Постанова

від 10.11.2020 по справі 1/44-нм

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 листопада 2020 року

м. Київ

Справа № 1/44-НМ

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Волковицька Н. О. - головуючий, Могил С. К., Случ О. В.,

секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Багатопрофільного малого приватного підприємства "Сприяння"

на рішення Господарського суду Житомирської області від 08.12.2017 і постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 02.06.2020 у справі

за позовом Багатопрофільного малого приватного підприємства "Сприяння"

до 1) Регіонального відділення Фонду державного майна України по Житомирській області,

2) Міністерства аграрної політики та продовольства України,

3) Державного підприємства "Житомирська спеціалізована пересувна механізована колона",

4) Фонду державного майна України,

третя особа , яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Житомирська міська рада,

за участю прокуратури Житомирської області,

про визнання права власності на майно та зобов`язання вчинити дії

(у судовому засіданні взяли участь: представники: БМПП "Сприяння"- Швидченко В. І. (керівник), Регіонального відділення Фонду державного майна України та Фонду державного майна України - Ленько М. М., прокуратури - Збарих С. М.).

1. Короткий зміст позовних вимог і заперечень

1.1. У 2008 році Багатопрофільне мале приватне підприємство "Сприяння" (далі - БМПП "Сприяння") звернулося до Господарського суду Житомирської області з позовом до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Житомирській області, в якій, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог від 03.04.2012, позивач просив: визнати БМПП "Сприяння" співвласником об`єкту оренди: приміщень з відповідними номерами - складу піску (№ 32, пл. 148,4 кв.м), складу цементу (№ 34 пл. 31,6 кв.м та № 35 пл. 31,6 кв.м) та бетонно-розчинного вузла (№ 33 пл. 133,8 кв.м) загальною площею 345,4 кв.м, шляхом визнання за позивачем права власності на 34/100 частин (частина вартості проведених позивачем поліпшень) орендованих приміщень; зобов`язати відповідачів виключити зазначене орендоване позивачем майно Державного підприємства "Житомирська пересувна механізована колона" (далі - ДП "Житомирська ПМК") з переліку об`єктів агропромислового комплексу, які підлягають підготовці до продажу в 2012 році Регіональним відділенням Фонду державного майна України; визнати за БМПП "Сприяння", як за орендарем державного майна, переважне право на участь в процесі приватизації майна ДП "Житомирська ПМК", загальною площею 345,4 кв.м, в розмірі 66/100 частин орендованих приміщень; зобов`язати відповідачів виділити зазначене орендоване позивачем майно згідно з договорами оренди від 14.03.1993, 15.03.1994, 01.10.1996, 08.04.1997, в окремий об`єкт приватизації з цілісного майнового комплексу ДП "Житомирська ПМК" та визнати таким, що підлягає приватизації шляхом викупу саме БМПП "Сприяння".

1.2. Позовні вимоги аргументовано тим, що в результаті поліпшень приміщень (складу піску, складу цементу, приміщення бетонно - розчинного вузла), узгоджених з ДП "Житомирська ПМК" як орендодавцем, було створено нову річ - цех по обробці природного каменю, у зв`язку з чим позивач на підставі положень частини 4 статті 778 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) став співласником об`єкту оренди у вказаній частині.

1.3. Ухвалою Господарського суду Житомирської області від 23.02.2012 залучено до участі у цій справі в якості другого відповідача - Міністерство аграрної політики України.

1.4. Ухвалою Господарського суду Житомирської області від 20.03.2012 залучено до участі у цій справі в якості відповідачів: Державне підприємство "Житомирська пересувна механізована колона" та Фонд державного майна України.

2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

2.1. Справа розглядалася судами неодноразово.

