Рішення

від 09.07.2020 по справі 522/385/18

ПРИМОРСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ОДЕСИ

Справа № 522/385/18

Провадження №2/522/459/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 липня 2020 року м. Одеса

Приморський районний суд м. Одеси у складі:

головуючого судді - Донцова Д.Ю.,

при секретарі судового засідання - Скибінській Є.С.,

розглянувши у порядку загального позовного провадженняу відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання договору позики від 16.03.2015 року недійсним, -

ВСТАНОВИВ :

09.01.2018 р. ОСОБА_4 , в особі представника ОСОБА_5 , звернувся з позовом до ОСОБА_3 про визнання за ним права власності на частку розміром 60% статутного капіталу ТОВ ІНВЕСТ-КУРОРТ-1 та на частку розміром 60% статутного капіталу ТОВ ІНВЕСТ-КУРОРТ-2 .

В обґрунтування позову зазначено, що між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 16.03.2015 р. укладено договір позики відповідно до якого ОСОБА_4 (позикодавець) передав у борг ОСОБА_3 (позичальникові) грошові кошти у розмірі 5 000 000,00 грн. (п`ять мільйонів гривень), які відповідач зобов`язалась повернути до 05.06.2016 р., однак на момент звернення з позовом до суду вказані грошові кошти не були повернуті позивачу. За умовами договору позики від 16.03.2015 р. сторони домовилися забезпечити виконання грошового зобов`язання шляхом передання у заставу ОСОБА_4 частку розміром 60% статутного капіталу ТОВ ІНВЕСТ-КУРОРТ-1 , код ЄДРПОУ 36436196, вартість якої в грошовому еквіваленті складає 4 140 000,00 грн., та частку розміром 60% статутного капіталу ТОВ ІНВЕСТ-КУРОРТ-2 , код ЄДРПОУ 36436620, вартість якої в грошовому еквіваленті складає 3 060 000,00 грн., які станом на 16.03.2015 р. належали відповідачу ОСОБА_3 . В порушення умов договору ОСОБА_3 суму позики у встановлений термін не повернула грошові кошти, та не передала у власність позивачу корпоративні права на частки у статутних капіталах вказаних господарських товариств.

Відтак, в якості погашення суми боргу за рахунок заставленого майна позивач просив визнати за ним право власності на частку розміром 60% статутного капіталу ТОВ ІНВЕСТ-КУРОРТ-1 та частку розміром 60% статутного капіталу ТОВ ІНВЕСТ-КУРОРТ-2 та відшкодувати понесені ним судові витрати.

09.02.2018 р. до суду надійшов позов третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмету спору, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до ОСОБА_4 та ОСОБА_3 про визнання недійсним договору позики від 16.03.2015 р., що був укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 .

Протокольною ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 20.09.2018 р. (суддя Загороднюк В.І.) позов третіх осіб ОСОБА_1 та ОСОБА_2 прийнято до спільного розгляду с первісним позовом ОСОБА_4 .

В обґрунтування позовних вимог треті особи зазначили, що саме вони є власниками спірних часток у статутних капіталах ТОВ ІНВЕСТ-КУРОРТ-1 та ТОВ ІНВЕСТ-КУРОРТ-2 , які були передані в заставу ОСОБА_4 за умовами договору позики від 16.03.2015 р., що був укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 . Треті особи зазначили, що на їх думку договір позики від 16.03.2015 р. укладений зворотною датою, грошові кошти за таким договором позики фактично не передавались позичальнику, а метою договору було передання права власності на корпоративні права від ОСОБА_3 до ОСОБА_4 . Також в обґрунтування свого позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 посилались на те, що право застави корпоративних прав за договором позики від 16.03.2015 р. не було зареєстровано у встановленому законом порядку, а тому з огляду на відсутність реєстрації обтяження (застави) таке обтяження зберігає чинність лише у відносинах між боржником і обтяжувачем, проте воно є не чинним у відносинах з третіми особами.

Треті особи також зазначили, що при укладені договору позики ОСОБА_3 , не мала права відчуджувати належні їй частки у статутних капіталах ТОВ ІНВЕСТ-КУРОРТ-1 та ТОВ ІНВЕСТ-КУРОРТ-2 , і зокрема на мала права передавати їх у заставу без згоди інших учасників товариств, які відповідно сукупно володіють частками в розмірі 40% статутних капіталів.

На підставі викладеного, треті особи просили визнати недійсним та фіктивним договір позики від 16.03.2015 р., укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 та вирішити питання про розподіл судових витрати.

09.09.2019 р. надійшов відзив ОСОБА_4 на позов третіх осіб ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , яким ОСОБА_4 заперечував проти задоволення позовних вимог.

