Постанова

від 03.11.2020 по справі 2-а-358/11

КАСАЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 листопада 2020 року

м. Київ

справа №2-а-358/11

адміністративне провадження №К/9901/38556/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Коваленко Н.В., суддів: Берназюка Я.О., Желєзного І.В., розглянувши у письмовому провадженні в касаційному порядку справу за позовом ОСОБА_1 до Дідилівської сільської ради, треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про визнання протиправним та скасування рішень сільської ради і зобов`язання вчинити певні дії та позовом третьої особи, яка заявляє самостійну вимогу, ОСОБА_2 до Дідилівської сільської ради, треті особи: ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , про визнання протиправним та скасування рішень сільської ради і зобов`язання вчинити певні дії, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду у складі колегії суддів: Яворського І.О., Кухтея Р.В., Носа С.П. від 16.06.2016,

УСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

1. У листопаді 2008 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся з позовом до Дідилівської сільської ради (далі - Сільрада, відповідач), треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , у якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просив:

- визнати протиправним та скасувати рішення Дідилівської сільської ради №22 від 06.04.2008 в частині скасування рішення виконавчого комітету Дідилівської сільської ради №14 від 29.02.2000, вилучення у позивача земельної ділянки площею 0,09 га, передачі належної йому земельної ділянки в запас Дідилівської сільської ради, використання земельної ділянки площею 0.17 га для будівництва і обслуговування житлового будинку та господарських споруд згідно генплану забудови с. Дідилів;

- визнати протиправним та скасувати рішення Дідилівської сільської ради №23 від 06.04.2008 про відмову у безоплатній передачі позивачу у власність земельної ділянки площею 0,09 га для ведення особистого селянського господарства;

- визнати протиправним та скасувати рішення Дідилівської сільської ради №25 від 06.04.2008 про надання земельної ділянки для будівництва індивідуального житлового будинку ОСОБА_4 ;

- визнати протиправним та скасувати рішення Дідилівської сільської ради №4 від 21.06.2009 Про скасування рішення виконавчого комітету сільської ради №14 від 29.02.2000р. та внесення змін до рішення №22 від 06.04.2008р. ;

- зобов`язати Дідилівську сільську раду Кам`янка-Бузького району у визначений законом строк повторно розглянути звернення ОСОБА_1 від 17.02.2008 про безоплатну передачу у власність земельної ділянки площею 0,0967 га для ведення особистого селянського господарства по АДРЕСА_1 , яка перебуває у його користуванні та прийняти відповідне рішення з урахуванням обставин, встановлених судовим рішенням.

2. У позові наводились аргументи про те, що земельна ділянка, стосовно якої відповідачем прийняті спірні рішення, була надана позивачу в постійне користування для ведення особистого підсобного господарства (сільськогосподарського призначення) на підставі рішення виконавчого комітету Дідилівської сільської ради №14 від 29.02.2000, яке, як вважає ОСОБА_1 , є законним та скасовано протиправно.

3. Позивач також зазначав, що вилучення земельних ділянок відбулось з порушенням процедури, передбаченої статтею 149 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) без повідомлення землекористувачів та їх згоди, з грубим порушенням принципу рівності громадян перед законом, а по відношенню до ОСОБА_1 та третьої особи - ОСОБА_2 допущена дискримінація.

4. ОСОБА_1 наголошував й на тому, що відповідач, відмовив у приватизації спірної земельної ділянки з підстав, не передбачених законом.

5. Позивач звертав увагу й на те, що як вбачається зі змісту спірного рішення Сільради №25 від 06.04.2008 спірна земельна ділянка надана за результатами розгляду заяви ОСОБА_5 , тоді як з протоколу сесії та доданих до нього документів видно, що сесія розглядала заяву її батька ОСОБА_6 про надання земельної ділянки дочці для будівництва та обслуговування житлового будинку. При цьому, земельна ділянка передана у власність третьої особи без складання проекту відведення, погодженого з органами містобудування та архітектури, землевпорядними органами, санітарними службами, органами протипожежної безпеки та іншими органами, а земельна ділянка розміром 0,15 га надана із незаконно вилучених 0,17 га земель сільськогосподарського призначення без зміни цільового призначення.

6. Окрім цього, третя особа по справі з самостійними вимогами - ОСОБА_2 подала адміністративний позов до Дідилівської сільської ради Кам`янка-Бузького району Львівської області, треті особи: ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та, з уточненням позовних вимог, просила:

- визнати протиправним та скасувати рішення XVII сесії V демократичного скликання Дідилівської сільської ради №22 від 06.04.2008 Про скасування рішення виконавчого комітету сільської ради №14 від 29.02.2000 року в частині скасування рішення виконавчого комітету Дідилівської сільської ради №14 від 29.02.2000, вилучення у ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,08 га, передачі земельної ділянки в запас Дідилівської сільської ради, використання земельної площею 0,17 га для будівництва і обслуговування житлового будинку та господарських споруд згідно генплану забудови с. Дідилів;

- визнати протиправним та скасувати рішення XVII сесії V демократичного скликання Дідилівської сільської ради №25 від 06.04.2008 року Про надання земельної ділянки для будівництва індивідуального житлового будинку , яким надано земельну ділянку для будівництва індивідуального житлового будинку ОСОБА_4 ;

- визнати протиправним та скасувати рішення XXIV сесії V демократичного скликання Дідилівської сільської ради №4 від 21.06.2009 Про скасування рішення виконавчого комітету сільської ради №14 від 29.02.2000 року та внесення змін до рішення №22 від 06.04.2008 року ;

- зобов`язати Дідилівську сільську раду Кам`янка-Бузького району Львівської області на найближчій сесії ради повторно розглянути звернення ОСОБА_2 про безоплатну передачу у власність земельної ділянки площею 0,0838 га для ведення особистого селянського господарства по АДРЕСА_1 .

7. В обґрунтуванні позову ОСОБА_2 вказувала на те, що рішенням Дідилівської сільської ради №23 від 06.04.2008 їй відмовлено у безоплатній передачі у власність земельної ділянки площею 0,08 га для ведення особистого селянського господарства з огляду на наявність у неї на праві приватної власності земельної ділянки площею 0,25 га для будівництва і обслуговування житлового будинку.

8. Крім того, позивач посилалась на те, що вказаним рішенням порушено її право на набуття безоплатно у приватну власність для ведення особистого селянського господарства земельної ділянки площею 0,838 га, яка передана у постійне користування. Позивач наполягала, що спірна земельна ділянка розташована в межах населеного пункту і відноситься до земель комунальної власності, а тому посилання відповідача як на підставу для відмови у безоплатній приватизації земельної ділянки на наявність іншої земельної ділянки для обслуговування житлового будинку, на її думку, суперечить вимогам статті 116 ЗК України і по суті є вільним трактуванням відповідачем положень цього Кодексу.

9. Суд першої інстанції об`єднав вищевказані позовні заяви в одне провадження.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

10. Постановою Жовківського районного суду Львівської області від 09.10.2015 у задоволенні позову ОСОБА_1 , а також позову ОСОБА_2 відмовлено.

