Рішення

від 10.09.2020 по справі 619/2641/20

ДЕРГАЧІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

справа №619/2641/20

провадження №2/619/864/20

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

іменем України

10 вересня 2020 року м. Дергачі

Дергачівський районний суд Харківської області у складіголовуючого - суддіБолибока Є.А. за участю секретаря судового засідання Молотко А.В.

Справа № 619/2641/20

Ім`я (найменування) сторін та інших учасників справи:

позивач: ОСОБА_1 ;

відповідач: ОСОБА_2 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження позов про стягнення коштів.

Стислий виклад позиції сторін.

10 червня 2020 року ОСОБА_1 10 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому просив стягнути безпідставно набуті грошові кошти в розмірі 109 039,20 грн, відсотки за користування грошовими коштами за період з 01.11.2007 по 10.04.2020 в розмірі 7839,14 грн, інфляційні збитки в розмірі 57 955,80 грн, пеню за несвоєчасне виконання зобов`язань в розмірі 65 534,36 грн. В обґрунтування позову зазначив, що 1 листопада 2007 року між сторонами було укладено договір оренди земельної ділянки, розташованої на території Проходівської сільської ради, КСП Проходянське № 110 в межах державного акту на право приватної власності на землю серії Р1 № 695719. Проте, державна реєстрація договору в Державному реєстрі земель, проведена не була. ОСОБА_1 сплатив на користь ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 4 000 доларів США, які передав їй в гривнях, у розмірі 21 000 гривень, в якості орендної плати за весь час користування земельною ділянкою протягом 49 (сорока дев`яти) років. У 2019 році ОСОБА_1 вирішив зареєструвати право оренди на земельну ділянку, його представником було направлено запит до Головного управління Держгеокадастру у Харківській області щодо отримання витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку. 22 жовтня2020 року ОСОБА_1 стало відомо що земельна ділянка, належна ОСОБА_2 знаходиться в оренді Селянського (фермерського) господарства Відродження з 03 травня 2018 року. Отже, ОСОБА_2 передала вдруге належну їй земельну ділянку в оренду іншій особі, у зв`язку із чим ОСОБА_1 не має можливості провести державну реєстрацію права оренди земельної ділянки, належної ОСОБА_2 . Враховую викладене, договірні правовідносини між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не виникли. Грошові кошти, які були передані ОСОБА_2 в якості майбутньої орендної плати були набуті нею безпідставно, тому вказані грошові кошти підлягають поверненню.

Заяви, клопотання, процесуальні дії у справі.

Ухвалою судді від 11 червня 2020 року позовну заяву було залишено без руху.

17 червня 2020 року позивачем усунені недоліки позовної заяви.

10 липня 2020 року було постановлено ухвалу про відкриття провадження у справі та призначено підготовче судове засідання на 10 год 00 хв 20 серпня 2020 року. Направлено відповідачеві копію позовної заяви з копіями доданих до неї документів. Запропоновано відповідачу подати до суду відзив на позов в строк до 14 серпня 2020 року.

19 серпня 2020 року відповідач подала заяву, в якій позов не визнала.

20 серпня 2020 року ухвалою суду було закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 10 год 00 хв 10 вересня 2020 року.

У судове засідання відповідач ОСОБА_2 не з`явилася, про час та місце судового засідання повідомлялась належним чином. Відповідно до повідомлення про вручення поштового відправлення судова повістка ОСОБА_2 була вручена 22 серпня 2020 року.

У судове засідання позивач ОСОБА_1 не з`явився, подав до суду заяву, в якій просив справу розглядати у його відсутність, у разі неявки в судове засідання відповідача, не заперечував проти заочного розгляду справи та ухвалення заочного рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 280 ЦПК України суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів за одночасного існування таких умов: 1) відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання; 2) відповідач не з`явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин; 3) відповідач не подав відзив; 4) позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

Так як, відповідач належним чином повідомлена про дату, час і місце судового засідання, не з`явилася в судове засідання та не подала відзив, а позивач не заперечує проти такого вирішення справи, то відповідно до ч. 1 ст. 281 ЦПК України суд постановив ухвалу про заочний розгляд справи.

Фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин.

Згідно з Договором оренди земельної ділянки від 01 листопада 2007 року , ОСОБА_2 передала у строкове платне володіння і користування ОСОБА_1 земельну ділянку, площею 6,72 га, розташовану на території Проходівської сільської ради, КСП Проходянське . Строк дії Договору становить 49 років з дня набуття ним чинності. Право на оренду земельної ділянки виникає після укладення цього Договору оренди і його державної реєстрації.

Згідно письмової розписки від 01 листопада 2007 року ОСОБА_2 прийняла від ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 21 000 гривень (еквівалент 4 200 доларів США), в рахунок орендної плати за договором оренди земельної ділянки від 01 листопада 2007 року.

Відповідно до Витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку № НВ- 6311413262019 від 22.10.2019 земельна ділянка, кадастровий номер 6322081500:05:000:1138 належить на праві приватної власності ОСОБА_2 та 03.05.2018 здійснено державну реєстрацію передачі земельної ділянки орендарю Селянському (фермерському) господарству Відродження .

Мотиви суду.

Всебічно, повно, об`єктивно та безпосередньо дослідивши наявні у справі докази, з`ясувавши обставини, на які посилалися сторони, як на підставу своїх вимог та заперечень, оцінивши ці докази на належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку про часткове задоволення позову з таких підстав.

Загальні підстави для виникнення зобов`язань у зв`язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами глави 83 ЦК України.

Стаття 1212 ЦК України регулює випадки набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав.

Предметом регулювання інституту безпідставного набуття чи збереження майна є відносини, які вникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Зобов`язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).

Об`єктивними умовами виникнення зобов`язань з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виступають: 1) набуття або збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) шкода у вигляді зменшення або незбільшення майна в іншої особи (потерпілого); 3) обумовленість збільшення або збереження майна з боку набувача шляхом зменшення або відсутності збільшення на стороні потерпілого; 4) відсутність правової підстави для вказаної зміни майнового стану цих осіб.

Згідно із частиною першою статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Згідно з ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17 (провадження № 12-182гс18) зроблено висновок, що предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України .

Згідно з ч. 3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За положеннями статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 13 вересня 2017 року у справі № 749/106/17 (провадження № 6-1489цс17) та постанові Верховного Суду від 17 травня 2018 року у справі № 643/11742/16-ц (провадження № 61-26879св18).

Як передбачено ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Згідно з частиною першою статті 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші.

Судом встановлено, що 01 листопада 2007 року сторонами був укладений Договір оренди земельної ділянки площею 6,72 га, яка розташована на території Проходівської сільської ради, КСП Проходянське зі строком дії договору 49 років з дня набуття ним чинності.

Як вбачається з письмової розписки від 01 листопада 2007 року ОСОБА_2 прийняла від ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 21 000 гривень (еквівалент 4 200 доларів США), в рахунок орендної плати за договором оренди земельної ділянки від 01 листопада 2007 року.

Належних та допустимих доказів на спростування вказаних обставин відповідачем суду не надано.

Позивачем надано належні та допустимі докази, які підтверджують отримання відповідачем від нього грошових коштів та зберігання їх без достатньої правової підстави.

Отже, позов в частині стягнення безпідставно набутих грошових коштів у розмірі 109 039,20 грн підлягає задоволенню.

Щодо вимоги про стягнення процентів.

Частиною другою статті 1214 ЦК України встановлено, що у разі безпідставного одержання чи збереження грошей нараховуються проценти за користування ними (стаття 536 цього Кодексу).

Статтею 536 ЦК України передбачено, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобов`язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Якщо без достатньої правової підстави набуваються або зберігаються гроші, на них нараховуються відсотки згідно зі статтею 536 ЦК України з того часу, коли набувач дізнався або повинен був дізнатися про безпідставність набуття або збереження грошових коштів.

