Постанова

від 24.09.2020 по справі 466/4470/17

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 466/4470/17 Головуючий у 1 інстанції: Луців-Шумська Н.Л.

Провадження № 22-ц/811/2715/18 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М.

Категорія:2

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 вересня 2020 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справах Львівського апеляційного суду в складі:

головуючої - судді Копняк С.М.,

суддів -Бойко С.М., Ніткевич А.В.

секретаря -Жукровська Х.І.,

з участю представника Львівської місцевої прокуратури № 2 Гарасимчука А.В., представника Львівської міської ради Шевченко М.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові, в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 -адвоката Хром`як Уляни Вікторівни на рішення Шевченківського районного суду м.Львова від 10 липня 2018 року, постановлене в складі головуючого судді Луців-Шумської Н.Л., у справі за позовом Львівської місцевої прокуратури №2 в інтересах Львівської міської ради до ОСОБА_1 , Приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Новосад Ольги Петрівни, ОСОБА_1 , треті особи Управління державної реєстрації Львівської міської ради ПП ТМ Тріада , ПП К.Р.О.К-7 , ТзОВ Масафі про скасування запису про державну реєстрацію права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння, -

В С Т А Н О В И Л А:

21.06.2016року керівник Львівської місцевої прокуратури №2 в інтересах Львівської міської ради звернувся в суд з позовом до ОСОБА_1 , Приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Новосад О.П., третя особа Управління державної реєстрації Львівської міської ради, про витребування майна з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 на користь територіальної громади в особі Львівської міської ради, а саме - 1/4 та 3/4 частки нежитлового приміщення, що по АДРЕСА_1 загальною площею 1004,4кв.м, зобов`язання ОСОБА_1 повернути вказані нежитлові приміщення за актом приймання-передачі територіальній громаді міста Львова в особі Львівської міської ради, скасування запису про реєстрацію права власності ОСОБА_1 на 1/4 частину та 3/4 частини нежитлового приміщення по АДРЕСА_1 загальною площею 1004,4кв.м.

В обґрунтування позову зазначає, що Львівською місцевою прокуратурою №2 в ході здійснення представницької діяльності встановлено факт незаконного вибуття з власності територіальної громади м.Львова нежитлових приміщень на АДРЕСА_1 .

Рішенням Шевченківського райвиконкому м. Львова №192 від 14.04.1987 року оформлено право комунальної власності за територіальною громадою в особі Львівської міської ради на будинок з належними до нього будівлями та спорудами, який розташований по АДРЕСА_1 в цілому. Інформація про оформлення права власності внесена в реєстрову книгу №7 за реєстровим №5969 від 07.06.1996 року, що підтверджується дублікатом реєстраційного посвідчення від 13.08.1999року.

Право комунальної власності на вказану будівлю підтверджується також витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно, виданим ОКП ЛОР Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки №8826408 від 02.11.2005 року, а також відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Вказана інформація підтверджується також відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, зокрема інформаційною довідкою №87090124 від 15.05.2017 року. Так, 02.11.2005 року ОКП ЛОР БТІ та ЕО до Реєстру прав власності на нерухоме майно внесено відомості щодо права комунальної власності на будинок по АДРЕСА_1 , загальною площею 1443,3кв.м вартістю 232 537, 00 грн., номер запису 5969 в книзі 7, реєстраційний номер майна 12635616. В подальшому, 14.01.2016року відомості про право комунальної власності на вказане майно перенесено до Державного реєстру прав на нерухоме майно та внесено зміни щодо площі майна, яка збільшилась та становить 1 574, 7кв.м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна №829457046101.

Надалі на частину вказаного об`єкта нерухомого майна незаконно зареєстровано право приватної власності.

Так, 13.11.2016року до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на підставі розпорядження Галицької районної адміністрації №617 від 04.12.1995 року та реєстраційного посвідчення ОКП ЛОР БТІ та ЕО №79 від 28.12.1995 року приватним нотаріусом внесено відомості про право приватної власності ПП фірма Грот (код ЄДРПОУ 21923720) на нежитлове приміщення за адресою АДРЕСА_1 , площею 1004,4кв.м., реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1083784046101.