2.2. Рішенням Господарського суду Житомирської області від 08.12.2017 у справі № 1/44-НМ (суддя Лозинська І. В.) у позові БМПП "Сприяння" до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Житомирській області, Міністерства аграрної політики та продовольства України, Державного підприємства "Житомирська спеціалізована пересувна механізована колона", Фонду державного майна України, за участю прокуратури Житомирської області відмовлено; визнано недійсним договір оренди від 14.03.1993, укладений між Пересувною механізованою колоною (ПМК) "Укрм`ясомолтехпром" та Комерційним проектно-виробничим малим підприємством "Сприяння"; визнано недійсним договір оренди від 15.03.1994 та доповнення № 1 від 04.10.1994 до договору оренди від 15.03.1994, укладені між Пересувною механізованою колоною (ПМК) "Урм`ясомолтехпром" та Комерційним проектно-виробничим малим підприємством "Сприяння"; визнано недійсним договір оренди від 01.09.1995, укладений між Пересувною механізованою колоною (ПМК) "Укрм`ясомолтехпром" та Комерційним проектно - виробничим малим підприємством "Сприяння"; визнано недійсним договір оренди від 01.10.1996, укладений між Пересувною механізованою колоною (ПМК) "Укрм`ясомолтехпром" та Комерційним проектно - виробничим малим підприємством "Сприяння"; визнано недійсним договір оренди від 08.04.1997, укладений між Пересувною механізованою колоною (ПМК) "Укрм`ясомолтехпром" та Багатопрофільним малим приватним підприємством "Сприяння".

2.2. Судове рішення аргументовано тим, що договорами оренди від 14.03.1993, від 15.03.1994 з доповненням від 04.10.1994 № 1, від 01.09.1995, від 01.10.1996 та від 08.04.1997, укладеними між ПМК "Укрм`ясомолтехпром" та позивачем, порушено право держави Україна на володіння, користування і розпорядження належним їй майном та земельною ділянкою, оскільки ПМК "Укрм`ясомолтехпром" не мав ніяких повноважень щодо передачі в оренду державного майна, надання дозволу на його реконструкцію, а також надання згоди на вилучення земельних ділянок, які перебували у користуванні Житомирської пересувної механізованої колони тресту "Київм`ясомолремонт" відповідно до рішення виконавчого комітету Житомирської районної ради депутатів трудящих від 13.08.1969 № 326. При цьому, суд вказав про переважне застосування до здійснених позивачем поліпшень приватизаційного законодавства, що зумовлює приватизаційних характер набуття права власності на майно.

2.3. Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 19.11.2018 рішення Господарського суду Житомирської області від 08.12.2017 скасовано. Прийнято нове рішення, яким позов задоволено. Визнано право спільної власності за БМПП "Сприяння" у розмірі 34 % на об`єкт нерухомого майна - цех по переробці природного каменю, який знаходиться за адресою: м. Житомир, вул. Маршала Рибалка, 29.

2.4. Суд апеляційної інстанції виходив з того, що оскільки орендарем за згодою орендодавця здійснено поліпшення орендованого майна, внаслідок чого було створено нову річ - цех по обробці каменю, то позовні вимоги про визнання права спільної власності за позивачем в розмірі 34 % на об`єкт нерухомого майна - цех по обробці каменю, підлягають задоволенню.

2.5. Не погоджуючись з висновками суду апеляційної інстанції, заступник прокурора Рівненської області звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просив постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 19.11.2018 скасувати повністю та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

2.6. Постановою Верховного Суду від 03.04.2019 касаційну скаргу заступника прокурора Рівненської області задоволено, постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 19.11.2018 у справі № 1/44-НМ скасовано; справу № 1/44-НМ передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

2.7. За результатами нового розгляду, постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 02.06.2020 (Петухов М. Г. - головуючий, судді Крейбух О. Г., Маціщук А. В.) рішення Господарського суду Житомирської області від 08.12.2017 у справі № 1/44-НМ скасовано у частині визнання недійсними договорів оренди від 14.03.1993, 15.03.1994, 01.09.1995, 01.10.1996, доповнення № 1 від 04.10.1994 до договору оренди від 15.03.1994 укладених між Пересувною механізованою колоною (ПМК) "Укрм`ясомолтехпром" та Комерційним проектно-виробничим малим підприємством "Сприяння" та визнання недійсним договору оренди від 08.04.1997, укладеного між Пересувною механізованою колоною (ПМК) "Укрм`ясомолтехпром" та Багатопрофільним малим приватним підприємством "Сприяння"; в решті рішення Господарського суду Житомирської області від 08.12.2017 у справі № 1/44-НМ залишено без змін.

