Постанова

від 13.04.2020 по справі 140/2528/19

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 квітня 2020 рокуЛьвівСправа № 140/2528/19 пров. № 857/12870/19

Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:

головуючого судді Судової-Хомюк Н.М.,

суддів Ільчишин Н.В., Пліша М.А.

за участі секретаря судового засідання Хітрень О.Ю.,

позивач: не з`явився

відповідач: не з`явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу Терлецького Олександра Миколайовича , який діє від імені та в інтересах ОСОБА_2 на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 22 жовтня 2019 року у справі № 140/2528/19 за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Княгининівської сільської ради про визнання протиправним та скасування рішення,-

суддя в 1-й інстанції - Ксензюк А.Я.,

час ухвалення рішення - не зазначено,

місце ухвалення рішення - м. Луцьк,

дата складання повного тексту рішення - не зазначено,-

В С Т А Н О В И В:

19.08.2019 ОСОБА_2 (далі позивач, ОСОБА_2 ) звернувся до суду з позовом до Княгининівської сільської ради (далі відповідач) та просив визнати протиправним та скасування рішення Княгининівської сільської ради №46/5.38 від 09.08.2019 року, яким йому відмовлено в наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, що по АДРЕСА_1 , у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, в розмірі 0,1598 га, а саме ділянки яка безпосередньо розташована між земельними ділянками кадастровий №0722883700:04:001:6066 та №0722883700:04:001:6086. Також позивач просив суд зобов`язати Княгининівську сільську раду вчинити дії, а саме повторно розглянути заяву ОСОБА_2 та прийняти рішення яким надати йому дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення вказаної земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

На обґрунтування позовних вимог позивач зазначав, що 07 червня 2019 року він звернувся до Княгининівської сільської ради із заявою про надання йому як учаснику АТО дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення вказаної земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Проте, рішенням №46/5.38 від 09 серпня 2019 року Княгининівська сільська рада відмовила в наданні відповідного дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за рахунок земель сільської ради, не наданих у власність та користування у зв`язку невідповідністю місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації.

Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 22.10.2019 року відмовлено у задоволенні позову в повному обсязі.

Не погодившись з таким рішенням суду першої інстанції, Терлецький Олександр Миколайович , який діє від імені та в інтересах ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове яким позов задовольнити в повному обсязі та стягнути витрати на правову допомогу.

Доводи апеляційної скарги обґрунтовує тим, що оскаржуване рішення є незаконним та необґрунтованим, прийняте з порушенням норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Крім того, зазначає, що рішення суду першої інстанції не відповідає дійсним обставинам справи, нормам матеріального права, оскільки судом першої інстанції невірно застосовано ст.ст.19 та 20 Земельного кодексу України, та не застосовано ст.ст. 5, 6, 12 Закону України Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту ст.ст.26, 33 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні .

Княгининівською сільською радою подано відзив на апеляційну скаргу, у якому сільська рада вказує на те, що земельна ділянка по АДРЕСА_1 , в розмірі 0,1598 га, віднесена до земель резерву, які не запроектовані під житлову забудову, а детальний план території забудови земель резервного фонду не розроблявся станом на дату прийняття рішення про відмову гр. ОСОБА_2 у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою. Відповідачем також зазначено, що надання чи ненадання дозволу на розроблення проекту землеустрою віднесено до дискреційних повноважень органу місцевого самоврядування, а під дискреційними повноваженнями слід розуміти таке повноваження, яке надає певний ступінь свободи адміністративному органу при прийнятті рішення, тобто, коли у межах, що визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно(на власний розсуд) вибрати один з кількох варіантів рішення.

У відповіді на відзив представник позивача - адвокат Терлецький О.М. просив суд, з метою застосування ефективного способу захисту невизнаного права позивача, вирішити питання про зобов`язання відповідача прийняти рішення щодо надання ОСОБА_2 дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 в розмірі 0,1598 гектара.