У відзиві на позов ОСОБА_4 зазначає, що оспорюваним договором позики не порушуються права третіх осіб ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з огляду на те, що у них відсутні будь-які вимоги саме щодо предмету договору позики - суми грошових коштів; факт укладення договору позики 16.03.2015 р. жодним чином не міг вплинути на права третіх осіб, оскільки останні стали власниками корпоративних прав лише з 03.06.2016 р., тобто, більш ніж через рік після укладення спірного договору позики; треті особи не довели існування ознак фіктивності договору; ОСОБА_4 заперечував необхідність декларування ОСОБА_3 отриманої суми позики, оскільки відповідно до норм ст. 164-165 ПК України грошові кошти передані як позика не є доходом фізичної особи та не підлягають декларуванню; вказав, що відсутність реєстрації застави у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна не свідчить про недійсність договору позики в цілому, так як застава має акцесорний характер відносно основного зобов`язання. Просив у задоволенні позову третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовити в повному обсязі.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 10.01.2018 р. (суддя Загороднюк В.І.) відкрито провадження за первісним позовом ОСОБА_4

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 19.02.2018 р. за первісним позовом ОСОБА_4 залучено до участі у справі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача, - ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_1 та ОСОБА_8 .

На підставі Рішення Вищої ради правосуддя від 27.12.2018 р. №4049/0/15-18 про звільнення ОСОБА_9 з посади судді Приморського районного суду міста Одеси у зв`язку з поданням заяви про відставку, за допомогою системи автоматизованого документообігу суду визначено, що розгляд цієї справи доручено судді Приморського районного суду м. Одеси Шкамерді К.С. (протокол повторного авторозподілу від 15.02.2019 р.).

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 20.02.2019 р. суддею Шкамердою К.С. справу прийнято до свого провадження.

Після повторного авторозподілу 10.10.2019 р., у зв`язку з закінченням повноважень судді Шкамерди К.С., справа надійшла до провадження судді Донцова Д.Ю.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 15.10.2019 р. справа прийнята до розгляду суддею Донцовим Д.Ю.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 19.11.2019 р. задоволено заяву ОСОБА_4 про залишення його позову без розгляду, первісну позовну заяву ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про визнання права власності на частки у статутних капіталах ТОВ ІНВЕСТ-КУРОРТ-1 та ТОВ ІНВЕСТ-КУРОРТ-2 залишено без розгляду .

У зв`язку з залишенням первісного позову без розгляду, суд розглядає справу лише за позовними вимогами третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, ОСОБА_1 та ОСОБА_8 до ОСОБА_4 та ОСОБА_3 про визнання договору позики від 16.03.2015 р. недійсним.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 23.01.2020 р. закрито підготовче засідання та призначено справу до судового розгляду по суті.

ОСОБА_1 та ОСОБА_8 в судове засідання, призначене на 09.07.2020 р, не з`явились, про час та дату судового засідання повідомлені належним чином.

ОСОБА_4 в судове засідання не з`явився, його представник подав до суду заяву, якою просить розглянути справу без його участі та у задоволенні позову відмовити.

ОСОБА_3 в судове засідання не з`явилась. Представник ОСОБА_3 подав до суду заяву про розгляд справи за його відсутності та просив у задоволенні позову ОСОБА_1 та ОСОБА_8 відмовити.

Згідно ч. 2 ст. 247 ЦПК України у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі, якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Відповідно до ст. 268 ЦПК України, у разі неявки всіх учасників справи в судове засідання, яким завершується розгляд справи, або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.

Крім того, на вимогу зазначених норм процесуального права, датою ухвалення судового рішення, ухваленого за відсутності осіб, які беруть участь у справі, є дата складення повного судового рішення.

За умовами ч. 1, 3 ст. 223 ЦПК України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання

Дослідивши наявні в матеріалах справи докази, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_8 про визнання договору недійсним, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що 16.03.2015 р. між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 укладено договір позики, предметом якого є передання позичальнику ОСОБА_3 грошових коштів у сумі 5 000 000,00 грн.

Згідно з п. 2.2. договору позики від 16.03.2015 р., ОСОБА_3 прийняла на себе зобов`язання повернути позичену суму грошових коштів у повному обсязі до 05 червня 2016 р. Однак вказане зобов`язання не було виконано ОСОБА_3 , докази повернення суми позики в матеріалах справи відсутні.

Відповідно до п. 3.1. договору позики сторони узгодили, що забезпеченням виконання зобов`язання ОСОБА_3 з повернення грошових коштів за договором позики є частка в розмірі 60% статутного капіталу ТОВ ІНВЕСТ-КУРОРТ-1 (ідентифікаційний код 36436196), та частка в розмірі 60% статутного капіталу ТОВ ІНВЕСТ-КУРОРТ-2 (ідентифікаційний код 36436620).

