Постанова

від 02.04.2020 по справі 910/7160/19

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 квітня 2020 року

м. Київ

Справа № 910/7160/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Багай Н. О. - головуючого, Зуєва В. А., Міщенка І. С.,

за участю секретаря судового засідання : Мартинюк М. О.,

за участю представників сторін:

позивача - Марків В. Д.,

відповідача - не з'явився,

третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - не з'явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Логістичний центр "Бровари"

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 03.12.2019 (судді: Корсак В. А., Демидова А. М., Ходаківська І. П.) і рішення Господарського суду міста Києва від 10.09.2019 (суддя Кирилюк Т. Ю.) у справі

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Логістичний центр "Бровари"

до Приватного підприємства "Салон Мармур, Граніт, Агломерат",

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Комунального підприємства "Добробут" Литвинівської сільської ради,

про визнання договорів недійсними та скасування державної реєстрації,

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог

1.1. У червні 2019 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Логістичний центр "Бровари" (далі - ТОВ Логістичний центр Бровари ) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до приватного підприємства "Салон Мармур, Граніт, Агломерат" (далі - ПП Салон Мармур, Граніт, Агломерат ) про:

- визнання недійсним договору купівлі-продажу від 08.01.2002, укладеного Товариством з обмеженою відповідальністю "Е.В.А." (далі - ТОВ "Е.В.А.");

- визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових будівель № 28/03 від 22.12.2003, укладеного між ТОВ "Е.В.А." та відповідачем;

- скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 41163207 від 18.05.2018, вчиненого о 12:16:28, винесеного державним реєстратором філії комунального підприємства "Добробут" Литвинівської сільської ради у м. Києві Грусевич С.Г.

1.2. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що спірні договори укладені з порушенням вимог чинного законодавства та порушують його права як орендаря земельної ділянки, оскільки перешкоджають йому у майбутньому оформити право користування земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:90:108:0017 шляхом укладення договору оренди. Правовою підставою позову зазначено статті 41, 48 Цивільного кодексу Української РСР (в редакції на час укладення спірних угод), а також статті 203, 215, 377 Цивільного кодексу України, статтю 120 Земельного кодексу України.

2. Короткий зміст судових рішень

2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 10.09.2019 у справі №910/7160/19 у задоволенні позову ТОВ Логістичний центр Бровари до ПП Салон Мармур, Граніт, Агломерат відмовлено повністю.

2.2. Суд першої інстанції дійшов висновку про те, що позивачем не доведено наявності правових підстав для визнання оспорюваних правочинів недійсними та скасування рішення про державну реєстрацію права відповідача.

2.3. Постановою апеляційного господарського суду від 03.12.2019 апеляційну ТОВ "Логістичний центр "Бровари" залишено без задоволення. Рішення Господарського суду міста Києва від 10.09.2019 у справі №910/7160/19 залишено без змін.

2.4. Суд апеляційної інстанції погодився з висновками місцевого суду про відсутність правових підстав для визнання спірних договорів недійсними з підстав, наведених позивачем. Судом зазначено, що зволікання відповідачем протягом п'ятнадцяти років з реєстрацією речового права не може мати наслідком позбавлення його права власності чи визнання правовстановлюючого договору недійсним.

3. Короткий зміст касаційної скарги

3.1. Не погодившись із рішенням Господарського суду міста Києва від 10.09.2019 та постановою Північного апеляційного господарського суду від 03.12.2019, ТОВ "Логістичний центр "Бровари" звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду міста Києва від 10.09.2019 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 03.12.2019 скасувати, справу № 910/7160/19 направити на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

3.2. В обґрунтування касаційної скарги скаржник зазначає про порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права. Наводить аргументи на спростування тверджень судів першої та апеляційної інстанції щодо відсутності у позивача права оренди на земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:90:108:0017. На думку скаржника, право користування зазначеною земельною ділянкою виникло у позивача у зв'язку з купівлею ним нежитлової будівлі, яка розміщена на цій земельній ділянці, в силу положень статті 120 Земельного кодексу України. Наголошує, що при винесенні оскаржуваних судових рішень, суди не звернули увагу на те, що майно, яке є об'єктом спірних договорів купівлі-продажу, не було введено в експлуатацію та зареєстровано, а тому не могло бути об'єктом купівлі-продажу. Скаржник зазначає, що наявні всі підстави для визнання спірних договорів недійсними, оскільки вони були виготовлені у 2018 році, а не у 2002 та 2003 роках, для проведення реєстрації права власності на нежитлову будівлю (літ 71). Наголошує на тому, що суди необґрунтовано відмовили у задоволенні клопотань позивача про призначення технічної експертизи документів та про витребування у відповідача та у ПАТ "Комбінат Будіндустрії" документів за переліком, наведеним у клопотанні від 26.07.2019. Скаржник посилається на те, що 03.10.2018 Департаментом державної реєстрації та нотаріату було скасовано акредитацію Комунального підприємства "Добробут" Литвинівської сільської ради, державний реєстратор якої провів спірну державну реєстрацію права власності на нежитлову будівлю (літ. 71). Крім того, вказує, що за заявою позивача слідчим СУ ГУНП у місті Києві розпочато досудове розслідування, відомості про яке внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань № 12018100100006348 від 08.06.2018 за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених частиною 3 статті 365-2, частиною 4 статті 190, частиною 4 статті 358 Кримінального кодексу України.

