Ухвала

від 03.06.2020 по справі 922/2161/19

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

03 червня 2020 року

м. Київ

Справа № 922/2161/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Берднік І. С. - головуючого, Міщенка І. С., Сухового В. Г.,

за участю секретаря судового засідання - Корнієнко О. В.,

за участю представників:

Офісу Генерального прокурора - Кравчук О. А.,

Харківської міської ради - Ворожбянова А. М.,

Товариства з обмеженою відповідальністю Компанія Велкор - не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Заступника прокурора Харківської області

на постанову Східного апеляційного господарського суду від 11.03.2020

(у складі колегії суддів: Пушай В. І. (головуючий), Барбашова С. В.,

Пелипенко Н. М.)

та рішення Господарського суду Харківської області від 03.12.2019

(суддя Кухар Н. М.)

у справі № 922/2161/19

за позовом Керівника Харківської місцевої прокуратури № 1 в інтересах держави в особі Харківської міської ради

до Товариства з обмеженою відповідальністю Компанія Велкор

про стягнення 1 012 734,25 грн,

ВСТАНОВИВ:

У липні 2019 року Керівник Харківської місцевої прокуратури № 1 (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Харківської міської ради (далі - позивач, Рада) звернувся до Господарського суду Харківської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю Компанія Велкор (далі - відповідач, ТОВ Компанія Велкор ) про стягнення з відповідача на користь Ради 1 012 734,25 грн безпідставно збережених коштів орендної плати.

В обґрунтування позовних вимог прокурор зазначив, що ТОВ Компанія Велкор , набувши право власності на об`єкт нерухомості, розташований на земельній ділянці комунальної власності, яка знаходиться за адресою: м. Харків, вул. Новгородська, 11, площа якої згідно акта обстеження земельної ділянки від 23.05.2019 становить 0,0871 га (далі - спірна земельна ділянка), належним чином не оформило та не зареєструвало речові права на цю земельну ділянку, у період з 01.07.2016 по 30.04.2019 не вносило плату за користування нею, внаслідок чого зберегло у себе безпідставно набуте майно - грошові кошти у розмірі 1 012 734,25 грн орендної плати. Відтак ці кошти підлягають поверненню власникові спірної земельної ділянки - Раді відповідно до ст. 1212 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Рішенням Господарського суду Харківської області від 03.12.2019, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 11.03.2020, у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог прокурора в інтересах держави в особі Ради, суди попередніх інстанцій виходили з того, що ані прокурором, ані Радою не надано доказів формування спірної земельної ділянки, площею 0,0871 га, як об`єкта цивільних прав, а наведений розрахунок безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати не містить даних щодо технічної документації земельної ділянки, площею 0,0871 га, та Витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку цієї земельної ділянки, що виключає можливість обчислення розміру безпідставно збережених коштів у вигляді орендної плати за спірний період.

Не погоджуючись з судовими рішеннями, у квітні 2020 року Заступник прокурора Харківської області подав до Касаційного господарського суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права та наявність випадку, передбаченого п. 1 ч. 2 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), просив скасувати постанову Східного апеляційного господарського суду від 11.03.2020 та рішення Господарського суду Харківської області від 03.12.2019, постановити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Обґрунтовуючи касаційну скаргу, прокурор зазначив, що при вирішенні спору судами попередніх інстанцій не було враховано правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 12.04.2017 у справі № 922/207/15, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17, Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 24.04.2019 у справі № 942/4792/17, Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 20.05.2019 у справі № 826/11885/16, що призвело до безпідставної відмови у задоволенні позовних вимог.

Ухвалою Верховного Суду від 12.05.2020 відкрито касаційне провадження у справі №922/2161/19 з підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, ухвалено призначити касаційну скаргу до розгляду на 03.06.2020.

26.05.2020 ТОВ Компанія Велкор подало відзив на касаційну скаргу, в якому заперечило доводи касаційної скарги, просило залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

У судове засідання 03.06.2020 ТОВ Компанія Велкор свого представника не направило, хоча було повідомлене про дату, час і місце судового засідання належним чином, із заявою до суду про відкладення розгляду справи з зазначенням будь-яких поважних причин неможливості явки його представника у судове засідання або з клопотанням про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції відповідно до ч. 4 ст. 197 ГПК України (із змінами і доповненнями, внесеними згідно із Законом України від 30.03.2020 № 540-ІХ) не зверталося.

Ураховуючи наведене, висновки Європейського суду з прав людини у справі В`ячеслав Корчагін проти Росії , те, що явка учасників справи в суд касаційної інстанції не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, а також зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 , внесені постановою Кабінету Міністрів України Про внесення змін до деяких актів Кабінету Міністрів України від 04.05.2020 № 343 щодо дозволу діяльності адвокатів та положення ч. 4 ст. 197 ГПК України (із змінами і доповненнями, внесеними згідно із Законом України від 30.03.2020 № 540-ІХ) щодо можливості участі учасників справи у судовому засіданні в режимі відеоконференції, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги за відсутності представника ТОВ Компанія Велкор .