Саме така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 02 березня 2016 року у справі № 6-2491цс15.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачу стало відомо про безпідставність набуття та збереження грошових коштів після 22 жовтня 2019 року, тобто після отримання витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку. При цьому, позивачем не зазначено коли саме він дізнався. З позовом до суду ОСОБА_1 звернувся 10 червня 2020 року.

Враховуючи викладене суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову в частині стягнення відсотків.

Щодо вимог про стягнення пені та інфляційних збитків.

Вимоги ОСОБА_1 про стягнення пені на підставі Закону України Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань є безпідставними, оскільки вказаний закон не поширюється на позадоговірні правовідносини взагалі та відносини між фізичними особами без статусу підприємця зокрема.

Відповідно до преамбули цього закону він регулює договірні правовідносини між платниками га одержувачами грошових коштів щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань, а суб`єктами зазначених правовідносин є підприємства, установи та організації незалежно від форм власності та господарювання, а також фізичні особи - суб`єкти підприємницької діяльності.

Отже, зазначений закон, на який позивач посилається як на нормативну підставу своєї вимоги, не поширюється на позадоговірні відносини між фізичними особами, які не є суб`єктами підприємницької діяльності, відповідно вимога позивача про сплату пені на підставі цього закону є необґрунтованою та безпідставною.

Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Проте оскільки індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, то зазначена норма ЦК України щодо сплати заборгованості з урахуванням установленого індексу інфляції поширюється лише на випадки прострочення виконання грошового зобов`язання, яке визначене договором у національній валюті - гривні, а не в іноземній або в еквіваленті до іноземної валюти, тому індексація у цьому випадку застосуванню не підлягає.

У випадку порушення грошового зобов`язання, предметом якого є грошові кошти, виражені в гривнях з визначенням еквівалента в іноземній валюті, втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлюються еквівалентом іноземної валюти.

Таких висновків у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд України у постанові від 01 березня 2017 року у справі № 6-284цс17.

Наведений висновок не був змінений, і Верховний Суд від нього не відступав. Крім того цей висновок Верховного Суду України був неодноразово застосований Верховним Судом, зокрема: у постановах Касаційного цивільного суду від 25 листопада 2019 року у справі № 130/1058/16; від 23 жовтня 2019 року у справі № 369/661/15-ц; від 23 вересня 2019 року у справі № 638/4106/16-ц; від 20 лютого 2019 року у справі № 638/10417/15-ц та у постанові Касаційного господарського суду від 11 жовтня 2018 року у справі № 905/192/18.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 7 липня 2020 року у справі № 296/10217/15-ц також дійшла аналогічних висновків.

При цьому, суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах Салов проти України (заява № 65518/01; пункт 89), Проніна проти України (заява № 63566/00; пункт 23) та Серявін та інші проти України (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Отже, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову в цій частині.

Також суд відмічає наступне.

Принцип змагальності прийнято розглядати як основоположний компонент концепції справедливого судового розгляду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що також включає споріднені принципи рівності сторін у процесі та ефективної участі.

Відповідно до статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є, серед іншого, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

З метою безумовного дотримання цього конституційного принципу статті 12, 13 Цивільного процесуального кодексу України також гарантують те, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін; кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Міжнародні стандарти у сфері судочинства приділяють значну увагу питанням дотримання принципу змагальності судового процесу.

Так, у пункті 30 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи Щодо якості судових рішень міститься положення, згідно з яким дотримання принципів змагальності та рівності сторін є необхідними передумовами сприйняття судового рішення як належного сторонами, а також громадськістю.

Зв`язок принципів змагальності та рівності акцентовано також у деяких рішеннях Європейського суду з прав людини.

Так, у справі Салов проти України (заява №65518/01, п. 87) Суд зробив висновок, що принцип рівності сторін у процесі є лише одним з елементів більш широкого поняття справедливого судового розгляду, яке також включає фундаментальний принцип змагальності процесу ( Руїс-Матеос проти Іспанії (Ruiz-Mateos v. Spain), заява №12952/87, п. 63).

У справі Лазаренко та інші проти України (№70329/12, п. 37) Суд нагадує, що принцип змагальності та принцип рівності сторін, які тісно пов`язані між собою, є основоположними компонентами концепції справедливого судового розгляду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.

