Рішення

від 22.07.2020 по справі 400/1849/20

МИКОЛАЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

МИКОЛАЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 липня 2020 р. справа № 400/1849/20 м. Миколаїв

Миколаївський окружний адміністративний суд, у складі судді Марича Є.В., розглянув в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовом:ОСОБА_1 , АДРЕСА_1

до відповідача:Управління Фінансів Новоодеської районної державної адміністрації, вул. Центральна, 202,Нова Одеса,Новоодеський район, Миколаївська область,56602

про:визнання протиправним та скасування наказу від 02.03.2020 р. № 10-ОС; поновлення на посаді з 14.04.2020 р.; стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу; стягнення грошової допомоги в сумі 9 850,00 грн. та вихідної домоги в сумі 3 886,54 грн., ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі-позивач) звернулась з позовом до Управління фінансів Новоодеської районної державної адміністрації (далі-відповідач), в якому просить визнати протиправним та скасувати наказ відповідача від 02.03.2020 р. №10-ОС про звільнення ОСОБА_1 ; поновити позивача на посаді начальника відділу бухгалтерського обліку, звітності та господарського забезпечення - головного бухгалтера фінансового управління Новоодеськрої районної державної адміністрації з 14.04.2020 р.; стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 14.04.2020 р. до дня поновлення на роботі; стягнути з відповідача на користь позивача грошову допомогу при наданні щорічної відпустки в розмірі 9850 грн.; стягнути з відповідача на користь позивача не виплачену суму вихідної допомоги при наданні звільненні в розмірі 3886,54 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що наказ про її звільнення є протиправним, оскільки відповідачем не виконано вимоги чинного законодавства щодо запропонування іншої роботи в цій же установі. Також, відповідач не в повній мірі здійснив виплату вихідної допомоги при звільненні, а саме не доплатив 3886,54 грн., а також взагалі не виплатив їй грошову допомогу у розмірі середньомісячної заробітної плати, яка виплачується до основної щорічної відпустки, правом на яку вона скористалась перед звільненням.

Ухвалою від 14.05.2020 р. відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження з викликом учасників справи та запропоновано відповідачу надати відзив на позовну заяву.

Відповідач надав відзив на позовну заяву, в якій просив частково задовольнити позов. В обґрунтування свого відзиву відповідач зазначив, що у зв`язку із скороченням штату фінансового управління позивача було звільнено з посади, іншу посаду їй запропоновано не було, оскільки додаткових одиниць та вільних вакансій в фінансовому управлінні не було. Відповідач, також зазначив, що у зв`язку із відсутністю у структурі районної державної адміністрації посади начальника відділу бухгалтерського обліку, звітності та господарського забезпечення - головного бухгалтера фінансового управління, поновити позивача на цій посаді неможливо. Щодо невиплати їй грошової допомоги до щорічної основної відпустки, відповідач зазначив, що нею не було подано відповідного клопотання про її виплату. При цьому, відповідач визнав, що ним було недоплачено вихідну допомогу при звільненні, але сума до виплати складає 2904, 39 грн., з урахуванням переплати відпускних за січень - лютий 2020 р. в сумі 982,15 грн.

Справу розглянуто в порядку письмового провадження відповідно до ч. 9 ст. 205 Кодексу адміністративного судочинства України (далі-КАС України).

Інших заяв і клопотань учасники справи суду не подавали.

Інших процесуальних дій у справі судом не вчинялось.

Вирішуючи спір, суд встановив наступне.

Розпорядженням голови Миколаївської обласної адміністрації від 26.11.2019 р. №539-р було зменшено граничну численність працівників на 35 штатних одиниць.

На виконання вищезазначеного розпорядження було прийнято розпорядження голови Новоодеської районної державної адміністрації від 06.12.2019 р. №287-р упорядкування структури Новоодеської районної державної адміністрації , яким була затверджена нова структура Новоодеської районної державної адміністрації, а саме зменшено, зокрема, штатну численність фінансового управління на 3,5 штатних одиниць. Цим розпорядженням у структурі районної державної адміністрації передбачено, також, реорганізацію фінансового управління Новоодеської районної державної адміністрації шляхом перетворення у відділ фінансів Новоодеської рйонної державної адміністрації.

12.12.2019 р. відповідачем попереджено працівників фінансового управління про наступне вивільнення.

Посаду позивача, начальника відділу бухгалтерського обліку, звітності та господарського забезпечення - головного бухгалтера фінансового управління Новоодеськрої районної державної адміністрації було скорочено, а ведення бухгалтерського облік поскладено на 1 штатну одиницю головного бухгалтера- ОСОБА_2 , яка не могла розглядатись як кандидат на звільнення відповідно до ст. 184 Кодексу законів про працю України (далі-КЗпП України , одинока мати, що виховує восьмирічну дитину).

