Рішення

від 14.07.2020 по справі 910/3825/20

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

14.07.2020Справа № 910/3825/20 За позовом ОСОБА_1

до 1. Товариства з обмеженою відповідальністю "Міжнародна юридична компанія "Кратос"

2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Сага Інвест ЛТД"

3. Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська консультаційна група"

4. Товариства з обмеженою відповідальністю "Служба охорони ЦСБ"

5. Товариства з обмеженою відповідальністю "Кий Ріал"

За участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Петріцької Альони Павлівни

про визнання недійсним договору та скасування державної реєстрації

Господарський суд міста Києва у складі судді Спичака О.М.

за участю секретаря судового засідання

Тарасюк І.М.

Представники учасників судового процесу:

від позивача: ОСОБА_4

від відповідача-1: Вабіщевич Т.В.

від відповідача-2: не з`явився

від відповідача-3: не з`явився

від відповідача-4: Отцевич Є.Ю.

від відповідача-5: не з`явився

від третьої особи: не з`явився

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Міжнародна юридична компанія "Кратос", Товариства з обмеженою відповідальністю "Сага Інвест ЛТД", Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська консультаційна група", Товариства з обмеженою відповідальністю "Служба охорони ЦСБ" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Кий Ріал" про визнання недійсним договору та скасування державної реєстрації про визнання недійсними результатів публічних торгів.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на порушення внаслідок укладення оспорюваного правочину прав та законних інтересів позивача як учасника Товариства з обмеженою відповідальністю "Міжнародна юридична компанія "Кратос", частка якого складає 100% статутного капіталу.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.03.2020р. у справі № 910/3825/20 позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху.

31.03.2020 на адресу Господарського суду міста Києва від позивача надійшло клопотання про усунення недоліків позовної заяви на виконання вимог ухвали суду від 17.03.2020р. про залишення позовної заяви без руху.

Ухвалою від 07.04.2020р. відкрито провадження у справі; постановлено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження; призначено підготовче засідання на 29.04.2020р. Одночасно, вказаною ухвалою залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Петріцьку Альону Павлівну.

Відповідачі 2 та 3 у спільному відзиві проти задоволення позовних вимог надали заперечення, посилаючись на те, що позивач не є учасником Товариства з обмеженою відповідальністю "Міжнародна юридична компанія "Кратос" та стороною оспорюваного правоичну, а отже, останній ніяким чином не порушує прав та інтересів ОСОБА_1 , що виключає можливість задоволення позовних вимог.

29.04.2020р. судом було відкладено підготовче засідання на 27.05.2020р.

Відповідач 4 у відзиві проти задоволення позовних вимог також надав заперечення посилаючись на те, що відсутність корпоративних прав позивача у статутному капіталі відповідача 1 встановлена судовим рішенням у справі №910/7790/19, а отже, права на оскарження правочину товариства у вказаної особи відсутні.

Відповідач 5 у відзиві вимоги позивача також визнав безпідставними та наголосив на відсутності порушеного права позивача внаслідок укладання оспорюваного правочину.

27.05.2020р. підготовче засідання було відкладено на 24.06.2020р.

24.06.2020р. судом було закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 14.07.2020р.

Представники відповідачів 2, 3, 5 та третьої особи у судове засідання 14.07.2020р. не з`явились, проте, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені наллежним чином.

З приводу неявки вказаних учасників судового процесу суд зазначає наступне.

Неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті (ч.1 ст.202 Господарського процесуального кодексу України).

Зі змісту п.1 ч.3 ст.202 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справу за відсутності учасника справи, якого було належним чином повідомлено про судове засідання, та яким не було повідомлено про причини неявки.

Згідно ч.1 ст.3 Господарського процесуального кодексу України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України Про міжнародне приватне право , Закону України Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом , а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на справедливий розгляд його справи.

У рішенні 15-рп/2004 від 02.11.2004р. Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ст.69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м`якого покарання) визначено, що справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню. У сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх перед законом і засобах, що обираються для їх досягнення.

Значення принципів справедливості та добросовісності поширюється не тільки на сферу виконання зобов`язань, а і на сферу користування правами, тобто, такі засади здійснення судочинства виступають своєрідною межею між припустимим використанням права (як формою правомірного поводження) та зловживанням правами (як формою недозволеного використання прав).