11. Суд першої інстанції виходив з того, що рішення виконавчого комітету Дідилівської сільської ради №14 від 29.02.2000 не відповідає законодавству України, чинному на той час, а тому відповідач, скасовуючи таке рішення відповідно до пункту 15 частини першої статті 26 Закону України від 21.05.1997 №280/97-ВР Про місцеве самоврядування в Україні , діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

12. Суд також врахував й те, що у позивачів не виникло право постійного користування спірними земельними ділянками, оскільки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не оформили документ, який посвідчує це право, і не здійснили державної реєстрації такого права до прийняття ЗК України від 25.01.2001.

13. Враховуючи вищевказані обставини й відсутність відомостей про перебування спірних земельних ділянок у постійному землекористуванні чи у власності інших осіб, суд першої інстанції зауважив про те, що вказані ділянки не могли вилучатися та знаходилися в запасі, а тому Дідилівською сільською радою відповідно до статті 20 ЗК України правомірно вирішено використати земельну ділянку площею 0,17 га для будівництва і обслуговування житлового будинку та господарських споруд згідно генплану забудови с. Дідилів.

14. У постанові суду першої інстанції висловлюється позиція відповідно до якої, оскільки третя особа у справі - ОСОБА_3 згідно з статтею 121 ЗК України мала право на безоплатну передачу їй земельної ділянки із земель комунальної власності то й Сільрада, надаючи їй відповідно до генплану та проекту кварталу індивідуальної житлової забудови земельну ділянку у власність площею 0,15 га в АДРЕСА_1 для будівництва індивідуального житлового будинку, господарської споруди та інших будівель за рахунок земель запасу Дідилівської сільської ради, діяла на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

15. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання протиправним та скасування рішення Сільради від 06.04.2008 №23, яким відмовлено у задоволенні клопотань ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про безоплатну передачу у власність земельних ділянок, суд першої інстанції виходив з того, що таке рішення відповідача є законним та прав позивачів не порушує.

16. Такі висновки суду мотивовані тим, що з доданих до заяви ОСОБА_1 документів не можливо було встановити точне місце розташування та підтвердити розмір земельної ділянки, до того ж, право постійного користування на цю ділянку у заявників не виникло.

17. Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 16.06.2016 постанову суду першої інстанції скасовано, а позов ОСОБА_1 та позов ОСОБА_2 задоволено, а саме:

- визнано протиправним та скасовано рішення XVII сесії V демократичного скликання Дідилівської сільської ради №22 від 06.04.2008 Про скасування рішення виконавчого комітету сільської ради №14 від 29.02.2000 року в частині скасування рішення виконавчого комітету Дідилівської сільської ради №14 від 29.02.2000, вилучення у ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,09 га, передачі земельної ділянки в запас Дідилівської сільської ради, використання земельної площею 0,17 га для будівництва і обслуговування житлового будинку та господарських споруд згідно генплану забудови с.Дідилів;

- визнано протиправним та скасовано рішення XVII сесії V демократичного скликання Дідилівської сільської ради №23 від 06.04.2008 Про безоплатну передачу у власність земельної ділянки , яким відмовлено ОСОБА_1 у безоплатній передачі у власність земельної ділянки площею 0,09 га для ведення особистого селянського господарства;

- визнано протиправним та скасовано рішення XVII сесії V демократичного скликання Дідилівської сільської ради №25 від 06.04.2008 року Про надання земельної ділянки для будівництва індивідуального житлового будинку , яким надано земельну ділянку для будівництва індивідуального житлового будинку ОСОБА_4 ;

- визнано протиправним та скасовано рішення XXIV сесії V демократичного скликання Дідилівської сільської ради №4 від 21.06.2009 Про скасування рішення виконавчого комітету сільської ради №14 від 29.02.2000 року та внесення змін до рішення №22 від 06.04.2008 року ;

- зобов`язано Дідилівську сільську раду Кам`янка-Бузького району Львівської області на найближчій сесії ради повторно розглянути звернення ОСОБА_1 про безоплатну передачу у власність земельної ділянки площею 0,0967 га для ведення особистого селянського господарства по АДРЕСА_1 ;

- визнано протиправним та скасовано рішення XVII сесії V демократичного скликання Дідилівської сільської ради №22 від 06.04.2008 Про скасування рішення виконавчого комітету сільської ради №14 від 29.02.2000 року в частині скасування рішення виконавчого комітету Дідилівської сільської ради №14 від 29.02.2000, вилучення у ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,08 га, передачі земельної ділянки в запас Дідилівської сільської ради, використання земельної площею 0,17 га для будівництва і обслуговування житлового будинку та господарських споруд згідно генплану забудови с.Дідилів;

- визнано протиправним та скасовано рішення XVII сесії V демократичного скликання Дідилівської сільської ради №25 від 06.04.2008 Про надання земельної ділянки для будівництва індивідуального житлового будинку , яким надано земельну ділянку для будівництва індивідуального житлового будинку ОСОБА_4 ;

- визнано протиправним та скасовано рішення XXIV сесії V демократичного скликання Дідилівської сільської ради №4 від 21.06.2009 Про скасування рішення виконавчого комітету сільської ради №14 від 29.02.2000 року та внесення змін до рішення №22 від 06.04.2008 року ;

- зобов`язано Дідилівську сільську раду Кам`янка-Бузького району Львівської області на найближчій сесії ради повторно розглянути звернення ОСОБА_2 про безоплатну передачу у власність земельної ділянки площею 0,0838 га для ведення особистого селянського господарства по АДРЕСА_1 .

18. Приймаючи таку постанову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що згідно рішення Конституційного суду України від 16.04.2009 №7-рп/2009 органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед юридичними і фізичними особами (стаття 74 Закону). Таким чином, органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов`язані з реалізацією певних суб`єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб`єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Це є "гарантією стабільності суспільних відносин" між органами місцевого самоврядування і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення.

19. Отже, апеляційний суд дійшов висновку про те, що рішення виконавчого комітету Дідилівської сільської ради №14 від 29.02.2000 не могло бути скасоване більш пізнішими актами органу місцевого самоврядування, а тому рішення відповідача №4 від 21.06.2009 Про скасування рішення виконавчого комітету сільської ради №14 від 29.02.2000р. та внесення змін до рішення №22 від 06.04.2008 року та №22 від 06.04.2008 Про скасування рішення виконавчого комітету сільської ради №14 від 29.02.2000 року в цій частині є протиправними.

20. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку й про те, що відмова у наданні позивачам спірних земельних ділянок у власність для ведення особистого селянського господарства з підстав наявності у них у приватній власності інших земельних ділянок для будівництва і обслуговування житлового будинку, для ведення особистого підсобного господарства, є незаконною, оскільки згідно з пунктом б частини першої статті 121 ЗК України громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності, окрім іншого, для ведення особистого селянського господарства - не більше ніж 2,0 га.

