Постанова

від 09.06.2020 по справі 640/25231/19

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/25231/19 Суддя (судді) першої інстанції: Добрянська Я.І.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 червня 2020 року м. Київ

Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого - судді Земляної Г. В.

суддів Мєзєнцева Є. І., Файдюка В. В.

розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Джайт

на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 лютого 2020 року про відмову в забезпеченні позову

у справі №640/25231/19

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Джайт

до відповідача Головного управління Держпраці у Дніпропетровській області

про визнання протиправною та скасування постанови про накладення штрафу від 12.11.2019р. № ДН2844/1859/АВ/ТД-ФС/566,

В С Т А Н О В И Л А :

У грудні 2019 року до Окружного адміністративного суду міста Києва звернулося Товариство з обмеженою відповідальністю Джайт (надалі - позивач) з позовом до Головного управління Держпраці у Дніпропетровській області (надалі - відповідач), у якому просило: визнання протиправною та скасування постанови про накладення штрафу від 12.11.2019р. № ДН2844/1859/АВ/ТД-ФС/566.

До суду першої інстанції 20.02.2020 року позивач подав заяву про забезпечення позову, в якій просить забезпечити позов шляхом:

- зупинення дії постанови Головного управління Держпраці у Дніпропетровській області про накладення штрафу від 12.11.2019р. № ДН2844/1859/АВ/ТД-ФС/566 до набрання законної сили рішенням у справі.

В обґрунтування заяви позивач фактично посилається на очевидну протиправність оскаржуваної постанови та на ту обставину, що 20.02.2020р на підставі оскаржуваної постанови Печерським районним відділом державної виконавчої служби у м. Києві відкрито виконавче провадження № 61326227, таким чином невжиття зазначених заходів забезпечення позову призведе до втрати позивачем можливості ведення господарської діяльності, унеможливить виконання рішення суду у разі задоволення позовних вимог, підприємство буде вимушене вживати додаткових заходів та витрат для відновлення своїх прав.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 лютого 2020 року в задоволенні заяви Товариству з обмеженою відповідальністю Джайт про забезпечення адміністративного позову відмовлено повністю.

Приймаючи ухвалу про відмову в забезпеченні позову суд першої інстанції дійшов висновку про відсутні підстави для застосування заходів забезпечення позову відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 150 КАС України, оскільки до розгляду справи по суті неможливо зробити висновок про протиправність оскаржуваною постанови суб`єкта владних повноважень, а вирішення вказаного питання на стадії здійснення підготовки справи до судового розгляду фактично є свідченням розгляду справи по суті, що не відповідає меті застосування правового інституту забезпечення позову. Разом з тим по п. 1, п. 2 ст. 150 КАС України суд зазначив про відсутність доказів на доведеність обставин, які б вказували на істотне ускладнення чи унеможливості виконання рішення суду.

Позивач (надалі - апелянт), не погодившись з ухвалою суду першої інстанції, якою відмовлено в задоволені клопотання про застосування заходів забезпечення позову, подав апеляційну скаргу, в якій зазначає, що судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права.

В обґрунтування апеляційної скарги апелянт зазначає, що оскаржувана постанова є самостійним виконавчим документом та може бути пред`явлена до виконання органом державної виконавчої служби в будь-який час в порядку встановленому Законом України Про виконавче провадження .

На адресу суду апеляційної інстанції від відповідача 04 червня 2020 року надійшло клопотання про розгляд справи в режимі відеоконференції.

Розглянувши зазначене клопотання колегія суддів вважає, що воно не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Положеннями статті 195 КАС України визначений порядок участі у судовому засіданні в режимі відеоконференції.

Згідно з частинами першою та другою ст. 195 КАС України, що учасники справи мають право брати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду за умови наявності у суді відповідної технічної можливості, про яку суд зазначає в ухвалі про відкриття провадження у справі, крім випадків, коли явка цього учасника справи в судове засідання визнана судом обов`язковою.

Учасник справи подає заяву про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду не пізніше ніж за п`ять днів до судового засідання. Копія заяви в той самий строк надсилається іншим учасникам справи.

