Рішення

від 13.07.2020 по справі 922/953/20

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під`їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"13" липня 2020 р.м. ХарківСправа № 922/953/20

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Калініченко Н.В.

при секретарі судового засідання Казмерчук М.Т.

за участю представників учасників судового процесу:

позивача - Міхно Л.О., посвідчення № 3566 (самопредставництво),

відповідача - не з`явився.

розглянувши в порядку загального позовного провадження справу

за позовом Харківської міської ради, м. Харків,

до Товариства з обмеженою відповідальністю "ПОСТУМ", м. Харків,

про стягнення коштів у розмірі 865 877,20 грн.,-

здійснюється фіксування судового процесу технічними засобами - програмно апаратним комплексом "Діловодство суду", серійний номер диска CD-R 922/953/20.

ВСТАНОВИВ:

Позивач, Харківська міська рада, звернувся до господарського суду Харківської області з позовною заявою до відповідача, товариства з обмеженою відповідальністю " ПОСТУМ ", в якій просить суд стягнути з відповідача на користь позивача безпідставно збережені кошти у розмірі орендної плати у сумі 865 877,20 грн.

01 квітня 2020 року, ухвалою господарського суду Харківської області, прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі. Справу ухвалено розглядати за правилами загального позовного провадження. Почато у справі № 922/953/20 підготовче провадження і призначити підготовче засідання на 27 квітня 2020 року. 27 квітня 2020 року, протокольною ухвалою суду, задоволено клопотання позивача та відкладено підготовче засідання на 18 травня 2020 року. 18 травня 2020 року, суд, у зв`язку із необхідністю дотримання завдань стадії підготовчого провадження, враховуючи, що строк на подання відзиву є продовженим в силу прямої норми закону, постановив протокольну ухвалу, якою визначив наступну дату підготовчого засідання 15 червня 2020 року. 15 червня 2020 року, протокольною ухвалою, відкладено підготовче засідання на 30 червня 2020 року. 30 червня 2020 року представником позивача представлено до матеріалів справи супровідний лист (вх. № 14756) із правовою позицією Верховного Суду щодо стягнення коштів у порядку ондиційних зобов"язань за фактичне землекористування. Під час судового засідання 30 червня 2020 року постановлено протокольну ухвалу, якою долучено супровідний лист (вх. № 14756 від 30 червня 2020 року), при цьому головуючий суддя Калініченко Н.В., заяважила, що даний документ не є доказом. Також 30 червня 2020 року, протокольними ухвалами суду, зокрема, закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті із визначенням дати першого судового засідання по розгляду справи по суті на 13 липня 2020 року.

Присутній в судовому засіданні 13 липня 2020 року представник позивача повністю підтримав позовні вимоги, просив суд їх задовольнити з підстав, викладених у заяві по суті справи (позовна заява).

Відповідач явку представника в судове засідання не забезпечив, хоча був належним чином та завчасно повідомлений про час та місце розгляду справи судом за адресом, вказаним у позовній заяві позивачем, яка відповідає відомостям про місцезнаходження відповідача, внесеним до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

З матеріалів справи вбачається, що копії ухвал по даній справі були направлені сторонам рекомендованим листом з повідомленням про вручення на адресу, зазначену позивачем у позовній заяві. При цьому, адреса відповідача, зазначена позивачем у позовній заяві, а саме: 61003, АДРЕСА_1, підтверджена витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань. Однак, поштові конверти, у яких на адресу відповідача направлялись копії ухвал у справі, повернулись з поштовою відміткою про невручення - "інші причини, що не дали змогу виконати обов"язки щодот пересилання поштового відправлення - адресат відсутній".

У відповідності до статті 1 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань", витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань - документ у паперовій або електронній формі, що сформований програмним забезпеченням Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань за зазначеним заявником критерієм пошуку та містить відомості з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, які є актуальними на дату та час формування витягу або на дату та час, визначені у запиті, або інформацію про відсутність таких відомостей у цьому реєстрі.

Єдиний державний реєстр юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань створюється з метою забезпечення державних органів та органів місцевого самоврядування, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб, громадські формування, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців з Єдиного державного реєстру (стаття 7 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань").