21. Визнаючи протиправним та скасовуючи рішення Сільради від 06.04.2008 №25, яким надано земельну ділянку для будівництва індивідуального житлового будинку ОСОБА_4 , апеляційний суд вказував на те, що остання не зверталась до відповідача з відповідною заявою, як це вимагається положеннями частини шостої статті 118 ЗК України, а тому надання цій особі земельної ділянки не узгоджується з приписами законодавства.

22. В оскаржуваній постанові апеляційного суду також зазначено, що наданню земельної ділянки передує ряд процедур, зокрема, подання заяви про складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, рішення органу місцевого самоврядування про надання згоди на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, його розробка (складання) спеціалізованими організаціями, затвердження цього проекту радою та надання земельної ділянки у власність.

23. Цього алгоритму дій, на переконання суду апеляційної інстанції, дотримано не було, а отже й оскаржуване позивачами рішення Сільради від 06.04.2008 №25 Про надання земельної ділянки для будівництва індивідуального житлового будинку , яким надано земельну ділянку для будівництва індивідуального житлового будинку ОСОБА_4 , є незаконним.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

24. Не погоджуючись з постановою апеляційного суду третя особа - ОСОБА_3 подала касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить її скасувати, а постанову суду першої інстанції залишити в силі.

СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

25. Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідно до державного акту серії ЛВ №001991 ОСОБА_1 на підставі рішення виконкому Дідилівської сільської ради від 24.06.1997 №46 передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,7675 гектарів для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель і ведення особистого підсобного господарства.

26. Згідно рішення виконавчого комітету Дідилівської сільської ради №14 від 29.02.2000 Про надання земельної ділянки у постійне користування вирішено виділити земельні ділянки і надати їх у постійне користування для ведення особистого підсобного господарст ва та видати Державні акти на право постійного користування землею наступним громадянам: ОСОБА_1 - 0,10 га житель с. Дідилів; ОСОБА_2 - 0.09 га жителька м. Львова.

27. 14.02.2008 ОСОБА_2 звернулася до Дідилівської сільської ради з заявою, у якій вона просила надати їй безоплатно у власність земельну ділянку, що знаходиться у її користуванні площею 0,0838 га для ведення особистого селянського господарства.

28. 17.02.2008 ОСОБА_1 звернувся до відповідача з заявою, у якій просив передати йому безоплатно у власність земельну ділянку, яка перебуває у його користуванні розміром 0,0967 га в межах АДРЕСА_1 для ведення особистого селянського господарства.

29. Також, 03.04.2008 до Дідилівської сільської ради звернувся ОСОБА_6 із заявою, у якій просив надати ділянку під забудову житлового будинку на земельній ділянці, яка була виділена у постійне користування. У заяві зазначалось, що там де він проживає в нього немає присадибної ділянки, а оскільки тільки цей город підлягає приватизації, він просив ухвалити рішення щодо виділення даної ділянки для будівництва житлового будинку для його дочки ОСОБА_4 .

30. Відповідно до рішення Дідилівської сільської ради №22 від 06.04.2008 Про скасування рішення виконавчого комітету сільської ради №14 від 29.02.2000 року , у зв`язку з тим, що гр. ОСОБА_1 має у приватній власності для будівництва і обслуговування житлового будинку земельну ділянку площею 0,25 га (хоча згідно рішення виконавчого комітету №16 від 08.02.1990 та рішення Кам`янка-Бузької районної ради №227 від 24.10.1991 йому надано під будівництво земельну ділянку площею 0,12 га); 0,51 га для ведення особистого підсобного господарства, гр. ОСОБА_2 має у приватній власності для будівництва і обслуговування житлового будинку 0,25 га, керуючись пунктом 1 Перехідних положень Земельного Кодексу України, який вступив у дію з 01.01.2002, статті 33 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні , статей 118, 121 ЗК України, Сільрада вирішила скасувати рішення виконавчого комітету Дідилівської сільської ради №14 від 29.02.2000, вилучити земельні ділянки площею 0,09 га у ОСОБА_1 та 0,08 га у ОСОБА_2 , вилучені земельні ділянки передати до земель запасу сільської ради, земельну ділянку площею 0,17 га використати для будівництва і обслуговування житлового будинку та господарських споруд згідно генплану забудови с. Дідилів.

31. Рішеннями Дідилівської сільської ради №23 і №24 від 06.04.2008 Про безоплатну передачу у власність земельної ділянки у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про безоплатну передачу у власність земельної ділянки площею 0.09 га, а також клопотання ОСОБА_7 про безоплатну передачу у власність земельної ділянки площею 0.08 га для ОСОБА_2 - відмовлено.

32. Рішенням Дідилівської сільської ради №25 від 06.04.2008 Про надання земельної ділянки для будівництва індивідуального житлового будинку за результатами розгляду заяви гр. ОСОБА_4 про виділення земельної ділянки для будівництва індивідуального житлового будинку в АДРЕСА_1 , вирішено надати гр. ОСОБА_4 відповідно до генплану та проекту кварталу індивідуальної житлової забудови земельну ділянку відповідно ст. 118, 121 Земельного кодексу України у власність площею 0,15 га в АДРЕСА_1 для будівництва індивідуального житлового будинку, господарських споруд та інших будівель за рахунок земель запасу Дідилівської сільської ради.

33. Рішенням Дідилівської сільської ради №53 від 09.11.2008 Про внесення змін в рішення сільської ради вбачається, що у зв`язку із проведенням корегування кварталу індивідуальної житлової забудови по АДРЕСА_1 вирішено внести зміни в рішення сільської ради №25 від 06.04.2008, а саме пункт 1 площею 1500 кв.м. читати площею 1630 кв.м. .

34. Рішенням Дідилівської сільської ради № 19 від 21.12.2008 Про надання дозволу на виготовлення технічної документації для передачі у власність земельної ділянки гр. ОСОБА_4 вирішено надати гр. ОСОБА_4 , яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою для передачі безоплатно у власність із земель запасу сільської ради земельної ділянки розміром 0,16 га в межах АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку господарських будівель та споруд (землі житлової та громадської забудови). Розроблену та погоджену у встановленому порядку, технічну документацію подати на розгляд сільської ради.

35. Рішенням Дідилівської сільської ради №4 від 21.06.2009 Про скасування рішення виконавчого комітету сільської ради №14 від 29.02.2000р. та внесення змін до рішення №22 від 06.04.2008 року сільська рада вирішила внести зміни до рішення №22 від 06.04.2008, скасувати рішення виконавчого комітету Дідилівської сільської ради №14 від 29.02.2000, земельні ділянки площею 0,09 га та 0,08 га передати до земель запасу сільської ради, земельну ділянку площею 0,17 га використати для будівництва і обслуговування житлового будинку та господарських споруд згідно генплану забудови с. Дідилів.

