеокадастру в Одеській області та ОСОБА_1 відмовлено.

Зважаючи на викладене суд зазначає, що питання законності та підстав набуття ОСОБА_1 майнових прав на спірну земельну ділянку були предметом судового розгляду. Стягнення суми компенсації за спірну земельну ділянку та сплата присуджених коштів ОСОБА_1 на користь Одеської міської ради має розцінюватись як вирішення спору по суті та відновлення порушених прав територіальної громади.

Відтак, суд доходить висновку про відсутність на теперішній час підстав для висновку про неправомірне володіння ОСОБА_1 земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1 , площею 0,0904 га, кадастровий номер 5110137300:68:002:0028, на чому наголошувала ГО Одеська обласна організація Всеукраїнської спілки автомобілістів .

Як зазначалось, на підставі рішення Одеської міської ради №7078-VІ від 10 вересня 2015 року ГО Одеська обласна організація Всеукраїнської спілки автомобілістів надано дозвіл на розробку проекту землеустрою земельної ділянки, орієнтованою площею 1,7887 га.

Під час розробки проекту землеустрою ГО Одеська обласна організація Всеукраїнської спілки автомобілістів була повідомлена Відділом у місті Одесі ГУ Держгеокадастру в Одеській області листом від 10 липня 2017 року, що земельна ділянка орієнтовною площею 1,7887 га відводиться за рахунок земельної ділянки, зареєстрованої в Державному земельному кадастрі за кадастровим номером 5110137300:68:002:0028 та частково за рахунок земельної ділянки за кадастровим 5110137300:68:002:0037.

Згідно з висновком судового експерта ОСОБА_4 від 26 травня 2019 року, в результаті проведеного на підставі наданої документації дослідження установлено, що має місце накладення земельних ділянок кадастровий номер 5110137300:68:002:0028, загальною площею 0,0904 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , та земельної ділянки загальною площею 1,7887 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , відповідно до підготовчих матеріалів із землеустрою щодо відведення земельної ділянки в довгострокову оренду строком на 15 років - із загальною площею накладення в 0,0904 га.

Тобто фактично Одеською міською радою надано дозвіл ГО Одеська обласна організація Всеукраїнської спілки автомобілістів на розробку проекту землеустрою земельної ділянки без урахування земельної ділянки, що належить ОСОБА_1 , та майнові права на яку набуті особою в 2007 році після купівлі виставочно-демонстраційного автосалону за адресою: АДРЕСА_1 .

Але накладення земельних ділянок сторона позивача трактує як порушення майнових прав ГО Одеська обласна організація Всеукраїнської спілки автомобілістів , що фактично й послугувало підставою звернення до суду.

У зв`язку із заявою відповідача ОСОБА_1 про застосування строків позовної давності, суд зазначає наступне.

З аналізу матеріалів справи випливає, що питання про оспорювання відповідного договору купівлі-продажу від 13 січня 2010 року та виданого на його підставі державного акту від 08 червня 2011 року первісно порушене ГО Одеська обласна організація Всеукраїнської спілки автомобілістів в липні 2019 року, тобто через 9 років після укладення договору.

При цьому суд установив, що у 2010 році ГО Одеська обласна організація Всеукраїнської спілки автомобілістів було достеменно відомо про укладення оспорюваного договору між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , оскільки директором ПП Автолюбитель , яке первісно здійснило відчуження виставочно-демонстраційного автосалону за адресою: АДРЕСА_1 ОСОБА_3 , та головою ГО Одеська обласна організація Всеукраїнської спілки автомобілістів була одна й та сама особа - ОСОБА_5 .

Згідно зі статтею 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Як наводить стаття 257 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до частини 1 статті 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Як регламентує частина 5 статті 267 ЦК України, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Суд не може погодитись із доведеністю позиції позивача про дотримання строків позовної давності та критично ставиться до обґрунтованості таких доводів, однак вбачає доцільним поновити встановлені законом строки, забезпечити сторонам право на доступ до суду та розглянути заявлені позовні вимоги по суті.