Особи, які беруть участь у справі, в судове засідання не з`явилися, хоча були належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, а тому колегія суддів, відповідно до ч.4 ст.229 КАС України, вважає за можливе провести розгляд справи без здійснення фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Згідно з ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Заслухавши суддю - доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд при розгляді цієї справи виходить з наступних міркувань.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_2 звернувся до Княгининівської сільської ради із заявою від 07 червня 2019 про надання йому, як учаснику АТО дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 , в розмірі 0,1598 га, а саме безпосередньо розташованої між земельними ділянками кадастровий №0722883700:04:001:6066 та №0722883700:04:001:6086 (а.с.22).

За результатами розгляду вказаної заяви Княгининівською сільською радою прийнято рішення від 09 серпня 2019 року №46/5.38, яким відмовлено ОСОБА_2 в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, орієнтовною площею 0,1598 га за рахунок земель Княгининівської сільської ради, не наданих у власність та користування, у зв`язку із невідповідністю місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації (а.с.36).

Не погодившись із рішенням відповідача, ОСОБА_2 звернувся із позовом до суду.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції прийшов до висновку про невідповідність місця розташування вказаної позивачем у заяві земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації.

Зокрема, суд погодився з позицією відповідача, яка ґрунтується на тому, що місце розташування спірної земельної ділянки, яку позивач просить надати йому для містобудівних потреб, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, не відповідає Генеральному плану с. Милушин від 1981 року, так як вказана земельна ділянка розташована на землях резерву, не передбачених під житлову забудову (а.с. 36, 78-81).

Саме за таких обставин, враховуючи те, що бажана для отримання позивачем земельна ділянка, яка розташована по АДРЕСА_1 , не призначена для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, згідно висновків суду першої інстанції, відповідач прийняв правомірне рішення, відмовивши позивачу у надані дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, на підставі частини сьомої статті 118 ЗК України.

Під час розгляду справи, судом першої інстанції також було враховано те, що Княгининівська сільська рада прийняла рішення за № 34/2.44 Про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки від 20 квітня 2018 року, яким надала дозвіл Княгининівській сільській раді на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, площею 0,1598 в селі Милушин для продажу права власності на конкурентних засадах у формі аукціону. Вказаним рішенням одночасно було скасовано рішення від 16 грудня 2016 року №13/4.10.5 Про надання дозволу Княгининівській сільській раді на розроблення проекту землеустрою з метою подальшого продажу даної земельної ділянки або права оренди на неї на земельних торгах (аукціоні) , яким надано дозвіл Княгининівській сільській раді на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд для подальшого продажу даної земельної ділянки або права оренди на неї на земельних торгах за рахунок земель Княгининівської сільської ради, не наданих у власність та користування площею 0,1598 в межах села Милушин (а.с.77).

Колегія суддів не погоджується з обґрунтованістю такого висновку суду першої інстанції з наступних підстав.

За змістом статті 3 Земельного кодексу України (тут і надалі в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин, далі - ЗК України) земельні відносини в Україні регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Згідно з частиною другою статті 4 ЗК України завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель.

Пунктом б частини першої статті 12 ЗК України передбачено, що до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить: б) передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.

Відповідно до пункту б частини першої статті 81 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі, зокрема, безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності.

Згідно з положеннями статті 18 ЗК України до земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об`єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії.

Категорії земель України мають особливий правовий режим.

Статтею 19 ЗК України передбачено, що однією з категорій земель за основним цільовим призначенням є землі житлової та громадської забудови.

Відповідно до статті 38 ЗК України, до земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об`єктів загального користування.

Статтею 39 ЗК України передбачено, що використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням будівельних норм, державних стандартів і норм.

Громадянам України за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть передаватися безоплатно у власність або надаватися в оренду земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва в межах норм, визначених цим Кодексом. Понад норму безоплатної передачі громадяни можуть набувати у власність земельні ділянки для зазначених потреб за цивільно-правовими угодами (стаття 40 ЗК України).

Порядок набуття і реалізації права на землю визначений Розділом IV Земельного кодексу України.