Однак, згідно інформації Галицької районної адміністрації розпорядження останньої за №617 від 04.12.1995 року не приймалось. За інформацією ОКП ЛОР БТІ та ЕО реєстраційне посвідчення №79 від 28.12.1995 року на підставі вищевказаного розпорядження не видавалось.

В подальшому, 19.11.2016 року на підставі договору купівлі-продажу №892 від 17.11.2016 року право власності перейшло до ПП К.Р.О.К.-7 , а 28.11.2016 року на підставі договору купівлі-продажу №926 від 25.11.2016року право власності перейшло до ТзОВ МАСАФІ .

16.03.2017 року на підставі двох договорів купівлі-продажу часток за №1550 та №1547 від 16.03.2017року 1/4 та 3/4 часток у праві власності на майно перейшло до ОСОБА_1 .

За фактом незаконного вибуття з комунальної власності частини приміщення на АДРЕСА_1 внесено відомості до ЄРДР за №420161141040000088 від 25.08.2016 року за ознаками злочинів, передбачених ч.1 ст. 365-2, 356, ч. 4 ст. 190 КК України.

Оскільки, Львівською міською радою, як уповноваженим суб`єктом, не вжито заходів щодо витребування майна з чужого незаконного володіння та скасування реєстрації права власності на спірне майно, прокуратура звернулася в суд в інтересах Львівської міської ради.

Рішенням Шевченківського районного суду м.Льова від 10 липня 2018 року позов задоволено.

Витребувано з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 на користь територіальної громади в особі Львівської міської ради 1/4 та 3/4 частки нежитлового приміщення на АДРЕСА_1 загальною площею 1004,4кв.м.: нежитлові приміщення підвалу літера А-1, індекс 1-6, площею 118,5кв.м; 1 поверх літера А-2, індекс 7.10-23, площею 268,2 кв.м; 2 поверх літера А-2, індекс 8,9,24-29, площею 303,3кв.м; 3 поверх літера А, індекс 10,11,31-42 площею 314,4кв.м. та зобов`язано ОСОБА_1 повернути вказані нежитлові приміщення за актом приймання-передачі територіальній громаді міста Львова в особі Львівської міської ради.

Скасовано запис про реєстрацію права власності ОСОБА_1 на 1/4 частину нежитлового приміщення на АДРЕСА_1 загальною площею 1004,4кв.м, здійснену приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Новосад О.П. 16.03.2017року, номер запису 19476691, реєстраційний номер об`єкта нерухомості 1083784046101.

Скасовано запис про реєстрації права власності ОСОБА_1 на 3/4 частини нежитлового приміщення на АДРЕСА_1 загальною площею 1004,4кв.м, здійснену приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Новосад О.П. 16.03.2017року, номер запису 19475660, реєстраційний номер об`єкта нерухомості 1083784046101.

Стягнуто з ОСОБА_1 в користь прокуратури Львівської 6688,06грн. судових витрат.

Не погоджуючись з даним рішенням представник відповідача ОСОБА_1 - адвокат Хром`як У.В. оскаржила таке в апеляційному порядку.

В апеляційній скарзі зазначає, що оскаржуваним рішенням порушуються законні права та інтереси ОСОБА_1 , судом ухвалено рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права, з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи.

Зазначає, що виходячи з положень ст.ст.387 388 ЦК України, право на витребування майна має виключно власник. Якщо позивачем не доведено того, що він є власником спірного майна , підстави для задоволення позову відсутні.

Так, 16.03.2016 року за договором купівлі-продажу ѕ часток нежитлового приміщення ТОВ Масафі передало, а ОСОБА_1 прийняв за відплатним договором нежитлове приміщення загальною площею 1004, м.кв. за адресою: АДРЕСА_1 . Вказаний договір посвідчений приватним нотаріусом ЛМНО Новосад О.П. за реєстровим №1547. В цей же день придбав решту приміщень за договором купівлі-продажу, а саме, ј частку нежитлового приміщення. Договір посвідчений приватним нотаріусом ЛМНО Новосад О.П. за реєстровим №1550. На підставі вказаних договорів ОСОБА_1 володіє нежитловою площею по АДРЕСА_2 , 4 м.кв., а не 1574, 7 м.кв., а тому дані об`єкти різняться між собою.

