Рішення

від 28.10.2020 по справі 363/253/19

ВИШГОРОДСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

28.10.2020 Справа № 363/253/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 жовтня 2020 року Вишгородський районний суд Київської області в складі:

головуючого - судді Чіркова Г.Є.,

при секретарі Гриб Л.І.,

за участі представника позивача Кривошеї С.В.,

представника відповідачів ОСОБА_2

відповідачки ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вишгороді цивільну справу за позовом заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Київського обласного по місту Києву управління лісового та мисливського господарства, Державного підприємства Димерське лісове господарство до Сухолуцької сільської ради Вишгородського району Київської області, ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення, скасування запису про реєстрацію права власності на земельну ділянку та визнання недійсним свідоцтва про право власності,

встановив:

заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі: Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства, Державного підприємства Димерське лісове господарство звернувся до суду з даним позовом, в якому просить визнати незаконним та скасувати рішення Сухолуцької сільської ради № 387 від 11.03.2014 року щодо передачі земельної ділянки у власність ОСОБА_1 , а також визнати недійним свідоцтво про право власної № НОМЕР_3 від 10.04.2014 року видане ОСОБА_1 реєстраційною службою Вишгородського районного управління юстиції Київської області на земельну ділянку площею 0,2400 га з кадастровим номером 3221888300:16:110:0001 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

Свої вимоги мотивує тим, що оспорюваним рішенням Сухолуцька сільська рада всупереч вимог лісового законодавства України, передала у приватну власність ОСОБА_1 земельну ділянку, частково за рахунок земель, що перебувають в постійному користуванні ДП Димерське лісове господарство , без виключення її з Державного лісового фонду України. Процедура вилучення земельних ділянок, а також зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, провадиться з урахуванням висновків органів виконавчої влади з питань лісового господарства. Разом з тим, згідно листів Київське обласне та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства № 6-13цс13 від 20.03.2013 року та № 6-2510ц15 від 16.12.2015 року, останнє не надавало погодження на зміну цільового призначення на спірну земельну лісову ділянку для її використання в цілях не пов`язаних з веденням лісового господарства. Таким чином, Сухолуцька сільська рада, в порушення вимог ст. 20 ЗК України, ст. 57 ЛК України передано у власність землі лісогосподарського призначення без погодження зміни цільового призначення органом лісового господарства та Кабінету Міністрів України.

Крім того вважав, що строк позовної давності для звернення до суду із вказаним позовом пропущено з поважних причин, оскільки про допущені органом державної влади порушення під час прийняття оскаржуваного розпорядження прокурору стало відомо лише у вересні 2017 року після отримання листів ДП Димерське лісове господарство та Українського державного проектного виробничого об`єднання Укрдержліспроект з фрагментами публічної кадастрової карти України, якими підтверджено факт відведення спірної земельної ділянки у приватну власність частково за рахунок земель лісового фонду.

Представник відповідачів подав відзив на позовну заяву у якому стверджував про необґрунтованість позову та одночасно наполягав на застосуванні строків позовної давності у цій справі, оскільки позивач в силу наділених повноважень міг довідатися про порушене право з моменту прийняття реєстрації права власності на спірну земельну ділянку 25.03.2014 року.

Представник позивача подав відповідь на відзив відповідачів, у якому наполягав на задоволенні позову, посилаючись на необхідність захисту прав та інтересів держави, що прокурору стало відомо лише у 2018 році за результатами системного аналізу інформації різних органів державної влади, коли Кабінет Міністрів України не міг допустити, що районна державна адміністрація буде діяти з перевищенням повноважень та всупереч державним інтересам.

Прокурор в суді позов підтримав, просив про його задоволення.

Представник Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства подав письмове клопотання про розгляд справи за їх відсутності, позов підтримав.

Представник ДП Димерське лісове господарство до суду не прибув та про причини своєї неявки суд не повідомив.