Одночасно, застосовуючи відповідно до ч.1 ст.11 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов`язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі Смірнова проти України ).

Отже, за висновками суду, неявка відповідачів 2, 3, 5 та третьої особи не перешкоджає розгляду спору у судовому засіданні 14.07.2020р.

Представником позивача було надано усні пояснення по суті справи, згідно змісту яких позов підтримано в повному обсязі.

Представником відповідача 1 проти задоволення позовних вимог було надано заперечення.

Представником відповідача 4 було надано усні пояснення по суті спору, згідно яких проти задоволення позову заперечено.

В судовому засіданні 14.07.2020р. на підставі ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення суду.

Розглянувши подані документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення позивача, відповідачів 1 та 4, Господарський суд міста Києва,

ВСТАНОВИВ:

11.09.2019р. між Товариством з обмеженою відповідальністю "Міжнародна юридична компанія "Кратос" (продавець), Товариством з обмеженою відповідальністю "Українська консультаційна група" (покупець 1), Товариством з обмеженою відповідальністю "Сага Інвест ЛТД" (покупець 2), Товариством з обмеженою відповідальністю "Кий Ріал" (покупець 3) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Служба охорони ЦСБ" (покупець 4) було укладено договір купівлі-продажу, за умовами п.1.1 якого продавець продає (передає у власність), а покупці купують (приймають у власність) наступне нерухоме майно: офісний комплекс, літера А , загальною площею 1471,2 кв.м, розташований за адресою: місто Київ, вул.Набережно-Хрещатицька, буд.9, у відповідних частках:

- покупець 1 купує (приймає у власність) 3/10 (три десятих) частки нерухомого майна;

- покупець 2 купує (приймає у власність) 3/10 (три десятих) частки нерухомого майна;

- покупець 3 купує (приймає у власність) 1/5 (одну п`яту) частку нерухомого майна;

- покупець 3 купує (приймає у власність) 1/5 (одну п`яту) частку нерухомого майна;

Згідно п.1.2 договору купівлі-продажу від 10.09.2019р. відчужуваний об`єкт нерухомого майна розташований на земельній ділянці площею 0,1326 га, кадастровий номер 8000000000:85:379:0001 та на земельній ділянці площею 0,3233 га, кадастровий номер 8000000000:85:379:0004.

У п.1.3 договору від 11.09.2019р. вказано, що нерухоме майно належить продавцю на праві приватної власності на підставі рішення Господарського суду міста Києва від 09.10.2012р., що набрало законної сили 10.12.2012р. справа №5011-32/10471-2012. Право власності зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 03.07.2013р., номер запису про право власності 1524822; реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 96990580000, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №5774587 від 05.07.2013р.

Відповідно до п.2.1 договору від 11.09.2019р. ціна нерухомого майна, що купується покупцями за цим договором, становить - 1 409 451 грн. без податку на додану вартість.

Право власності на об`єкт нерухомого майна, вказаний в п.1.1 цього договору, підлягає державній реєстрації в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, виникає з моменту такої реєстрації відповідно до ст.ст.334, 182 Цивільного кодексу України (п.4.1 договору від 11.09.2019р.).

У п.3.1 договору вказано, що цей договір вважається укладеним та набуває чинності з моменту його підписання сторонами і нотаріального посвідчення.

Договір підписано представниками всіх сторін, скріплено печатками юридичних осіб, а також посвідчено нотаріально приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Петріцькою А.П.

Відповідно до ст.628 Цивільного кодексу України, ст.180 Господарського кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

За приписом ст.638 Цивільного кодексу України, ст.180 Господарського кодексу України істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

При цьому, за змістом п.3 ст.180 Господарського кодексу України при укладенні господарського договору сторони зобов`язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (ст.655 Цивільного кодексу України).