Звертає увагу на те, що у Львівської міської ради відсутні правовстановлюючі документи на нерухоме майно з відповідним реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна, якими володіють чинні власники спірного нерухомого майна, щодо яких позивач заявляє позовні вимоги витребувати та скасувати державну реєстрацію.

Оскільки на даний час достовірно органами досудового слідства не встановлено, чи існують в об`єктивній реальності розпорядження Галицької районної адміністрації від 04.12.1995 року №79 та реєстраційного посвідчення ОКП ЛОР БТІ та ЕО №79 від 28 грудня 1995 року, на підставі яких у первинного власника виникло право власності на спірний об`єкт, а тому не визнано недійсним у встановленому законом порядку такі, адже наявні матеріали справи не дозволяють встановити наявність чи відсутність таких первинних документів, їхню достовірність та відповідність об`єктивній істині, технічні та юридичні характеристики такого об`єкта, та чи тотожний об`єкт нерухомого майна, на котре заявляє право вимоги позивач первинним правовстановлюючим документам мають істотне значення.

Зазначає, що судом безпідставно було відхилено клопотання представника відповідача про призначення у справі судової будівельно-технічної експертизи на предмет встановленні ідентичності предмета спору, відповідних правомочностей Львівської міської ради на такий об`єкт.

Таким чином, враховуючи наявні розбіжності як в описі об`єктів нерухомості, так і в розмірі їхніх площ, а також враховуючи наявність двох протилежних реєстраційних номерів об`єктів нерухомого майна, твердження прокурора та висновки суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення позову в порядку вимог ст. 388 ЦК України є помилковим, оскільки змістом віндикаційного позову є повернення саме цієї речі, яка вибула із законного володіння власника та збереглася в натурі.

Позивачем не надано суду доказів встановлення порушення процедури внесення записів до Державного реєстру речових прав та наявність юридичних фактів за рішенням державного реєстратора приватного нотаріуса Новосад О.П., зокрема щодо реєстраційного номеру об`єкта нерухомого майна: 108374046101. За відсутності таких доказів не підлягають задоволенню вимоги про скасування державної реєстрації на предмет спору, оскільки ці вимоги є похідними, мають за мету приведення записів у реєстрах у відповідність до встановлених судом прав суб`єктів спору про право. На момент пред`явлення даного позову та розгляду справи, рішення про державну реєстрацію змін на підставі якого відповідачі набули спірний об`єкт нерухомості судом не визнано недійсним, окрім того, його недійсність прямо не передбачено законом, а тому володіють, користуються та розпоряджаються вказаним вище спірним майном на відповідній правовій підставі.

Звертає увагу на те, що структурному підрозділу Львівської міської ради, зокрема Управлінню комунальної власності, було відомо про факт належності спірного нежитлового приміщення третім особам станом на 2008 рік, а саме первинному власнику, що мало значення для правильного вирішення справи в частині того, що пропущено строк позовної давності на звернення до суду з вимогою про витребування майна з чужого незаконного володіння як представника та розпорядника майна територіальної громади, що діяв в інтересах Львівської міської ради.

Просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нову постанову про відмову у задоволенні позову.

У відзивах на апеляційну скаргу Львівська місцева прокуратура № 2 та Львівська міська рада зазначають, що оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим, доводи апеляційної скарги такого не спростовують. Підстави для застосування позовної давності відсутні. Просять апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

15 грудня 2017 року набрала чинності нова редакція ЦПК України, відповідно до п.9 ст.1 Перехідних положень вказаного Кодексу, справи у судах першої та апеляційної інстанції, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.Таким чином, дана справа розглядається за правилами ЦПК України в редакції Закону №2147-У111 від 03.10.2017 року, яка набрала чинності з 15.12.2017 року.

Згідно із ч. 1 ст. 351 ЦПК України (в редакції закону від 03.10.2017 року) судом апеляційної інстанції у цивільних справах є апеляційний суд, у межах апеляційного округу якого (території, на яку поширюються повноваження відповідного апеляційного суду) знаходиться місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується, якщо інше не передбачено цим Кодексом.