Наказом від 02.03.2020 р. №10-ОС позивача звільнено з 14.04.2020 р. з посади начальника відділу бухгалтерського обліку, звітності та господарського забезпечення - головного бухгалтера фінансового управління Новоодеськрої районної державної адміністрації, у зв`зку із скороченням штату відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України Про державну службу . А також даним наказом зобов`язано відповідальну особу нарахувати та виплатити позивачу вихідну допомогу у розмірі двох середньомісячних заробітних плат.

Не погоджуючись з даним наказом та розміром виплаченої допомоги, а також не виплатою грошової допомоги до щорічної основної відпустки, вважаючи дії відповідача протиправними, а своє звільнення незаконним, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Вирішуючи спір між сторонами, суд виходить з наступного.

Частиною 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 6 ст. 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях регулює Закону України "Про державну службу" №889 (далі-Закон №889).

При цьому, відповідно до ч. 1 ст. 1 та ч. 1 ст. 3 КЗпП України, цим Кодексом регулюються трудові відносини всіх працівників, а ст. 4 Кодексу передбачено, що законодавство про працю складається з КЗпП України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Таким чином, до даних правовідносин, в частині не врегульованих Законом №889, підлягають застосуванню й положення КЗпП України.

Наведене узгоджується із постановою Великої палати Верховного Суду від 18.09.2018 у справі № 800/538/17.

Пунктом 4 ч. 1 статті 83 Закону № 889 встановлено, що державна служба може бути припинена за ініціативою суб`єкта призначення.

Підставою для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є, зокрема, скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу (п.1 ч.1 ст. 87 Закону № 889).

Частинами 3 та 4 ст. 87 Закону № 889 встановлено процедуру, якої зобов`язаний дотримуватися суб`єкту владних повноважень під час звільнення державного службовця.

Так, суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі п.1. ч.1 ст.87 Закону від 10 грудня 2015 року № 889-VIII у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов`язку суб`єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою, отже трудовий договір є основною, базовою формою виникнення трудових правовідносин.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Згідно з частиною другою статті 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 19 постанови № 9 від 06.11.1992 Про практику розгляду судами трудових спорів , розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за п. 1 ст. 40 КЗпП України, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

При вирішенні питання про те, чи мав змогу роботодавець виконати вимоги статті 49-2 КЗпП України про надання роботи працівникові, який вивільняється у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, суд має виходити з того, що за змістом цієї норми працівнику має бути запропонована наявна робота за відповідною професією чи спеціальністю і лише при відсутності такої роботи інша наявна робота.

Власник вважається таким, що належно виконав вимоги ч. 2 статті 40, частини 3 статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

При цьому роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Таким чином, однією з гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.

Відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17, провадження № 11-431асі18.

Таким чином, недотримання процедурних гарантій при звільненні позивача є самостійною та достатньою підставою для кваліфікації звільнення як незаконного та поновлення особи на посаді.

З матеріалів справи вбачається, що позивач була у встановлений спосіб попереджена про наступне звільнення та ознайомлена з таким попередженням, що підтверджується наявними в матеріалах справи доказами.

Проте, як вбачається з аналізу матеріалів справи, суб`єктом владних повноважень не виконано належним чином обов`язок запропонувати працівникові, який підлягає звільненню іншу посаду в цьому органі. Даного висновку суд дійшов з огляду на наступне.

За приписами ч. 1 ст. 40, ч. 1, 3 ст. 49-2 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації. Тобто, роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, які відповідають зазначеним вимогам, що існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду у справі № 487/2191/17-ц від 12.05.2020 р., у постанові Верховного Суду України від 01 квітня 2015 року у справі № 6-40цс15, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.09.2018 справа № 800/538/17.

В матеріалах справи взагалі відсутні докази запропонування позивачу будь-якої іншої посади в даному управлінні, більш того, підтверджено поясненнями відповідача (а. с. 74). Крім того, до суду не надано доказів відсутності вакантних посад на час попередження позивача про звільнення та на час звільнення. Суд зазначає, що обов`язок роботодавця пропонувати вакантну посаду носить триваючий характер, та виникає з моменту попередження про звільнення і діє до дня звільнення працівника.

З огляду на вищезазначене, суд дійшов висновку про протиправність оскаржуваного наказу про звільнення та необхідності його скасування.

Оскільки, позивача звільнено з роботи з порушенням вимог КЗпП України, то згідно статті 235 КЗпП України є підстави для її поновлення на роботі.