Перевіряючи обґрунтованість вимог ГО Одеська обласна організація Всеукраїнської спілки автомобілістів суд звернув увагу на наступне.

Згідно з частиною 1 статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

У Рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року №18-рп/2004 надано офіційне тлумачення поняття охоронюваний законом інтерес як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовленого загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкованого у суб`єктивному праві простого легітимного дозволу, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Сторона позивача звернулась до суду з метою захисту, на її переконання, правомірних очікувань щодо набуття майнового права на спірну земельну ділянку. Та підставою виникнення таких правомірних очікувань позивач уважає рішення Одеської міської ради №7078-VI від 10 вересня 2015 року про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

Утім суд не може погодитися із наведеними міркуваннями позивача, оскільки визначені ним обставини не можуть бути розцінені як наявність правомірних очікувань, що надають право особі на їх судовий захист.

Як регламентує стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

У параграфі 22 рішення у справі Кечко проти України ( Kechko v. Ukraine , заява №63134/00), Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття власності , яке міститься в першій частині статті 1 Першого Протоколу, має автономне значення, яке не обмежене власністю на фізичні речі і не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві: деякі інші права та інтереси, наприклад, борги, що становлять майно, можуть також розглядатись як майнові права , і, таким чином, як власність в цілях вказаного положення. Питання, що потребує визначення, полягає в тому, чи мав відповідно до обставин справи, взятих в цілому, заявник право на матеріальний інтерес, захищений статтею 1 Першого Протоколу (див. рішення у справі Броніовський проти Польщі ( Broniowski v. Poland , заява №31443/96, п. 98).

Водночас Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях, зокрема, у справах Меллахер та інші проти Австрії ( Mellacher and Others v. Austria , заяви №10522/83; 11011/84; 11070/84), Пайн Велі Девелопмент Лтд. та інші проти Ірландії ( Pine Valley Developments Ltd and Others v. Ireland ), заява №12742/87), визначив, що під поняттям майно мають розумітись і правомірні очікування , законні сподівання особи.

У параграфі 35 рішення Європейського суду з прав людини у справі Суханов та Ільченко проти України ( Sukhanov and Ilchenko v. Ukraine , заяви №68385/10 та №71378/10), суд зазначив, що за певних обставин законне сподівання на отримання активу також може захищатися статтею 1 Першого протоколу. Так, якщо суть вимоги особи пов`язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має законне сподівання , якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя - наприклад, коли є усталена практика національних судів, якою підтверджується його існування (див. рішення у справі Копецький проти Словаччини ( Kopecky v. Slovakia , заява №44912/98, п. 52).

Проте не можна стверджувати про наявність законного сподівання, якщо існує спір щодо правильного тлумачення та застосування національного законодавства і вимоги заявника згодом відхиляються національними судами (див. вищенаведене рішення у справі Копецький проти Словаччини ( Кореску v. Slovakia , п. 50; Компанія Анхайзер-Буш проти Португалії ( Anheuser-Busch Inc. v. Portugal , заява №73049/01, п. 65).

Так, частиною 2 статті 16 Закону України Про оренду землі визначено, що укладення договору оренди земельної ділянки із земель державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування - орендодавця, прийнятого у порядку, передбаченому Земельним кодексом України, або за результатами аукціону Закону України Про оренду землі .

Згідно з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними в постанові від 19 червня 2018 року у справі №922/864/17, для передачі земельної ділянки в користування (оренду) зацікавлена особа звертається до відповідних органів для отримання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; за наслідками розгляду цього питання відповідний орган дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову в його наданні. Отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у користування (оренду). Проект відведення земельної ділянки не визначений законом як підстава набуття права на земельну ділянку і не є правовстановлюючим документом, спрямованим на набуття, зміну або припинення прав та обов`язків сторін в орендних правовідносинах (пункт 34).

Більш того, як випливає з висновку, сформульованого Верховним Судом у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 03 липня 2019 року у справі №280/1597/16-ц, рішення органу місцевого самоврядування про надання заінтересованій особі дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з метою надання її в оренду не породжує в такої особи законного інтересу, який міг би бути предметом судового захисту.