Статтею 657 Цивільного кодексу України унормовано, що договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Враховуючи, що позивач звернувся до суду з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 11.09.2019р., керуючись приписами чинного на момент укладання договору цивільного та господарського законодавства України, господарським судом було встановлено, що відповідачами було досягнуто згоди щодо всіх істотних умов договору поставки, а отже, спірний правочин є укладеним.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Згідно ч.1 ст.2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Частиною 2 ст.4 Господарського процесуального кодексу України визначено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Відповідно до ст.15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

У рішенні №18-рп/2004 від 01.12.2004р. Конституційного суду України (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття охоронюваний законом інтерес , що вживається в ч.1 ста.4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям права , яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Конституційний суд України у вказаному рішенні зазначає, що види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв`язку з поняттям права як правило не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними. Охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об`єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права та є його складовою.

Щодо порушеного права господарський суд зазначає, що таким слід розуміти такий стан суб`єктивного права, при якому воно зазнавало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб`єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов`язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Установивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

Одночасно, слід зазначити, що згідно ч.1 ст.3 Господарського процесуального кодексу України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України Про міжнародне приватне право , Закону України Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом , а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно приписів ст.9 Конституції України, статті 19 Закону України Про міжнародні договори України і статті 4 Господарського процесуального кодексу України господарські суди у процесі здійснення правосуддя мають за відповідними правилами керуватися нормами зазначених документів, ратифікованих законами України.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції Україна повністю визнає на своїй території дію приписів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються її тлумачення і застосування.

Водночас статтею 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому, під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Отже, способи захисту за своїм призначенням можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. При цьому, метою застосування певного способу захисту є усунення невизначеності у взаємовідносинах суб`єктів, створення необхідних умов для реалізації права й запобігання дій зі сторони третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню. Аналогічну позицію викладено у листі Верховного Суду України від 01.04.2014 р. Аналіз практики застосування судами ст. 16 Цивільного кодексу України .

Таким чином, виходячи зі змісту ст.ст.15, 16 Цивільного кодексу України, ст.20 Господарського кодексу України застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб`єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством - ефективність), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України. Аналогічні положення містить ст.20 Господарського кодексу України.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст.204 Цивільного кодексу України).

Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (ч.1 ст.203 Цивільного кодексу України).

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб встановлений законом або договором.

За приписом ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Пунктом 2.1. Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків. Зазначена правова позиція також викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 по справі №905/1227/17.

Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

За приписами ч.1 ст.207 Господарського кодексу України господарське зобов`язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб`єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

За змістом Постанови №9 від 06.11.2009р. Пленуму Верховного Суду України Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. Аналогічну позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 21.01.2020р. по справі №21/89б/2011.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч.ч.1-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України.

Частиною 3 ст. 162 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що позовна заява повинна містити виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову.

За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними, а також порушення внаслідок укладання відповідного правочину прав та законних інтересів позивача.

Наразі, обґрунтовуючи позовні вимоги позивач посилається на порушення внаслідок укладення оспорюваного правочину прав та законних інтересів позивача, як учасника Товариства з обмеженою відповідальністю "Міжнародна юридична компанія "Кратос", частка якого складає 100% статутного капіталу.

Проте, надаючи оцінку обставинам порушення прав та законних інтересів ОСОБА_1 внаслідок укладання між відповідачами договору купівлі-продажу від 11.09.2019р., судом встановлено, що згідно витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань станом на 11.09.2019р. (дата укладання спірного договору) єдиним учасником Товариства з обмеженою відповідальністю "Міжнародна юридична компанія "Кратос" був ОСОБА_2 , проте, ніяким чином не позивач.

Одночасно, судом враховано, що у провадженні Господарського суду міста Києва перебувала справа №910/7790/19 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю "СІГЕЙТ ПРОПЕРТІС" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Міжнародна юридична компанія "КРАТОС". Позивач у межах справи просив:

1) визнати недійсним правочин щодо переходу права власності на частку у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Міжнародна юридична компанія "КРАТОС" у розмірі 100%, що у грошовому виразі складає 10075000 грн., оформлений договором купівлі-продажу частки в статутному капіталі від 29.11.2018 та актом приймання-передачі частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Міжнародна юридична компанія "КРАТОС" від 29.11.2018, укладеними між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ;

2) визнати недійсними рішення вищого органу управління Товариства з обмеженою відповідальністю "Міжнародна юридична компанія "КРАТОС", оформлені рішенням №19/2 учасника Товариства з обмеженою відповідальністю "Міжнародна юридична компанія "КРАТОС" від 19.02.2019;

