Постанова

від 02.09.2020 по справі 19/6

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 вересня 2020 року

м. Київ

Справа № 19/6

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Мачульського Г.М. - головуючого, Краснова Є.В., Кушніра І.В.,

розглянувши у письмовому провадженні касаційну скаргу Дніпровської міської ради

на ухвалу Центрального апеляційного господарського суду від 11.06.2020 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Кощеєв І.М., судді Широбокова Л.П., Орєшкіна Е.В.)

за позовом Товариство з обмеженою відповідальністю фірма "Узор"

до Відкритого акціонерного товариства товарно-сировинна фірма "Дніпроелектромаш"

про визнання права власності на нежитлове приміщення

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст і підстави позовних вимог

1.1. Звернувшись у суд з даним позовом, Товариство з обмеженою відповідальністю фірма "Узор" (далі-позивач) просило визнати права власності на триповерхове нежитлове приміщення площею 1 905,7 кв.м із збудованою в підвалі котельнею площею 1 130, 00 кв.м. за адресою: вул. Каменська, 36 в м. Дніпропетровську (далі-нежитлове приміщення).

1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач добросовісно, відкрито та безперервно здійснював правомочності власника спірного майна за відповідний період, витратив великі матеріальні засоби для відновлення та проведення ремонтних робіт в будівлі та котельні, що призвело до збільшення балансової вартості цього майна, у зв`язку з чим, позивач є фактичним добросовісним власником зазначеного майна.

2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

2.1. Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 19.01.2006 (суддя Петренко І.В.), позов задоволено.

2.2. Свій висновок суд мотивував тим, що спірне майно знаходиться на балансі позивача тривалий час та з моменту оформлення передаточного балансу у позивача виникли правові підстави для визнання права власності на нежитлове приміщення.

2.3. Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, Дніпровська міська рада (далі-Рада), яка не є учасником справи, оскаржило його до суду апеляційної інстанції.

2.4. Постановою Центрального апеляційного господарського суду від 30.09.2019 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Дармін М.О., судді Березкіна О.В., Кузнецова І.Л.), рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 19.01.2006 залишено без змін.

2.5. Постановою Верховного Суду від 21.01.2020 вказана постанова суду апеляційної інстанції скасована, а справу передано на новий розгляд до апеляційного суду.

2.6. Оскарженою ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 11.06.2020 апеляційне провадження закрито.

2.7. Суд апеляційної інстанції, виходив з того, що права та інтереси Ради, яка не була залучена до участі у справі, рішенням суду першої інстанції не порушені та питання про її права, інтереси та (або) обов`язки у справі судом не вирішувалися.

3. Короткий зміст вимог касаційної скарги та позиція інших учасників справи

3.1. У касаційній скарзі заявник просить скасувати вище вказане судове рішення та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

3.2. В обґрунтування доводів касаційної скарги заявник посилається на те, що апеляційний суд порушив норми матеріального та процесуального права, оскільки судом не було досліджено зібрані у справі докази. При цьому скаржник вказує на те, що визнання за позивачем права власності на нерухоме майно створює для Ради перешкоди у реалізації права користування та розпорядженням земельною ділянкою, яка знаходиться під цим майном.

4. Мотивувальна частина

4.1. Апеляційним судом встановлено, що рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 19.01.2006 позов задоволено, визнано за позивачем право власності на нежитлове приміщення, з тих підстав, що з моменту оформлення передаточного балансу у позивача виникло право власності на нежитлове приміщення у розумінні вимог ст.334 ЦК України.

4.2. Звертаючись до апеляційного суду, Рада вказувала на те, що нежитлове приміщення розміщене на земельній ділянці, яка входить до складу земель міста, проте позивач правовстановлюючих документів на об`єкти нерухомості не подав та для оформлення земельних правовідносин до Ради не звертався. При цьому скаржник посилався на те, що спірне нерухоме майно, яке знаходиться на земельній ділянці є самочинно збудованим, що створює перешкоди для Ради у реалізації права користування та розпорядження земельною ділянкою.

Отже, за доводами скаржника, позовні вимоги, та оскаржене у апеляційному порядку рішення, стосувались майнових прав та інтересів Ради в розрізі втручання у звичайну діяльність Ради, як головного розпорядника земель у місті та порушення її прав та охоронюваних законом інтересів.

4.3. Абзацом 2 частини другої та частини третьої статті 331 Цивільного кодексу України визначено, що якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

При цьому, необхідність прийняття закінчених будівництвом об`єктів в експлуатацію в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України обумовлена приписами частини 3 статті 18 Закону України "Про основи містобудування".

