Рішення

від 28.05.2020 по справі 205/6645/19

ЛЕНІНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ДНІПРОПЕТРОВСЬКА

28.05.2020 Єдиний унікальний номер 205/6645/19

Справа № 2/205/1088/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 травня 2020 року м. Дніпро

Ленінський районний суд м. Дніпропетровська в складі:

головуючої судді Шавули В.С.

при секретарі Далакян Л.А.

за участю представника позивача ОСОБА_1 ,

представника відповідача ОСОБА_2 , адвоката Салтисюка Ю.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Дніпровської міської ради до ОСОБА_3 в особі ОСОБА_2 , виконавчого комітету Дніпровської міської ради, треті особи Департамент житлового господарства Дніпровської міської ради, ОСОБА_2 , Товариство з обмеженою відповідальністю АВЕНТОС , Управління - служба у справах дітей Новокодацької районної у місті Дніпрі ради про визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло, скасування записів про державну реєстрацію речових прав, витребування майна, -

В С Т А Н О В И В :

02 серпня 2018 року Дніпровська міська рада звернулася до Ленінського районного суду м. Дніпропетровська із позовом до ОСОБА_3 в особі ОСОБА_2 , виконавчого комітету Дніпровської міської ради, треті особи Департамент житлового господарства Дніпровської міської ради, ОСОБА_2 , Товариство з обмеженою відповідальністю АВЕНТОС , Управління - служба у справах дітей Новокодацької районної у місті Дніпрі ради про визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло, скасування записів про державну реєстрацію речових прав, витребування майна.

В обґрунтування вимог позивач зазначив, що на підставі ордеру № 203 від 17.12.1976 року основним наймачем квартири АДРЕСА_1 г була ОСОБА_4 . За даними органу приватизації житлового фонду територіальної громади інформація щодо приватизації квартири відсутня. Проте, як вбачається із інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, на підставі сфільсикованого свідоцтва право власності на дану квартиру 24.12.2018 року зареєстровано за померлим ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 .

В подальшому на підставі акту приймання-передачі до статутного капіталу Товариство з обмеженою відповідальністю АВЕНТОС 03.01.2019 року право власності на спірну квартиру було зареєстровано за товариством. Яким у свою чергу згідно акту приймання-передачі від 04.01.2019 року нерухома майно перейшло у власність ОСОБА_2 про що державним реєстратором Нивотрудівської сільської ради Дніпропетровської області до Державного реєстру речових прав також було вчинено відповідний запис.

На підставі нотаріально посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Міссіяж О.А. договору дарування від 14.03.2019 року право власності на квартиру набув ОСОБА_3 .

Посилаючись на доводи щодо підстав недійсності укладених правочинів, відсутність згідно до положень п. 30 ч. 1 ст. 26, ст.60 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні у формі юридичного акту волевиявлення Дніпропетровської міської ради на відчуження майна, позивач просив суд визнати недійсним свідоцтво про право власності на житло, яке видане 09.09.1993 року виконавчим комітетом міської ради народних депутатів міста Дніпропетровська розпорядженням № 72-387 на ім`я ОСОБА_5 ; скасувати записи про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_5 , Товариством з обмеженою відповідальністю АВЕНТОС та ОСОБА_3 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 37,0 кв.м., житловою площею 18,0 кв.м., що складається з кімнати житловою площею 18,0 кв.м., кухня площею 7,6 кв.м., туалет площею 1,2 кв.м., ванна кімната площею 2,0 кв.м., коридор площею 3,7 кв.м., кладова площею 0,4 кв.м., лоджія площею 3,7 кв.м. ; витребувати від ОСОБА_3 на користь територіальної громади в особі Дніпровської міської ради квартиру та судові витрати покласти на відповідачів.

Ухвалою суду від 05 серпня 2019 року відкрито провадження у справі.

Ухвалою суду від 05 серпня 2019 року за заявою позивача вжито заходи забезпечення позову.

13.11.2019 року відповідач ОСОБА_2 в особі адвоката Салтисюк Ю.В. надав відзив, у якому визнав доведеність позивачем обставин з приводу неправомірного вибуття квартири із власності територіальної громади на підставі сфальсифікованого свідоцтва та не заперечував проти часткового задоволення вимог в цій частині. Але проти задоволення іншої частини вимог заперечував, у зв`язку із тим, що на думку відповідача, задоволення вимог позивача про витребування майна у добросовісного набувача, який є особою, позбавленою батьківського піклування, без надання їй справедливої компенсації збитків, порушить принцип справедливої рівноваги між інтересами суспільства і конкретної особи та не призведе до дійсного задоволення суспільних інтересів територіальної громади.

Співвідповідач в особі виконавчого комітету Дніпровської міської ради до суду надіслав заяву про визнання позову.

Учасники справи про день, час та місце судового засідання повідомлялись відповідно до вимог ст..ст.128-129 ЦПК України.