36. Вищевказане рішення Сільради мотивовано тим, що земельні ділянки площею 0,09 га та 0,08 га, які були передані на підставі рішення №14 від 29.02.2000 у постійне користування гр. ОСОБА_1 , та гр. ОСОБА_2 для ведення особистого підсобного господарства, відносяться за основним цільовим призначенням до земель житлової та громадської забудови відповідно до відомостей державного кадастру та генплану забудови с. Дідилів, в порядку статті 19 ЗК України, а тому відповідно до пункту г статті 141 цього Кодексу, підставами припинення права користування земельною ділянкою є використання земельної ділянки не за цільовим призначенням.

37. Суди також встановили, що у зв`язку із укладенням шлюбу ОСОБА_8 змінила прізвище на ОСОБА_9 і це підтверджується копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 .

38. Окрім цього, суди встановили, що згідно з протоколом ХІ сесії VII скликання 23.12.2016 Дідилівської сільської ради Кам`янка - Бузького району Львівської області до порядку денного сесії включено питання №35 Про розгляд заяв ОСОБА_1 та ОСОБА_10 .

39. 27.12.2016 Дідилівська сільська рада прийняла рішення №35, відповідно до якого, розглянувши заяви гр. ОСОБА_1 та гр. ОСОБА_10 , рішення Львівського апеляційного адміністративного суду від 16.06.2016, та керуючись статтями 31, 33 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні , вирішено, зокрема, розробити детальний план території земельної ділянки площею 0,16 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Детальний план території відповідно до чинного законодавства подати для затвердження на чергову сесію.

ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

40. В обґрунтуванні вимог касаційної скарги на постанову апеляційного суду ОСОБА_3 посилається на те, що при розгляді справи у суді апеляційної інстанції були допущені істотні порушення норм процесуального права, зокрема, не з`ясовано у повному обсязі усіх обставин справи та не дотримано, на думку скаржниці, принципу рівності усіх учасників процесу перед законом і судом, а спір вирішено упереджено.

41. Зокрема, скаржниця вказує на те, що у судовому засіданні в суді апеляційної інстанції головуючий суддя позбавив її передбаченого процесуальним законом права свободи у наданні суду своїх пояснень, доказів і доведенні перед судом їх переконливості. Так, ОСОБА_3 зазначає, що їй не було надано можливості у повному обсязі висловити свої аргументи, її виступ неодноразово перебивався, внаслідок чого вона не змогла завершити надання пояснень у судовому засіданні.

42. У касаційній скарзі наводяться аргументи й про те, що позивачам, на думку скаржниці, було надано право користування спірними земельними ділянками на підставі незаконного рішення, оскільки таке прийнято органом, який не має на це повноважень, у зв`язку з чим вважає правильним висновки суду першої інстанції стосовно правомірності вилучення відповідачем цих земельних ділянок у ОСОБА_1 , та ОСОБА_2 , позаяк такі ділянки зайняті ними самовільно.

43. До того ж, скаржниця звертає увагу на те, що земельні ділянки, які згідно з рішенням Сільради від 29.02.200о №19 були надані у постійне користування позивачам, згідно відомостей державного земельного кадастру і та генерального плану села Дідилів за основним цільовим призначенням відносяться до земель житлової та громадської забудови, тому не могли бути надані для ведення особистого підсобного господарства, а отже, на переконання ОСОБА_3 , вилучені правомірно і передані до земель запасу сільської ради для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд.

44. Скаржниця вважає помилковими висновки суду апеляційної інстанції про те, що надання їй у власність земельної ділянки відбулось з порушенням вимог законодавства, оскільки внаслідок травмування руки, вона особисто не мала фізичної можливості написати і підписати відповідну заяву, у зв`язку з чим попросила про це свого батька.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

45. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

46. За приписами статті 25 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні , якою встановлена загальна компетенція сільських, селищних, міських рад, сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання.

47. Виключну компетенцію, зокрема сільських рад, визначає стаття 26 вищенаведеного Закону, згідно з пунктами 15, 34 частини першої якої виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються такі питання: скасування актів виконавчих органів ради, які не відповідають Конституції чи законам України, іншим актам законодавства, рішенням відповідної ради, прийнятим у межах її повноважень; вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.

48. Частинами першою, шостою, дев`ятою, десятою статті 59 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні встановлено, що рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

Виконавчий комітет сільської, селищної, міської, районної у місті (у разі її створення) ради в межах своїх повноважень приймає рішення. Рішення виконавчого комітету приймаються на його засіданні більшістю голосів від загального складу виконавчого комітету і підписуються сільським, селищним, міським головою, головою районної у місті ради.

Рішення виконавчого комітету ради з питань, віднесених до власної компетенції виконавчих органів ради, можуть бути скасовані відповідною радою.

Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

49. До повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст (згідно із підпунктами а , б - г , є , ж частини першої статті 12 ЗК України) належить, зокрема:

- розпорядження землями територіальних громад;

- передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу;

- надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу;

- вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу;

- здійснення контролю за використанням та охороною земель комунальної власності, додержанням земельного та екологічного законодавства;

- обмеження, тимчасова заборона (зупинення) використання земель громадянами і юридичними особами у разі порушення ними вимог земельного законодавства;

- вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.

50. За правилами статті 116 ЗК України в редакції, яка діяла станом на час прийняття Сільрадою спірних рішень, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі:

а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян;

б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій;

в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання.

Надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченому цим Кодексом.

51. Норми безоплатної передачі земельних ділянок громадянам визначає стаття 121 ЗК України, за змістом якої громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах: для ведення особистого селянського господарства - не більше 2,0 гектара; для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах - не більше 0,25 гектара.

52. Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами встановлює стаття 118 ЗК України, відповідно до частин першої, другої якої громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки.

Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається у місячний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки.

53. Питання, пов`язані з припиненням прав на землю регламентовані главою 22 ЗК України.

54. Так, за змістом положень статей 141, 143, 144, 149 ЗК України підставами припинення права користування земельною ділянкою є:

а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою;

б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом;

в) припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій;

г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам;

ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням;

д) систематична несплата земельного податку або орендної плати.

55. Примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому порядку у разі:

а) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням;

б) неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об`єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров`ю населення) в терміни, встановлені вказівками спеціально уповноважених органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів;

в) конфіскації земельної ділянки;

г) викупу (вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

ґ) примусового звернення стягнень на земельну ділянку по зобов`язаннях власника цієї земельної ділянки;

д) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом.

56. У разі виявлення порушення земельного законодавства державний інспектор по використанню та охороні земель складає протокол про порушення та видає особі, яка допустила порушення, вказівку про його усунення у 30-денний строк. Якщо особа, яка допустила порушення земельного законодавства, не виконала протягом зазначеного строку вказівки державного інспектора щодо припинення порушення земельного законодавства, державний інспектор по використанню та охороні земель відповідно до закону накладає на таку особу адміністративне стягнення та повторно видає вказівку про припинення правопорушення чи усунення його наслідків у 30-денний строк.

У разі неусунення порушення земельного законодавства у 30-денний строк державний інспектор по використанню та охороні земель звертається до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про припинення права користування земельною ділянкою.

Рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування про припинення права користування земельною ділянкою може бути оскаржене землекористувачем у судовому порядку.

57. Земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

58. Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень.

59. Сільські, селищні, міські ради вилучають земельні ділянки комунальної власності відповідних територіальних громад, які перебувають у постійному користуванні, для всіх потреб, крім особливо цінних земель, які вилучаються (викупляються) ними з урахуванням вимог статті 150 цього Кодексу.

60. У разі незгоди землекористувача з вилученням земельної ділянки питання вирішується в судовому порядку.

Оцінка доводів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій

61. Як вбачається зі змісту рішення Сільради від 06.04.2008 №22, підставою для вилучення у позивачів земельних ділянок, наданих їм у користування для ведення особистого підсобного господарства згідно з рішенням виконавчого комітету Сільради №14 від 29.02.2000, скасування цього рішення і передачі вищевказаних земельних ділянок до земель запасу сільської ради, слугувало те, що у власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вже перебувають інші земельні ділянки, надані їм раніше для будівництва і обслуговування житлового будинку та ведення особистого підсобного господарства, а також те, що рішення виконавчого комітету Сільради №14 від 29.02.2000 фактично не було виконане й державні акти на право постійного користування цими земельними ділянками не видавались.

62. У подальшому до рішення Сільради від 06.04.2008 №22 внесено зміни рішенням відповідача від 21.06.2009 №4, а саме - підставами припинення права користування земельними ділянками, виділеними і наданими позивачам у постійне користування, вказано використання цих земельних ділянок не за цільовим призначенням.

63. Зі змісту спірного рішення Сільради від 21.06.2009 №4 вбачається, що використання позивачами земельних ділянок не за цільовим призначенням полягало у тому, що земельні ділянки площею 0,09 га та 0,08 га, які були передані на підставі рішення №14 від 29.02.2000 у постійне користування ОСОБА_1 , та ОСОБА_2 для ведення особистого підсобного господарства, відносяться за основним цільовим призначенням до земель житлової та громадської забудови відповідно до відомостей державного кадастру та генплану забудови с. Дідилів.

64. Правовою підставою для припинення права позивачів користування земельною ділянкою у рішенні Сільради від 21.06.2009 №4 визначено пункт ґ частини першої статті 141 ЗК України, згідно з яким підставами припинення права користування земельною ділянкою є використання земельної ділянки не за цільовим призначенням.

65. Разом з тим, колегія суддів звертає увагу на те, що відповідно до статті 144 ЗК України у разі виявлення порушення земельного законодавства державний інспектор по використанню та охороні земель складає протокол про порушення та видає особі, яка допустила порушення, вказівку про його усунення у 30-денний строк. Якщо особа, яка допустила порушення земельного законодавства, не виконала протягом зазначеного строку вказівки державного інспектора щодо припинення порушення земельного законодавства, державний інспектор по використанню та охороні земель відповідно до закону накладає на таку особу адміністративне стягнення та повторно видає вказівку про припинення правопорушення чи усунення його наслідків у 30-денний строк.

66. У разі неусунення порушення земельного законодавства у 30-денний строк державний інспектор по використанню та охороні земель звертається до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про припинення права користування земельною ділянкою.

67. Рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування про припинення права користування земельною ділянкою може бути оскаржене землекористувачем у судовому порядку.

68. Своєю чергою, у рішеннях Сільради від 06.04.2008 №22 та від 21.06.2009 №4 лише констатовано факт виділення і надання у постійне користування земельних ділянок позивачам для ведення особистого підсобного господарства за рахунок земель, які за основним цільовим призначенням відносяться до земель житлової та громадської забудови.

69. При цьому, відповідач у своїх рішеннях не навів жодного обґрунтування, яке б містило посилання на виявлені державним інспектором по використанню та охороні земель порушення земельного законодавства позивачами, складені у зв`язку з цим протоколи про порушення, видані вказівки про їх усунення, а також не конкретизував, які саме дії або факти свідчать про використання позивачами земельних ділянок не за цільовим призначенням.

70. Інших, передбачених ЗК України підстав для вилучення земельних ділянок, зокрема, передбачених й статтями, які містяться у його главі 22 та регламентують порядок припинення прав на землю, відповідачем не наведено.

71. До того ж, як вже зазначалось вище, за змістом статті 59 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні рішення виконавчого комітету ради з питань, віднесених до власної компетенції виконавчих органів ради, можуть бути скасовані відповідною радою. Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

72. У статті 3 Основного Закону України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність.

73. Цей принцип знайшов своє відображення у статті 74 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні , згідно з якою органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед юридичними і фізичними особами.

74. Системний аналіз наведених положень Конституції і законів України дає підстави вважати, що за органами місцевого самоврядування законодавець закріпив право на зміну та скасування власних рішень. Таке право випливає із конституційного повноваження органів місцевого самоврядування самостійно вирішувати питання місцевого значення шляхом прийняття рішень, що є обов`язковими до виконання на відповідній території, оскільки вони є суб`єктами правотворчості, яка передбачає право формування приписів, їх зміну, доповнення чи скасування.

75. В свою чергу, положенню частини десятої статті 59 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні дано офіційне тлумачення Рішенням Конституційного Суду України від 16.04.2009 №7-рп/2009 (далі - Рішення №7-рп/2009), у мотивувальній частині якого вказано, що органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов`язані з реалізацією певних суб`єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб`єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Це є гарантією стабільності суспільних відносин між органами місцевого самоврядування і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення.

76. Ненормативні правові акти місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вони вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, а тому не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання.

77. Таким чином, органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов`язані з реалізацією певних суб`єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб`єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення.

78. У справі, яка розглядається, суди встановили, що рішенням виконавчого комітету Сільради №14 від 29.02.2000, яке в подальшому було скасоване оскаржуваним у цій справі рішенням Сільради від 06.04.2008 №22, позивачам - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 виділено земельні ділянки площею 0.09 і 0.10 га і надано їх у постійне користування для ведення особистого підсобного господарства, вирішено видати Державні акти на право постійного користування цими ділянками.

79. Колегія суддів відзначає, що згідно з частиною першою статті 73 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні акти ради, сільського, селищного, міського голови, голови районної в місті ради, виконавчого комітету сільської, селищної, міської, районної у місті (у разі її створення) ради, прийняті в межах наданих їм повноважень, є обов`язковими для виконання всіма розташованими на відповідній території органами виконавчої влади, об`єднаннями громадян, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами, а також громадянами, які постійно або тимчасово проживають на відповідній території.

80. Рішення виконавчого комітету Сільради №14 від 29.02.2000 є ненормативним індивідуальним правовим актом місцевого самоврядування, актом одноразового застосування, а тому вичерпало свою дію фактом його виконання, у судовому порядку не оскаржувалось, не визнавалось нечинним або недійсним, не скасовувалось і не є предметом розгляду у межах даної конкретної справи.

81. Вищевказане рішення, як встановлено судовим розглядом справи, скріплене печаткою та підписом сільського голови, а тому вказані у ньому особи об`єктивно розраховували на реалізацію наданих цим рішенням можливостей, про що правильно зазначив і суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові.