Частиною першою статті 116 ЗК України визначено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Відповідно до частини другої статті 116 ЗК України набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Частиною першою статті 122 ЗК України визначено, що сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Частиною шостою статті 118 ЗК України встановлено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_2 звернувся до Княгининівської сільської ради із заявою від 07 червня 2019 про надання йому, як учаснику АТО дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 , в розмірі 0,1598 га, а саме безпосередньо розташованої між земельними ділянками кадастровий №0722883700:04:001:6066 та №0722883700:04:001:6086 (а.с.22). До вказаної заяви позивачем було додано копію паспорта, ідентифікаційного коду, посвідчення учасника АТО та графічні матеріали плану земельної ділянки згідно публічної кадастрової карти (а.с.23-28)

Колегія суддів вважає, що позивачем в повному обсязі виконано вимоги частини 6 статті 118 ЗК України щодо подання повного переліку документів необхідних для розгляду його клопотання.

Згідно з абзацом 1 частини сьомої статті 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Системний аналіз наведених правових норм дає підстави зробити висновок, що Земельним кодексом України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, зокрема: невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. При цьому, чинним законодавством не передбачено право суб`єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 ЗК України.

Статтею 180 ЗК України передбачено, що зонування земель здійснюється у межах населених пунктів. При зонуванні земель встановлюються вимоги щодо допустимих видів забудови та іншого використання земельних ділянок у межах окремих зон. Зонування земель здійснюється відповідно до закону.

Згідно зі статтею 24 Закону України Про регулювання містобудівної діяльності від 17 лютого 2011 року №3038-VI (далі - Закон №3038-VI) забудова земельної ділянки здійснюється у межах її цільового призначення, встановленого відповідно до законодавства.

Відповідно до статті 8 Закону №3038-VI планування територій здійснюється на державному, регіональному та місцевому рівнях відповідними органами виконавчої влади, Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування.

Планування та забудова земельних ділянок здійснюється їх власниками чи користувачами в установленому законодавством порядку.

Рішення з питань планування та забудови територій приймаються сільськими, селищними, міськими радами та їх виконавчими органами, районними, обласними радами, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями в межах визначених законом повноважень з урахуванням вимог містобудівної документації.

Частиною першою статті 16 Закону №3038-VI визначено, що планування територій на місцевому рівні здійснюється шляхом розроблення та затвердження генеральних планів населених пунктів, планів зонування територій і детальних планів території, їх оновлення та внесення змін до них.

Відповідно до частини першої статті 17 Закону №3038-VI генеральний план населеного пункту є основним видом містобудівної документації на місцевому рівні, призначеної для обґрунтування довгострокової стратегії планування та забудови території населеного пункту.

На підставі затвердженого генерального плану населеного пункту розробляється план земельно-господарського устрою, який після його затвердження стає невід`ємною частиною генерального плану.

Послідовність виконання робіт з розроблення генерального плану населеного пункту та документації із землеустрою визначається будівельними нормами, державними стандартами і правилами та завданням на розроблення (внесення змін, оновлення) містобудівної документації, яке складається і затверджується її замовником за погодженням з розробником.

У складі генерального плану населеного пункту може розроблятися план зонування території цього населеного пункту. План зонування території може розроблятися і як окрема містобудівна документація після затвердження генерального плану.

Відповідно до положень частини восьмої статті 18 строк дії генерального плану населеного пункту не обмежується.

Згідно з частинами третьою-четвертою статті 24 у разі відсутності плану зонування або детального плану території, затвердженого відповідно до вимог цього Закону, передача (надання) земельних ділянок із земель державної або комунальної власності у власність чи користування фізичним та юридичним особам для містобудівних потреб забороняється, крім випадків:

1) розташування на земельній ділянці будівлі (споруди), що перебуває у власності фізичної або юридичної особи;

2) приватизації громадянином земельної ділянки, наданої йому в користування відповідно до закону;

3) надання земельної ділянки, розташованої на території зони відчуження чи зони безумовного (обов`язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи;

4) надання земельної ділянки для розміщення лінійних об`єктів транспортної та енергетичної інфраструктури (доріг, мостів, естакад, ліній електропередачі, зв`язку);

5) буріння, влаштування та підключення нафтових і газових свердловин за межами населених пунктів;

6) будівництва, експлуатації військових та інших оборонних об`єктів.