Крім того, відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини, невід`ємними частинами права на суд необхідно розглядати, зокрема, такі вимоги, як змагальність процесу (Екбатані проти Швеції (Ekbatani v. Sweden), заява №10563/83, п. 24-33) та право на ефективну участь (T. проти Сполученого Королівства (T. v. the United Kingdom), заява №24724/94, п. 83-89).

Таким чином, принцип змагальності спільно з принципом рівності є одним з основних елементів поняття право на справедливий суд , що гарантоване Конвенцією.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03, п. 50), в аспекті змагальності, наголошується на тому, що оцінка доказів є компетенцією національних судів і Суд не підмінятиме власною точкою зору оцінку фактів, яку їм було надано в межах національного провадження, гарантуючи право на справедливий судовий розгляд; стаття 6 Конвенції, в той же час, не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або способів їх оцінки, що є предметом регулювання, в першу чергу, національного законодавства та оцінки національними судами. Аналогічна позиція також міститься у рішенні в справі Олюджіч проти Хорватії (Olujic v Croatia), №22330/05, п. 77).

В інших рішеннях цього Суду сформовані такі підходи до розуміння принципу змагальності: згідно зі статтею 19 Конвенції обов`язок Суду полягає у забезпеченні дотримання зобов`язання, що здійснюються Договірними сторонами Конвенції, зокрема, його функція не стосується фактів чи законів, які враховані національним судом, якщо тільки вони не порушили прав та свобод, захищених Конвенцією; Суд не може погодитися принципово та абстрактно з тим, щоб незаконно отримані докази можуть бути допустимими ( Schenk v. Switzerland, заява №10862/84, п.п 45-46; Garcia Ruiz v. Spain , заява №30544/96, п. 28; Spang v. Switzerland, №45228/99, п. 32); Суд повторює, що він не уповноважений замінювати свою оцінку фактичних обставин, зроблену національними судовими органами, проте відповідно до прецедентної практики Суду вимога справедливості судового розгляду включає дослідження способу, у який було отримано та представлено докази; завдання Суду, серед іншого, установити, чи провадження в цілому, включно зі способом отримання і представлення доказів, було справедливим у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції ( Домбо Беєер B. V. проти Нідерландів (Dombo Beheer B.V. v. The Netherlands), заява №14448/88, п. 31).

Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Так як суд задовольняє позов частково, то з відповідача на користь позивача відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України підлягають стягненню судові витрати у розмірі 1 096,39 грн (109 039,00/ 238 368,50= 0,46; 2 383,69 х 0,46 =1 096,49).

Відповідно до ч. 1 ст. 259 ЦПК України суди ухвалюють рішення іменем України негайно після закінчення судового розгляду.

Відповідно до абз. 1 ч. 6 ст. 259 ЦПК України у виняткових випадках залежно від складності справи складання повного рішення (постанови) суду може бути відкладено на строк не більш як десять днів, а якщо справа розглянута у порядку спрощеного провадження - не більш як п`ять днів з дня закінчення розгляду справи.

Згідно п. 15.5 ч.1 "Перехідні положення" Розділу ХІІІ ЦПК України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи: апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 7, 12, 13, 81, 141, 259, 263-265, 268, 354 пунктом 15.5 ч. 1 Перехідні положення Розділу ХІІІ ЦПК України, суд

ухвалив:

Позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 109 039,20 (сто дев`ять тисяч тридцять дев`ять гривень 20 коп.) грн.

В іншій частині позову відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 1 096,49 грн.

Позивач має право оскаржити заочне рішення в загальному порядку, встановленому ЦПК України.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.

Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку, встановленому ЦПК України. У цьому разі строк на апеляційне оскарження рішення починає відраховуватися з дати постановлення ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення.

Заочне рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Харківського апеляційного суду через Дергачівський районний суд Харківської області шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Заочне рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених ЦПК України, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Позивач: ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 .

Відповідач: ОСОБА_2 , місце проживання: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 .

Повне судове рішення складено 18 вересня 2020 року.

Суддя Є. А. Болибок