Колегія суддів звертає увагу на положення частини 5 статті 195 КАС України, якими передбачено, що суд може постановити ухвалу про участь учасника справи у судовому засіданні в режимі відеоконференції в приміщенні суду, визначеному судом.

Відтак, прийняття рішення щодо проведення судового засідання в режимі відеоконференції є правом суду. Вказана норма не передбачає обов`язку проведення судового засідання в режимі відеоконференції у разі наявності про це клопотання сторони.

В контексті положень Кодексу адміністративного судочинства України, зазначений процесуальний спосіб участі сторони в судовому засіданні в режимі відеоконференції має винятковий характер, у зв`язку з чим повинні існувати об`єктивні причини, які ускладнюють або роблять неможливим особисту участь сторони в судовому засіданні.

З урахуванням викладеного, заявником не наведено поважних причин, які фактично ускладнюють або роблять неможливою його участь у судовому засіданні суду апеляційної інстанції, а також не надано належних доказів на підтвердження заявленого клопотання.

Позивач та відповідач у судове засідання не з`явилися, про дату, час та місце апеляційного розгляду справи були належним чином повідомлені, про причини неявки суду не повідомили.

За таких обставин колегія суддів, керуючись п. 2 ч. 1 ст. 311 КАС України, вирішила розглядати справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Частиною 4 статті 229 КАС України встановлено, що у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає не підлягає задоволенню, а рішення суду слід залишити без змін, з наступних підстав.

Відповідно до частини 1, 2 та 4 статті 150 КАС України, суд за заявою учасника справи або з власної ініціативи має право вжити визначені цією статтею заходи забезпечення позову.

Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо: 1) невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; або 2) очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю.

Подання позову, а також відкриття провадження в адміністративній справі не зупиняють дію оскаржуваного рішення суб`єкта владних повноважень, якщо суд не застосував відповідні заходи забезпечення позову.

З огляду на частини 1, 2 та 4 статті 151 КАС України, позов може бути забезпечено:1) зупиненням дії індивідуального акта або нормативно-правового акта; 2) забороною відповідачу вчиняти певні дії; 3) встановленням обов`язку відповідача вчинити певні дії; 4) забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору; 5) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку.

Згідно з частинами першою, четвертою, п`ятою та шостою статті 154 Кодексу адміністративного судочинства України заява про забезпечення позову розглядається судом, у провадженні якого перебуває справа або до якого має бути поданий позов, не пізніше двох днів з дня її надходження, без повідомлення учасників справи. Залежно від обставин справи суд може забезпечити позов повністю або частково. Про забезпечення позову або про відмову у забезпеченні позову суд постановляє ухвалу. В ухвалі про забезпечення позову суд зазначає вид забезпечення позову та підстави його обрання.

Отже, якщо існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам та інтересам позивача, або захист цих прав та інтересів стане неможливим чи для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль та витрат, а також якщо очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, суд може постановити ухвалу про вжиття заходів забезпечення адміністративного позову шляхом, зокрема, зупиненням дії індивідуального акта або нормативно-правового акта.

За своєю суттю інститут забезпечення позову в адміністративному судочинстві є інститутом попереднього судового захисту. Метою його запровадження є гарантування виконання рішення суду у випадку задоволення позову за існування очевидної небезпеки заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення у справі.

Доведення наявності зазначених підстав або принаймні однієї з них, з точки зору процесуального закону, є необхідною передумовою для вжиття судом заходів до забезпечення позову у разі їх вжиття за заявою позивача.

Із наведеного випливає, що вирішуючи питання про вжиття заходів забезпечення позову суд має пересвідчитись, що надані докази та доводи позивача переконливо свідчать про наявність підстав для забезпечення позову.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику суду як джерело права.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Колегія суддів зазначає, що забезпечення адміністративного позову - це вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, до вирішення адміністративної справи визначених законом заходів щодо створення можливості реального виконання у майбутньому постанови суду, якщо її буде прийнято на користь позивача.

Співмірність передбачає співвідношення негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.

Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист яких просить заявник, з майновими наслідками заборони відповідачеві вчиняти певні дії.

Отже, при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.