2.8. Скасовуючи рішення місцевого господарського у відповідній частині апеляційний господарський суд виходив з того, що майно передане в оренду позивачу, є індивідуально визначеним, а тому висновок суду першої інстанції про відсутність ПМК "Укрмясомолтехпром" повноважень щодо передачі в оренду майна не відповідає вимогам статті 5 Закону України "Про оренду державного та комунального майна".

Також суд апеляційної інстанції зазначив, що місцевий господарський суд допустив порушення норм матеріального права, оскільки під час надання оцінки законності укладання договорів оренди, судом було застосовано редакцію статті 5 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" діючу станом на 16.05.1995, натомість частина договорів оренди була укладена ще до 1995.

Щодо визнання судом першої інстанції недійсними договорів оренди від 14.03.1993, від 15.03.1994 з доповненням від 04.10.1994 № 1, від 01.09.1995, від 01.10.1996 та від 08.04.1997, укладеними ПМК "Укрм`ясомолтехпром" (орендодавець) та позивачем, суд апеляційної інстанції зазначив, що суд першої інстанції застосував положення статей 203, 215 ЦК України, який вступив в дію з 01.01.2004. Водночас, як було роз`яснено в Постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 06.11.2009р № 9 відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. Тобто, в даному випадку досліджуючи питання відповідності договорів оренди нормам закону, слід було виходити із положень ЦК УРСР , а не ЦК України , який набрав чинності 01.01.2004.

З огляду на викладене, апеляційний господарський суд дійшов висновку, що рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсними судом першої інстанції договорів оренди від 14.03.1993, від 15.03.1994 з доповненням від 04.10.1994 № 1, від 01.09.1995, від 01.10.1996 та від 08.04.1997, укладеними ПМК "Укрм`ясомолтехпром" (орендодавець) та позивачем слід скасувати, оскільки судом було допущено неправильне застосування норм матеріального права, а саме судом застосовано норми ЦК України , який не підлягав до застосування в питанні визнання вказаних правочинів недійсними.

Залишаючи без змін рішення місцевого господарського суду в іншій частині, суд апеляційної інстанції зазначив, що у вирішенні питання щодо можливості визнання позивача співвласником об`єкта оренди в частці, що дорівнює здійсненим поліпшенням, виходить із положень законодавства, що діяло в період 1994-2004 років.

Апеляційний господарський суд зауважив, що умовами пунктів 8 договорів оренди від 15.03.1994, від 01.09.1995, та пунктів 9 договорів оренди від 01.10.1996, від 08.04.1997 передбачено їх повернення чи відшкодування орендодавцем затрат по проведенню поліпшень орендованого майна, а не набуття орендарем права власності на частку у спільній власності об`єкта оренди.

Також, діючими на момент укладання договорів оренди норм Закону України "Про оренду державного та комунального майна" не передбачалося можливості набуття у власність орендованого майна за рахунок здійснення поліпшень, а було передбачено лише повернення поліпшень (у разі можливості їх відокремлення від об`єкту оренди) чи відшкодування вартості поліпшень (у випадку здійснення невід`ємних поліпшень).

Також, суд звернув увагу, що укладаючи договори оренди, в тому числі надаючи згоду на здійснення поліпшень, орендодавець керувався діючим на той час законодавством, яке не передбачало можливості набуття орендарем орендованого майна у власність, внаслідок здійснення поліпшення такого майна, а встановлювало обов`язок орендодавця відшкодувати чи повернути такі поліпшення.

Щодо проведених поліпшень в 2004 році, суд апеляційної інстанції зазначив, що позивачем не визначено які саме роботи з поліпшення майна були виконані в цей період і на яку частину позивач просить визнати себе співвласником орендованого майна в зв`язку із поліпшенням майна проведеним в 2004 році.

Поруч з цим позивачем не доведено, що після 2004 року (набрання чинності ЦК України , яким передбачено право орендаря стати співвласником орендованого майна) орендодавець надав згоду на здійснення поліпшень орендованого майна.