Представник відповідачів та відповідач ОСОБА_1 в суді проти задоволення позову заперечили, посилаючись на те, що позивачем не надано належних, допустимих і достатніх доказів щодо передачі у власність відповідачем саме земель лісового фонду, правовстановлюючі документи на земельні ділянки ДП Димерське лісове господарство та землевпорядна документація на лісову землю належним чином не оформлена і в установленому чинним законодавством порядку не затверджена, коли площа накладання (0,10 га) на землі лісового фонду земельної ділянки відповідача вказана без дотримання вимог ЗК України, ніким на місцевості не вимірювалось і належним чином не визначена. Також просили застосувати строки позовної давності в цій справі, які пропущено без поважних причин.

Заслухавши учасників процесу, дослідивши матеріали справи, суд дійшов наступного.

Встановлено, що рішенням Сухолуцької сільської ради Вишгородського району Київської області № 387-35-VI від 11 березня 2014 року затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,2400 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд в с. Сухолуччя Вишгородського району Київської області з кадастровим номером 3221888300:16:110:0001.

Згідно інформаційної довідки № 150880044 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, 25.03.2014 року реєстраційною службою Вишгородського РУЮ Київської області зареєстровано право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 3221888300:16:110:0001.

Відповідно листа Державного підприємства Димерське лісове господарство від 30 серпня 2017 року № 01-950 вбачається, що земельна ділянка з кадастровим номером 3221888300:16:110:0001 знаходиться у приватній власності але виходить за межі і охоплює частину земель, що знаходяться в постійному користуванні ДП Димерське лісове господарство , а саме в кварталі 7, виділі 1 Ясногородського лісництва площею 0,10 га. Внаслідок чого з постійного користування ДП незаконно вибула частина земель лісового фонду в кварталі 7, виділі 1 Ясногородського лісництва.

Згідно листа Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства від 12 лютого 2018 року № 04-48/371 Управління не надавало погодження на зміну цільового призначення земельної ділянки лісогосподарського призначення згідно кадастрового номеру 3221888300:16:110:0001.

З фрагменту публічної кадастрової карти України за даними лісовпорядкування 2014 року з нанесеними межами кварталу 7 та межами земельної ділянки з кадастровим номером 3221888300:16:110:0001 вбачається, що зазначена земельна ділянка частково накладається на землі лісового фонду, які перебувають в користуванні ДП Димерський лісгосп .

Відповідно до ст. 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Згідно ст. 1 Лісового кодексу України, в редакції від 27.07.2013 року, що діла на час виникнення спірних правовідносин, ліс - тип природних комплексів, у якому поєднується переважно деревна та чагарникова рослинність з відповідними ґрунтами, трав`яною рослинністю, тваринним світом, мікроорганізмами та іншими природними компонентами, що взаємопов`язані у своєму розвитку, впливають один на одного і на навколишнє природне середовище.

Відповідно до ч. 1 ст. 3 Лісового кодексу України, в редакції від 27.07.2013 року, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, лісові відносини в Україні регулюються Конституцією України, Законом України Про охорону навколишнього природного середовища , цим Кодексом, іншими законодавчими актами, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Згідно ч. 1 ст. 4 Лісового кодексу України, в редакції станом на 27.07.2013 року, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, до лісового фонду України належать лісові ділянки, в тому числі захисні насадження лінійного типу, площею не менше 0,1 гектара.

Відповідно до ст. 7 Лісового Кодексу України, в редакції станом 27.07.2013 року, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу.

Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

Ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності.

Суб`єктами права власності на ліси є держава, територіальні громади, громадяни та юридичні особи.

Згідно ч. 1 та ч. 3 ст. 57 Лісового кодексу України,в редакції станом на 27.07.2013 року, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, зміна цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства, провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земельних ділянок у власність або надання у постійне користування відповідно до Земельного кодексу України.

Зміна цільового призначення земельних лісових ділянок здійснюється за погодженням з органами виконавчої влади з питань лісового господарства та з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового господарства, обласними, Київською, Севастопольською міськими державними адміністраціями. У разі прийняття рішення щодо зміни цільового призначення земельних лісових ділянок обласними, Київською, Севастопольською міськими державними адміністраціями таке рішення погоджується центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища. Зміна цільового призначення земельних лісових ділянок Кабінетом Міністрів України не потребує погоджень з іншими органами.