Передача (надання) земельних ділянок із земель державної або комунальної власності у випадках, визначених цією частиною, за відсутності плану зонування або детального плану території не допускається, якщо земельна ділянка:

розташована в межах зелених зон населених пунктів, внутрішньоквартальних територій (територій міжрайонного озеленення, елементів благоустрою, спортивних майданчиків, майданчиків відпочинку та соціального обслуговування населення);

віднесена до категорії земель природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення, історико-культурного призначення, рекреаційного призначення (крім земель для дачного будівництва), лісогосподарського призначення.

Зміна цільового призначення земельної ділянки, яка не відповідає плану зонування території та/або детальному плану території забороняється.

Водночас, відповідно до даних розміщених на офіційному сайті Княгининівської сільської ради Луцького району Волинської області (http://knyahynynok-rada.gov.ua/page/proekti_detalnih_planiv-237/) та долучених до матеріалів справи копії Генерального плану забудови та копії Детального плану забудови с. Милушин заперечується твердження відповідача про невідповідність місця розташування вказаної позивачем у заяві земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації.

Співставивши відповідні дані з відомостями із Публічної кадастрової карти України, колегія суду дійшла висновку про невідповідність висновків щодо невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку, викладених у рішенні суду першої інстанції обставинам справи.

Колегія суддів звертає увагу на те, що позивач, звернувшись з відповідною заявою до відповідача, вказував місце розташування бажаної земельної ділянки (об`єкта) безпосередньо між земельними ділянками кадастровий №0722883700:04:001:6066 та №0722883700:04:001:6086 із цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка).

Вказана земельна ділянка знаходиться між ділянками із відповідним цільовим призначенням та знаходиться в зоні існуючої житлової забудови с.Милушин, що в повній мірі підтверджується даними Публічної кадастрової карти України та копією Генерального плану забудови та копією Детального плану забудови с. Милушин.

Колегія суддів критично ставиться до твердження відповідача, що Генеральний план є застарілим та потребує оновлення.

Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що позивач є учасником бойових дій, що підтверджено відповідним посвідченням наявним в матеріалах справи.

Відповідно до п. 19 ст. 6 Закону України Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту учасниками бойових дій серед інших осіб визнаються військовослужбовці (резервісти, військовозобов`язані) та працівники Збройних Сил України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Державної прикордонної служби України, особи рядового, начальницького складу, військовослужбовці, працівники Міністерства внутрішніх справ України, Управління державної охорони України, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України і брали безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах антитерористичної операції, а також працівники підприємств, установ, організацій, які залучалися та брали безпосередню участь в антитерористичній операції в районах її проведення у порядку, встановленому законодавством.

Отже, позивач наділений правом на першочергове відведення земельних ділянок для індивідуального житлового будівництва.

Окрім того, у постанові від 05.03.2019 року по справі №2040/6320/18 Верховний Суд дійшов до правового висновку, що передача (надання) земельної ділянки у власність відповідно до статті 118 Земельного кодексу України є завершальним етапом визначеної процедури безоплатної приватизації земельних ділянок. При цьому, отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у користування.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 13 грудня 2016 року в справі № 815/5987/14 та постанові Верховного Суду від 27 лютого 2018 року в справі № 545/808/17.

Також, колегія суддів вважає за доцільне надати належну правову оцінку тому факту, що відповідач 20.04.2018 року рішенням №34/2.44 надав собі дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства для продажу на конкурентних засадах у формі аукціону. Даним рішенням відповідач також скасував своє попереднє рішення від 16.12.2016 № 13/4.10.5.

Слід звернути увагу також на те, що Верховний суд у ряді постанов висловлює позицію, у якій орган державної влади чи місцевого самоврядування має правові підстави для надання особі дозволу на розроблення документації із землеустрою на земельну ділянку, яка вже сформована за заявою іншої особи, що звернулася раніше, оскільки отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у користування. Зокрема, така позиція викладена у постановах від 27 березня 2018 року у справі № 463/3375/15-а (адміністративне провадження № К/9901/15205/18); від 19 червня 2018 року у справі № 750/8511/17 (адміністративне провадження №К /9901/49700/18); від 05 березня 2019 року у справі № 360/2334/17 (адміністративне провадження № К/9901/69327/18). Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 380/624/16-ц (провадження № 14-301цс18).