Суд апеляційної інстанції також зазначив, що законодавством чинним у період здійснення позивачем поліпшень, а саме в період з 1994 рік по 2004 рік не передбачалося створення нової речі, шляхом переробки попередньої речі, а тому посилання позивача на те, що внаслідок здійснених поліпшень відбулося створення нової речі судом апеляційної інстанції було відхилено.

3. Короткий зміст касаційної скарги і заперечення на неї

3.1. Не погоджуючись із рішенням Господарського суду Житомирської області від 08.12.2017 і постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 02.06.2020 у справі № 1/44-НМ, БМПП "Сприяння" звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить рішення місцевого господарського суду скасувати повністю, а постанову апеляційного господарського суду скасувати в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання права власності на 34 % спірного об`єкта, в вартості проведених поліпшень, і постановити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у цій частині.

3.2. За змістом касаційної скарги її подано на підставі положень пунктів 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній з 08.02.2020) (далі - ГПК України). Зокрема, скаржник зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові застосував положення норм матеріального та процесуального права щодо триваючих правовідносин, без урахування висновку щодо застосування зазначених норм права у подібних правовідносинах, викладеного Верховним Судом у справі № 904/1049/18 (постанова від 21.03.2019). Також, на думку скаржника, суд апеляційної інстанції залишив поза увагою висновки викладені у постанові Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" та висновки викладені Вищим господарським судом України у справі № 909/1179/15 (постанова від 29.03.2017).

3.3. Також скаржник посилається на порушення судами під час розгляду справи норм матеріального та процесуального права зокрема, залишення поза увагою судом апеляційної інстанції факту наявності в матеріалах справи вмотивованої заяви скаржника на відвід судді Лозинської І. В. та ухвалення оскаржуваних рішень про права та інтереси особи, яка не була залучена до участі у справі.

3.4. Крім цього, на думку скаржника, оскаржувані рішення ухвалено судом апеляційної інстанції без дослідження зібраних доказів, зокрема пояснень та листів, які свідчать про те, що Фонд державного майна України є неналежним відповідачем, а також висновку судової експертизи про створення нової речі. Скаржник наголошує про втручання прокурора у господарську діяльність підприємства та неправомірності його участі у справі.

3.5. Регіональне відділення Фонду державного майна України по Житомирській області та Фонд державного майна України у відзивах на касаційну скаргу просять, відмовити у її задоволенні, оскаржувані рішення та постанову - залишити без змін.

3.6. Прокуратура Житомирської області у відзиві на касаційну скаргу також просить оскаржувані рішення та постанову залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

4. Розгляд касаційної скарги і позиція Верховного Суду

4.1. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі та запереченнях на неї, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не може бути задоволена з таких підстав.

4.2. Відповідно до статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною 2 статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

З урахуванням викладеного суд не приймає та не розглядає доводи скаржника, пов`язані із переоцінкою доказів і встановленням обставин справи наново.

Колегія суддів зауважує, що судові рішення переглядаються в частині позовних вимог про визнання права спільної власності за БМПП "Сприяння" у розмірі 34 % на об`єкт нерухомого майна - цех по переробці природного каменю, який знаходиться за адресою: м. Житомир, вул. Маршала Рибалка, 29.

З урахуванням положень статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції переглядає цю справу саме у межах доводів і вимог, наведених у касаційній скарзі.

4.3. Питання права та підстав касаційного оскарження урегульовано статтею 287 ГПК України, частиною 2 якої встановлені виключні випадки касаційного оскарження судових рішень.

Такі процесуальні обмеження щодо касаційного оскарження судових рішень не суперечать положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України застосовується судами України як частина національного законодавства, і відповідають практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується судами як джерело права.

Відповідно до практики ЄСПЛ право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").

Умови прийнятності касаційної скарги за змістом норм законодавства можуть бути більш суворими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: "Levages Prestations Services v. France" від 23.10.1996; "Brualla Gomes de la Torre v. Spain" від 19.12.1997).

У рішенні ЄСПЛ у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", рішення від 29.10.1996 у справі "Helmers v. Sweden").

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб.

Аналогічну правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18.

Відповідно до пунктів 1, 4 частини 2 статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (пункт 1); якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу (пункт 4).