4. Розгляд касаційної скарги та обставини справи, встановлені судами

4.1. 08.02.2020 набрав чинності Закон України від 15.01.2020 № 460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

4.2. Судами встановлено, що позивачем у листопаді 2014 року придбано (під час проведеної Управлінням державної виконавчої служби Головного управління юстиції у м. Києві процедури електронних торгів з реалізації предмету іпотеки) нежитлову будівлю цеху шестипустотних панелей загальною площею 1 156,5 кв. м, що знаходиться у місті Києві на вулиці Будіндустрії, 7.

Попереднім власником зазначеної будівлі було Товариство з обмеженою відповідальністю "Е.В.А." (далі - ТОВ "Е.В.А."), права якого щодо цього об`єкту нерухомості виникли на підставі укладеного з ВАТ "Комбінат будіндустрії" договору купівлі-продажу від 18.12.2001.

Відповідно до наявної у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань інформації, ТОВ "Е.В.А." (ідентифікаційний код 31745002) є припиненим з 19.04.2017.

4.3. Судом першої інстанції зазначено, що, за твердженням позивача, ТОВ "Е.В.А." орендувало для обслуговування та експлуатації будівлі земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:90:108:0017 площею 0,5768 га на підставі укладеного з Київською міською радою договору оренди від 16.07.2004. Водночас, права ТОВ "Е.В.А." за договором оренди земельної ділянки від 16.07.2004 не були предметом іпотечного договору та предметом проведених торгів з примусової реалізації заставленого майна.

4.4. Судами встановлено, що позивачем придбано 1156, 5 кв. м будівлі, що є лише частиною будівлі, а не будівлею в цілому. На земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:90:108:0017 розміщено інші об`єкти нерухомості, права на які належать іншим особам.

4.5. Так, судом апеляційної інстанції встановлено, що відповідно до пункту 1.1 договору купівлі-продажу нежитлових будівель № 28/03 від 22.12.2003 (далі - договір № 28/03), продавець (ТОВ "Е.В.А.") зобов`язується передати у власність покупцеві (ПП "Салон Мармур, Граніт, Агломерат") майно - нежитлові будівлі за адресою: м. Київ, на вул. Будіндустрії, 7 (літ. 71): нежитлова будівля літ. А (загальною площею 607,4 кв. м), нежитлова будівля літ. Б (загальною площею 35,8 кв. м), а покупець зобов`язується прийняти це майно і сплатити продавцеві договірну ціну за нього. Майно належить продавцю на підставі договору купівлі-продажу № б/н від 08.01.2002 року, зареєстрованого у БТІ міста Києва 21.01.2003 за № 2548-Б.

4.6. Як установлено судом апеляційної інстанції, позивач не є стороною договору №28/03.

4.7. Крім того, як зазначено судом апеляційної інстанції, позивач також просить визнати недійсним договір від купівлі-продажу №б/н від 08.01.2002. Однак, копія цього договору до матеріалів справи не додана. Позивач також не є стороною цього договору, тому цей договір у нього відсутній. Учасник цього договору, ТОВ "Е.В.А.", є припиненим з 19.04.2017 (відповідно до наявної у ЄДРПОУ інформації щодо ТОВ "Е.В.А.", за кодом 31745002).

4.8. Спір виник у зв'язку із тим, що, на думку позивача, спірні договори купівлі-продажу нерухомого майна та державна реєстрація прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) нерухомого майна за відповідачем, може у майбутньому перешкоджати позивачу оформити договір оренди на земельну ділянку, права на яку до нього перейшли автоматично у зв'язку з придбанням нерухомості.