Відповідно до п. 3.1. договору у разі невиконання ОСОБА_3 покладених на неї зобов`язань за договором позики від 16.03.2015 р, кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна.

Відповідно до ч. 1 ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Пунктом 1.3. договору зазначається, що підписанням даного договору ОСОБА_3 як позичальник підтверджує факт отримання нею позики у розмірі, вказаному у п. 1.2 договору.

Також, у тексті договору позики від 16.03.2015 р. наявне підтвердження ОСОБА_3 про отримання нею грошових коштів наступного змісту - Кошти у сумі 5 000 000 грн. за даним договором отримала, про що розписуюсь , із проставленням особистого підпису ОСОБА_3 .

Відповідно до ч. 1 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та у порядку встановленому договором.

За загальним правилом невиконання чи неналежне виконання правочину не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав і за наслідками, передбаченими в законі. Цивільним кодексом України передбачений вичерпний перелік підстав, за наявності яких правочин може бути визнаний недійсним.

За змістом ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Частинами 1-5 ст. 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Положенням ч. 1 ст. 215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені, зокрема ч. 5 ст. 203 цього Кодексу.

Згідно з ч. 1, 2 ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

У пункті 24 постанови Пленуму Верховного Суду України Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними від 06.11.2009 р. №9 судам роз`яснено, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.

Треті особи, які звернулися з позовом про визнання правочину фіктивним, повинні довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18 червня 2020 р. по справі № 755/1791/15-ц (провадження № 61-42280св18), від 14 лютого 2018 р. у справі № 379/1256/15-ц (провадження № 61-1300св18), від 08 лютого 2018 р. у справі № 756/9955/16-ц (провадження № 61-835св17).

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Ознака вчинення фіктивного правочину лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути визнаний фіктивним.

При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину (постанова Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 р. у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), Постанова Верховного Суду від 27 квітня 2020 р. по справі № 362/5764/17 (провадження № 61-3849св19).

Досліджуючи матеріали справи, суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 та ОСОБА_8 не надали до суду доказів, які б свідчили про відсутність у сторін договору позики від 16.03.2015 р. наміру створити юридичні наслідки, про наявність умислу обох сторін договору на укладення саме фіктивного договору. Усні пояснення ОСОБА_1 та ОСОБА_8 про фіктивність договору позики не є достатніми та допустимими доказами недійсності такого договору. Факт передання та отримання грошових коштів визнається та не оспорюється сторонами договору позики. Доказів того, що при укладенні договору позики його сторони не мали наміру створити юридичні наслідки або не мав місця факт передання грошових коштів позивачами ОСОБА_1 та ОСОБА_8 не надано.

Таким чином, доводи ОСОБА_1 та ОСОБА_8 щодо укладення фіктивного договору позики від 16.03.2015 р. судом відхиляються через їх недоведеність.

Доводи позову про те, що договір позики було укладено між близькими особами для фіктивного переходу права власності є безпідставними, оскільки дані факти самі по собі не можуть свідчити про фіктивність оспорюваного договору позики (постанова Верховного суду від 28.02.2018 р. по справі №552/3515/17) . При цьому суд зазначає, що доказів існування родинних відносин між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 до справи не надано, а ці обставини іншими учасниками справи не визнавались.

З матеріалів справи вбачається, що оспорюваний договір позики був лише підставою для передання грошових коштів від ОСОБА_4 до ОСОБА_3 , однак вказаний договір не призвів до переходу до позикодавця ОСОБА_4 права власності на корпоративні права на частки у статутних капіталах ТОВ ІНВЕСТ-КУРОРТ-1 та ТОВ ІНВЕСТ-КУРОРТ-2 . Таким чином, не знайшли підтвердження доказами твердження позивачів про фіктивний перехід права власності на частки в статутних капіталах господарських товариств ТОВ ІНВЕСТ-КУРОРТ-1 та ТОВ ІНВЕСТ-КУРОРТ-2 . При цьому самий факт укладення 16.03.2015 р. договору позики між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 та передання грошових коштів не порушує корпоративні права ОСОБА_1 та ОСОБА_8 , які вони набули через 15 місяців після укладення договору позики, а саме - 03.06.2016 р.

Також, суд не бере до уваги доводи ОСОБА_1 та ОСОБА_8 щодо наміру ОСОБА_4 вчинити рейдерську атаку , оскільки це є лише припущенням учасників справи.