У поданій касаційній скарзі БМПП "Сприяння", обґрунтовуючи наявність підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, зазначило, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові застосував положення норм матеріального та процесуального права щодо триваючих правовідносин, без урахування висновку щодо застосування зазначених норм права у подібних правовідносинах, викладеного Верховним Судом у справі № 904/1049/18 (постанова від 21.03.2019). Також, на думку скаржника, суд апеляційної інстанції залишив поза увагою висновки викладені у постанові Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" та висновки викладені Вищим господарським судом України у справі № 909/1179/15 (постанова від 29.03.2017).

Проте обставини, які стали підставою для відкриття касаційного провадження відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не підтвердилися з огляду на таке.

Із змісту пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України вбачається, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, може мати місце за наявності таких складових:

неоднакове застосування одних і тих же норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах;

ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду;

спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності у різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

Аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду України від 06.09.2017 у справі № 910/3040/16.

При цьому як судові рішення у справах зі спорів, що виникли із подібних правовідносин, належить розуміти рішення у тих справах, де однаковими є предмет і підстави позову, зміст позовних вимог, встановлені фактичні обставини, а також матеріально-правове регулювання спірних відносин.

Верховний Суд відхиляє доводи скаржника, щодо неврахування судом апеляційної інстанції правового висновку, викладеного Верховним Судом у справі № 904/1049/18 (постанова від 21.03.2019), оскільки, правовідносини у справі, на яку посилається скаржник, не є подібними тим, що склалися між сторонами цього спору.

У справі № 904/1049/18 спір стосується стягнення на користь держави в особі Кам`янської міської ради в особі департаменту економічного розвитку Кам`янської міської ради на рахунок бюджету розвитку спеціального фонду міського бюджету на бюджетний рахунок, відкритий в управлінні Державного казначейства у м. Кам`янське, 648 221,70 грн недоотриманих коштів пайової участі у розвитку інфраструктури міста. Проте, у справі № 1/44-НМ, яка розглядається, спір стосується визнання права власності на майно та зобов`язання вчинити певні дії.

Також варто зауважити, що у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України у касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований апеляційним судом в оскаржуваному судовому рішенні.

Відтак посилання заявника на висновки, викладені Вищим господарським судом України, Верховним Судом відхиляється, оскільки процесуальним законодавством передбачено неврахування судом висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові саме Верховного Суду, а не Вищого господарського суду України, на постанови якого посилається скаржник.

Пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів на підставі пункту 5 частини 1 статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі № 1/44-НМ за касаційною скаргою БМПП "Сприяння" у частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України.

4.4. Оскаржуючи судові рішення з підстави, передбаченої пунктом 4 частини 2 статті 287 ГПК України, скаржник, зокрема посилався на підстави, які є обов`язковими для скасування судових рішень та передбачені у частині 1 статті 310 ГПК України, а саме про залишення поза увагу судом апеляційної інстанції факту наявності в матеріалах справи вмотивованої заяви скаржника про відвід судді Лозинської І. В., а також те, що суд прийняв рішення про права, інтереси та (або) обов`язки особи, що не була залучена до участі у справі.

Так, Верховний Суд зауважує, що при наявності посилань скаржника на прийняття рішення про права, інтереси та (або) обов`язки особи, що не була залучена до участі у справі, у першу чергу підлягає з`ясуванню чи прийнято оскаржуване судове рішення про права, інтереси та/або обов`язки такої особи, про які саме, в якій саме частині судового рішення прямо вказано про таке, та після встановлення цих обставин вирішити питання про скасування судового рішення.

Водночас зі змісту поданої позивачем касаційної скарги не убачається про права, інтереси та (або) обов`язки якої конкретно особи йде мова, що виключає можливість з`ясування відповідних питань.Не убачається і з рішень судів попередніх інстанцій таких обставин.

Щодо аргументів скаржника про залишення поза увагою суду апеляційної інстанції факту наявності в матеріалах справи вмотивованої заяви скаржника на відвід судді Лозинської І. В., колегія суддів зазначає про таке.