Тобто рішення органу місцевого самоврядування про надання дозволу на розробку проекту землеустрою не може вважатись підставою набуття майнового права на земельну ділянку та підставою виникнення законного інтересу, а є лише умовою для можливого укладення відповідного договору щодо земельної ділянки.

Незаконність оспорюваних договору купівлі-продажу земельної ділянки від 13 січня 2010 року та державного акту від 08 червня 2011 року сторона позивача обґрунтовує тим, що договір купівлі-продажу від 23 вересня 2007 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , на підставі якого ОСОБА_2 володів спірною земельною ділянкою, був визнаний судом недійсним. Тому, на думку позивача, договір купівлі-продажу земельної ділянки, укладений 13 січня 2010 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 повинен бути визнаний судом недійсним на підставі положень статей 203, 215 ЦК України.

Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України. Частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частини 1 статті 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Як зазначено в пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними , норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Відповідно до статті 388 ЦК України, якщо майно відчужено особою, яка не мала на це права, власник має право витребувати його у добросовісного набувача за умови, що майно вибуло з володіння власника не з його волі (віндикаційний позов).

Зважаючи на викладене суд зазначає, що визнання за позовом заінтересованої особи, яка не є стороною договору, оспорюваного правочину недійсним не відповідає належним засобам захисту порушеного права. У таких випадках законом передбачено пред`явлення віндикаційного позову з відповідними правовими наслідками.

Надаючи правову оцінку доводам відповідача ОСОБА_1 , суд зазначає, що згідно з параграфами 47, 49, 55 рішення Європейського суду з прав людини у справі Україна-Тюмень проти України ( Ukraine-Tyumen v. Ukraine , заява №22603/02 (щодо суті), стаття 1 Першого протоколу містить три чітких норми: перша норма, викладена в першому реченні першого пункту, є загальною за своєю природою та закріплює принцип мирного володіння майном; друга норма, що міститься в другому реченні першого пункту, стосується позбавлення власності та містить умови такого позбавлення; третя норма, викладена в другому пункті, визнає право Договірних держав, серед іншого, здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів. Ці норми не є окремими, а є пов`язаними між собою. Друга та третя норми стосуються певних випадків, за яких допускається втручання в право на мирне володіння майном, та, отже, їх слід тлумачити в світлі загального принципу, викладеного в першій нормі (див., наприклад, рішення у справі Ян та інші проти Німеччини ( Jahn and Others v. Germany , заяви №46720/99, 72203/01 та 72552/01, п. 78).

Суд нагадує, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу полягає в тому, що будь-яке втручання публічної влади в право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення першого пункту дозволяє позбавлення власності лише на умовах, передбачених законом , а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію законів . Більше того, верховенство права, один з фундаментальних принципів демократичного суспільства, є наскрізним принципом всіх статей Конвенції (див. рішення у справах Амюр проти Франції ( Amuur v. France , від 25 червня 1996 року, п. 50; ОСОБА_6 та інші проти Греції ( Former King of Greece and Others v. Greece , заява №25701/94, п. 79) та Малама проти Греції ( Malama v. Greece , заява №43622/98, п. 43).

Вислів згідно із законом не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 12 червня 2008 року у справі Власов проти Росії ( Vlasov v. Russia , заява №78146/01, п. 125). Функція роз`яснення та тлумачення положень національного закону належить насамперед національним судам (див., наприклад, рішення у справі Озтюрк проти Туреччини ( Ozturk v. Turkey , заява №22479/93, п. 55). Хоча Суд не може замінити своїм рішенням рішення національних судів та його повноваження щодо перевірки дотримання національного законодавства обмежені (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі Слівенко проти Латвії ( Slivenko v. Latvia , заява №48321/99, п. 105; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі Пауліч проти Хорватії ( Paulic v. Croatia , заява № 3572/06, п. 39), його функцією є перевірка обґрунтування національних судів з точки зору Конвенції. Щоб захистити особу від свавілля, недостатньо забезпечити формальну можливість мати змагальне провадження для оскарження застосування положення закону в її справі. Якщо ухвалене в результаті судове рішення не містить обґрунтування або доказової бази, виникле втручання у гарантоване Конвенцією право може стати непередбачуваним та, як наслідок, не відповідати вимозі законності (див., mutatis mutandis, рішення у справі Лупса проти Румунії ( Lupsa v. Romania , заява №10337/04, п. 41-42; та рішення від 24 квітня 2008 року у справі С.G. та інші проти Болгарії ( С.G. and Others v. Bulgaria , заява №1365/07, п. 42,46 та 49-50).