Стосовно доводу позивачів про відсутність належної реєстрації застави на частку розміром 60% статутного капіталу ТОВ ІНВЕСТ-КУРОРТ-1 та на частку розміром 60% статутного капіталу ТОВ ІНВЕСТ-КУРОРТ-2 (п.3.1 договору позики від 16.03.2015 р.), суд зазначає про наступне.

Відповідно до ст. 21 Закону України Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень № 1255-IV від 18.11.2003 р. (в редакції від 06.11.2014 р., що була чинною на дату укладення договору позики) до забезпечувальних обтяжень належить, зокрема, застава рухомого майна згідно з параграфом 6 глави 49 Цивільного кодексу України, що виникає на підставі договору.

За ст. 572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Стаття 12 Закону України Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень визначає правові наслідки реєстрації обтяження. Так, взаємні права та обов`язки за правочином, на підставі якого виникло обтяження, виникають у відносинах між обтяжувачем і боржником з моменту набрання чинності цим правочином, якщо інше не встановлено законом.

Реєстрація обтяження надає відповідному обтяженню чинності у відносинах з третіми особами, якщо інше не встановлено цим Законом. У разі відсутності реєстрації обтяження таке обтяження зберігає чинність у відносинах між боржником і обтяжувачем, проте воно є не чинним у відносинах з третіми особами, якщо інше не встановлено цим Законом (ч. 1, 2 ст. 12 Закону № 1255-IV).

Таким чином факт відсутності реєстрації права застави не є порушенням чинного законодавства та не може свідчити як про недійсність відповідного забезпечувального зобов`язання (п. 3.1. договору), так й про недійсність договору позики від 16.03.2015 р. в цілому.

Стосовно доводів ОСОБА_1 та ОСОБА_8 про необхідність отримання ОСОБА_3 згоди від інших учасників товариств при відчуженні належних їй часток у статутних капіталах товариств, суд зазначає про те, що за умовами договору позики від 16.03.2015 р, в тому числі й згідно положень договору про заставу часток, їх відчуження ОСОБА_3 іншим особам не відбулось.

Положення статутів ТОВ ІНВЕСТ-КУРОРТ-1 та ТОВ ІНВЕСТ-КУРОРТ-2, що наявні у справі, містять положення про те, що відчуження учасником товариства своєї частки (її частини) третім особам допускається за рішенням загальних зборів товариства (п. 12.2. статутів товариств).

Разом з тим, статути вказаних товариств не містять положень про необхідність отримання згоди інших учасників товариства при переданні частки у статутному капіталі товариства у заставу.

Суд не приймає до уваги доводи ОСОБА_4 , викладені у відзиві на позов, про те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_8 не мають права на оспорювання договору позики від 16.03.2015 р.

Згідно статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так й іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Відповідно до п.11 Постанови Пленуму Верховного Суду України Про судове рішення у цивільній справі №14 від 18.12.2009 р. правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів.

Правом на оскарження правочину наділена також особа, яка не була стороною правочину, дії якої спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав (постанова Верховного Суду України від 25.05.2016 р. по справі № 6-605цс16, постанова Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 25.07.2018 р. по справі №753/22172/14-ц).

Станом на дату подання первісної позовної заяви ОСОБА_4 спірні частки у розмірі 60% статутного капіталу ТОВ ІНВЕСТ-КУРОРТ-1 та у розмірі 60% статутного капіталу ТОВ ІНВЕСТ-КУРОРТ-2 , які належали ОСОБА_3 , з 03.06.2016 р. перебувають у власності ОСОБА_1 та ОСОБА_8 . Таким чином, можливе задоволення первісного позову ОСОБА_4 про визнання за ним права власності на частки у статутних капіталах товариств, вплинуло б на права ОСОБА_1 та ОСОБА_8 як поточних власників таких часток.

Стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, повинен бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права (справа Bellet v. France , заява N 23805/94, рішення від 04.12.1995 р., пункт 36).

Відповідно до ч. 1 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсним та фіктивним договору позики, укладеного 16.03.2015 р. між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 .

Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18.07.2006 р. у справі Проніна проти України ).

Враховуючи відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_8 , сплачений ними судовий збір не підлягає відшкодуванню.

Керуючись ст.ст. 10, 13, 18, 19, 258, 259, 263 - 265, 268, 352, 354 ЦПК України, суд,

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 ) та ОСОБА_8 (РНОКПП НОМЕР_2 , зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_1 ) до ОСОБА_4 (РНОКПП НОМЕР_3 , зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_2 ,) та ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_4 , зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_3 ) про визнання договору позики від 16.03.2015 року недійсним - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки апеляційного оскарження продовжуються на строк дії такого карантину.

Повний текст рішення суду складено 16.07.2020 року.

Суддя Д.Ю. Донцов