08.02.2020 набрав чинності Закон України від 15.01.2020 № 460-ІХ Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ .

Оскільки прокурор подав касаційну скаргу після набрання чинності цим Законом зазначена касаційна скарга розглядається у порядку, передбаченому ГПК України у редакції, чинній з 08.02.2020.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення прокурора та представника позивача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, подані заперечення та перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі № 922/2161/19 з огляду на таке.

При вирішенні зазначеної справи судами попередніх інстанцій установлено, що спірні правовідносини між сторонами виникли через те, що ТОВ Компанія Велкор , набувши 20.04.2015 право власності на нежитлову будівлю під літ. А-5 , яка знаходиться за адресою: м. Харків, вул. Новгородська, 11, площею 4 414,8 м2, належним чином не оформило та не зареєструвало речові права на земельну ділянку, яка використовується відповідачем для експлуатації та обслуговування цієї нежитлової будівлі, що і стало підставою для звернення прокурором в інтересах держави в особі Ради до господарського суду з позовом про стягнення з відповідача на користь Ради безпідставно збережених коштів орендної плати у розмірі 1 012 734,25 грн, нарахованих за період з 01.07.2016 по 30.04.2019, який прокурор обґрунтував положеннями ст. 1212 ЦК України. При цьому за доводами прокурора площа спірної земельної ділянки становить 0,0871 га, про що вказано у акті обстеження земельної ділянки від 23.05.2019.

Судами попередніх інстанцій було установлено і те, що матеріали справи не містять доказів належного оформлення права користування спірною земельною ділянкою і попереднім власником нежитлової будівлі.

З урахуванням встановленого, суди дійшли висновку, що відповідач як фактичний користувач спірної земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї земельної ділянки зберіг у себе кошти, які мав сплатити за користування нею, зобов`язаний повернути ці кошти Раді відповідно до ст. 1212 ЦК України, оскільки до моменту оформлення відповідачем права оренди земельної ділянки, на якій розташована нежитлова будівля, відносини з фактичного користування спірною земельною ділянко без укладення договору оренди та недоотримання Радою доходів у вигляді орендної плати за своїм змістом є кондикційними.

Разом з тим суди попередніх інстанцій установили, що матеріали справи не містять:

доказів, що земельна ділянка, площею 0,0871 га, на якій розташована нежитлова будівля відповідача, була сформована як об`єкт цивільного права у спірний період, оскільки відсутні відомості про внесення цієї земельної ділянки до Державного земельного кадастру із визначенням кадастрового номера та площі, а акт обстеження земельної ділянки від 23.05.2019 не є належним та допустимим доказом, який підтверджує розмір площі спірної земельної ділянки та формування цієї земельної ділянки як об`єкта цивільних прав;

технічної документації земельної ділянки, площею 0,0871 га, та Витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку цієї земельної ділянки, у яких би містилась інформація про вихідні дані земельної ділянки, необхідних для розрахунку розміру орендної плати, а саме про функціональне призначення спірної земельної ділянки, коефіцієнти, площу та нормативну грошову оцінку землі.

З огляду на встановлене, суди попередніх інстанцій зазначили, що відсутність зазначених доказів виключає можливість обчислення розміру безпідставно збережених коштів у вигляді орендної плати за землю, а відтак дійшли висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.

У поданій касаційній скарзі прокурор, обґрунтовуючи наявність підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, послався на те, що при вирішенні спору судами попередніх інстанцій не було враховано правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 12.04.2017 у справі №922/207/15, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі №922/3412/17, у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 24.04.2019 у справі № 942/4792/17 та у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 20.05.2019 у справі № 826/11885/16.

Відповідно до ч. 1 ст. 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Частиною 2 ст. 6 та ч. 2 ст. 19 Конституції України визначено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України та зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з п. 8 ч. 2 ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Питання права касаційного оскарження урегульовано ст. 287 ГПК України, ч. 2 якої встановлено підстави касаційного оскарження судових рішень виключно у випадках, визначених цією процесуальною нормою.

Такі процесуальні обмеження щодо касаційного оскарження судових рішень не суперечать положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України застосовується судами України як частина національного законодавства, і відповідають практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі ст. 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини застосовується судами як джерело права.

Відповідно до практики ЄСПЛ право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі Пелевін проти України ).

Умови прийнятності касаційної скарги за змістом норм законодавства можуть бути більш суворими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: Levages Prestations Services v. France від 23.10.1996; Brualla Gomes de la Torre v. Spain від 19.12.1997).

У рішенні ЄСПЛ у справі Гарсія Манібардо проти Іспанії від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі Monnel and Morris v. the United Kingdom , рішення від 29.10.1996 у справі Helmers v. Sweden ).

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення розгляду заради розгляду . При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

Так, однією з підстав касаційного оскарження судових рішень відповідно до п. 1 ч. 2 ст.287 ГПК України є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Зі змісту зазначеної норми права вбачається, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.