5. Позиція Верховного Суду

5.1. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

5.2. Предметом спору є матеріально правова вимога позивача про визнання недійсними договорів купівлі-продажу з підстав їх невідповідності вимогам чинного на момент їх укладення законодавства та порушення цими договорами прав та охоронюваних законом інтересів позивача.

5.3. Зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України , іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог є підставою недійсності відповідного правочину (частина 1 статті 203, частина 1 статті 215 Цивільного кодексу України).

Згідно з частинами 2 та 3 статті 215 Цивільного кодексу України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (статті 216, 215 Цивільного кодексу України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли в зв'язку з вчиненням особами правочину та внаслідок визнання його недійсним.

При цьому правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції Цивільний кодекс України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як "заінтересовані особи" (статті 215, 216 Цивільного кодексу України).

5.4. З огляду на зазначені положення, правила статей 15, 16 Цивільного кодексу України, статті 4 Господарського процесуального кодексу України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що може трактуватися як передумова для виникнення або обов'язковий елемент конкретного суб'єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб'єктивного права та виражається в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

5.5. Зокрема, стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина 1 статті 16 ЦК України).

При цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 23.10.2018 у справі № 903/857/17.

5.6. За змістом статей 3, 15, 16 Цивільного кодексу України правовою підставою для звернення до господарського суду є захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. За результатами розгляду такого спору має бути визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 14.08.2018 у справі № 910/23369/17, від 14.06.2019 у справі № 910/6642/18.

5.7. Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам слід виходити із його ефективності, і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (пункт 57 постанови від 05.06.2018 у справі № 338/180/17), тому суд повинен відмовляти у задоволенні позовної вимоги, яка не відповідає ефективному способу захисту права чи інтересу (див. mutatis mutandis висновки у пунктах 72-76 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц).

5.8. Вирішуючи господарський спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача права або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити.

5.9. Отже, необхідною умовою застосування судом певного способу захисту є наявність певного суб`єктивного права (інтересу) у позивача та порушення (невизнання або оспорювання) цього права (інтересу) з боку відповідача.

Тому на позивача покладений обов`язок обґрунтувати свої вимоги поданими до суду доказами, тобто довести, що його права та інтереси порушуються, оспорюються чи не визнаються, а тому потребують захисту

5.10. Таким чином, оспорювати правочин і вимагати проведення реституції може також особа (заінтересована особа), яка не була його стороною. При цьому така особа повинна в порядку статей 74-77 Господарського процесуального кодексу України довести порушення оспорюваними договорами свого права чи законного інтересу і довести, що порушене право чи законний інтерес може бути відновлене шляхом визнання договору недійсним.

5.11. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначав, що відповідно до статті 377 Цивільного кодексу України та статті 120 Земельного кодексу України у разі переходу права власності на нерухомість, орендар набуває права користування земельною ділянкою автоматично. Оскільки позивач набув нежитлову будівлю під час процедури електронних торгів з реалізації предмета іпотеки, що знаходиться у м. Києві на вул. Будіндустрії, 7, попереднім власником якої було ТОВ "Е.В.А.", то, за твердженням позивача, до нього автоматично перейшло право оренди на земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:90:108:0017.

5.12. Як установлено судами земельна ділянка площею 5 768 кв. м з кадастровим номером 8000000000:90:108:0017 перебувала у користуванні попереднього власника. Водночас, право оренди вказаної земельної ділянки не було об'єктом продажу на електронних торгах, вказана земельна ділянка значно перевищує розміри будівлі, набутої у власність позивачем (1 156,5 кв. м), крім того, на ній розміщено об'єкти нерухомості, які належать іншим особам.

5.13. Підстави та порядок переходу права на земельну ділянку при переході права власності на розташовані на ній житловий будинок, будівлю або споруду визначаються статтею 377 Цивільного кодексу України та статтею 120 Земельного кодексу України.

За частиною 1 статті 377 Цивільного кодексу України до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для її обслуговування.

Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування (частина 2 статті 377 Цивільного кодексу України).

При цьому договір, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, має містити таку істотну умову, як кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв'язку із набуттям права власності на ці об'єкти. Укладенню ж договору, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що пов'язане з переходом права на частину земельної ділянки, передує виділення цієї частини в окрему земельну ділянку (абзаци 1 та 2 частини 6 статті 120 Земельного кодексу України ).

5.14. Наведені земельно-правові та цивільно-правові норми встановлюють, що перехід майнових прав до іншої особи тягне за собою перехід до неї і земельних прав на ту частину земельної ділянки, на якій безпосередньо розташований об'єкт нерухомості, та частини земельної ділянки, яка необхідна для його обслуговування. Розмір цієї частини земельної ділянки має визначатися на основі державних будівельних норм та санітарних норм і правил.