Аналогічна правова позиція міститься у постановах Верховного Суду від 25 квітня та 30 вересня 2019 року по справах №826/10936/18, №420/5553/18 відповідно.

При цьому, в ухвалі про забезпечення позову суд повинен навести мотиви, з яких він дійшов висновку про існування очевидної небезпеки заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення у справі, а також вказати, в чому будуть полягати дії, направлені на відновлення прав позивача, оцінити складність вчинення цих дій, встановити, що витрати, пов`язані з відновленням прав будуть значними.

Дослідивши заяву позивача про забезпечення позову, колегією суддів встановлено, що останній зазначає, що оскаржувана постанова є виконавчим документом та може бути пред`явлена до виконавчої служби.

Колегією суддів встановлено, що в заяві про забезпечення адміністративного позову не наведено конкретних обґрунтувань порушення прав позивача із обов`язковим підтвердженням цього відповідними доказами, а також посилання на явну протиправність дій відповідача, яка може бути встановлена лише під час розгляду справи по суті, що є безумовною підставою для відмови у застосуванні попереднього судового захисту у вигляді забезпечення позову.

Відповідно до частин 1, 2 статті 12 Закону України Про виконавче провадження виконавчі документи можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох років, крім посвідчень комісій по трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган, які можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох місяців.

Строки, зазначені в частині першій цієї статті, встановлюються для виконання рішення з наступного дня після набрання ним законної сили чи закінчення строку, встановленого в разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а якщо рішення підлягає негайному виконанню - з наступного дня після його прийняття.

Пунктом 9 Порядку накладення штрафів за порушення законодавства про працю та зайнятість населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2013 року №509 (надалі - Порядок №509) визначено, що штраф сплачується протягом одного місяця з дня прийняття постанови про його накладення, про що суб`єкт господарювання або роботодавець повідомляють уповноваженій посадовій особі, яка склала постанову про накладення штрафу.

Згідно пункту 10 Порядку №509 постанова про накладення штрафу може бути оскаржена у судовому порядку.

При цьому, за правилами абз. 4 пункту 11 Порядку №509 не сплачені у добровільному порядку штрафи стягуються органами державної виконавчої служби (щодо штрафів, передбачених частиною другою статті 265 Кодексу законів про працю України).

Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що виключно у випадку несплати у добровільному порядку штрафу, накладеному постановою органу Держпраці України, останній вправі звернутися до органів державної виконавчої служби з метою примусового її виконання. Однак, наведені положення Порядку №509 дають підстави стверджувати, що судове оскарження постанови про накладення штрафу не може тягнути за собою безумовний висновок, що строк сплати штрафу у добровільному порядку сплинув.

Водночас, колегія суддів вважає за необхідне підкреслити, що за правилами ч. 3 ст. 56 Закону України Про виконавче провадження арешт на майно (кошти) боржника накладається у розмірі суми стягнення з урахуванням виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів та основної винагороди приватного виконавця на все майно боржника або на окремі речі.

Зазначеним приписам Закону кореспондують абз. 1 пункту 8 розд. VIII Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 року №512/5.

Так, згаданими правовими нормами передбачено, що на кошти та інші цінності боржника, що перебувають на рахунках та на зберіганні у банках чи інших фінансових установах, на рахунках у цінних паперах у депозитарних установах, накладається арешт, про що виноситься постанова виконавця. У постанові зазначається сума коштів, яка підлягає арешту, з урахуванням вимог за виконавчим документом, стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження, основної винагороди приватного виконавця та вказуються реквізити рахунку, на якому знаходяться кошти, що підлягають арешту, або зазначається, що арешт поширюється на кошти на всіх рахунках боржника, у тому числі тих, що будуть відкриті після винесення постанови про арешт коштів.

Отже, державний виконавець, здійснюючи примусове виконання відповідного виконавчого документа, уповноважений накладати арешт на кошти та/або майно боржника лише у межах суми стягнення. Інша ж частина коштів та інших матеріальних активів залишається у вільному розпорядженні боржника, який за їх рахунок може безперешкодно провадити свою господарську діяльність, забезпечувати виконання своїх договірних та інших зобов`язань, виплачувати заробітну плату тощо.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 20.08.2019 року по справі №200/3887/19-а.