Позивач в особі представника Дніпропетровської міської ради, діючого за довіреністю - Ревякіної Н.М., позовні вимоги підтримав та просив задовольнити.

Відповідач ОСОБА_2 , адвокат Салтисюк Ю.В. підтримували свою позицію, висловлену у відзиві.

Співвідповідач в особі виконавчого комітету Дніпровської міської ради явку свого представника у судове засідання не забезпечив, про причини неявки суд не повідомив.

Управління - служба у справах дітей Новокодацької районної у місті Дніпрі ради в особі представника Нікіфорової Ю.В. заперечувала проти позову, посилаючись на те, що оспорювану угоду було укладено за згодою органу опіки та піклування, а задоволення судом вимог призведе до порушення житлових прав малолітньої дитини, позбавленої батьківського піклування.

Третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю АВЕНТОС в особі свого представника в судове засідання не з`явилася. Про причини неявки свого представника суд не повідомила.

За згодою присутніх у судовому засіданні учасників розгляд справи проведено без участі особи, що не з`явилася.

За ст.13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ст.12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ч.1,7 ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи.

Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Положення цієї статті базуються на нормах Конституції України, які закріплюють обов`язок держави забезпечувати: захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання (стаття 13), споживачів (стаття 42), захист прав і свобод людини і громадянина судом, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, відповідними міжнародними судовими установами чи міжнародними організаціями (стаття 55).

Частиною другою статті 2 ЦК України передбачено, що одним із учасників цивільних правовідносин є держава, яка згідно зі статтями 167, 170 цього Кодексу набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

За частиною другою статті 4 ЦПК України у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси.

При вирішенні спору щодо спірних правовідносин суд застосовує правові позиції Європейського суду з прав людини, Верховного Суду України, положення Конституції України, Цивільного кодексу України в редакції 2003 року та інших законів України.

Суд, з`ясувавши обставини по справі та перевіривши їх наданими доказами, вважає, що позовні вимоги не підлягають до задоволення з наступних підстав.

Судом встановлено, що на підставі ордеру № 203 виданого виконавчим комітетом Ленінської районної ради міста Дніпропетровська 17 грудня 1976 року ОСОБА_4 було надано у користування квартиру АДРЕСА_1 (а.с.26)

Згідно картки квартиронаймача у спірній квартирі проживав ОСОБА_5 (а.с.27), померлий ІНФОРМАЦІЯ_2 .

За даними органу приватизації, яким на час виникнення спору є Департамент Житлового господарства Дніпровської міської ради, квартира не приватизована та перебуває на балансі комунального житлово-експлуатаційного підприємства "Південне" Дніпропетровської міської ради (а.с.17,25)

На підставі сфальсифікованого невідомими особами свідоцтва про право власності від 09 вересня 1993 року (а.с.16) та рішення державного реєстратора Чумаківської сільської ради Дніпровського району, індексний номер : 44807578 від 24.12.2018 до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно за померлим ОСОБА_5 офіційно зареєстровано право власності на спірну квартиру.

В подальшому на підставі акту приймання-передачі до статутного капіталу 03.01.2019 року право власності на спірну квартиру рішенням державного реєстратора Нивотрудівської сільської ради Дніпропетровської області індексний номер : 44953888 від 03.01.2019 було зареєстровано за Товариством з обмеженою відповідальністю АВЕНТОС . Яким у свою чергу, згідно акту приймання-передачі від 04.01.2019 року нерухоме майно перейшло у власність ОСОБА_2 про що цим же державним реєстратором Нивотрудівської сільської ради Дніпропетровської області до Державного реєстру речових прав також було вчинено відповідний запис за № 29776185 (а.с.14-15).

На підставі нотаріально посвідченого 14.03.2019 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Міссіяж О.А. договору дарування серія та номер :55, укладеного за згодою органу опіки та піклування Новокодацької районної у місті Дніпрі ради на підставі рішення № 23 від 25.01.2019 року ОСОБА_2 подарував спірну квартиру своєму підопічному - позбавленому батьківського піклування малолітньому ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (а.с.119-125)

Відповідно до ч. 8 ст.60 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні (далі Закон № 280/97-ВР) право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб`єктів. Об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.

Відповідно до приписів частини п`ятої статті 16 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради. Отже, правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності належать органу місцевого самоврядування, яким у спірних правовідносинах є міськрада.

При цьому статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Територіальна громада міста як власник спірного об`єкта нерухомості делегує міськраді повноваження щодо здійснення права власності від її (громади) імені, в її інтересах, виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом.

Презумпція правомірності володіння (ч. 2 ст. 328 ЦК) територіальною громадою м.Дніпропетровська спірною квартирою не оспорюється сторонами, а незаконність вибуття не з їхньої волі доведено належнимм доказами.

Таким чином, суд вважає доведеними з боку позивача факт належності спірного об`єкту нерухомості до власності територіальної громади м. Дніпро та вибуття його із володіння територіальної громади на користь добросовісного набувача ОСОБА_3 .