82. При цьому, як встановили суди, позивачі упродовж більше ніж восьми років фактично користувалися виділеними і наданими їм у постійне користування земельними ділянками, сплачували за них земельний податок, утримували їх.

83. Тому, колегія суддів констатує порушенням з боку органу місцевого самоврядування гарантії стабільності суспільних відносин між такими органами і громадянами, і це нівелює впевненість позивачів у тому, що їх існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення.

84. Сутність принципу правової визначеності Європейський суд визначає як забезпечення передбачуваності ситуації та правовідносин у сферах, що регулюються, цей принцип не дозволяє державі посилатись на відсутність певного правового акта, який визначає механізм реалізації прав і свобод громадян, закріплених у конституційних та інших актах.

85. Також, у рішенні ЄСПЛ по справі Рисовський проти України (№29979/04) від 20.10.2011 ЄСПЛ підкреслив особливу важливість принципу належного урядування , який передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик їх помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси. Також зазначено, що державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен накладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.

86. Це означає, що органи державної влади, діючи від імені держави як суб`єкти владних повноважень у правовідносинах, які виникли з приводу реалізації ними публічно-владних управлінських функцій, мають діяти вчасно та в належний спосіб, дотримуватися своїх власних внутрішніх правил та процедур, не можуть і не повинні отримувати вигоду від їх порушення, уникати або шляхом допущення зайвих затримок та невиправданих зволікань відтерміновувати виконання своїх обов`язків.

87. У світлі наведеного, Верховний Суд вважає обґрунтованим висновок судів попередніх інстанцій стосовно наявності підстав для задоволення вимог даного адміністративного позову в частині вимог щодо визнання протиправним та скасування рішення XVII сесії V демократичного скликання Дідилівської сільської ради №22 від 06.04.2008 Про скасування рішення виконавчого комітету сільської ради №14 від 29.02.2000 року , яким скасовано рішення виконавчого комітету Дідилівської сільської ради №14 від 29.02.2000, вилучено у ОСОБА_1 та ОСОБА_2 земельні ділянки та передачі в запас Дідилівської сільської ради, а також рішення відповідача №4 від 21.06.2009 Про скасування рішення виконавчого комітету сільської ради №14 від 29.02.2000 року та внесення змін до рішення №22 від 06.04.2008 року .

88. Правильними є й висновки апеляційного суду щодо незаконності рішень відповідача від 06.04.2008 №23, №24, якими позивачам відмовлено у задоволенні клопотань про безоплатну передачу у власність земельних ділянок площею 0,09 та 0.08 га.

89. З цього приводу колегія суддів зазначає таке.

90. Підставою для відмови у задоволенні вищевказаних клопотань позивачів слугувало те, що останні вже мають у приватній власності земельні ділянки площею по 0,25 га кожний для будівництва та обслуговування житлового будинку, а у приватній власності ОСОБА_1 перебуває ще й земельна ділянка площею 0,51 га для ведення особистого підсобного господарства.

91. Однак відповідач, приймаючи рішення від 06.04.2008 №23, №24, не врахував положень статей 116, 121 ЗК України, відповідно до яких, передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання, а саме: для ведення особистого селянського господарства - не більше 2,0 гектара; для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах - не більше 0,25 гектара.

92. Таким чином, позивачі, яким на праві приватної власності вже належали земельні ділянки по 0.25 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, не були позбавлені права на безоплатну передачу їм земельних ділянок по іншому виду використання, а саме - для ведення особистого селянського господарства, площею не більше ніж 2,0 гектара.

93. У зв`язку з наведеним Верховний Суд вважає правильним і обґрунтованим висновок суду апеляційної інстанції про наявність підстав для визнання протиправним та скасування рішень відповідача від 06.04.2008 №23, №24, а також зобов`язання Сільради повторно розглянути заяви позивачів.

94. Не вбачає Верховний Суд підстав і для скасування оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції в частині визнання протиправним та скасування рішення XVII сесії V демократичного скликання Дідилівської сільської ради №25 від 06.04.2008 Про надання земельної ділянки для будівництва індивідуального житлового будинку , яким надано земельну ділянку для будівництва індивідуального житлового будинку ОСОБА_4 .

95. Надаючи оцінку висновкам апеляційного суду у вищенаведеній частині, колегія суддів зазначає, що, як встановлено судами попередніх інстанцій, названим вище рішенням ОСОБА_4 надано земельну ділянку для будівництва індивідуального житлового будинку за рахунок земельних ділянок, вилучених у позивачів і переданих до земель запасу сільської ради, які, однак, як підтверджено у ході судового розгляду справи, вилучені у ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за відсутності на те законних підстав.

96. Зважаючи на встановлені у справі обставини та вимоги вищевказаних положень законодавства, зокрема, приписів частини п`ятої статті 116 ЗК України в редакції, яка діяла станом на день прийняття відповідачем оскаржуваного рішення, надання у власність ОСОБА_4 земельної ділянки за рахунок неправомірно вилучених у позивачів земель є передчасним і суперечить закону.

97. Слушними є й мотиви, наведені в оскаржуваній постанові суду апеляційної інстанції про те, що відповідачем порушено процедуру передачі у власність третьої особи земельної ділянки комунальної власності, оскільки, як визначено частинами сьомою - десятою стаття 118 ЗК України, прийняттю рішення про передачу земельної ділянки у власність повинно передувати надання дозволу на розроблення проекту її відведення, розроблення і погодження такого проекту, чого, у межах спірних правовідносин, не відбулося.

98. Наведені ж у касаційній скарзі доводи і аргументи висновків суду апеляційної інстанції не спростовують й не містять міркувань, які були б належними, вагомими і настільки переконливими, щоб поставити під сумнів викладену в оскаржуваному судовому рішенні правову позицію і стверджувати про протилежне.

99. Суд, у цій справі, враховує положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

100. Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

101. Висловлюючись щодо юрисдикційної приналежності даного спору, колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу на таке.

102. Велика Палата Верховного Суду розглядала справи, в яких, як і у цій справі, стояло питання про визнання протиправним та скасування рішень уповноважених органів про передачу земельних ділянок у власність громадянам.

103. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.10.2018 у справі №0870/645/12, висловлено позицію, згідно з якою справи цієї категорії не належать до адміністративної юрисдикції, оскільки спірні правовідносини пов`язані із захистом порушених прав, що виникають із земельних відносин, а тому такий спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами ЦПК України. Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 03 та 18 квітня 2018 року у справах №761/33504/14-а та №802/950/17-а відповідно

104. Суд погоджується з такими висновками, оскільки у справі, яка розглядається, предметом оскарження є, зокрема, рішення органу місцевого самоврядування, яким земельну ділянку комунальної власності передано у власність третьої особи - ОСОБА_5 . Проте, колегія суддів вважає, що порушення юрисдикції, в контексті обставин цієї справи, не повинно мати наслідком обов`язкове скасування судових рішень та закриття провадження.