Із вказаного вбачається, що надання двох дозволів на розробку документації із землеустрою на земельну ділянку не означає позитивного рішення про надання її у користування чи у власність, чи визначення її цільового призначення, так як подальшим етапом такої процедури є затвердження технічної документації, після чого - передання на підставі рішення органу місцевого самоврядування ділянки у власність чи користування та державна реєстрація такого права.

Отже, суперечливість дій відповідача в частині прийняття та скасування власних рішень від 16.12.2016 № 13/4.10.5 (на розробку технічної документації для забудови для продажу на аукціоні), прийняття рішення від 20.04.2018 року №34/2.44 (на розробку технічної документації для ведення особистого селянського господарства для продажу на аукціоні) їх подальша процесуальна не реалізація, на думку колегії суддів, свідчить про створення відповідачем штучних перепон для позивача в реалізації його конституційного права.

Згідно ч.3 ст. 20 ЗК України проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу.

Згідно ч.8 ст. 118 ЗК України проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки в порядку безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами, погоджується в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу.

У відповідності до ч.1 ст. 186-1 ЗК України проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок усіх категорій та форм власності (крім земельних ділянок зони відчуження та зони безумовного (обов`язкового) відселення території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи) підлягає обов`язковому погодженню з територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.

Як слідує із ст. 126 ЗК України право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень .

Таким чином, надання відповідачем собі дозволів на розробку технічної документації із різним цільовим призначенням не свідчить про зміну такого цільового призначення земельної ділянки, адже тільки затверджений проект технічної документації та державна реєстрація права на земельну ділянку встановлює відповідний правовий режим користування - цільове призначення земельної ділянки.

Вказаним спростовуються твердження відповідача, що землі із цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства, не можуть бути використані для містобудівних потреб, адже таке цільове призначення, ще не затверджене відповідачем та не зареєстроване у встановленому законом порядку, а тому позивач має право на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

Що стосується твердження відповідача про те, що 14.07.2017 року рішенням Княгининівської сільської ради №21/4.7.2. зарезервовано ряд земельних ділянок для учасників АТО на масиві житлової забудови Брище , слід зазначити наступне.

Як встановлено судом та підтверджено матеріалами справи, позивач вперше із заявою звернувся до відповідача 04.08.2016 року і за результатами розгляду такого звернення 16.09.2016 року рішенням сільської ради №13/4.10.1 йому було незаконно відмовлено, про що свідчить постанова Луцького міськрайонного суду Волинської області від 21.12.2016 року у справі №161/12336/16-а. У 2017 році позивач також звертався до відповідача, проте йому ж таки знову було відмовлено, що встановлюється із постанові Луцького міськрайонного суду Волинської області 27.04.2017 року у справі 161/3814/17.

В кожному випадку із всіх звернень позивача, предметом звернення був один і той же предмет щодо однієї і тієї ж земельної ділянки. Таким чином, позивач діяв системно, цілеспрямовано, не змінюючи своїх намірів та вибору.

Поряд з тим, як слідує із матеріалів справи, відповідач в період з 04.08.2016 по 14.07.2017 не приймав рішень щодо резервування земельних ділянок для учасників АТО, а в подальшому 20.04.2018 почав вживати активних дій щодо створення штучних передумов для позивача щодо унеможливлення реалізації останнім свого права.

Слід звернути також увагу на те, що Верховний Суд у постанові від 16.01.2019 року у справі №918/655/17, зокрема зазначив, що на момент, коли відповідач вперше рішенням відмовив у клопотанні позивача, ця земельна ділянка не була включена до переліку земельних ділянок для подальшого продажу на земельних торгах, результатом чого стало скасування незаконного та необґрунтованого рішення відповідача та встановлення відповідного зобов`язання щодо надання дозволу на розробку проекту землеустрою.

Згідно ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є, зокрема, справедливе вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав.