Відповідно до ст. 94 Лісового Кодексу України, в редакції станом на 27.07.2013 року, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, державний контроль за охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів здійснюється Кабінетом Міністрів України, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів, органами виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань лісового господарства та з питань охорони навколишнього природнього середовища, іншими органами виконавчої влади у межах повноважень, визначених законом.

Відповідно до ст. 3 Земельного кодексу України, в редакції станом на 05.12.2013 року, чинній на час виникнення спірних правовідносин, земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Земельні відносини, що виникають при використанні надр, лісів, вод, а також рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря, регулюються цим Кодексом, нормативно-правовими актами про надра, ліси, води, рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря, якщо воно не суперечать цьому Кодексу.

Як передбачено ч. 1 ст. 55 Земельного кодексу України, в редакції станом на 05.12.2013 року, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, до земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства.

Згідно ч. ч. 1, 2 ст. 84 Земельного кодексу України, в редакції станом на 05.12.2013 року чинній на час виникнення спірних правовідносин, у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

Право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 19 Конституції України, в редакції станом на 06.10.2013 року чинній на час виникнення спірних правовідносин, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.

Повноваження районних державних адміністрацій щодо питань земельних та лісових відносин, станом на 2013 рік, регулювалися Законом України Про місцеві державні адміністрації , Земельним кодексом України, Лісовим кодексом України та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до п. 1 Порядку ведення державного лісового кадастру та обліку лісів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.06.2007 року № 848, Державний лісовий кадастр та облік лісів ведеться Держлісгоспом за єдиною для усіх лісів системою за рахунок коштів державного бюджету з метою забезпечення ефективної організації охорони і захисту лісів, їх раціонального використання та відтворення, здійснення постійного контролю за якісними і кількісними змінами в лісовому фонді України.

За положеннями пункту 5 Прикінцевих положень Лісового кодексу України в редакції станом на 27.07.2013 року, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, визначено, що до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерального дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентується галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Державним комітетом СРСР по лісовому господарству 11 грудня 1986 року, планшети лісовпорядкувальні належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення.

А тому при вирішенні питання щодо перебування земельної лісової ділянки у користуванні державного лісогосподарського підприємства необхідно враховувати положення пункту 5 розділу VIII Прикінцевих положень Лісового кодексу України.

Звернувшись до суду з даним позовом, прокурор в обґрунтування заявлених вимог серед іншого посилається на проект організації та розвитку лісового господарства ДП Вищедубечанське лісове господарство станом на 2015 року, планово-картографічні матеріали, план лісонасаджень Лебедівського лісництва Вищедубечанського держлісгоспу, матеріали лісовпорядкування 2014 року - викопіювання з планшету № 2 Ясногородського лісництва ДП Димерське лісове господарство квартал 7, зі змісту яких вбачається, що спірна земельна ділянка частково відноситься до лісів Ясногородського лісництва ДП Димерське лісове господарство і накладаються на 1 виділ 7 кварталу вказаного лісництва.

Втім суд погоджується з доводами сторони відповідача в тій частині, що площа накладення на землі лісового фонду (0,10 га) визначена всупереч вимог ст. 107 ЗК України, не на підставі даних земельно-кадастрової документації, без встановлення дійсних меж земельних ділянок в натурі на місцевості, без проведення відповідних робіт із землеустрою, тобто площу накладання в даному випадку обраховано не в спосіб визначений законом, без належних засобів доказування.

Проте з поданих доказів можна достатньо встановити, що певна частина земель лісового фонду незаконно вибула із користування ДП Димерське лісове господарство на користь і у власність відповідачки ОСОБА_1 .

Отже судом встановлено порушене право позивача, а позов у цій частині є обґрунтованим.