105. Відповідно до абзацу другого частини першої статті 354 КАС України порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.

106. Отже, скасування судових рішень та закриття провадження у справі, яка розглянута з порушенням предметної юрисдикції, незалежно від доводів касаційної скарги, має законні підстави, оскільки це прямо передбачено законом.

107. Однак це правило не може вважатися безумовним.

108. Верховний Суд вже висловлював позицію стосовно неможливості скасування рішень, що набрали законної сили, з мотивів порушення лише юрисдикції, якщо юрисдикцій спір вже було вирішено судом.

109. Зокрема, у постанові від 05.09.2018 у справі №1107/58/12, Верховний Суд зазначив, що у практиці Європейського суду з прав людини (надалі - ЄСПЛ) проблема спорів щодо підсудності (юрисдикції) розглядається через декілька правових категорій, які мають враховуватися судом у кожному конкретному випадку, а саме "принцип правової впевненості", "легітимні сподівання" та "правовий пуризм".

110. У пункті 39 рішення ЄСПЛ у справі "Буланов та Купчик проти України" (заяви №№ 7714/06 та 23654/08) зазначено: "Суд не вважає за необхідне за даних обставин досліджувати, чи мали Верховний Суд або Вищий адміністративний суд юрисдикцію вирішувати по суті скарги заявників. Важливо те, що заявники не отримали вирішення їхніх скарг, оскільки Вищий адміністративний суд відмовився слідувати ухвалам Верховного Суду, які визначили підсудність цих справ. Такі відмови не тільки позбавили заявників доступу до суду, але й поставили під сумнів авторитет судової влади. Отримавши остаточні ухвали Верховного Суду, який за конституційним статусом є найвищим судовим органом та який надає роз`яснення щодо застосування законодавства, заявники мали легітимні сподівання, що ці ухвали не могли бути піддані сумніву. У цьому контексті Суд зазначає, що стаття 6 Конвенції вимагає від держави передбачити процесуальні засоби для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо підсудності справ (див. рішення щодо прийнятності "Лойен проти Франції" (Loyen v. France), N46021/99, від 6 квітня 2000 року, та mutatis mutandis рішення у справі "Діду проти Румунії" (Didu v. Romania), N34814/02, пункт 29, від 14 квітня 2009 року) .

111. Також, у пунктах 38, 39 рішення ЄСПЛ у справі "Сутяжник проти Росії" (заява № 8269/02) зазначено: …Суд вважає, що рішення від 17 червня 1999 року, залишене в силі постановою від 18 жовтня 1999 року, було законним. Наслідки рішення від 17 червня 1999 р дуже обмежені: це стосувалося тільки сторін у справі, і не суперечило іншому судовому рішенню. Суд приймає той факт, що як принцип, правила юрисдикції слід дотримуватися. Однак, при певних обставинах цієї справи Суд не знаходить нагальної соціальної необхідності, яка могла б виправдати відступ від принципу правової визначеності. Рішення було скасовано швидше заради правового пуризму, ніж для того, щоб виправити важливу судову помилку. Зрештою, за даних обставинах справи скасування рішення від 17 червня 1999 року, залишеного в силі 18 жовтня 1999 року, була непропорційною мірою, і повага до принципу правової визначеності повинна була переважати. Отже, було допущено порушення статті 6 § 1 Конвенції .

112. Згідно із практикою ЄСПЛ одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів (див. справу "Брумареску проти Румунії" (Brumarescu v. Romania) [GC], N 28342/95, п. 61, ECHR 1999-VII). Категорія "легітимні сподівання", за своїм змістом, є вимогою передбачуваності закону, адже норма не може вважатися "законом", якщо вона не сформульована з достатньою чіткістю, яка дає громадянинові змогу керуватися цією нормою у своїх діях. Термін "правовий пуризм", як випливає з наведеного вище рішення ЄСПЛ "Сутяжник проти Росії", використовується для позначення випадків, коли судові рішення скасовуються судами вищих інстанцій не для цілей виправлення істотної судової помилки, однак з формальних причин.

113. Системне тлумачення зазначених правових категорій дозволяє дійти висновку, що Верховний Суд не тільки забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом, як про це зазначається у частині першій статті 36 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", а й забезпечує остаточне вирішення спору як суд останньої інстанції, адже саме рішення Верховного Суду гарантують дотримання принципу правової визначеності (Верховний Суд постановляє остаточні судові рішення, які не можуть ставитися під сумнів). Поряд з цим, Верховний Суд має уникати випадків правового пуризму, в т.ч. скасування правомірних рішень лише на тій підставі, що справу було розглянуто судом іншої юрисдикції.

114. Звертаючись до Верховного Суду із касаційними скаргами по суті спору, у сторін такого провадження виникають легітимні сподівання, що Верховним Судом буде постановлено остаточне рішення у справі. В тих випадках, коли є підстави для скасування рішень судів попередніх інстанцій лише з формальних підстав, зокрема і тих, що пов`язані із юрисдикцією, у Верховного Суду відсутні підстави для їх скасування в силу того, що такі дії призводять до порушення міжнародних зобов`язань, взятих на себе державою Україна.

115. Застосовуючи ці підходи ЄСПЛ до справи, що розглядається, Суд бере до уваги, що:

1) спір стосується виключно сторін та третіх осіб і не має впливу на права, свободи чи інтереси інших осіб;

2) спір вирішено по суті у 2016-му році (більш як 4 роки назад) і рішення набрало законної сили;

3) питання щодо юрисдикції вже вирішувалося і Львівський апеляційний адміністративний суд, ухвала якого була обов`язковою для виконання учасниками справи та судами, визначив, що справа належить до адміністративної юрисдикції;

4) порушення юрисдикції не призвело до неправильного застосування норм матеріального права та неправильного вирішення спору по суті.

116. З огляду на це, оцінюючи баланс між суспільним інтересом у забезпеченні розгляду справи судами відповідно до їхньої юрисдикції з одного боку, і суспільним інтересом у забезпеченні правової визначеності, обов`язковості судових рішень з другого боку, Суд не знаходить нагальної соціальної необхідності, яка могла б виправдати відступ від принципу правової визначеності.

117. У контексті обставин справи Суд дійшов висновку, що розгляд справи адміністративними судами з порушенням юрисдикції є формальним порушенням, яке, само по собі, не може бути підставою для скасування рішення та закриття провадження у справі.

118. Враховуючи наведене, Суд вважає за необхідне розглядати касаційну скаргу по суті.

119. Отже, наявність попередніх судових рішень, в яких вирішено питання щодо юрисдикції, є обставиною, що повинна враховуватися під час застосування абзацу другого частини першої статті 354 КАС України.

120. Згодом такий підхід було підтримано Верховним Судом у справах №815/2550/15 (постанова від 13.02.2019), №804/7591/15 (постанова від 21.08.2019), №826/6879/16 (постанова від 12.09.2019).

121. У розвиток цього ж підходу колегія суддів звертає увагу, що відповідно до частини другої статті 14 КАС України постанови та ухвали суду в адміністративних справах, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання на всій території України.