В силу частини першої статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину, тому не може бути визнаний судом недійсним правочин, який фактично не вчинено.

З урахуванням наведеного, суд відмовляє в задоволенні позову в частині визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло, яке видане 09.09.1993 року виконавчим комітетом міської ради народних депутатів міста Дніпропетровська розпорядженням № 72-387 на ім`я ОСОБА_5 , адже дане свідоцтво є сфальсифікованим і не створює а ні змісту правочину, а ні правових наслідків його вчинення.

При вирішенні іншої частини позовних вимог суд виходить із наступного.

Відповідно до ст.387 ЦК України визначено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Згідно з п. 3 ч. 1 ст.388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом наведеної норми випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача.

Втручання держави в право на мирне володіння своїм майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави загалом є предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Перший протокол, Конвенція), що ратифікований Законом України N 475/97-ВР від 17 липня 1997 року.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), неодноразово наголошував на тому, що державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків. Адже, здійснюючи свої визначені законом повноваження щодо управління та контролю за майном, якими державні органи наділені відповідно до абзацу 2 Статті 1 Протоколу, вони повинні також діяти своєчасно, у належний спосіб та послідовно, аби не допускати порушення законних прав та інтересів власника.

Стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання "справедливого балансу" в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Стала практика Європейського суду з прав людини (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21 лютого 1986 року, "Щокін проти України" від 14 жовтня 2010 року, "Сєрков проти України" від 7 липня 2011 року, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23 листопада 2000 року, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22 січня 2009 року, "Трегубенко проти України" від 2 листопада 2004 року, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року) свідчить про наявність трьох критеріїв, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Потреба виправити колишню помилку не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (рішення у справах Рисовський проти України , Лелас проти Хорватії , Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки , Трґо проти Хорватії ).

З урахуванням вищенаведеного, з`ясовуючи підстави для представництва інтересів Дніпропетровської міської ради та суспільну значимість усунення наслідків допущеного порушення, що залежить не лише від змісту суб`єктивного права, за захистом якого в інтересах територіальної громади звернулась Дніпровська міська рада, але і від характеру його порушення, суд приходить до висновку, що виправлення помилки тривалого недотримання органом місцевого самоврядування принципу належного урядування шляхом задоволення вимог позивача у спосіб витребування майна у добросовісного набувача, порушить принцип справедливої рівноваги між інтересами суспільства і конкретної особи, втручання у майнові права якої може бути визнано правомірним виключно за умови надання їй справедливої компенсації збитків (рішення у справі Федоренко проти України ) та не призведе до дійсного задоволення суспільних інтересів територіальної громади.

Таким чином, розглядаючи даний спір в межах заявлених позовних вимог, оцінюючи здобуті по справі докази за своїм внутрішнім переконанням щодо їх належності, допустимості, достовірності, а також достатності і взаємності зв`язку у сукупності, суд першої інстанції вважає вимоги позивача незаконними та такими, що не підлягають задоволенню.

Вирішуючи питання щодо судових витрат, в силу ст. 141 ЦПК України, суд враховує, що позовні вимоги не належать до задоволення, у зв`язку із чим, сплачений судовий збір до відшкодування за рахунок відповідача не підлягає.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.19, 41, 55 Конституції України п. 1 статті 6, ст.32 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод ст.ст. 3, 10, 11, 15, 16, 20, 80, 104, 105, 110, 111, 316-319, 321, 322, 325, 327, 328, 330, 346, 386, 388 ЦК України, ст.17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини , ст.ст.7,16, 26, 60 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні , практикою Європейського суду з прав людини про міжнародно-правові механізми захисту права власності, постановою Пленуму ВССУ Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав від 07.02.2014 № 5, правовими позиціями Верховного Суду України по справам № 6-92цс15, № 6-244цс14, № 6-1851цс15, № 6-1цс15, №6-3029цс15, № 6-348цс15, № 6-1920цс15, № 6-2233цс16, № 6-2510цс15, №6-265цс16 ст.ст. 2-5, 7, 10-13, 76-82, 89, 95, 141, 258, 259, 263-265, 272 ЦПК України, суд, -

У Х В А Л И В :

В задоволенні позовних вимог Дніпровської міської ради до ОСОБА_3 в особі ОСОБА_2 , виконавчого комітету Дніпровської міської ради, треті особи Департамент житлового господарства Дніпровської міської ради, ОСОБА_2 , Товариство з обмеженою відповідальністю АВЕНТОС , Управління - служба у справах дітей Новокодацької районної у місті Дніпрі ради про визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло, скасування записів про державну реєстрацію речових прав, витребування майна, - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строк на апеляційне оскарження, визначений ст.. 354 ЦПК України, продовжуються на строк дії такого карантину.

Суддя В.С. Шавула