Статтею 93 Цивільного кодексу України передбачено, що місцезнаходженням юридичної особи є фактичне місце ведення діяльності чи розташування офісу, з якого проводиться щоденне керування діяльністю юридичної особи (переважно знаходиться керівництво) та здійснення управління і обліку.

Відповідно до пункту 10 частини 2 статті 9 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань", місцезнаходження юридичної особи належить до відомостей про юридичну особу, які містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.

Як унормовано частиною 1, 2, 4 статті 10 вказаного Закону, якщо документи та відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, внесені до нього, такі документи та відомості вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою. Якщо відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, є недостовірними і були внесені до нього, третя особа може посилатися на них у спорі як на достовірні. Відомості, що містяться в Єдиному державному реєстрі, використовуються для ідентифікації юридичної особи або її відокремленого підрозділу, громадського формування, що не має статусу юридичної особи, фізичної особи - підприємця, у тому числі під час провадження ними господарської діяльності та відкриття рахунків у банках та інших фінансових установах.

Таким чином, відомості про місцезнаходження відповідача, які містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, є офіційним та достовірним підтвердженням зазначеної інформації.

Відповідно до пункту 116, 117 Правил надання послуг поштового зв`язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року № 270 у разі невручення рекомендованого листа з позначкою "Судова повістка" з поважних причин рекомендований лист разом з бланком повідомлення про вручення повертається за зворотною адресою не пізніше ніж через п`ять календарних днів з дня надходження листа до об`єкта поштового зв`язку місця призначення із зазначенням причини невручення. Після закінчення встановленого строку зберігання поштові відправлення, поштові перекази повертаються відправнику.

Враховуючи наведене вище, господарський суд вважає, що не отримання відповідачем кореспонденції, якою господарський суд з дотриманням вимог процесуального закону, надіслав за належною адресою є обставиною, яка зумовлена не об`єктивними причинами, а суб`єктивною поведінкою сторони щодо отримання кореспонденції, яка надходила на її адресу. На підставі викладеного, відповідач несе ризики такої своєї поведінки, що цілком залежала від його волі.

Виходячи із викладеного, суд вважає, що ним дотримано вимоги чинного законодавства щодо вручення відповідачу кореспонденції надісланої судом.

Пунктами 4, 6 частини 2 статті 42 Господарського процесуального кодексу України встановлено обов`язок учасників справи подавати всі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази; виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки.

Статтею 178 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що у строк, встановлений судом в ухвалі про відкриття провадження у справі, відповідач має право надіслати: 1) суду - відзив на позовну заяву і всі письмові та електронні докази (які можливо доставити до суду), висновки експертів і заяви свідків, що підтверджують заперечення проти позову; 2) позивачу, іншим відповідачам, а також третім особам - копію відзиву та доданих до нього документів. У разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.

Відповідно до частини 3 статті 203 ГПК України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи.

Беручи до уваги, що відповідно до статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є, зокрема рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, та те, що відповідно до статті 74 ГПК України обов`язок доказування і подання доказів по справі покладено на сторони, суд, враховуючи ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, згідно частини 9 статті 165 ГПК України вирішує справу за наявними в ній матеріалами.

Одночасно, застосовуючи положення Господарського процесуального кодексу України та Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" при розгляді справи, суд зазначає, що частиною 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку, який кореспондується з обов`язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення від 07 липня 1989 року Європейського суду з прав людини у справі "Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії" (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).

Відповідач своїм правом на подання відзиву не скористався, у зв`язку з чим суд вважає за можливе вирішити спір за наявними у справі матеріалами.

13 липня 2020 року у судовому засіданні, відповідно до статті 240 ГПК України, судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши вступне слово представника позивача, з`ясувавши обставини справи та дослідивши подані суду докази, перевіривши відповідність доводів сторін фактичним обставинам справи, судом встановлено наступне.

Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 13 березня 2020 року № 204101946 нежитлові приміщення в літ Д-2 (раніше літ. А-2 ) під розважальний комплекс з адміністративними приміщеннями та об`єктами громадського харчування та літнім майданчиком кафе зі знесенням нежитлових будівель літ. Г-1, Б-1 (але не пізніше прийняття об`єкту до експлуатації) по АДРЕСА_1 право власності зареєстроване 04 жовтня та 30 січня 2014 року, а саме:

- нежитлові приміщення цокольного поверху № І,1, 4-:7 в літ. А-2 , загальною площею 236,5 кв. м., що належать товариству з обмеженою відповідальністю "ПОСТУМ" на підставі акту приймання-передачі нерухомого майна, нерухомого майна до статутного капіталу Товариства з обмеженою відповідальністю "ПОСТУМ", серія та номер: 2, виданий 28 березня 2016 року та договору дарування нежитлових приміщень, серія та номер 30, виданий 30 січня 2016 року;

- нежитлові приміщення першого поверху № 1-:-5, І, ІІ, площею 315,6 кв. м., другого поверху № 1-:-8, І, площею 307,0 кв. м. в літ. А-2 , що належать товариству з обмеженою відповідальністю "ПОСТУМ" на підставі акту приймання-передачі нерухомого майна, нерухомого майна до статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю "ПОСТУМ", серія та номер: 2, виданий 28 березня 2016 року;

- нежитлові приміщення цокольного поверху № 3, в літ. А-2 , площею 17,8 кв. м., що належить товариству з обмеженою відповідальністю "ПОСТУМ" на підставі договору дарування, нерухомого майна, серія та номер 27, виданий 30 січня 2014 року та на підставі акту приймання-передачі нерухомого майна, нерухомого майна до статутного капіталу Товариства з обмеженою відповідальністю "ПОСТУМ", серія та номер: 3, виданий 28 березня 2016 року;

Нежитлова будівля літ. Г-1 , площею 78,2 кв. м. по АДРЕСА_1 належить:

- 1/2 частина нежитлової будівлі належить ОСОБА_1 , на підставі договору дарування, нерухомого майна, серія та номер: 24, виданий 30 січня 2014 року;

- 1/2 частина нежитлової будівлі належить товариству з обмеженою відповідальністю "ПОСТУМ", на підставі акту приймання-передачі нерухомого майна, нерухомого майна до статутного капіталу Товариства з обмеженою відповідальністю "ПОСТУМ", серія та номер: 3, виданий 28 березня 2016 року та договору дарування нерухомого майна, серія та номер 27, виданий 30 січня 2014 року.

Нежитлова будівля літ. Б-1 , площею 41,1 кв. м. по АДРЕСА_1 належить:

- 1/2 частина нежитлової будівлі належить ОСОБА_1 , на підставі договору дарування, нерухомого майна, серія та номер: 24, виданий 30 січня 2014 року;

- 1/2 частина нежитлової будівлі належить товариству з обмеженою відповідальністю "ПОСТУМ", на підставі акту приймання-передачі нерухомого майна, нерухомого майна до статутного капіталу Товариства з обмеженою відповідальністю "ПОСТУМ", серія та номер: 3, виданий 28 березня 2016 року та договору дарування нерухомого майна, серія та номер 27, виданий 30 січня 2014 року.

Департаментом територіального контролю Харківської міської ради 13 березня 2020 року здійснено обстеження земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 6310136300:01:003:0010 та встановлено, що відповідач та ОСОБА_1 з 04 жовтня 2016 року використовують земельну ділянку площею 0,1128 га (кадастровий номер 6310136300:01:003:0010) для експлуатації та обслуговування нежитлових приміщень у нежитлових будівлях літ. Д-2 (раніше літ. А-2 ), літ. Г-1 , Б-1 по АДРЕСА_1 без виникнення права власності/користування та без державної реєстрації цих прав у відповідності до ст. 125, 126 Земельного кодексу України.

Як вказує позивач, відповідач у період з 01 червня 2018 по 31 грудня 2019 року не сплачував за користування земельною ділянкою плату за землю у встановленому законодавчими актами розмірі, внаслідок чого зберіг у себе майно - грошові кошти.

Позивач зазначає, що земельна ділянка площею 0,1128 га по АДРЕСА_1 (кадастровий номер 6310136300:01:003:0010), перебуває у власності територіальної громади міста Харкова та враховуючи використання відповідачем даної земельної ділянки за відсутності виникнення права власності/користування та без державної реєстрації цих прав, у зв`язку з чим, на думку позивача, відповідач безпідставно зберіг у себе грошові кошти, які повинен був сплачувати в якості орендної плати за користування земельною ділянкою, а тому вказані обставини стали підставою для звернення позивача до суду з позовом відповідача про повернення безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати за використання земельної ділянки комунальної власності по АДРЕСА_1.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд зазначає наступне

Відповідно до статті 80 Земельного кодексу України (далі за текстом - ЗК України) суб`єктами права на землі комунальної власності є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування.