Таким чином, доводи прокурора про те, що рішення Сухолуцької сільської ради № 387 від 11.03.2014 року про передачу у приватну власність ОСОБА_1 земельної ділянки з кадастровим номером 3221888300:16:110:0001, прийнято з порушенням вимог закону є слушними, оскільки ця земельна ділянка частково відносяться до лісів Ясногородського лісництва ДП Димерське лісове господарство та накладається на 1 виділ 7 кварталу вказаного лісництва.

Водночас порушені права захисту не підлягають внаслідок пропущення строків позовної давності, про застосування яких в цій справі заявили відповідачі.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Отже, позовна давність є строком для подання позову як безпосередньо суб`єктом, право якого порушене (зокрема і державою, що наділила для виконання відповідних функцій у спірних правовідносинах певний орган державної влади, який може звернутися до суду), так і прокурором, уповноваженим законом звертатися до суду з позовом в інтересах держави як носія порушеного права, від імені якої здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах може певний її орган.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

При цьому відповідно до частин першої та п`ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 вересня 2020 року в справі № 363/1410/19 зазначено, що особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу в межах строку позовної давності.

Європейський суд з прав людини у справах Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства та ВАТ Нафтова компанія Юкос проти Росії наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей: забезпечувати юридичну визначеність та остаточність, а також захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в тому випадку, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що відбувалися в далекому минулому, спираючись на докази, які вже могли втратити достовірність та повноту із плином часу.

Значення позовної давності полягає в тому, що цей інститут забезпечує визначеність та стабільність цивільних правовідносин. Він дисциплінує учасників цивільного обігу, стимулює їх до активності у здійсненні належних їм прав, зміцнює договірну дисципліну, сталість господарських відносин

Для обчислення позовної давності застосовують загальні положення про обчислення строків, що містяться в статтях 252-255 ЦК України.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Частинами першою, п`ятою статті 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення свого права.

Згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач.

Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цс18).

Разом із тим, у цивільному законодавстві закріплені об`єктивні межі застосування позовної давності. Вони встановлюються: (а) прямо (стаття 268 ЦК України); (б) опосередковано, тобто з урахуванням сутності заявленої позовної вимоги (див. пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц).

Статті 387 і 388 ЦК України не вказують на те, що приписи про позовну давність не застосовуються до правовідносин, врегульованих приписами вказаних статей, а стаття 268 цього кодексу не передбачає, що вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння належить до вимог, на які позовна давність не поширюється. Крім того, сутність вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння не виключає застосування до неї позовної давності.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 18 березня 2008 року в справі Dacia S.R.L. проти Молдови (Dacia S.R.L. v. Moldova, заява № 3052/04) встановив, що припис Цивільного кодексу Молдови, згідно з яким позовна давність не поширювалася на позови державних організацій про повернення державного майна з незаконного володіння інших організацій чи громадян, сам по собі суперечить статті 6 Конвенції, оскільки у справі не було надано жодних аргументів на обґрунтування того, чому державні організації у цих випадках мають бути звільнені від обов`язку додержувати установлених строків давності, котрі б в аналогічних ситуаціях перешкодили розгляду позовів, поданих приватними особами чи компаніями. Це, на думку ЄСПЛ, потенційно може призводити до руйнування багатьох усталених правовідносин і надає дискримінаційну перевагу державі без будь-якої переконливої підстави. ЄСПЛ констатував, що зміна правовідносин, які стали остаточними внаслідок спливу позовної давності або мали би стати остаточними, якби позовну давність було застосовано без дискримінації на користь держави, є несумісним із принципом правової визначеності (§ 77).

На віндикаційні позови держави та територіальних громад (в особі органів державної влади та місцевого самоврядування відповідно) поширюється загальна позовна давність. Для уникнення дискримінаційної переваги цих суб`єктів порівняно з іншими суб`єктами права вони мають нести ризик застосування наслідків спливу позовної давності для оскарження виданих ними правових актів.

Зміна правовідносин, які стали остаточними внаслідок спливу позовної давності або мали би стати остаточними, якби позовна давність була застосована без дискримінації на користь держави, є несумісною з принципом правової визначеності.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (частина четверта статті 56 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року).

Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу (абзац 1 частини третьої статті 23 Закону України Про прокуратуру ).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Отже, якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах (близький за змістом висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 6-1852цс16 і Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц та від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19) зазначила, що порівняльний аналіз термінів довідався та міг довідатися , вжитих у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості й обов`язку особи знати про стан її майнових прав. Тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення його цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести те, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права.

Власником земельної ділянки є держава, яка відповідно до вимог статті 13 Конституції України та статті 91 Земельного кодексу України зобов`язана не використовувати право власності на шкоду людині і суспільству, тому вона в особі уповноваженого органу не лише мала право, але могла і зобов`язана була довідатися як про порушення своїх прав, так і про особу, яка їх порушила.

Тобто, держава зобов`язана забезпечити стабільність цивільного обороту, дотримання правової визначеності, коли внаслідок спливу значного часу, після виникнення права на майно, громадяни, як учасники цивільного обороту не мають позбавлятись власності й нести відповідальність за порушення, які в свій час самими ж державними органами й допущені.

Згідно ст. ст. 45, 47 та 54 Лісового кодексу України, в редакції станом на 27.07.2013 року, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, лісовпорядкування включає комплекс заходів, спрямованих на забезпечення ефективної організації та науково обґрунтованого ведення лісового господарства, охорони, захисту, раціонального використання, підвищення екологічного та ресурсного потенціалу, лісів, культури ведення лісового господарства, отримання достовірної і всебічної інформації про лісовий фонд України.

Лісовпорядкування є обов`язковим на всій території України та ведеться державними лісовпорядними організаціями за єдиною системою порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади з питань лісового господарства.

У лісах, що перебувають у державній власності, лісовпорядкування ведеться за рахунок коштів державного бюджету, у лісах комунальної власності - місцевого бюджету, у лісах приватної власності - за кошти їх власників. Ведення лісовпорядкування може здійснюватися за рахунок інших джерел, не заборонених законом.

Облік лісів включає збір та узагальнення відомостей, які характеризують кожну лісову ділянку за площею, кількісними та якісними показниками.

Основою ведення обліку лісів є матеріали лісовпорядкування.

Ведення обліку лісів забезпечується постійним підтриманням в актуалізованому стані характеристик кожної лісової ділянки, їх змін, причинених господарською діяльністю, стихійним лихом або іншими причинами.

Громадяни та юридичні особи мають право на тримання у встановленому законом порядку інформації про облік лісів.

Порядок ведення обліку лісів встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Згідно ч. 1 ст. 38 Закону України Про державний земельний кадастр відомості Державного земельного кадастру є відкритими та загальнодоступними, крім випадків, передбачених цим Законом, та надаються у формі: витягів з Державного земельного кадастру; довідок, що містять узагальнену інформацію про землі (території); викопіювань з картографічної основи Державного земельного кадастру, кадастрової карти (плану); копій документів, що створюються під час ведення Державного земельного кадастру.

З урахуванням компетенції кожного із органів державної влади у сфері земельних правовідносин, Київське обласне по місту Києву управління лісового та мисливського господарства та ДП Димерське лісове господарство не лише могли бути обізнані про порушення свого права, але і зобов`язані були знати про стан власності, повноваження з володіння якою їм надані, оскільки мали доступ до земельного кадастру та зобов`язані були співпрацювати з відповідними державними органами, які мали відповідні підрозділи на рівні області та району.

Зважаючи на те, що як у Київського обласного по місту Києву управління лісового та мисливського господарства, так і в ДП Димерське лісове господарство була об`єктивна можливість знати про передачу спірної земельної ділянки ще у 2014 році - з часу виникнення спірних правовідносин, а до суду з цим позовом прокурор звернувся у 2019 році, позовна давність Київського обласного по місту Києву управлінням лісового та мисливського господарства та ДП Димерське лісове господарство від імені і в інтересах яких діє прокурор, пропущена.