Відповідно до Указу Президента України №452/2017 від 29.12.2017 року Про ліквідацію апеляційних судів та утворення апеляційних судів в апеляційних округах Апеляційний суд Львівської області ліквідовано та створено новий - Львівський апеляційний суд в апеляційному окрузі, що включає Львівську область, з місцезнаходженням у місті Львові.

04 жовтня 2018 року у газеті Голос України опубліковано повідомлення голови Львівського апеляційного суду про початок роботи новоутвореного суду.

А відтак, справа розглядається Львівським апеляційним судом у межах територіальної юрисдикції якого перебуває районний суд, який ухвалив рішення, що оскаржується.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, які з`явились в судове засідання суду апеляційної інстанції, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення . До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов`язків має право на справедливий судовий розгляд.

Згідно з ч. 1 ст. 4, ч. 1 ст. 5 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленим цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів, а суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

В силу положень ч . 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно п.п. 1-5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржуване рішення зазначеним вимогам відповідає.

Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Пленум Верховного Суд України у п. 11 Постанови Про судове рішення у цивільній справі від 18 грудня 2009 року № 11 роз`яснив, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів.

Суд першої інстанції зазначених вимог закону дотримався.

За приписами ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимоги апеляційної скарги.

Частиною 2 ст. 367 ЦПК України передбачено , що суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Судом встановлено, що 13 листопада 2016 року приватним нотаріусом ЛМНО Загвойською Н.І. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер: 32353002 щодо реєстрації права власності на нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1 за приватним підприємством Фірма "ГРОТ". Реєстрація проведена на підставі розпорядження - серія та номер: 617, виданого 04 грудня 1995 року, видавник Галицька районна адміністрація та реєстраційного посвідчення серія та номер: 79, виданого 28 грудня 1995 року, видавник Львівське міжміське бюро технічної інвентаризації.

В подальшому, на підставі договору купівлі-продажу від 19 листопада 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом ЛМНО Загвойською Н.І. (реєстровий №892) вказане нежитлове приміщення переходить у власність приватного підприємства "К.Р.О.К. 7", яке на підставі договору купівлі-продажу від 28 листопада 2016 року посвідченого приватним нотаріусом ЛМНО Загвойською Н.І. (реєстровий № 926) переходить у власність товариства з обмеженою відповідальністю "МАСАФІ".

16 березня 2017 року між ТОВ "МАСАФІ" та ОСОБА_1 укладаються два договори купівлі-продажу, посвідчені приватним нотаріусом ЛМНО Новосад О.П. (реєстрові №№ 1547, 1550), на підставі яких ОСОБА_1 став власником ѕ та ј відповідно, частини цього приміщення.

Також з матеріалів справи вбачається, що право власності на вказане приміщення оформлене за позивачем (територіальною громадою) рішенням Шевченківського райвиконкому м. Львова № 192 від 14 квітня 1987 року та зареєстроване за ним 07 червня 1996 року (реєстровий № 5969), що підтверджується дублікатом реєстраційного посвідчення від 13 серпня 1999 року, а також витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 02 листопада 2005 року, який видано, як дублікат згаданого реєстраційного посвідчення. Також з інформаційної довідки з ДРРПНМ вбачається, що на підставі цих документів вказане майно зареєстроване за позивачем - рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 14 січня 2016 року, індексний № 27844118.

Спірні приміщення є окремо стоячими, та знаходяться на земельній ділянці, яка належить територіальній громаді м. Львова. Також ці приміщення є предметом договору оренди, укладеного між Управлінням комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради та Громадською організацією "Центр технологічних рішень "ДЕКОДЕД". Строк дії цього договору до18 січня 2026 року (з правом пролонгації).

Предметом спору є витребування від відповідача ОСОБА_1 об`єкта нерухомого майна (нежитлового приміщення) загальною площею 1 004,4 кв.м, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та зобов`язання повернути його за актом приймання-передачі територіальній громаді, а також скасування записів про державну реєстрацію права власності на цей об`єкт, здійсненої за відповідачем.