Згідно з положеннями частини 1 статей 122, 123, 124 ЗК України міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі - продажу права оренди земельної ділянки.

У силу статті 206 ЗК України використання землі в Україні є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.

У разі надання земельної ділянки в оренду укладається договір оренди земельної ділянки, яким за положенням частини 1 статті 21 Закону України "Про оренду землі" визначається орендна плата за землю як платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою.

Згідно з пунктом "д" частини 1 статті 156 ЗК України власникам землі відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки.

Відповідно до пункту 2 частини 2 статті 22 Цивільного кодексу України (далі за текстом - ЦК України) збитками є доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

За змістом вказаних приписів Цивільного та Земельного кодексів України відшкодування шкоди (збитків) є заходом відповідальності, зокрема, за завдану шкоду майну чи за порушення прав власника земельної ділянки.

Шкода, завдана майну юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала (частина 1 статті 1166 ЦК України). Підставою для відшкодування є наявність таких елементів складу цивільного правопорушення, як: шкода; протиправна поведінка її заподіювача; причинний зв`язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача; вина. За відсутності хоча б одного із цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає. Особа, яка завдала шкоду, звільняється від обов`язку її відшкодовувати, якщо доведе, що шкоди заподіяно не з її вини (частина 2 статті 1166 ЦК України).

Предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.

У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України.

За змістом приписів глав 82 і 83 ЦК України для деліктних зобов`язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних - приріст майна в набувача без достатніх правових підстав. Вина заподіювача шкоди є обов`язковим елементом настання відповідальності в деліктних зобов`язаннях. Натомість для кондикційних зобов`язань вина не має значення, оскільки важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.

Таким чином, обов`язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов`язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберіг), або вартість цього майна.

Частина 1 статті 93 ЗК України встановлює, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Предметом позову в цій справі є стягнення з власника об`єкта нерухомого майна безпідставно збережених коштів орендної плати на підставі статей 1212, 1214 ЦК України за фактичне користування без належних на те правових підстав земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розміщений.

Перехід прав на земельну ділянку, пов`язаний з переходом права на будинок, будівлю або споруду, регламентується ЗК України. Так, якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача (частина 2 статті 120 ЗК України). Набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці, є підставою припинення права користування земельною ділянкою у попереднього землекористувача (пункт "е" частини 1 статті 141 цього Кодексу).

Водночас за змістом статті 125 ЗК право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Отже, за змістом указаних приписів виникнення права власності на будинок, будівлю, споруду не є підставою для виникнення права оренди (користування) земельної ділянки, на якій вони розміщені. Право оренди (користування) земельної ділянки виникає на підставі відповідного договору (тощо) з моменту державної реєстрації цього права.

Як встановлено з матеріалів справи відповідач є власником нежитлового приміщення цокольного поверху № І,1, 4-:7 в літ. А-2 , загальною площею 236,5 кв. м., нежитлового приміщення першого поверху № 1-:-5, І, ІІ, площею 315,6 кв. м., другого поверху № 1-:-8, І, площею 307,0 кв. м. в літ. А-2 , нежитлового приміщення цокольного поверху № 3, в літ. А-2 , площею 17,8 кв. м., ? частини нежитлової будівлі літ. Г-1 , площею 78,2 кв. м., та ? нежитлової будівлі літ. Б-1 , площею 41,1 кв. м. по АДРЕСА_1. Докази належного оформлення права користування вказаною земельною ділянкою відповідачем, зокрема, укладення відповідних договорів оренди з Харківською міською радою та державної реєстрації такого права, в матеріалах справи відсутні.

Відтак, оскільки до моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об`єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними, відповідач як фактичний користувач земельної ділянки, що без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов`язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини 1 статті 1212 ЦК України.