В силу ч.6 ст.13 ЗУ Про судоустрій та статус суддів висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

З огляду на таке, з позиції застосування принципу справедливого вирішення судом спору, колегія суддів не може залишити поза увагою висновок ВС у постанові від 16.01.2019 року у справі №918/655/17 та враховує його при постановленні свого рішення, а тому не бере до уваги твердження відповідача про наявність зарезервованих земельних ділянок для учасників АТО, так як позивач виявив своє незмінне бажання значно раніше - за рік до факту затвердження відповідачем відповідного переліку земельних ділянок, а тому колегія суддів розглядає даний спір із врахуванням всіх обставин справи з моменту виникнення першого факту порушення прав позивача.

Згідно ч.3 ст.242 КАС України обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Зважаючи на вказану процесуальну норму, колегія суддів приходить до висновку, що в судовому засіданні було всебічно досліджено всі матеріали справи, надано належну правову та фактичну оцінку обставинам справи та аргументам учасників справи.

Колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги щодо місця розташування земельної ділянки, її відповідності згідно генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, зокрема детальних планів забудови є обґрунтованими.

Судом надано належну правову та фактичну оцінку неодноразовим зверненням позивача до відповідача, неефективний судовий захист в попередніх судових справах, а також його першочергове право на отримання земельної ділянки у власність, як учасника АТО.

Що стосується покликань відповідача на дискреційність наданих йому повноважень щодо надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке.

Частиною четвертою статті 245 КАС України визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

За приписами вказаної правової норми слідує, що у разі, якщо суб`єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому суб`єктом звернення дотримано усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов`язати суб`єкта владних повноважень прийняти певне рішення.

Якщо ж таким суб`єктом на момент прийняття рішення не перевірено дотримання суб`єктом звернення усіх визначених законом умов або при прийнятті такого рішення суб`єкт дійсно має дискреційні повноваження, то суд повинен зобов`язати суб`єкта владних повноважень до прийняття рішення з урахуванням оцінки суду.

Отже, критеріями, які впливають на обрання судом способу захисту прав особи в межах вимог про зобов`язання суб`єкта владних повноважень вчинити певні дії, є встановлення судом додержання суб`єктом звернення усіх передбачених законом умов для отримання позитивного результату та наявність у суб`єкта владних повноважень права діяти при прийнятті рішення на власний розсуд.

Такий підхід, встановлений процесуальним законодавством, є прийнятним не тільки при розгляді вимог про протиправну бездіяльність суб`єкта владних повноважень, але і у випадку розгляду вимог про зобов`язання вчинити дії після скасування його адміністративного акту.

Тобто, адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб`єктами, і вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення з урахуванням обставин конкретної справи. Перебирання непритаманних суду повноважень державного органу не відбувається за відсутності обставин для застосування дискреції.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 16 травня 2019 року у справі №826/17220/17.

Поняття дискреційних повноважень наведене, зокрема, у Рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, відповідно до яких під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Дискреційні повноваження в більш вузькому розумінні - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними).

Тобто, дискреційними є право суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом такого права є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова може . При цьому дискреційні повноваження, в тому числі органів місцевого самоврядування, завжди мають межі, встановлені законом.

Аналогічна позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі №208/8402/14-а, від 29 березня 2018 року у справі №816/303/16, від 06 березня 2019 року у справі №200/11311/18-а, від 16 травня 2019 року у справі №818/600/17 та від 21 листопада 2019 року у справі №344/8720/16-а.

Таким чином, вирішуючи питання про правомірність рішення Княгининівської сільської ради про відмову у наданні позивачу дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, що по АДРЕСА_1 , у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, в розмірі 0,1598 га, а саме ділянки яка безпосередньо розташована між земельними ділянками кадастровий №0722883700:04:001:6066 та №0722883700:04:001:6086, необхідно виходити з меж повноважень органів місцевого самоврядування в сфері розпорядження землями комунальної власності, визначених законом.

Натомість, у цій справі, відповідач помилково вважає свої повноваження дискреційними. Відповідач не наділений повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти не за законом, а на власний розсуд.