Відповідно до частини першої статті 317 та частини першої статті 319 ЦК України власнику належить, зокрема, право на власний розсуд розпоряджатися своїм майном.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Згідно із частиною першою статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У пункті 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 (провадження № 14-183цс18) зроблено висновок, що "відсутність спрямованого на відчуження майна рішення відповідного органу місцевого самоврядування (зокрема, його підроблення) означає, що власник волю на відчуження не виявляв".

Встановивши, що приватне підприємство Фірма "ГРОТ" неправомірно зареєструвало за собою права власності на спірний об`єкт, оскільки реєстраційне посвідчення № 79 від 28 грудня 1995 року Львівським міжміським бюро технічної інвентаризації не видавалось та не реєструвалось, як і не видавалось 04 грудня 1995 року Галицькою районною адміністрацією розпорядження № 617, а відповідач ОСОБА_1 є набувачем, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про вибуття цього об`єкта з права власності Львівської міської ради поза волею його власника, та порушення у зв`язку із цим права власності позивача у справі, оскільки останній, як власник спірного приміщення згоди на його відчуження не надавав. При цьому саме ці документи були подані підприємством, як підстава для внесення запису про державну реєстрацію приватним нотаріусом ЛМНО Загвойською Н.І. прав на вказане нерухоме майно, та прийняття внаслідок цього 13 листопада 2016 року незаконного рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 32353002.

З огляду на викладене, враховуючи, що спірні нежитлові приміщення належать територіальній громаді м. Львова, яка свою волю на їх вибуття, зокрема, у зв`язку із підробленням первинного правовстановлюючого документа та переходу в подальшому, зокрема, на його підставі, права власності до ОСОБА_1 не давала, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про обґрунтованість позову про витребування цього нерухомого майна від останнього його набувача, що відповідає правовому висновку, викладеному упостанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18).

Аналогічний висновок по суті застосування вказаних норм права зроблено Верховним Судом під час розгляду справи з подібними правовідносинами (постанова від 02 липня 2020 року у справі № 461/7082/16-ц (провадження № 61-18553св19).

Доводи апеляційної скарги щодо невірного застосування положень статей 387, 388 ЦК України, а саме у зв`язку із недоведеністю позивачем свого права власності на спірні приміщення, вказаних вище вірних висновків суду першої інстанції, не спростовують, оскільки житлові та нежитлові приміщення, які не були у встановленому законом порядку відчужені на користь фізичних та/або юридичних осіб, належать до комунальної власності територіальної громади (такий висновок викладено в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 11 серпня 2020 року у справі № 461/1119/18 (провадження № 61-14369св19).

Законодавством не вимагається також визнання недійсними, в даному випадку неіснуючих (підроблених) документів, які стало підставою для реєстрації спірного майна за первинним набувачем, а також інших документів (договори купівлі-продажу спірного приміщення), і записів про реєстрацію права власності на таке майно за усіма наступними набувачами такого. Слід звернути увагу, що на противагу цього, правовстановлюючі документи на спірне майно позивача, у встановленому порядку недійсними не визнані.

Обґрунтовано задоволивши позовну вимогу про витребування майна з чужого незаконного володіння, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку і про задоволення похідних від цієї позовних вимог: зобов`язання повернути спірні приміщення позивачу та скасування записів про реєстрацію права власності на спірне приміщення за відповідачем.

У пункті 72 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 викладено висновок про те, що за наявності правових підстав для витребування майна від добросовісного набувача у відповідності до статей 387, 388 Цивільного кодексу України, мають застосовуватися положення статті 267 Цивільного кодексу України, згідно якої сплив позовної давності є підставою для відмови у позові.

Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (No. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 у справі №367/6105/16-ц (провадження № 14-381цс18) зроблено висновок, що: сплив позовної давності, про застосування якої було заявлено стороною у справі, є самостійною підставою для відмови в позові. Для правильного застосування частини першої статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. Виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем. Відмова в задоволенні позову у зв`язку з відсутністю порушеного права із зазначенням спливу позовної давності як додаткової підстави для відмови в задоволенні позову не відповідає вимогам закону .