3) визнати недійсним правочин щодо переходу права власності на частку у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Міжнародна юридична компанія "КРАТОС" у розмірі 100%, що у грошовому виразі складає 10075000 грн., оформлений договором купівлі-продажу частки в статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Міжнародна юридична компанія "КРАТОС" №1/03/2019 від 01.03.2019 та актом приймання-передачі частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Міжнародна юридична компанія "КРАТОС" від 01.03.2019, укладеними між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 ;

4) визнати недійсними рішення вищого органу управління Товариства з обмеженою відповідальністю "Міжнародна юридична компанія "КРАТОС", оформлені рішенням №01/03/19 учасника Товариства з обмеженою відповідальністю Міжнародна юридична компанія "КРАТОС" від 01.03.2019;

5) визнати недійсною редакцію Статуту Товариства з обмеженою відповідальністю Міжнародна юридична компанія "КРАТОС", затверджену рішенням №01/03/19 учасника Товариства з обмеженою відповідальністю "Міжнародна юридична компанія "КРАТОС" від 01.03.2019;

6) визнати недійсними рішення вищого органу управління Товариства з обмеженою відповідальністю "Міжнародна юридична компанія "КРАТОС", оформлені рішенням №02-05/19 одноосібного учасника Товариства з обмеженою відповідальністю "Міжнародна юридична компанія "КРАТОС" від 02.05.2019;

7) визнати недійсною редакцію Статуту Товариства з обмеженою відповідальністю ПІКБЛЕНК", затверджену рішенням №02-05/19 одноосібного учасника Товариства з обмеженою відповідальністю "Міжнародна юридична компанія КРАТОС" від 02.05.2019;

8) визнати недійсними рішення вищого органу управління Товариства з обмеженою відповідальністю "Міжнародна юридична компанія "КРАТОС", оформлені рішенням №22-05/19 одноосібного учасника Товариства з обмеженою відповідальністю "ПІКБЛЕНК" від 22.05.2019;

9) визнати недійсною редакцію Статуту Товариства з обмеженою відповідальністю ПІКБЛЕНК", затверджену рішенням №22-05/19 одноосібного учасника Товариства з обмеженою відповідальністю "ПІКБЛЕНК" від 22.05.2019;

10) визнати недійсним правочин щодо переходу до Товариства з обмеженою відповідальністю "СІГЕЙТ ПРОПЕРТІС" права власності на незавершений будівництвом офісний комплекс (друга черга), загальною площею 20299,1 кв.м., що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Набережно-Хрещатицька, 9 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 97000780000), оформлений актом приймання-передачі активів згідно розподільчого балансу від 22.05.2019.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 16.10.2019р. у справі № 910/7790/19 позов задоволено повністю: визнано недійсним правочин щодо переходу права власності на частку у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Міжнародна юридична компанія "КРАТОС" у розмірі 100%, що у грошовому виразі складає 10075000 грн, оформлений договором купівлі-продажу частки в статутному капіталі від 29.11.2018 та актом приймання-передачі частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Міжнародна юридична компанія "КРАТОС" від 29.11.2018, укладеними між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ; визнано недійсними рішення вищого органу управління ТОВ "Міжнародна юридична компанія "КРАТОС", оформлені рішенням №19/2 учасника ТОВ "Міжнародна юридична компанія "КРАТОС" від 19.02.2019; визнано недійсним правочин щодо переходу права власності на частку у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Міжнародна юридична компанія "КРАТОС" у розмірі 100%, що у грошовому виразі складає 10075000 грн, оформлений договором купівлі-продажу частки в статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Міжнародна юридична компанія "КРАТОС" №1/03/2019 від 01.03.2019 та актом приймання-передачі частки у статутному капіталі ТОВ "Міжнародна юридична компанія "КРАТОС" від 01.03.2019, укладеними між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 ; визнано недійсними рішення вищого органу управління ТОВ "Міжнародна юридична компанія "КРАТОС, оформлені рішенням №01/03/19 учасника ТОВ "Міжнародна юридична компанія "КРАТОС" від 01.03.2019; визнано недійсною редакцію Статуту ТОВ "Міжнародна юридична компанія "КРАТОС", затверджену рішенням №01/03/19 учасника Товариства з обмеженою відповідальністю "Міжнародна юридична компанія "КРАТОС" від 01.03.2019; визнано недійсними рішення вищого органу управління Товариства з обмеженою відповідальністю "Міжнародна юридична компанія "КРАТОС", оформлені рішенням №02-05/19 одноосібного учасника Товариства з обмеженою відповідальністю "Міжнародна юридична компанія "КРАТОС" від 02.05.2019; визнано недійсною редакцію Статуту Товариства з обмеженою відповідальністю "ПІКБЛЕНК", затверджену рішенням №02-05/19 одноосібного учасника Товариства з обмеженою відповідальністю "Міжнародна юридична компанія КРАТОС " від 02.05.2019; визнано недійсними рішення вищого органу управління Товариства з обмеженою відповідальністю "Міжнародна юридична компанія "КРАТОС", оформлені рішенням №22-05/19 одноосібного учасника Товариства з обмеженою відповідальністю В "ПІКБЛЕНК" від 22.05.2019; визнано недійсною редакцію Статуту Товариства з обмеженою відповідальністю "ПІКБЛЕНК", затверджену рішенням №22-05/19 одноосібного учасника Товариства з обмеженою відповідальністю "ПІКБЛЕНК" від 22.05.2019; визнано недійсним правочин щодо переходу до Товариства з обмеженою відповідальністю "СІГЕЙТ ПРОПЕРТІС" права власності на незавершений будівництвом офісний комплекс (друга черга), загальною площею 20299,1 кв.м., що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Набережно-Хрещатицька, 9, оформлений актом приймання-передачі активів згідно розподільчого балансу від 22.05.2019.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 17.03.2020 рішення Господарського суду міста Києва від 16.10.2019 у справі №910/7790/19 залишено без змін.