Таким чином, особа, яка набула право власності на об'єкт нерухомості, розташований у межах земельної ділянки, якою користувався попередній власник нерухомого майна, набуває право вимагати оформлення на своє ім'я документів на користування земельною ділянкою на умовах і в обсязі, які були встановлені для попереднього землекористувача - власника об'єкта нерухомості, або частиною земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування об'єкта нерухомості розташованого на ній.

Наведена правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16.

5.15. Отже, обґрунтованими є висновки судів про те, що позивач, придбавши нерухомість на спірній земельній ділянці, не набув автоматично право користування вказаною земельною ділянкою, оскільки спір виник щодо земельної ділянки, призначеної не лише для обслуговування будівлі позивача; право користування земельною ділянкою позивач може набути у загальному порядку, звернувшись до органів Київської міської ради, оформлення якого було розпочате позивачем; на земельній ділянці, яка раніше перебувала у користуванні ТОВ "Е.В.А." розташовані об'єкти нерухомого майна, які належать різним власникам; оскільки у зв'язку з припиненням ТОВ "Е.В.А." договір оренди від 16.07.2004, укладений між ТОВ "Е.В.А." і Київською міською радою, є припиненим, то набуття права користування земельною ділянкою може здійснюватися усіма співвласниками нерухомого майна.

5.16. Таким чином, позивачем, який не є стороною спірних правочинів, не доведено порушення права позивача на укладення договору оренди земельної ділянки площею 0,5768 га, кадастровий номер 8000000000:90:108:0017, як і не доведено, що право позивача підлягає відновленню шляхом визнання договорів недійсними, оскільки позивач не є власником майна, яке є предметом спірних правочинів та не набуде такого права у разі задоволення позовних вимог.

Крім того, судами було встановлено, що при зверненні з позовом позивач, посилаючись на норми статті 48 Цивільного кодексу УРСР, згідно з вимогами статей 13, 74 Господарського процесуального кодексу України не довів наявності фактичних обставин, з якими закон пов`язує недійсність таких правочинів. Без доведення позивачем зазначених обставин у суду були відсутні підстави для задоволення відповідного позову.

5.17. Аргументи скаржника щодо відмови суду у задоволенні клопотань не можуть слугувати підставою для скасування законних по суті судових рішень, оскільки не унеможливили встановлення фактичних обставин, що мали значення для правильного вирішення справи.

5.18. Інші доводи скаржника стосуються додаткової перевірки та переоцінки доказів у справі, що не належить до повноважень суду касаційної інстанції відповідно до статті 300 Господарського процесуального кодексу України. Крім того, викладеним у касаційній скарзі аргументам скаржника уже надано оцінку судом апеляційної інстанції.

5.19. Крім того, аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд касаційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006). Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. У даній справі Верховний Суд дійшов висновку, що скаржникові було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі не спростовують обґрунтованого та правомірного висновку суду апеляційної інстанцій у вказаній справі.

6. Висновки Верховного Суду

6.1. Відповідно до статті 236 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній до 08.02.2020) судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

6.2. Частиною 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно зі статтею 300 цього Кодексу, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

6.3. За змістом пункту 1 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судове рішення суду апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

6.4. Відповідно до частини 1 статті 309 цього Кодексу суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

6.5. З урахуванням меж перегляду справи в касаційній інстанції колегія суддів вважає, що оскаржені судові рішення у справі прийнято із додержанням норм матеріального і процесуального права, тому підстав для їх скасування не вбачається.

6.6. Доводи, викладені у касаційній скарзі, про порушення і неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваних судових рішень, не отримали підтвердження, не спростовують обставин, на які послалися суди першої та апеляційної інстанцій, ґрунтуються на переоцінці доказів, зібраних у справі, що за змістом статті 300 Господарського процесуального кодексу України не належить до повноважень суду касаційної інстанції, у зв`язку з чим підстав для зміни чи скасування оскаржених судових рішень у справі № 910/7160/19 немає.

7. Розподіл судових витрат

7.1. Оскільки суд касаційної інстанції не змінює та не ухвалює нового рішення, розподіл судових витрат судом касаційної інстанції не здійснюється (частина 14 статті 129 Господарського процесуального кодексу України).

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Логістичний центр "Бровари" залишити без задоволення.

2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 03.12.2019 у справі № 910/7160/19 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Н. О. Багай

Судді В. А. Зуєв

І. С. Міщенко