У пунктах 71-74 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 200/11343/14-ц (провадження № 14-59цс18 ) зроблено висновок, що створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду та до реалізації і захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема принципів рівності та змагальності сторін. Відповідач, який не був належним чином (згідно з вимогами процесуального закону) повідомлений про час і місце розгляду справи у суді першої інстанції, не має рівних з позивачем можливостей подання доказів, їх дослідження та доведення перед цим судом їх переконливості, а також не може нарівні з позивачем довести у суді першої інстанції ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх заперечень. Якщо суд першої інстанції, не повідомивши належно відповідача про час і місце розгляду справи, ухвалить у ній заочне рішення, відповідач вправі заявити про застосування позовної давності у заяві про перегляд такого рішення. У разі відмови суду першої інстанції у задоволенні цієї заяви, відповідач може заявити про застосування позовної давності в апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції. Той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої інстанції.

Аналіз матеріалів справи свідчить, що в суді першої інстанції відповідач ОСОБА_1 брав участь через свого належним чином уповноваженого представника - адвоката Хромяк У.В., однак ні він, ні його представник у жодному процесуальному документі, як по суті справи, так і усно під час судового засідання не подавали заяву про застосування спливу строку позовної давності, тому доводи апеляційної скарги, які не містять мотивів щодо неналежного повідомлення учасників справи про час та місце її розгляду, є юридично неспроможними.

Щодо доводів апеляційної скарги про те, що обєкт, яким володіє відповідач ОСОБА_1 і який у нього витребувано має іншу площу та реєстраційний номер, за якими у реєстрі зареєстровано право власності за позивачем, колегія суддів їх також відхиляє, з огляду на таке.

Об`єктом віндикаційного позову можуть бути лише індивідуально-визначені речі, тобто індивідуально визначене майно або ж майно, яке хоча і наділене родовими ознаками, проте якимось чином індивідуалізоване.

За змістом статті 184 ЦК України, річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними. Річ є визначеною родовими ознаками, якщо вона має ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою, мірою. Річ, що має лише родові ознаки є незамінною.

Якщо річ, перебуваючи в чужому володінні, видозмінилася, була перероблена чи знищена, застосовуються зобов`язально-правові способи захисту права власності відповідно до положень глави 83 ЦК України.

Такі ж способи захисту застосовуються і до речей, визначених родовими ознаками, оскільки із чужого незаконного володіння може бути витребувана лише індивідуально визначена річ.

Фізичні характеристики об`єкта нерухомості включають, зокрема, місце розташування, форму, розміри, тобто визначають конкретні показники залежно від об`єкта нерухомості. Сукупність цих характеристик визначає індивідуальні ознаки об`єкту нерухомості, тобто ці ознаки характеризують та відрізняють різні об`єкти нерухомості, що дає змогу їх ідентифікувати (пункти 116-119 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (провадження № 14-270цс19).

Як вбачається з матеріалів справи, спірні приміщення знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , є нежитловими, окремо стоячими, та складаються з підвалу, цоколю першого та другого поверху, що підтверджується також копією технічного паспорта, долученого представником відповідача в ході судового засідання 17 січня 2018 року (т. 1 а.с. 97-100), який аналогічний копії цього паспорта, долученого прокурором 15 травня 2018 року (т. 1 а.с. 204-242).

Також з матеріалів справи убачається, що первинна реєстрація права власності на підставі неіснуючих (підроблених) документів здійснена на приміщення, яке складається з підвалу, першого, другого та третього поверху (т. 1 а.с. 211-214).

В той час, як предметом діючого договору оренди цього приміщення є: підвал, цоколь, приміщення першого та другого поверху.

За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що приміщення, які є у володінні відповідача, та які від нього витребувано, є саме тими приміщення, власником яких є позивач. Різні реєстраційні номери цього приміщення, зазначені у реєстрі цього не спростовують (оскільки носять суто технічну функцію), як і не спростовує цього факту незначна різниця у їх метражі. Матеріали справи не містять доказів, що за вказано адресою ( АДРЕСА_1 ) знаходяться два різних нежитлових приміщення, одне з яких належить позивачу, а власником другого є відповідач.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

В частині четвертій статті 10 ЦПК України закріплено положення, згідно з яким суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі ""East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року ( East/West Alliance Limited v. Ukraine , заява № 19336/04), § 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року ( Rysovskyy v. Ukraine , заява № 29979/04), "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року ( Kryvenkyy v. Ukraine , заява № 43768/07)).