Судом враховано, що за приписами ч.ч.1, 2 ст.241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Частиною 2 ст. 13 Закону України Про судоустрій і статус суддів передбачено, що обов`язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.

Законодавчі вимоги щодо застосування преюдиції у господарському процесі передбачені ч. 4 ст.75 Господарського процесуального кодексу України, згідно якої обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. Вказану правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 23.05.2018р. по справі №910/9823/17.

Не потребують доказування преюдиціальні обставини, тобто встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, - при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо. Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом.

Отже, обставини, встановлені у судовому рішенні, яке набрало законної сили, мають преюдиційне значення та повторного доведення не потребують.

Тобто, з наведеного полягає, що матеріалами справи та обставинами, які встановлені судом у межах справи № 910/7790/19 не підтверджуються посилання позивача в якості обґрунтування позовних вимог на наявність у позивача корпоративних прав, а саме частки у розмірі 100% статутного капіталу Товариства з обмеженою відповідальністю "Міжнародна юридична компанія "Кратос".

Крім того, у вирішенні питання порушення прав учасника товариства внаслідок укладання останнім певного правочину та наявності права на його оскарження суд вважає за доцільне звернути увагу позивача на таке.

Відповідно до статті 167 Господарського кодексу України правомочність учасника (акціонера, члена) на участь в управлінні господарською організацію, зокрема, шляхом участі в загальних зборах, є однією зі складових корпоративних прав. Відтак зазначені права можуть бути визнані порушеними внаслідок недотримання порядку скликання і проведення загальних зборів, якщо учасник не зміг узяти участі у загальних зборах та/або належним чином підготуватися до розгляду питань порядку денного, зареєструватися для участі у загальних зборах тощо, тобто не зміг належним чином реалізувати своє право на участь в управлінні.

Частинами 1, 3 статті 92 Цивільного кодексу України передбачено, що юридична особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

Частиною 2 статті 207 Цивільного кодексу України визначено, що правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

Відповідно до статті 116 Цивільного кодексу України учасники господарського товариства мають право у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом брати участь в управлінні товариством у порядку, визначеному в установчому документі; брати участь у розподілі прибутку товариства і одержувати його частину (дивіденди).