Постанова Верховного Суду України від 12.04.2017 у справі № 922/207/15, на яку посилається прокурор у касаційній скарзі на обґрунтування п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, не є тим судовим рішенням, невідповідність висновкам якого щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, є підставою касаційного оскарження, передбаченою п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

У постанові від 20.05.2019 у справі № 826/11885/16, на яку прокурор також посилається у касаційній скарзі, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду скасував постановлені у справі судові рішення адміністративних судів про задоволення позовних вимог про визнання протиправною бездіяльність Держгеонадр України, яка полягає у нездійсненні дій щодо продовження дії спеціального дозволу на користування надрами та зобов`язання Держгеонадр України продовжити дію спеціального дозволу на користування надрами, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції, вказавши на необхідність встановити наявність обов`язкових обставин, з якими пов`язує виникнення певного права у позивача, зокрема, Закон України Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності та Порядок надання спеціальних дозволів на користування надрами, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 30.05.2011 № 615.

Разом з тим у постанові від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17, на яку посилається скаржник у касаційній скарзі, Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що до моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об`єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними, а фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав сплатити за користування нею, зобов`язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі ч. 1 ст. 1212 ЦК України. При цьому у справі встановлено факт визначення меж і розміру земельної ділянки, якою користується відповідач, в договорах купівлі-продажу нерухомого майна та витягу з Державного земельного кадастру.

У постанові від 24.04.2019 у справі № 642/4792/17, висновками у якій прокурором також обґрунтовано наявність підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог про стягнення з особи, яка без достатніх правових підстав використовує земельні ділянки, на яких розміщені об`єкти нерухомого майна цієї особи, та не сплачує за користування земельними ділянками плату за землю у встановленому законодавством розмірі. При цьому Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду погодився із висновками судів попередніх інстанцій про доведеність розміру цих безпідставно збережених коштів орендної плати, виходячи з наданих позивачем доказів, яким суди надали оцінку. Висновків щодо необхідності чи відсутності такої необхідності надання доказів розміру безпідставно збережених коштів саме у вигляді даних про кадастрові номери земельних ділянок та Витягів з технічної документації про нормативну грошову оцінку цих земельних ділянок вказана постанова Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду не містить.

Натомість у справі № 922/2161/19, яка розглядається, суди попередніх інстанцій на підставі оцінки наявних у справі доказів та з урахуванням встановлених обставин відсутності відомостей з Державного земельного кадастру про кадастровий номер та площу спірної земельної ділянки, які б свідчили про формування спірної земельної ділянки, площею 0,0871 га, як об`єкта цивільного права, технічної документації земельної ділянки, площею 0,0871 га, та даних про її нормативну грошову оцінку, оформлених як Витяг із технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки, дійшли висновку про неможливість обчислення розміру безпідставно збережених коштів у вигляді орендної плати за спірний період.

Тобто правовідносини, у яких зроблено висновок про застосування норми права у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17, Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 24.04.2019 у справі №642/4792/17, Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 20.05.2019 у справі № 826/11885/16, на які посилається прокурор у касаційній скарзі, та у судових рішеннях у справі № 922/2161/19, яка розглядається, не є подібними, а висновки судів в оскаржуваних судових рішеннях у цій справі зроблені судами з урахуванням встановлених фактичних обставин справи.

Окрім того, висновки судів у справі № 922/2161/19, яка розглядається, про те, що обов`язковим для визначення розміру безпідставно збережених коштів у вигляді орендної плати за спірний період є дані про формування земельної ділянки з визначенням її площі, меж, присвоєння кадастрового номера та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру, а також дані про нормативну грошову оцінку земельної ділянки, які оформлюються як витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку земель, відповідають правовим позиціям Великої Палати Верховного Суду у постановах від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16-ц та від 13.02.2019 у справі № 320/5877/17, Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постановах від 06.02.2018 у справі № 923/921/17, від 29.05.2018 у справі № 922/955/18, від 29.01.2019 у справі № 922/3780/17, від 06.02.2019 у справі №923/921/17, від 07.02.2019 №922/3639/17, від 05.03.2020 у справі № 922/926/19, від 12.06.2019 у справі №922/902/18, від 06.08.2019 № 922/3560/18.

Пунктом 5 ч. 1 ст. 296 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі п.1 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зважаючи на те, що наведена прокурором підстава касаційного оскарження, передбачена п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів на підставі п. 5 ч. 1 ст. 296 ГПК України дійшла висновку про закриття касаційного провадження у справі №922/2161/19 за касаційною скаргою Заступника прокурора Харківської області на постанову Східного апеляційного господарського суду від 11.03.2020 та рішення Господарського суду Харківської області від 03.12.2019 у цій справі.

Інші підстави відкриття касаційного провадження в ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 12.05.2020 про відкриття касаційного провадження у справі № 922/2161/19 не зазначені.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Заступника прокурора Харківської області на постанову Східного апеляційного господарського суду від 11.03.2020 та рішення Господарського суду Харківської області від 03.12.2019 у справі № 922/2161/19.

Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя І. С. Берднік

Судді: І. С. Міщенко

В. Г. Суховий