122. Ухвалою Кам`янко-Бузького районного суду Львівської області від 22.06.2009 позивачу було відмовлено у відкриті провадження з мотивів непідсудності справи адміністративному суду.

123. Ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 23.06.2011 ухвалу суду першої інстанції скасовано, а справу направлено для продовження розгляду. Юрисдикційний спір було вирішено на користь адміністративної юрисдикції. Касаційному оскарженню ухвала суду апеляційної інстанції не підлягала.

124. Ухвала набрала законної сили, а отже була обов`язковою як для учасників справи, так і для суду, що розглядав справу. Суд першої інстанції, а згодом і апеляційний, зобов`язаний був розглянути справу по суті, як адміністративну.

125. Отже, виникає конкуренція правових норм: з одного боку, щодо обов`язковості до виконання судового рішення, що набрало законної сили (частина друга статті 14 КАС України) і, з другого боку, щодо обов`язковості скасування судового рішення, що ухвалено з порушенням предметної юрисдикції (абзац другий частини першої статті 354 КАС України).

126. Аналізуючи цю правову проблему, Суд виходить з того, що суспільний інтерес, який полягає у тому, щоб справу розглядав "суд, встановлений законом", і суспільний інтерес, який полягає у тому, щоб суди виконували свої власні рішення і діяли послідовно, є важливими, рівнозначними і підлягають захисту.

127. Водночас, відповідно до пункту 9 частини другої статті 129 Конституції України обов`язковість судового рішення належить до основних засад судочинства. Розміщення цієї норми у главі 1 "Основні положення" розділ І "Загальні положення" Кодексу адміністративного судочинства України підкреслює її принциповий характер. Відтак, застосування норми про обов`язковість скасування рішення суду, ухваленого з порушенням юрисдикції, яка міститься у другому абзаці частини першої статті 354 КАС України, не повинно призводити до порушення принципу обов`язковості судового рішення.

128. Відповідно до першого речення частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) "Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення".

129. Враховуючи назву Конвенції, її метою є захист прав саме людини. Тлумачення усіх її положень, зокрема і статті 6, повинно відбуватися саме під цим кутом та в інтересах людини.

130. ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами, зокрема у таких рішеннях:

- рішення від 09.12.2010 у справі "Буланов та Купчик проти України"("Bulanov and Kupchik v. Ukraine", заяви № 7714/06 та № 23654/08), в якому ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду розглянути касаційні скарги заявників всупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й зневілювала авторитет судової влади; крім того, ЄСПЛ вказав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (п. 27-28, 38-40);

- рішення від 01.12.2011 у справі "Андрієвська проти України" ("Andriyevska v. Ukraine", заява № 34036/06), в якому ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України; натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (п. 13-14, 23, 25-26);

- рішення від 17.01.2013 у справі "Мосендз проти України" ("Mosendz v. Ukraine", заява № 52013/08), в якому ЄСПЛ визнав, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (п. 116, 119, 122-125);

- рішення від 21.12.2017 у справі "Шестопалова проти України" ("Shestopalova v. Ukraine", заява № 55339/07), в якому ЄСПЛ дійшов висновку, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз`яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (п. 13, 18-24).

131. Право на справедливий суд, гарантоване статтею 6 Конвенції, є правом людини, якому кореспондує відповідний обов`язок держави. Складовою цього обов`язку є забезпечення незалежного, безстороннього суду, який створений та діє відповідно до закону. Саме держава повинна створити судову систему, яка здатна забезпечити право на справедливий суд.

132. Якщо держава запроваджує спеціалізовану судову систему, то недоліки цієї системи, зумовлені нечіткістю правового регулювання та несталою судовою практикою, не повинні мати негативних наслідків для людини.

133. Вищенаведені положення свідчать про те, що недотримання державою вимоги частини першої статті 6 Конвенції щодо права на справедливий розгляд справи "судом, встановленим законом", не може тлумачитися як таке, що вимагає скасування судового рішення і закриття провадження у справі, якщо порушено імперативні вимоги закону щодо юрисдикції суду.

134. Тому, скасування судового рішення з мотивів порушення юрисдикції всупереч волі особи, яка була учасником провадження, не забезпечує право людини на справедливий суд. Цей висновок стає очевидним, якщо юрисдикційний спір попередньо було вирішено судом і сторони не скаржаться на вирішення справи неповноваженим судом.

135. З огляду на пріоритет прав людини та необхідність забезпечення їх ефективного захисту, Суд вважає, що під час розв`язання конкуренції правових норм частиною другою статті 14 і абзацом другим частини першої статті 354 КАС України, перевагу слід надавати конституційному принципу обов`язковості судового рішення. Суспільний інтерес, що полягає у дотриманні судової юрисдикції, не може превалювати над інтересом забезпечення обов`язковості судового рішення.

136. В контексті обставин цієї справи це означає, що не можна скасовувати оскаржуване судове рішення через порушення юрисдикції, оскільки юрисдикційний спір вже було вирішено остаточним судовим рішенням раніше, під час розгляду справи у судах попередніх інстанцій, і таке рішення набрало законної сили, не підлягало перегляду в касаційному порядку.

137. Подібна ситуація, коли попередньо юрисдикційний спір було вирішено судом, була предметом розгляду Великої Палати Верховного Суду.

138. У постанові від 29.08.2018 у справі №463/624/14-а Велика Палата звернула увагу на те, що апеляційний адміністративний суд скасував ухвалу місцевого суду про закриття провадження у цій справі та направив її до цього ж суду для продовження розгляду, вказавши на публічно-правовий характер спору. Відтак, враховуючи, що ця справа розглядається у судах з 2012 року, постановлення у ній апеляційним адміністративним судом ухвали про закриття провадження через те, що спірні правовідносини не мають ознак публічно-правового характеру, і спір необхідно розглядати за правилами цивільного судочинства, поставило під загрозу сутність гарантованого Конвенцією права позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту. Велика Палата Верховного Суду вважала що непослідовність національного суду створила позивачеві перешкоди у реалізації права на судовий захист і з огляду на наведену вище аргументацію дійшла висновку, що цей спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства.

139. Суд не бачить підстав для відступу від цієї позиції, а тому вважає, що касаційну скаргу третьої особи ОСОБА_5 слід розглянути по суті.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

140. За правилами частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

141. Зважаючи на вищезазначене, Верховний Суд, провівши касаційний розгляд справи у межах вимог і доводів касаційної скарги та повноважень, визначених статтею 341 КАС України, не виявив неправильного застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та/або порушень норм процесуального права, а тому не вбачає підстав для скасування оскаржуваного судового рішення, яке ухвалене відповідно до закону.

142. Керуючись статтями 340, 341, 344, 349, 350, 355, 356 підпунктом 4 пункту 1 Розділу VІІ Перехідні положення КАС України, пунктом 2 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону України від 15.01.2020 №460-IX,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 16.06.2016 - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Н.В. Коваленко

Судді: Я.О. Берназюк

І.В. Желєзний