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Такі правові висновки висловлено Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, під час розгляду справ № 367/2022/15-ц (постанова від 29 травня 2019 року, провадження № 14-376цс18) та № 183/1617/16 (постанова від 14 листопада 2018 року, провадження № 14-208цс18).

Згідно з обставинами даної цивільної справи, колегія суддів зазначає, що у разі задоволення позовних вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння не відбудеться втручання у право власності відповідача, оскільки "суспільним", "публічним" інтересом звернення Львівської міської ради, як представника територіальної громади міста Львова до суду з вказаною вимогою є задоволення суспільної потреби у відновленні законності.

В даному випадку цей інтерес полягає у відновленні правового порядку в частині визначення меж компетенції органів місцевого самоврядування, відновленні становища, яке існувало до порушення права комунальної власності на майно, що незаконно вибуло з такої власності, оскільки, законні підстави набуття власності на спірне нежитлове приміщення відсутні.

Близькі за змістом висновки містяться в постановах Верховного Суду від 11 липня 2018 року у справі № 904/9530/16 та від 26 лютого 2020 року у справі № 522/1684/13-ц (провадження № 61-38803св18).

Щодо мотивів про відсутність підстав для представництва інтересів позивача прокурором, зокрема, подання позову, викладених у письмових поясненням представником відповідача та поданих до суду апеляційної інстанції, поза межами строку апеляційного оскарження, а також аналогічних мотивів, викладених у клопотанні про повернення позовної заяви, колегія суддів такі відхиляє, з огляду на таке.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї норми є поняття інтерес держави .

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача.

Прокурор, який звертається до суду з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді (незалежно від форми, в якій здійснюється представництво), повинен обґрунтувати наявність підстав для здійснення такого представництва, передбачених частинами другою або третьою статті 25 Закону України Про прокуратуру . Невиконання прокурором вимог щодо надання суду обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів громадянина або держави в суді має наслідком застосування положень, передбачених статтею 121 цього Кодексу.

Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано у статті 23 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII Про прокуратуру , який набрав чинності 15 липня 2015 року.

За змістом частин третьої та четвертої статті 23 Закону України Про прокуратуру в редакції чинній на час подачі позову прокурором прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень. Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб`єкту, витребовувати та отримувати від нього матеріали та їх копії.

Процедура, передбачена абзацами третім і четвертим частини четвертої статті 23 Закону України Про прокуратуру застосовується тільки до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження з такого захисту.

Отже прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб`єкта лише тоді, коли той має повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, але не здійснює чи неналежно їх здійснює.

Подібного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16 (касаційне провадження № 14-104цс19) та від 15 січня 2020 року у справі № 698/119/18 (провадження № 14-350цс19).

Велика Палата Верховного Суду в своїй постанові від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 уточнила свої висновки, зроблені у постановах: від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/129/18; Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 927/246/18, від 16 квітня 2019 у справах № 910/3486/18 та № 925/650/18, від 17 та 18 квітня 2019 року у справах № 923/560/18 та № 913/299/18 відповідно, від 13 травня 2019 року у справі № 915/242/18; Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 0440/6738/18, вказавши, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як на обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі Ф.В. проти Франції (F.W. v. France), № 61517/00, 31 березня 2005 року).

Водночас є категорія справ, де ЄСПЛ зазначив, що підтримка прокурора не порушує справедливого балансу. Так, у справі Менчинська проти Російської Федерації ЄСПЛ у рішенні висловив таку позицію: "Сторонами цивільного провадження виступають позивач і відповідач, яким надаються рівні права, в тому числі право на юридичну допомогу. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, у разі захисту інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідне правопорушення зачіпає інтереси значного числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави".

ЄСПЛ уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо, суд вирішує, наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін.

Згідно зі статтею 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Судам слід звертати увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може захищати інтереси держави.