Аналогічні правові висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 629/4628/16-ц, від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17, а також у постановах Верховного Суду України від 30 листопада 2016 року у справі № 922/1008/15, від 07 грудня 2016 року у справі № 922/1009/15, від 12 квітня 2017 року у справах № 922/207/15, № 922/5468/14.

Разом з тим, нормами статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України встановлено, що до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача). Розмір та кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв`язку з переходом права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, є істотними умовами договору, який передбачає набуття права власності на ці об`єкти (крім багатоквартирних будинків).

З огляду на вищевказані законодавчі приписи, предметом доказування у даному спорі є, зокрема, обставини щодо земельної ділянки, площі, меж та кадастрового номеру земельної ділянки, право на яку перейшло до набувача будівлі.

Визначення земельної ділянки наведено в частині 1 статті 79 ЗК України, відповідно до положень якої земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Як встановлено приписами частинами 1, 3, 4, 9 статті 79-1 ЗК України, формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру; сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі; земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера; земельна ділянка може бути об`єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.

Зазначені обставини, з урахуванням вимог статті 77 ГПК України, повинні бути підтверджені певними засобами доказування відповідно до земельного законодавства і не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до статті 3 Закону України "Про оренду землі" об`єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян, юридичних осіб, комунальній або державній власності.

Орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди (частина 1 статті 21 названого Закону).

Отже, позивач у даній справі має надати докази існування протягом зазначеного в позові періоду (з 01 червня 2018 по 31 грудня 2019 року) земельної ділянки як об`єкта цивільних прав у розумінні та визначенні земельного законодавства, реальної можливості передачі позивачем цієї земельної ділянки в оренду відповідно до Закону України "Про оренду землі" у зазначений період, а також обґрунтованість розрахунку стягуваної суми (збереженого відповідачем за рахунок позивача майна (коштів).

Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 922/392/18, від 07 лютого 2019 року у справі № 922/3639/17, від 06 лютого 2018 року у справі № 923/921/17.

Відповідно до частини 9 статті 79-1 Земельного кодексу України земельна ділянка може бути об`єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.

Згідно з частинами 1, 2 статті 79-1 ЗК формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється, зокрема шляхом поділу чи об`єднання раніше сформованих земельних ділянок.

Державна реєстрація речових прав на земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі (частина 10 статті 79-1 ЗК України).

Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера (частина 4 статті 79-1 ЗК України).

Заявлені в даній справі позовні вимоги стосуються стягнення з відповідача безпідставно збережених коштів за користування часткою (0,1033,79 га) від загальної площі земельної ділянки (0,1128 га) по Університетській, 16 в місті Харкові, межі якої самостійно вирахувані позивачем з урахуванням частки у праві власності на об`єкт нерухомого майна, що належить відповідачу, за відсутності доказів формування земельної ділянки під нежитловими будівлями, які належать відповідачу, як об`єкта цивільних прав у порядку, встановленому статтею 79-1 ЗК України.

В даній справі земельна ділянка по АДРЕСА_1 є сформованою з 02 грудня 2008 року в межах 0,1128 га, про що свідчить Витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 20 січня 2020 року за № НВ - 0004417512020. Однак, позивач, звертаючись із даним позовом, та обґрунтовуючи розмір позовних вимог щодо відповідача, здійснив математичний розрахунок виходячи із частки 0,1033,79 га, що не узгоджується із загальними принципами цивільного законодавства, відповідно до статті 3 якого принципи справедливості, добросовісності та розумності є однією із фундаментальних засад цивільного права, спрямованою, у тому числі, на утвердження у правовій системі України принципу верховенства права. Отже, законодавець, навівши у тексті Цивільного кодексу України зазначений принцип, установив у такий спосіб певну межу поведінки учасників цивільних правовідносин, тому кожен із них зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб. Цей принцип не є суто формальним, оскільки його недотримання призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту (постанова Верховного Суду у складі палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду від 10.09.2018 у справі № 920/739/17).

Тобто, земельна ділянка САМЕ під нерухомим майном відповідача в розмірі 1103,79 кв. м., який вказаний у розрахунку суми безпідставно збережених коштів за використання земельної ділянки, не сформована як об`єкт цивільних прав в розумінні статті 79-1 ЗК України, що виключає можливість обчислення розміру безпідставно збережених коштів у вигляді орендної плати за землю, оскільки об`єктом оренди може бути тільки земельна ділянка як сформований у встановленому законодавством порядку об`єкт цивільних прав, що узгоджується з правовими висновками Верховного Суду у справі № 920/739/17, № 922/3780/17, № 908/220/18, № 922/587/18.