З урахуванням викладеного суд зазначає, що майнові права відповідача ОСОБА_1 на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , охоплюються категорією майно в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Визнання недійсним оспорюваного договору та визнання незаконним і скасування виданого на його підставі державного акту становитиме істотне втручання держави у право відповідача ОСОБА_1 на мирне володіння майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Сукупність установлених судом фактичних обставин указують, що таке втручання не можна вважати таким, що здійснюватиметься згідно із законом зважаючи на період, обставини набуття та правовий режим об`єкту нерухомого майна.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених ЦПК України випадках (стаття 13 ЦПК України).

У частині 1 статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Указана норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи по захист свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Згідно зі статтею 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Тобто правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від цього вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Матеріально-правовий аспект захисту цивільних прав та інтересів насамперед полягає в з`ясуванні, чи має особа таке право або інтерес та чи були вони порушені або було необхідним їх правове визначення.

За загальним правилом, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень та доказування не може ґрунтуватись на припущеннях (частина 3 статті 12, частини 1, 6 статті 81 ЦПК України).

У параграфі 58 рішення у справі Серявін та інші проти України ( Seryavin and Others v. Ukraine , заява №4909/04), Європейський суд з прав людини зазначив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії ( Ruiz Torija v. Spain ), заява №18390/91, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі Суомінен проти Фінляндії ( Suominen v. Finland , заява №37801/97, п. 36). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі Гірвісаарі проти Фінляндії ( Hirvisaari v. Finland , заява №49684/99, п. 30).

Отже, перевіривши факти і обставини, якими сторони обґрунтовували свої вимоги та заперечення , дослідивши та оцінивши докази у їх сукупності та взаємозв`язку, встановивши характер правовідносин, що виникли між сторонами, і надавши їм належну правову оцінку, - суд доходить висновку про відмову в заявленому позові.

Згідно з частинами 1, 2 статті 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

У зв`язку із висновком суду про відмову в позові, суд покладає судові витрати на ГО Одеська обласна .

Керуючись ст. 10, 11, 12, 13, 19, 76, 81, 141, 258, 259, 263, 264, 265, 268, п. 8, 15.5 розділу ХІІІ ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

У позові Громадської організації Одеська обласна організація Всеукраїнської спілки автомобілістів до ОСОБА_1 , Головного управління Держгеокадастру в Одеській області, ОСОБА_2 про визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки та державного акту на право власності на земельну ділянку недійсними, третя особа - Одеська міська рада - відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Одеського апеляційного суду або через Малиновський районний суд міста Одеси протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи без повідомлення учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Дата складення повного судового рішення: 10 березня 2020 року.

Повні відомості про учасників справи згідно з пунктом 4 частини 5 статті 265 ЦПК України:

Позивач: Громадська організація Одеська обласна організація Всеукраїнської спілки автомобілістів - 65072, місто Одеса, вулиця І. Рабіна, 28, ідентифікаційний код в ЄДРПОУ 05508766.

Відповідач: ОСОБА_1 - АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 .

Відповідач: Головне управління Держгеокадастру в Одеській області - 65072, місто Одеса, вулиця Канатна, 83, ідентифікаційний код в ЄДРПОУ 39765871.

Відповідач: ОСОБА_2 - АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_4 .

Третя особа: Одеська міська рада - 65004, місто Одеса, площа Думська, 1, ідентифікаційний код в ЄДРПОУ 26597691.

Суддя: І.В. Плавич