У контексті наведеного твердження апелянта про те, що внаслідок звернення оскаржуваної постанови до примусового виконання відбудеться арешт усіх коштів та/або майна товариства, як боржника у виконавчому провадженні, не узгоджується з положеннями норм матеріального права.

Крім того, судом апеляційної інстанції враховується, що позивачем до заяви про забезпечення позову не було додано жодних документів, які б містили відомості щодо його поточних фінансових показників, обсягу оборотних коштів (активів), розміру грошових коштів, розміщених, в тому числі на банківських рахунках, інформацію про наявність або відсутність інших активів тощо. Тобто, матеріали доданих до заяви про забезпечення позову документів не містять доказів неможливості підприємства, з урахуванням розміру накладеного штрафу, продовжувати нормально функціонувати та здійснювати господарську діяльність.

У вже згаданій вище постанові Верховний Суд підкреслив, що питання, пов`язані зі сплатою товариством штрафу на підставі спірної постанови, не входять до предмету доказування у даній справі, який безпосередньо пов`язаний з перевіркою дотримання Відповідачем, під час їх прийняття, вимог законодавства. У свою чергу відповідні обставини не створюють передумов для висновку, що невжиття заходів забезпечення даного позову може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, як учасника публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

Крім того, наслідки від незабезпечення даного позову жодним чином не вплинуть на можливість ефективного захисту або поновлення Позивачем порушених чи оспорюваних прав або інтересів, оскільки, навіть після звернення оскаржуваної постанови до примусового виконання і відкриття виконавчого провадження, заявник не позбавлений можливості порушувати питання про відстрочення або розстрочення її виконання в порядку, передбаченому ст. 33 Закону України Про виконавче провадження , а в разі задоволення позову звертатись за поверненням сплачених ним (стягнутих) коштів з Державного бюджету України згідно законодавства, зокрема, відповідно до Порядку повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 03.09.2013 року №787.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції обґрунтовано звернув увагу позивача про відсутність жодних доказів на підтвердження існування очевидної небезпеки заподіяння шкоди правам та інтересам заявника до ухвалення рішення у даній справі.

Крім того, на думку колегії суддів, викладені обставини позивачем свідчать про відсутність належного обґрунтування того, що захист прав та інтересів останнього стане неможливим без вжиття заходів забезпечення позову або для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль та витрат.

Як було зазначено вище, відповідно до частини 2 статті 151 КАС України заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Суд також повинен враховувати співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, із наслідками вжиття заходів забезпечення позову для заінтересованих осіб.

Отже, передумовою вжиття заходів забезпечення позову є необхідність встановлення судом їх співмірності із заявленими позовними вимогами, а також врахування наслідків вжиття заходів забезпечення позову для заінтересованих осіб.

У межах визначеної нормативної регламентації спірних правовідносин суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що зупинення стягнення на підставі постанови ГУ Держпраці у Київській області за відсутності об`єктивних та достатніх підстав вважати, що такі дії обов`язково будуть здійснені протягом розгляду даної справи, зумовить виникнення невиправданого судового втручання у діяльність суб`єкта владних повноважень, що, у свою чергу, йде у розріз з метою інституту забезпечення позову.

Згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Крім того, колегія суддів звертає увагу, що заява про забезпечення позову та апеляційна скарга за своїм змістом є ідентичними, а отже, доводи, викладені заявником в апеляційній скарзі були предметом дослідження суду першої інстанції і не знайшли свого належного підтвердження під час розгляду апеляційної скарги.

З урахуванням вищенаведеного, колегія суддів вважає правомірним висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для забезпечення позову.

Положеннями статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Таким чином, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а викладені в апеляційній скарзі доводи позицію суду першої інстанції не спростовують.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Приписи ст. 316 КАС України визначають, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 235, 242-244, 250, 254, 308, 311, 312, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Джайт - залишити без задоволення.

Ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 лютого 2020року про відмову в забезпеченні позову - без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її підписання та подальшому оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя: Г. В. Земляна

Судді: Є. І. Мєзєнцев

В. В. Файдюк