Ухвала

від 22.09.2020 по справі 910/12149/19

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

22 вересня 2020 року

м. Київ

Справа № 910/12149/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Волковицької Н. О. - головуючого, Могила С. К., Случа О. В.,

секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,

за участю представників:

позивача - не з`явилися,

відповідача - Бойка Ю.А. (адвокат),

третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Нежурбіди М.Г.,

розглянувши матеріали касаційної скарги Фізичної особи-підприємця Сехніашвілі Коби Тенгізовича

на рішення Господарського суду міста Києва від 11.12.2019 (суддя Пукшин Л.Г.) та постанову Північного апеляційного господарського суду від 26.02.2020 (Владимиренко С.В. - головуючий, судді Ходаківська І.П., Демидова А.М.) у справі

за позовом Комунального некомерційного підприємства "Дитяча клінічна лікарня № 3 Солом`янського району міста Києва" виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)

до Фізичної особи-підприємця Сехніашвілі Коби Тенгізовича,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Київська міська рада,

про розірвання договору та зобов`язання вчинити дії.

ВСТАНОВИВ:

Дитяча клінічна лікарня № 3 Солом`янського району міста Києва звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до Фізичної особи-підприємця Сехніашвілі Коби Тенгізовича про розірвання договору та зобов`язання вчинити дії.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що 11.05.2018 між Дитячою клінічною лікарнею №3 Солом`янського району міста Києва та Фізичною особою-підприємцем Сехніашвілі Кобою Тенгізовичем укладено договір доручення, відповідно до умов якого позивач доручає, а відповідач зобов`язується вчинити певні юридичні дії. За доводами позивача, останній має право на підставі підпункту 2.4.3. спірного договору достроково розірвати договір від 11.05.2018 в односторонньому порядку, оскільки відповідачем неодноразово не виконуються умови договору, а тому позивач звернувся до суду з позовними вимогами про розірвання договору доручення від 11.05.2018 та зобов`язання відповідача повернути видану довіреність.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 11.12.2019 у справі № 910/12149/19, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 26.02.2020 позов задоволено частково. Зобов`язано Фізичну особу-підприємця Сехніашвілі Кобу Тенгізовича повернути Дитячій клінічній лікарні №3 Солом`янського району м. Києва довіреність від 11.05.2018, видану Дитячою клінічною лікарнею №3 Солом`янського району м. Києва на ім`я Фізичної особи-підприємця Сехніашвілі Коби Тенгізовича на підставі договору доручення №б/н від 11.05.2018, укладеного між Дитячою клінічною лікарнею №3 Солом`янського району м. Києва та Фізичною особою-підприємцем Сехніашвілі Кобою Тенгізовичем. В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний господарський суд, мотивоване тим, що позивач реалізував своє право на розірвання договору в односторонньому порядку, передбачене статтею 1008 Цивільного кодексу України та пунктом 2.4.3 договору доручення, шляхом надсилання на адресу відповідача листа-повідомлення №061/122-374/02 від 08.07.2019, в якому заявив про одностороннє розірвання договору та необхідність повернення довіреності, яка була видана на підставі договору. Отже укладений між сторонами договір доручення від 05.11.2018 є розірваним достроково у односторонньому порядку з 27.08.2019, а тому станом на 05.09.2019 - дату звернення позивача з позовом до суду, спору між сторонами у справі щодо розірвання зазначеного договору не існувало, позивач не довів порушення його прав, що є підставою для відмови у позові в цій частині. За таких обставин, та з урахуванням положень пункту 2 частини 1 статті 1006 Цивільного кодексу України та приписів пункту 2.1.5. договору обґрунтованим є задоволення позовних вимог щодо повернення позивачу довіреності від 11.05.2018.

Не погоджуючись із рішенням Господарського суду міста Києва від 11.12.2019 і постановою Північного апеляційного господарського суду від 26.02.2020 у справі № 910/12149/19, ФОП Сехніашвілі К.Т. звернулася до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати зазначені рішення та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

08.02.2020 набрав чинності Закон України від 15.01.2020 № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Згідно з пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Оскільки зазначену касаційну скаргу подано після набуття чинності Законом України від 15.01.2020 № 460-IX, розгляд цієї скарги має здійснюватися з урахуванням положень Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції, чинній з 08.02.2020.

Відповідно до частини 2 статті 287 ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020) підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами 1, 3 статті 310 цього Кодексу.

Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020) у касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований апеляційним судом в оскаржуваному судовому рішенні.

Обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження, скаржник посилався на пункт 1 частини 2 статті 287 ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020) і заначив, що судами неправильно застосовано статті 1000, 1003 Цивільного кодексу України без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 19.12.2018 у справі № 918/13/18, у справі № 908/2349/16, від 13.12.2018 у справі № 666/6282/15-ц, від 27.05.2020 у справі № 369/6999/16-ц, ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31.08.2016 у справі № 761/16864/14-ц, а також схожої правової позиції, викладеної у постанові Вищого господарського суду України від 17.05.2017 у справі № 910/14230/14.

Дослідивши доводи, викладені у касаційній скарзі, та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі 910/12149/19 з огляду на таке.

Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020) суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають із подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності у різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи (аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду України від 06.09.2017 у справі № 910/3040/16).

При цьому як судові рішення у справах зі спорів, що виникли із подібних правовідносин, належить розуміти рішення у тих справах, де однаковими є предмет і підстави позову, зміст позовних вимог, встановлені фактичні обставини, а також матеріально-правове регулювання спірних відносин.

Колегія суддів відхиляє доводи скаржника про те, що судами першої і апеляційної інстанцій не враховано висновок, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладений у постановах від 19.12.2018 у справі № 918/13/18, у справі № 908/2349/16, від 13.12.2018 у справі № 666/6282/15-ц, від 27.05.2020 у справі № 369/6999/16-ц, ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31.08.2016 у справі № 761/16864/14-ц, а також схожої правової позиції, викладеної у постанові Вищого господарського суду України від 17.05.2017 у справі № 910/14230/14, оскільки правовідносини у справі № 910/12149/19 не є подібними із правовідносинами у зазначених справах.

Так, у справах № 908/2349/16 та № 369/6999/16-ц предметом і підставами позовів є стягнення грошових коштів внаслідок неналежного виконання зобов`язань за договором доручення, а у справі № 666/6282/15-ц - стягнення грошових коштів за договором про надання послуг. У свою чергу, у справі № 918/13/18 предметом є визнання недійсним рішення зборів та скасування реєстраційного запису товариства.

Колегія суддів звертає увагу, що зазначені справи мають інший предмет і підстави, зміст позовних вимог, встановлені фактичні обставини ніж у справі яка розглядається.

Так, у справі № 910/12149/19, предметом позову є розірвання договору та зобов`язання повернути довіреність, що очевидно є відмінним від обставин справ, наведених скаржником. Той факт, що під час розгляду зазначених справ судами викладалися правові позиції щодо застосування, зокрема, статей 1000, 1003 Цивільного кодексу України, не є безперечною ознакою подібності правовідносин зі справою № 910/12149/19.

Отже, після відкриття касаційного провадження у справі № 910/12149/19 суд касаційної інстанції встановив, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, на які посилався скаржник, обґрунтовуючи вимоги, заявлені у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними правовідносинам у справі яка розглядається.

Що ж до посилань скаржника на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31.08.2016 у справі № 761/16864/14-ц, а також постанову Вищого господарського суду України від 17.05.2017 у справі № 910/14230/14,, як підставу для касаційного оскарження рішень судів попередніх інстанцій, то такі доводи не приймаються судом касаційної інстанції, оскільки пункт 1 частини 2 статті 287 ГПК України передбачає врахування судами висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові саме Верховного Суду, а не Вищого господарського суду України чи ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, на які помилково посилається скаржник.

Крім того, відповідно до частини 4 статті 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Отже посилання на зазначені вище рішення Верховним Судом не приймаються, оскільки вони не є джерелом правозастосовчої практики.

Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020), не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, а будь-яких інших підстав касаційного оскарження, передбачених частиною 2 статті 287 ГПК України, позивач не зазначив та не обґрунтував у поданій касаційній скарзі, колегія суддів відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ФОП Сехніашвілі К.Т. на рішення Господарського суду міста Києва від 11.12.2019 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 26.02.2020 у справі № 910/12149/19.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) спосіб, у який стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на справедливий суд) застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді, може бути більш формальною (рішення у справах: "LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE", № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23.10.1996; "BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN", № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19.12.1997).

Усталена практика ЄСПЛ наголошує, що право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем порядку доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це зумовлено виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким має на меті забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай запроваджуються для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

Чинне законодавство України надає Верховному Суду право використовувати процесуальні фільтри, закріплені в пункті 5 частини 1 статті 296 ГПК України, що повністю узгоджується з прецедентною ЄСПЛ, положеннями статті 129 Конституції України, завданнями і принципами господарського судочинства.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою Фізичної особи-підприємця Сехніашвілі Коби Тенгізовича на рішення Господарського суду міста Києва від 11.12.2019 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 26.02.2020 у справі № 910/12149/19 закрити.

Ухвала набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню не підлягає.

Головуючий Н. О. Волковицька

Судді С. К. Могил

О. В. Случ