У справі, що розглядається, прокурор, звертаючись до суду з позовом, відповідно до вимог статті 23 Закону України Про прокуратуру , обґрунтував наявність у нього підстав для представництва інтересів держави у суді, визначив, у чому полягає порушення інтересів держави, та орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, обґрунтував неналежне, на його думку, здійснення захисту інтересів держави Львівською міською радою, яка не вжила заходів щодо повернення спірного майна у власність територіальної громади м. Львова; зазначивши, що дії відповідача істотно порушують вимоги чинного законодавства і суперечать інтересам територіальної громади, а Львівська міська рада бездіє, оскільки з вказаним позовом до суду не звертається.

Частина четверта статті 23 Закону України Про прокуратуру передбачає можливість оскарження суб`єктом владних повноважень наявності підстав для представництва його інтересів прокурором і таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва.

Львівська міська рада наявність підстав для представництва прокурором в суді не оскаржувала, заперечень проти представництва прокурором інтересів держави в її особі не висловлювала, а, навпаки, вважала вимоги прокурора обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Матеріали справи містять повідомлення прокурора Львівській міській раді, подане до звернення до суду у розглядуваній справі.

Вказані дії прокурора з ініціювання судового процесу із повернення спірного майна, яке, на думку прокурора, незаконно вибуло з власності територіальної громади міста Львова, відповідають легітимній меті, про яку було зазначено вище.

Повноваження суду апеляційної інстанції визначені статтею 374 ЦПК України, за приписами якої суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: 1) залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення; 2) скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення; 3) визнати нечинним судове рішення суду першої інстанції повністю або частково у передбачених цим Кодексом випадках і закрити провадження у справі у відповідній частині; 4) скасувати судове рішення повністю або частково і у відповідній частині закрити провадження у справі повністю або частково або залишити позовну заяву без розгляду повністю або частково; 5) скасувати судове рішення і направити справу для розгляду до іншого суду першої інстанції за встановленою підсудністю; 6) скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції; 7) скасувати ухвалу про відкриття провадження у справі і прийняти постанову про направлення справи для розгляду до іншого суду першої інстанції за встановленою підсудністю ; 8) у передбачених цим Кодексом випадках скасувати свою постанову (повністю або частково) і прийняти одне з рішень, зазначених в пунктах 1-7 частини першої цієї статті.

Перелік цих повноважень є вичерпним, і такі не наділяють суд апеляційної інстанції, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення, можливістю повернути позовну заяву.

Щодо посилання у клопотанні про повернення позовної заяви на висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (провадження № 12-194гс19), такі висловлено щодо можливості залишення позову прокурора без розгляду у разі установлення відсутності підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді (пункт 2 частина перша статті 226 ГПК України, аналогічний за суттю є пункт 2 частини першої статті 257 ЦПК України), і такі стосуються виключно дій суду першої інстанції.

Обґрунтовуючи своє рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини , відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини. В рішеннях у справах Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorijav. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, SERYAVINANDOTHERSv. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року Європейський суд з прав людини наголошує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначила, що якість судового рішення залежить головним чином від якості його вмотивування. Виклад підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, але, насамперед, є гарантією проти свавілля. По-перше, це зобов`язує суддю дати відповідь на аргументи сторін та вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують його правосудність; по-друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує судова система (пункти 34-35).В контексті вказаної практики колегія суддів вважає оскаржуване судове рішення та обґрунтування цієї постанови достатнім.

Пунктом першим частини першої ст. 374 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин, колегія судді в приходить до висновку, що суд першої інстанції дотримавшись норм матеріального та процесуального права, повно і всебічно з`ясувавши всі дійсні обставини спору сторін, вирішив дану справу згідно із законом і підстави для скасування ухваленого у справі судового рішення та задоволення поданої апеляційної скарги, виходячи з меж її доводів, відсутні.

Оскільки, колегія суддів прийшла до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, відповідно до приписів ст.141 ЦПК України підстав вирішення питання нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, відсутні.

Керуючись ст. ст. 258, 259, 268, 367-369, 372, 374 ч.1 п.1, 375, 381-384, 389, 390, 393 ЦПК України, колегія суддів,-

п о с т а н о в и л а:

Апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_1 - адвоката Хром`як Уляни Вікторівни - залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 10 липня 2018 року-залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Повний текст постанов складено 28 вересня 2020 року.

Головуюча Копняк С.М.

Судді: Бойко С.М.

Ніткевич А.В.