З наведених норм права вбачається, що за договором, укладеним товариством, права та обов`язки набуваються самим товариством як стороною договору. При цьому сукупність прав та обов`язків безпосередньо учасників цього товариства укладенням товариством договору ніяк не змінюється

Повноваження діяти від імені юридичної особи є можливістю створювати, змінювати, припиняти цивільні права та обов`язки юридичної особи (стаття 239 Цивільного кодексу України). Таке повноваження не належить до корпоративних прав учасника юридичної особи.

Укладання договору з іншою особою з порушенням норм чинного законодавства може свідчити про порушення прав та інтересів самого товариства у його відносинах з іншою особою - стороною договору, а не корпоративних прав його учасника.

Така правова позиція викладена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 08.10.2019 у справі № 916/2084/17, від 15.10.2019 у справі № 905/2559/17, від 03.12.2019 у справі №904/10956/16 та постанові від 04.02.2020р. Верховного Суду по справі №9101935/19. В ухвалах від 17.12.2019 у справі № 916/1731/18 та від 13.01.2020 у справі №910/10734/18 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що не вбачає підстав для відступу від правового висновку щодо застосування норм права, викладеного в зазначених постановах.

Крім того, суд зазначає, що згідно ч.1 ст.3 Господарського процесуального кодексу України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України Про міжнародне приватне право , Закону України Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом , а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно приписів ст.9 Конституції України, статті 19 Закону України Про міжнародні договори України і статті 4 Господарського процесуального кодексу України господарські суди у процесі здійснення правосуддя мають за відповідними правилами керуватися нормами зазначених документів, ратифікованих законами України.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції Україна повністю визнає на своїй території дію приписів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються її тлумачення і застосування.

Водночас статтею 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

В контексті вищенаведеного слід взяти до увагу практику Європейського суду з прав людини, відповідно до якої акціонер (учасник) юридичної особи, навіть мажоритарний, не може розглядатись як належний заявник, якщо йдеться про порушення прав юридичної особи (див., зокрема, рішення від 20 травня 1998 року у справі "Кредитний та індустріальний банк проти Чеської Республіки" (Credit and Industrial Bank v. the Czech Republic), заява № 29010/95; рішення від 18 жовтня 2005 року у справі "Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України" (Case of Terem LTD, Chechetkin and Olius v. Ukraine), заява № 70297/01, пункти 28-30; рішення від 21 грудня 2017 року у справі "Фельдман та банк "Слов`янський" проти України", заява № 42758/05, пункт 30). При цьому навіть у разі, якщо юридичну особу було ліквідовано, Європейський суд з прав людини розглядає справи за заявою саме такої юридичної особи, допускаючи її представництво в особі акціонера (учасника), якщо юридична особа не може брати участь у справі в особі своїх органів (рішення від 21 грудня 2017 року у справі "Фельдман та банк "Слов`янський" проти України", заява № 42758/05, пункт 1 резолютивної частини).

Отже, з огляду на все вищевикладене у сукупності, суд дійшов висновку щодо відсутності підстав вважати порушеними внаслідок укладання 11.09.2019р. між відпоідачами договору купівлі-продажу, прав та законних інтересів позивача.

Враховуючи відсутність порушення оспорюваним договором прав та інтересів ОСОБА_1 , що є самостійною підставою для відмови у позові, у суду відсутня необхідність надавати оцінку законності оспорюваного правочину.

Таким чином, господарський суд дійшов висновку щодо відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Міжнародна юридична компанія "Кратос", Товариства з обмеженою відповідальністю "Сага Інвест ЛТД", Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська консультаційна група", Товариства з обмеженою відповідальністю "Служба охорони ЦСБ" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Кий Ріал" про визнання недійсним договору та скасування державної реєстрації.

Згідно приписів ст.129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір залишається за позивачем.

Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 129, 236 - 240 Господарського процесуального кодексу України,

ВИРІШИВ:

1. Відмовити в задоволенні позовних вимог.

Рішення господарського суду набирає законної сили у відповідності до приписів ст.241 Господарського процесуального кодексу України. Згідно ч.1 ст.256 та п.п.17.5 пункту 17 Розділу XI Перехідні положення Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду через відповідний місцевий господарський суд протягом двадцяти днів з дня його проголошення. З урахуванням п.4 Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), вказаний строк продовжуються на строк дії такого карантину.

Повний текст складено та підписано 23.07.2020р.

Суддя Спичак О.М.