Щодо поновлення позивача на роботі та аргументу відповідача про неможливість цього, у зв`язку із відсутністю такої посади після скорочення штатної чисельності, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Як вже було встановлено судом при звільненні позивача відповідачем було порушено встановлений законом порядок звільнення, а тому, керуючись положеннями ч.1 ст. 235 КЗпП України працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Суд зазначає, що у разі скорочення посади, на якій працював незаконно звільнений працівник, для виконання рішення суду роботодавець повинен поновити працівника на рівнозначній посаді, на зайняття якої він погоджується, або внести відповідні зміни до штатного розпису, ввівши скорочену посаду.

Згідно з роз`ясненнями, викладеними в абз. 3 п. 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.1992, у випадку, коли працівника звільнено без законних підстав або з порушенням встановленого порядку, але поновити його на роботі неможливо внаслідок ліквідації підприємства, установи, організації, суд визнає звільнення неправильним і зобов`язує ліквідаційну комісію або власника (орган, уповноважений управляти майном ліквідованого підприємства, установи, організації, а у відповідних випадках правонаступника) виплатити цьому працівникові заробітну плату за час вимушеного прогулу (ч.2 ст. 235 КЗпП). Одночасно суд визначає працівника звільненим за п. 1 ст. 40 КЗпП України у зв`язку з ліквідацією підприємства, установи, організації.

Аналогічна норма міститься у ст. 240-1 КЗпП України у якій зазначено, що у разі, коли працівника звільнено без законної підстави або з порушенням встановленого порядку, але поновлення його на попередній роботі неможливе внаслідок ліквідації підприємства, установи, організації, орган, який розглядає трудовий спір, зобов`язує ліквідаційну комісію або власника (орган, уповноважений управляти майном ліквідованого підприємства, установи, організації, а у відповідних випадках - правонаступника), виплатити працівникові заробітну плату за весь час вимушеного прогулу. Одночасно орган, який розглядає трудовий спір, визнає працівника таким, якого було звільнено за пунктом 1 статті 40 цього Кодексу. На такого працівника поширюються пільги і компенсації, передбачені статтею 49-3цього Кодексу для вивільнюваних працівників, а його зайнятість забезпечується відповідно до Закону України Про зайнятість населення .

З аналізу наведених норм очевидним є висновок про те, що неможливість поновлення працівника на попередній посаді може бути пов`язано виключно з однією обставиною - повною ліквідацією підприємства, установи, організації.

Що стосується позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 14.04.2020 року по день поновлення на роботі, суд виходить з наступного.

Згідно з частиною другою статті 235 Кодексу законів про працю України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

У зв`язку з протиправним звільненням позивача, на користь позивача підлягає стягненню з відповідача середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, тобто з 14.04.2020 до 22.07.2020 року (дата ухвалення судом рішення про поновлення позивача на державній службі).

При цьому суд позбавлений можливості встановити дату фактичного поновлення відповідачем позивача на посаді, тому вимога про стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, починаючи з 14.04.2020 року і до моменту фактичного поновлення на роботі підлягає задоволенню частково, а саме за період з 14.04.2020 р. по 22.07.2020 р., тобто до дня ухвалення рішення суду у цій справі.

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати" (далі - Порядок), цей Порядок застосовується у випадках вимушеного прогулу працівника (підпункт "з" пункту 1).

З урахуванням норм, зокрема абзацу 3 пункту 2 Порядку, середньомісячна зарплата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, із якою пов`язана виплата, тобто дню звільнення працівника з роботи.

Основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пунктом 8 згаданого Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом 2-х місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період.

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац 2 пункту 8 Порядку).

Згідно з довідкою від 26.05.2020 р. №011-27/71, а також враховуючи положення Порядку судом встановлено, що розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу із 14.04.2020 року по 22.07.2020 року становить 36878,14 грн. (67 робочих днів х 550,42 грн. - середньоденна заробітна плата).

З огляду на викладене, суд дійшов висновку про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу у загальному розмірі 36878,14 грн.

Водночас, суд зазначає, що рішення суду в частині поновлення позивача на посаді та стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць в розмірі 11558,75 грн. (середньомісячна сума заробітної плати згідно довідки від 26.05.2020 р. №011-27/71), підлягає негайному виконанню відповідно до пунктів 2-3 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України.

Щодо вимоги позивача щодо стягнення з відповідача грошової допомоги при наданні щорічної відпустки в розмірі 9850 грн., суд зазначає наступне.

Відповідно до ч.1 ст.57 Закону України Про державну службу , державним службовцям надається щорічна основна оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів, якщо законом не передбачено більш тривалої відпустки, з виплатою грошової допомоги у розмірі середньомісячної заробітної плати.

Згідно з ч.1 ст.59 Закону України Про державну службу , щорічні відпустки надаються державним службовцям у порядку та на умовах, визначених законодавством про працю.