Право власності ДП Димерське лісове господарство на спірну земельну ділянку було порушено в момент її вибуття з їх власності у володіння іншої особи, то початок перебігу позовної давності для позову, поданого на захист цього порушеного права, пов`язується з моментом, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила, а саме про факт вибуття з власності ДП Димерське лісове господарство у володіння іншої особи, а саме відповідачки ОСОБА_1 .

Позивач повинен довести той факт, що він не зміг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого ст. 81 ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

За таких умов, саме позивачу у цій справі, як ініціатору звернення з позовом до суду, слід довести відсутність належної організації роботи Київського обласного по місту Києву управління лісового та мисливського господарства та ДП Димерське лісове господарство , а також незкоординованість діяльності державних органів, у тому числі і при здійсненні функцій покладених державою на своєчасне виявлення порушень та відповідне реагування; а також вагомі причини невиконання Київським обласним по місту Києву управлінням лісового та мисливського господарства та ДП Димерське лісове господарство своїх функцій та повноважень, визначених Конституцією України та іншими нормативно-правовими актами, понесену відповідальність осіб, що допустили порушення у організації діяльності Київського обласного по місту Києву управління лісового та мисливського господарства та ДП Димерське лісове господарство .

З огляду на викладене посилання прокурора тільки на те, що про порушення прав прокурор довідався лише у 2017 році зі змісту листів ДП Димерське лісове господарство та Українського державного проектного виробничого об`єднання Укрдержліспроект , на вимогах Закону не ґрунтується і ним не відповідає, а відтак суд відкидає їх як неспроможні.

У той же час у позові не обґрунтовано і в суді не встановлено існування об`єктивних, непереборних, істотних труднощів, які призвели до пропущення строку позовної давності.

Отже з огляду на статус держави та її органів як суб`єктів владних повноважень, положення пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України не поширюються на позови прокуратури, які пред`являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади.

На такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб`єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

Зазначене ґрунтується на правовій позиції Верховного Суду України у справі № 6-68цс15.

Позовна давність тісно пов`язана із принципом правової визначеності (principle of legal certainty), який, у свою чергу, є одним із фундаментальних аспектів верховенства права (справа Nejdet Sahin and Perihan Sahin v. Turkey , no.13279/05 &56, ECHR20 October 2011).

Європейський суд з прав людини неодноразово вказував на призначення позовної давності, пов`язуючи його із необхідністю забезпечити правову визначеність: строки позовної давності слугують декільком важливим цілям, зокрема вони забезпечують правову визначеність і остаточність, захищають потенційних відповідачів від задавнених вимог, яким було б важко протистояти, і запобігають несправедливості, що могла б виникати, якби суди мусили ухвалювати рішення стосовно подій, які мали місце в далекому минулому, і на підставі доказів, які вже могли б стати на недійними й неповними з плином часу (Stubbings and Oyhers v. The United Kingdom, no. 22083/93, &51, ECHR, 1996-IV). Таким чином, сама ідея позовної давності виправдана метою внести певність щодо наявних прав та обов`язків. Така мета слідує із принципу верховенства права.

Позовна давність - це бар`єр свавіллю на шляху до реалізації права на справедливий суд. Позовна давність ставить право на звернення до суду в залежність від фактору часу, тобто інакше кажучи, обумовлює це право певною обставиною - обставиною часу.

Трирічний термін позовної давності за законодавством України не є ненадмінно коротким, а отже є достатнім.

Застосування позовної давності має бути передбачуваним. Як наголошує суд принцип законності означає, що застосовані положення національного права повинні бути достатньо доступними, чіткими й передбачуваними в їхньому застосуванні. Індивід повинен бути здатним - у разі потреби за допомогою необхідних порад - передбачити) у тій мірі, у якій це є розумним за даних обставин) наслідки, які може потягнути певна дія (справа Lelas v. Croatia, no. 55555/08, &76, May 2010).

Що стосується доводів прокурора про неможливість застосування до спірних правовідносин строків позовної давності внаслідок подачі негаторного позову, то суд зазначає наступне.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зроблено висновок, що предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду.

Враховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку .

Аналіз статті 387 ЦК на думку суду свідчить, що віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника:

(а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо;

(б) юридично - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього переоформлено на іншого суб`єкта;

Очевидно, що з урахуванням специфіки правового режиму рухомих та нерухомих речей, фізичне вибуття речі із володіння стосується саме рухомих речей, натомість юридичне вибуття майна з володіння, з урахуванням існування реєстраційного підтвердження володіння, - нерухомих. При цьому відносно нерухомих речей може мати місце фізичне та юридичне вибуття речі з володіння.

У статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Тлумачення статті 391 ЦК України свідчить, що негаторний позов - це вимога власника про усунення перешкод. Тобто негаторний позов подається з метою усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном, тобто припинення неправомірних дій, не пов`язаних з порушенням володіння.

Негаторний позов може вчинятися тоді, коли майно не вибуває з володіння власника, тобто при порушенні насамперед такої правомочностей власника, як користування та розпорядження своїм майном.

Враховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку .

Отже, для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність/відсутність володіння у власника, який відповідно пред`являє негаторний чи віндикаційний позов для захисту порушеного права. Якщо у власника є володіння річчю, але існують перешкоди в розпорядженні чи користуванні, то його вимога має кваліфікуватися як негаторний позов. Натомість власник, який позбавлений володіння (фізичного чи/та юридичного ), і пред`являє вимогу про відновлення володіння, то така вимога має кваліфікуватися як віндикаційний позов.

В даному випадку спірна земельна ділянка вибула із власності і набута у власність відповідачкою, коли ця земельна ділянка сформована як самостійний і відокремлений об`єкт права власності (ст.ст. 79, 79-1 ЗК України), якій присвоєно кадастровий номер 3221888300:16:110:0001 та здійснено її державну реєстрацію, і це майно є окремою нерухомою річчю (ст.ст. 179, 181, 182 ЦК України), а відтак належним способом захисту в цій справі повинен бути тільки віндикаційний позов, коли негаторний позов на спірні правовідносини розповсюджуватися не може.

З цих підстав строки позовної давності підлягають застосуванню в цій справі, в якій пред`явлено саме віндикаційний, а не негаторний позов.

Відповідно до роз`яснень даних у п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України Про судове рішення у цивільній справі №14 від 18.12.2009 року, встановивши що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Таким чином, суд доходить висновку, про те, що у вказаній справі слід застосувати наслідки спливу позовної давності, оскільки до спірних правовідносин застосовується загальна позовна давність, яку позивач пропустив без поважних причин.

Відтак в задоволенні позову, слід відмовити внаслідок спливу строків позовної давності для звернення до суду.

На підставі викладеного та керуючись статтями 259, 265, 268, 280 ЦПК України,

вирішив:

у задоволенні позову відмовити повністю.

Повне судове рішення складено 16 листопада 2020 року.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного суду протягом 30 днів з дня складання повного рішення шляхом подання в зазначений строк апеляційної скарги через Вишгородський районний суд Київської області.

Позивачі: Заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області, що знаходиться за адресою м. Київ, бул. Лесі Українки, 27/2, код ЄДРПОУ 0209996.

Київське обласне по місту Києву управління лісового та мисливського господарства, що знаходиться за адресою м. Київ, вул. Святошинська, 30, код ЄДРПОУ 35278561.

Державне підприємство Димерське лісове господарство , що знаходиться за адресою Київська область, Вишгородський район, с. Катюжанка, вул. Шевченка, 1, код ЄДРПОУ 00992036.

Відповідачі: Сухолуцької сільської ради Вишгородського району Київської області, що знаходиться за адресою Київська область, Вишгородський район, с. Сухолуччя, вул. Леніна, 3, код ЄДРПОУ 04359703.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт серії НОМЕР_1 виданий 11 березня 2001 року Верхньодніпровським РВ УМВС України в Дніпропетровській області, РНОКПП НОМЕР_2 , зареєстрована за адресою АДРЕСА_1 .

Суддя