Суд наголошує, що відповідно до статті 2 КАС України метою адміністративного судочинства є ефективний захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Ця мета перекликається зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Відповідно до неї кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Європейський суд з прав людини у своїх численних рішеннях сформував сталу практику оцінки ефективності засобу юридичного захисту. Засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути ефективним як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося. Навіть якщо якийсь окремий засіб юридичного захисту сам по собі не задовольняє вимоги статті 13, задоволення її вимог може забезпечуватися за допомогою сукупності засобів юридичного захисту, передбачених національним законодавством (рішення у справі Юрій Миколайович Іванов проти України , №40450/04, пункт 64).

Засіб юридичного захисту має бути ефективним в теорії права та на практиці, зокрема, в тому сенсі, що можливість його використання не може бути невиправдано ускладнена діями або бездіяльністю органів влади держави-відповідача (рішення у справі Аксой проти Туреччини (Aksoy v. Turkey), №21987/93, пункт 95).

Відповідно до частини першої статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. При цьому за своєю суттю правосуддя визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп/2003).

Верховний Суд у своїй практиці неодноразово посилався на те, що ефективний засіб правового захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату. Винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації - не відповідає положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі №705/552/15-а, постанови Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі №826/14016/16, від 11 лютого 2019 року у справі №2а-204/12).

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Статтею 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини передбачено, що суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Відповідно до пунктів 21, 24 рішення у справі Федоренко проти України (заява №25921/02) Європейський суд з прав людини, здійснюючи прецедентне тлумачення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції сформулював правову позицію про те, що право власності може бути існуючим майном або виправданими очікуваннями щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи законними сподіваннями отримання права власності. Аналогічна правова позиція сформульована Європейським судом з прав людини у пункті 32 рішення по справі Стреч проти Сполучного Королівства ( Stretch v. the United Kingdom , заява №44277/98).

Слід зазначити, що у практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Протоколу першого ЄКПЛ, а саме: (1) чи є втручання законним; (2) чи переслідує воно суспільний інтерес ; (3) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Протоколу першого, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Справа Щокін проти України (заяви №23759/03 та №37943/06) - будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки на умовах, передбачених законом , а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення законів ; питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (пункт 50); говорячи про закон , стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції (див. рішення у справі Шпачек s.r.о. проти Чеської Республіки, заява № 26449/95, пункт 54).

У справі Трегубенко проти України (заява №61333/00, пункт 53) Суд вказав, що позбавлення майна може бути виправданим лише у випадку, якщо буде показаний, зокрема інтерес суспільства та умови, передбачені законом . Більше того, будь-яке втручання у право власності обов`язково повинне відповідати принципу пропорційності. Як неодноразово зазначав суд, справедливий баланс має бути дотриманий між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основних прав людини. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа, про яку йдеться, несе індивідуальний і надмірний тягар .

Так, одним із суттєвих елементів принципу верховенства права є принцип юридичної визначеності. Цей принцип має різні прояви. Зокрема, він є одним з визначальних принципів доброго врядування і належної адміністрації (встановлення процедури і її дотримання), частково співпадає з принципом законності (чіткість і передбачуваність закону, вимоги до якості закону).

Європейський суд з прав людини у рішенні по справі Рисовський проти України (№ 29979/04) визнав низку порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції у справі, пов`язаній із земельними правовідносинами; в ній також викладено окремі стандарти діяльності суб`єктів владних повноважень, зокрема, розкрито елементи змісту принципу належного урядування .

Принцип належного урядування , зокрема, передбачає, що державні органи повинні діяти в належний і якомога послідовний спосіб. При цьому, на них покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливості уникати виконання своїх обов`язків.

Крім того, в рішеннях Європейського суду з прав людини склалася практика, яка підтверджує, що дискреційні повноваження не повинні використовуватися свавільно, а суд повинен контролювати рішення, прийняті на підставі реалізації дискреційних повноважень, максимально ефективно (див. рішення у справі Hasan and Chaush v. Bulgaria №. 30985/96).

Колегія суддів приходить до висновку, що відповідач в межах даної справи протиправно надав позивачу формальну відмову у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, а тому, обираючи ефективний спосіб захисту порушеного права позивача слід зобов`язати відповідача надати відповідний дозвіл.

Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення. Вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі №21-1465а15.

Суд також враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Враховуючи вищенаведене, колегія суддів вважає, що порушеному праву позивача кореспондує обов`язок відповідача прийняти законне рішення, єдиним правильним, за даних обставин, способом захисту порушеного права позивача, буде зобов`язання відповідача розглянути заяву та надати ОСОБА_2 дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 в розмірі 0,1598 гектара.

Щодо стягнення витрат на правову допомогу, слід зазначити, що відповідно до відповідно до частин першої та сьомої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Згідно із частиною першою статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Відповідно до пункту першого частини третьої статті 132 КАС України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до статті 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Частиною 7 статті 139 КАС України передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Відповідно до статтей 1, 30 Закону України Про адвокатську діяльність договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.

При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт ( наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із складністю справи та виконаних адвокатом робіт ( наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт ( надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).

До позовної заяви та апеляційної скарги апелянтом додано опис наданих послуг щодо позовної заяви та апеляційної скарги, наявні клопотання адвоката, відповіді на відзив, адвокатські запити, формування правової позиції, аналізу значного об`єму інформації та судових справ, із визначенням тривалості надання та вартості послуг.

Згідно позиції КАС ВС у додатковій постанові від 05 вересня 2019 року у справі №826/841/17 суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат (у даному випадку, за наявності заперечень учасника справи), що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.

У матеріалах справи наявний договір про надання правової допомоги №009 від 03.06.2019 із додатковою угодою №1, якою сторонами визначено вартість послуг, наявні копії квитанцій про оплату послуг адвоката в суді першої інстанції від 15.08.2019 № 78 на суму 5500 грн. (а.с. 16) та апеляційної інстанції від 01.11.2019 року № ПН1918623 на суму 5500 грн. (а.с. 139), наявні ордери на правову допомогу, свідоцтво про право на здійснення адвокатської діяльності. Таким чином, витрати на правову допомогу підтверджені повним переліком документів визначених ст.134 КАСУ.

Зазначені положення кореспондуються з європейськими стандартами, зокрема п.14 Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам стосовно шляхів полегшення доступу до правосуддя №R (81) 7, в якому передбачено, що, за винятком особливих обставин, сторона, що виграла справу, повинна в принципі отримувати від сторони, що програла, відшкодування зборів і витрат, включаючи гонорари адвокатів, які вона обґрунтовано понесла у зв`язку з розглядом.

Дослідивши матеріали справи та враховуючи відсутність обґрунтованих заперечень відповідача щодо неспівмірності витрат на правову допомогу, колегія суддів дійшла до висновку, що витрати на правову допомогу підлягають стягненню із бюджетних асигнувань Княгининівської сільської ради в користь позивача.

Таким чином, враховуючи наведене вище, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи та зробив висновки, які не відповідають фактичним обставинам справи, а тому, відповідно до ст.317 КАС України, оскаржене рішення суду слід скасувати та прийняти нову постанову, якою позовні вимоги .

Керуючись ч.4 ст. 229, ч. 3 ст. 243 ст. ст. 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення Волинського окружного адміністративного суду від 22.10.2019 року у справі №140/2528/19 скасувати та прийняти постанову, якою позовні вимоги задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати рішення Княгининівської сільської ради від 09.08.2019 року за №46/5.38 щодо відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 розмірі 0,1598 га.

Зобов`язати Княгининівську сільську раду повторно розглянути заяву та прийняти рішення про надання ОСОБА_2 дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 в розмірі 0,1598 гектара.

Стягнути з бюджетних асигнувань Княгининівської сільської ради (ЄДРПОУ 04332294, вул. Соборна 77, с. Княгининок, Луцький район, Волинська область, 45630) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_3 ) судові витрати в розмірі 10 100 (десять тисяч сто) грн. 00 коп., як витрати на правову допомогу адвоката.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня її прийняття (проголошення), а у разі якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення - протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя Н. М. Судова-Хомюк судді Н. В. Ільчишин М. А. Пліш Узв`язку із перебуванням головуючої судді у відпустці повне судове рішення складено 04 травня 2020 року.