Відповідно до пп.3 п.2 Постанови Кабінету Міністрів України Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів від 09.03.2006 року № 268 надати право керівникам органів, зазначених у пункті 1 цієї постанови, у межах затвердженого фонду оплати праці: надавати працівникам матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань та допомогу для оздоровлення при наданні щорічної відпустки у розмірі, що не перевищує середньомісячної заробітної плати працівника (місячного грошового забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького складу).

Суд погоджується з позивачем, що положення ч.1 ст.57 Закону України Про державну службу встановлює саме обов`язок виплачувати державним службовцям грошову допомогу у розмірі середньомісячної заробітної плати у разі надання їм щорічної основної оплачуваної відпустки, при цьому зазначений обов`язок не передбачає будь-яких додаткових умов отримання грошової допомоги як-то звернення з відповідною заявою, або оформлення такого волевиявлення в іншій формі та не передбачає будь-якої свободи розсуду уповноваженої особи у питанні виплати грошової допомоги у випадку задоволення заяви державного службовця про надання щорічної основної оплачуваної відпустки.

Тобто, відповідач протиправно не виплатив позивачу грошову допомогу при наданні частини щорічної основної оплачуваної відпустки в сумі 9850 грн. Щодо розрахунку суми виплати 9850 грн. відповідач не надав до суду заперечень.

Також, підлягає задоволенню і вимога позивача про стягнення з відповідача недоплаченої вихідної допомоги в сумі 3886,54 грн., оскільки факт недоплати відповідачем визнається, при цьому суд не бере до уваги посилання відповідача щодо переплати їй відпускних, оскільки правомірність нарахування та виплата відпускних не є предметом даного спору.

Позов задовольнити частково.

Судові витрати у справі відсутні.

Керуючись ст. 2, 19, 139, 241 - 246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_1 ) до Управління Фінансів Новоодеської районної державної адміністрації (вул. Центральна, 202,Нова Одеса,Новоодеський район, Миколаївська область,56602 ідентифікаційний код 02317646) задовольнити частково.

2. Визнати протиправним та скасувати наказ Управління Фінансів Новоодеської районної державної адміністрації (вул. Центральна, 202, Нова Одеса, Новоодеський район, Миколаївська область, 56602, ідентифікаційний код 02317646) від 02.03.2020 р. №10-ОС Про звільнення ОСОБА_1 .

3. Поновити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на посаді начальника відділу бухгалтерського обліку, звітності та господарського забезпечення - головного бухгалтера фінансового управління Новоодеської районної державної адміністрації з 14.04.2020 р.

4. Стягнути з Управління Фінансів Новоодеської районної державної адміністрації (вул. Центральна, 202, Нова Одеса, Новоодеський район, Миколаївська область, 56602, ідентифікаційний код 02317646) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу з 14.04.2020 р. по 22.07.2020 р. в сумі 25 319,39 грн. (двадцять п`ять тисяч триста дев`ятнадцять гривень тридцять дев`ять копійок).

5. Стягнути з Управління Фінансів Новоодеської районної державної адміністрації (вул. Центральна, 202, Нова Одеса, Новоодеський район, Миколаївська область, 56602, ідентифікаційний код 02317646) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) з Управління Фінансів Новоодеської районної державної адміністрації (вул. Центральна, 202, Нова Одеса, Новоодеський район, Миколаївська область, 56602, ідентифікаційний код 02317646) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць в розмірі 11558,75 грн. (одинадцять тисяч п`ятсот п`ятдесят вісім гривень сімдесят п`ять копійок)

6. Стягнути з Управління Фінансів Новоодеської районної державної адміністрації (вул. Центральна, 202, Нова Одеса, Новоодеський район, Миколаївська область, 56602, ідентифікаційний код 02317646) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) грошову допомогу при наданні щорічної відпустки в розмірі 9850 грн. (дев`ять тисяч вісімсот п`ятдесят гривень).

7. Стягнути Управління Фінансів Новоодеської районної державної адміністрації (вул. Центральна, 202, Нова Одеса, Новоодеський район, Миколаївська область, 56602, ідентифікаційний код 02317646) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) не виплачену суму вихідної допомоги при наданні звільненні в розмірі 3886,54 грн. (три тисячі вісімсот вісімдесят шість гривень п`ятдесят чотири копійки).

8. В решті позовних вимог відмовити.

9. Рішення в частині поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць в розмірі 11558,75 грн. підлягає до негайного виконання.

10. Рішення суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи в порядку, визначеному ст. 255 КАС України. Апеляційна скарга може бути подана до П`ятого апеляційного адміністративного суду через Миколаївський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Суддя Є. В. Марич