Так, за інформацією із довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 13 березня 2020 року № 204101946 судом встановлено, що відповідач спільно із ОСОБА_1 володіє нежитловою будівлею літ. Г-1 , площею 78,2 кв. м. по АДРЕСА_1 (частки у праві спільної власності є рівними, по 1/2 частини нежитлової будівлі літ. Г-1 належить відповідачеві та ОСОБА_1 )

Також за інформацією із довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 13 березня 2020 року № 204101946 судом встановлено, що відповідач спільно із ОСОБА_1 володіє нежитловою будівлею літ. Б-1 , площею 41,1 кв. м. по АДРЕСА_1 (частки у праві спільної власності є рівними, по ? частини нежитлової будівлі літ. Г-1 належить відповідачеві та ОСОБА_1 ).

Отже, нежитлові приміщення, які розташовані на земельній ділянці по АДРЕСА_1 є поділеними, внаслідок чого не можливо встановити дійсний розмір території нерухомого майна, володільцем якого є відповідач.

При цьому, суд зауважує, що згідно витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку № НВ - 0004417512020 від 20 січня 2020 року земельна ділянка з кадастровим номером 6310136300:01:003:0010, що розташована по АДРЕСА_1 має загальну площу 0,1128 га.

Витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки від 13 липня 2017 року щодо земельної ділянки з кадастровим номером 6310136300:01:003:0010, по АДРЕСА_1 у місті Харкові, сформований виходячи із площі земельної ділянки - 0,1128 га (або 1128 кв. м.).

Однак, розрахунок суми безпідставно збережених коштів за використання земельної ділянки комунальної форми власності, що розташована по АДРЕСА_1, розрахований із частки від 1128 кв. м., яка на думку позивача охоплена нежитловими приміщеннями, що належать відповідачеві, та складає 1033,79 кв. м. В даному випадку, розрахунок позивача ґрунтується на припущеннях щодо площі, яку покладено в основу обрахунку спірної суми не отриманої орендної плати (постанова Верховного Суду від 12 серпня 2019 року по справі № 922/2927/18).

Тобто, позивачем здійснено розрахунок суми позовних вимог без фактичних даних щодо розміру земельної ділянки, оскільки за основу розрахунку покладено не загальна площа земельної ділянки (1128 кв. м.), а її частка - 1033,79 кв. м., що не узгоджується із інформацією із витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки по АДРЕСА_1.

Суд звертає увагу на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 23 травня 2018 року у справі № 629/4628/16-ц, згідно з якими обов`язковими для визначення орендної плати є відомості у витягах з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельних ділянок. Аналогічна правова позиція висловлена також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 320/5877/17.

Отже, позивач, на власний розсуд змінив дані, які є основою для визначення суми безпідставно збережених коштів у вигляді орендної плати, не надавши на обґрунтування своєї позиції жодного належного доказу.

Як-то визначено Верховним Судом у постанові від 25 лютого 2020 року у справі № 922/748/19, стягнення безпідставно збережених коштів у вигляді орендної плати можливо в разі, якщо відповідач є ЄДИНИМ власником нерухомого майна і користується земельною ділянкою без правовстановлюючих документів (пункт 68).

Доводи позивача щодо визначення меж земельної ділянки на підставі акту обстеження від 13 березня 2020 року, суд оцінює критично, оскільки відповідно до пункту 2.1. Інструкції про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками, затвердженої наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 18 травня 2010 року № 376, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 16 червня 2010 року за № 391/17686, встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється на підставі розробленої та затвердженої технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), технічної документації із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок або проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

Водночас, ні вказаною інструкцією, а ні ЗК України, не передбачено визначення площі земельної ділянок згідно актів обстеження, які в якості доказів додані позивачем, у зв`язку з чим, суд вважає, що акт обстеження від 13 березня 2020 року не є належними та допустимим доказом, який підтверджує розмір площі земельної ділянки, яку використовує відповідач, та її формування як об`єкт права і участь у цивільному обороті, що було б необхідним для укладення договору оренди, що ставить під обґрунтований суміврозрахунок розміру орендної плати, що збережений за її використання.