4.4. Відповідно до пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 22.09.2004 № 1243 "Про Порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів", яка була чинною на момент прийняття рішення місцевим господарським судом, прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів полягає у підтвердженні державними приймальними комісіями готовності до експлуатації об`єктів нового будівництва.

Пунктом 27 наведеного Порядку визначено, що за результатами роботи державної приймальної комісії складається акт про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта, форма якого затверджується Мінрегіонбудом. Акт державної приймальної комісії підлягає затвердженню у 15-денний строк органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування, що утворив цю комісію, та реєструється в інспекції державного архітектурно-будівельного контролю, яка видала дозвіл на виконання будівельних робіт.

4.5. Приписами частини першої статті 24 Закону України "Про планування і забудову територій", у редакції чинній на час прийняття рішення судом, визначено, що фізичні та юридичні особи, які мають намір здійснити будівництво об`єктів містобудування на земельних ділянках, що належать їм на праві власності чи користування, зобов`язані отримати від виконавчих органів відповідних рад, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, у разі делегування їм таких повноважень відповідними радами, дозвіл на будівництво об`єкта містобудування.

Статтею 29 цього ж Закону передбачено, що здійснення будівельних робіт на об`єктах містобудування без дозволу на виконання будівельних робіт або його перереєстрації, а також здійснення не зазначених у дозволі будівельних робіт вважається самовільним будівництвом і тягне за собою відповідальність згідно з законодавством (ч.10).

4.6. За змістом статті 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю та мирно володіти своїм майном; право приватної власності є непорушним; ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Відповідно до частини першої статті 317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (частини перша та друга статті 319 Цивільного кодексу України).

Згідно із частиною першою статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до статті 182 цього кодексу право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов`язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом. Відмова у державній реєстрації права на нерухомість, ухилення від реєстрації, відмова від надання інформації про реєстрацію можуть бути оскаржені до суду. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом.

Згідно зі статтею 392 вказаного кодексу власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Вирішуючи спір про визнання права власності на підставі статті 392 цього Кодексу, слід враховувати, що за змістом вказаної норми права судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його.

Отже, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності у судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами як права власності на майно, яке оспорюється або не визнається іншою особою, так і порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно.

Позивачем у такому позові може бути суб`єкт, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку із наявністю щодо цього права сумнівів з боку третіх осіб чи необхідністю одержати правовстановлюючі документи.

Водночас такий спосіб захисту не може бути застосований, якщо право на об`єкт нерухомості ні за ким не зареєстроване, а позивач не може зареєструвати своє право на об`єкт нерухомості, бо не здатний беззаперечно підтвердити своє право власності на об`єкт нерухомості належними правовстановлюючими документами.

Натомість знаходження на земельній ділянці одного власника об`єкта нерухомості (будівлі, споруди), іншого власника істотно обмежує права власника землі, при цьому таке обмеження є безстроковим. Так, власник землі у цьому разі не може використовувати її ані для власної забудови, ані іншим чином, і не може здати цю землю в оренду будь-кому, окрім власника будівлі чи споруди.

Отже, за позовом про визнання права власності на будівлю, споруду, право на яку ні за ким не зареєстроване, належним відповідачем є власник земельної ділянки, на якій така будівля, споруда розташована.

Подібна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18, відступати від якої колегія суддів правових підстав не вбачає.

4.7. Водночас, суд апеляційної інстанцій наведених вимог законодавства не врахував; не надав правової оцінки визначення відповідача до спірних правовідносин; не дослідив наявність у позивача правовстановлюючих документів на земельну ділянку та отримання ним від органу місцевого самоврядування дозволу на виконання будівельних робіт та прийняття об`єкта в експлуатацію у порядку, встановленим законом.

Отже, не звернувши уваги на наведені обставини, апеляційний господарський суд дійшов передчасного висновку про наявність підстав для закриття апеляційного провадження у цій справі, чим порушив приписи п. 3 ч. 1 ст. 264 ГПК України.

4.8. За таких обставин, ухвала Центрального апеляційного господарського суду від 11.06.2020, відповідно до положень статті 310 ГПК України підлягає скасуванню як така, що прийнята з порушенням норм процесуального права, а справа - направленню до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.

Керуючись статтями 301, 308, 310, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Дніпровської міської ради задовольнити.

Ухвалу Центрального апеляційного господарського суду від 11.06.2020 у справі № 19/6 скасувати, а справу передати до Центрального апеляційного господарського суду для продовження розгляду.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Г.М. Мачульський

Судді Є.В. Краснов

І.В. Кушнір