Враховуючи положення статті 79-1 ЗК України та статей 20, 23 Закону України Про оцінку земель , здійснений позивачем розрахунок суми втрат бюджету за користування земельною ділянкою площею 1033,79 кв. м (частка від 1128 кв. м. ) по АДРЕСА_1 є недоведеним, зокрема, в частині застосування нормативної грошової оцінки, оскільки відповідна земельна ділянка не сформована як об`єкт цивільних прав, що виключає можливість обчислення розміру безпідставно збережених коштів у вигляді орендної плати за землю.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 29 серпня 2019 року у справі № 922/3443/18.

Крім того, суд зазначає, що, в наданих позивачем розрахунках розміру орендної плати, не зазначені підстави застосування ставки річної орендної плати - 8,00 %, а також інших коефіцієнтів, зазначених у розрахунках.

Позивачем не доведено безпідставного збагачення відповідача у розмірі 865 877,20 грн. за період з 01 червня 2018 року по 31 грудня 2019 року за користування земельною ділянкою, оскільки розрахунок розміру цієї суми Харківської міською радою здійснено Департаментом самоврядного контролю за використанням та охороною земель виходячи самостійно визначеної площі земельної ділянки (1033,79 кв. м., що є часткою від 1128 кв. м.), яка не є сформованою відповідно до вимог статті 79-1 ЗК України.

Аналогічна правова позиція викладена у Постанові Верховного Суду у складі палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду від 10 вересня 2018 року по справі № 920/739/17, а також у Постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 30 жовтня 2018 року у справі №804/2111/14 та від 31 липня 2018 року у справі № 804/7823/14.

Щодо посилань позивача на судову практику у аналогічній справі, зокрема на Постанову Верховного Суду від 29 січня 2019 року у справі № 922/3780/17 від 11 лютого 2019 року у справі № 922/536/18, від 12 квітня 2019 року у справі № 922/981/18, від 12 червня 2019 року у справі № 922/902/18, то земельні ділянки, орендну плату за користування якими просив стягнути позивач у даних справах, в період нарахування такої були сформовані в натурі, у зв`язку з чим, суд вважає, що зазначена судова практика стосується інших правових відносин і не може застосовуватись до випадків де земельна ділянка не сформована, як об`єкт права.

Виходячи з вищенаведеного, з огляду, що позивачем в установленому ГПК України порядку не надано допустимих та належних доказів, які б підтверджували обставини на які останній посилається в якості підстав позову, суд вважає, що у суду відсутні підстави для задоволення.

Згідно з статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Конвенція покликана гарантувати не теоретичні або примарні права, а права, які є практичними і ефективними. Це особливо стосується права на доступ до суду, зважаючи на помітне місце, відведене у демократичному суспільстві праву на справедливий суд (див. рішення у справах "Ейрі проти Ірландії", від 09 жовтня 1979 року, пункт 24, Series A N 32, та "Гарсія Манібардо проти Іспанії", заява №38695/97, пункт 43, ECHR 2000-II).

У пункті 58 рішення Європейського суду з прав людини від 10 лютого 2010 року "Справа "Серявін та інші проти України"" (заява N 4909/04) Європейський суд з прав людини наголошує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії", № 37801/97, пункт 36, від 01 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", №49684/99, пункт 30, від 27 вересня 2001 року).

Оскільки, як зазначалось вище, судом не встановлено підстав для стягнення з відповідача 865 877,20 грн. безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати, суд відмовляє в задоволенні позовних вимог, з урахуванням наведеного.

Судові витрати зі сплати позивачем при поданні позову судового збору, відповідно до пункту 2 частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на відповідача пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись статтями статями 1-5, 10-13, 20, 41-46, 73-80, 86, 123, 129, 194-196, 201, 208-210, 217-220, 232, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд Харківської області, -

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення, відповідно до статей 256, 257 ГПК України та з урахуванням пункту 17.5 Перехідних положень Кодексу.

Повне рішення складено "13" липня 2020 р.

Суддя Н.В. Калініченко