Як свідчать матеріали справи, 07.09.2017 до місцевого господарського суду від представника БМП "Сприяння" надійшла заява по відвід судді Лозінської І. В., у якій вказано, що, як убачається з матеріалів справи № 1/44-НМ суддя Лозинська І. В., порушуючи імперативний строк, визначений частиною 1 статті 69 ГПК України, після прийняття до свого провадження справи № 1/44-НМ, за відсутністю навіть клопотання сторін в порядку частини 3 статті 69 ГПК України одноособово розглядає справу вже 297 днів, тобто майже 10 місяців замість двох (без врахування часу коли справа зупинялася для проведення експертиз). Ураховуючи фактичну наявність обставин, що викликали сумнів позивача у неупередженості судді Лозинської І. В., які полягають в умисному затягуванні розгляду справи та у зв`язку з грубим порушенням суддею імперативного строку, встановленого статтею 69 ГПК України, представником позивача надано суду та заявлено в судовому засіданні клопотання про відвід судді Лозинської І. В.

Ухвалою Господарського суду Житомирської області від 07.09.2017 у справі № 1/44-НМ, у задоволенні зазначеної заяви відмовлено.

Відповідно до положень частини 2 статті 106 ГПК України (у редакції, чинній до 15.12.2017 та чинній на час прийняття оскаржуваного рішення місцевого господарського суду) заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду.

Отже, закон передбачає два способи оскарження ухвал господарського суду або самостійно, або разом з рішенням суду. У частині 1 статті 106 ГПК України (у редакції, чинній до 15.12.2017 та чинній на час прийняття оскаржуваного рішення місцевого господарського суду) визначено перелік ухвал, які можуть бути оскаржені окремо від рішення суду.

При цьому, статтею 106 ГПК України (у редакції, чинній до 15.12.2017 та чинній на час прийняття оскаржуваного рішення місцевого господарського суду) не передбачено випадки оскарження ухвали про відмову у відводі окремо від рішення суду.

Аналогічні за змістом положення містила частина 3 статті 255 ГПК України (у редакції, чинній з 15.12.2017 та чинній на час звернення позивача до суду з апеляційною скаргою на рішення місцевого господарського суду), зокрема, що заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду.

При цьому, статтею 255 ГПК України (у редакції, чинній з 15.12.2017 та чинній на час звернення позивача до суду з апеляційною скаргою на рішення місцевого господарського суду) не передбачено випадки оскарження ухвали про відмову у відводі окремо від рішення суду.

Колегія суддів касаційної інстанції зазначає, що відсутність ухвали про відмову у задоволенні клопотання про відвід судді у переліку ухвал, визначеному статтею 106 (у редакції, чинній до 15.12.2017 та чинній на час прийняття оскаржуваного рішення місцевого господарського суду) та статтею 255 ГПК України (у редакції, чинній з 15.12.2017 та чинній на час звернення позивача до суду з апеляційною скаргою на рішення місцевого господарського суду) свідчить про те, що така ухвала не може бути оскаржена самостійно та оскаржується одночасно з рішенням господарського суду.

Відтак апелянт (БМПП "Сприяння") не був позбавлений можливості подати обґрунтовані заперечення проти ухвали Господарського суду Житомирської області від 07.09.2017 у справі № 1/44-НМ (про відмову у задоволенні клопотання про відвід судді) у разі оскарження ним судового рішення, прийнятого за наслідками розгляду справи.

Водночас, як свідчать матеріали справи, апеляційна скарга БМПП "Сприяння" подана до суду апеляційної інстанції на рішення Господарського суду Житомирської області від 08.12.2017 не містить заперечень на ухвалу Господарського суду Житомирської області від 07.09.2017 у цій справі.

За таких підстав доводи скаржника у цій частині колегією суддів відхиляються, як необґрунтовані.

Щодо решти доводів, викладених скаржником у касаційній скарзі (пункт 3.4 цієї постанови) Верховний Суд зазначає, що умовою для застосування положень пункту 1 частини 3 статті 310 ГПК України є висновок про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу. Проте у цій справі заявлені скаржником підстави для касаційного оскарження судових рішень попередніх інстанцій з посиланням на пункт 1 частини 2 статті 287 ГПК України не підтвердилися.

5. Висновки Верховного Суду

5.1. Зважаючи на те, що підстава для касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі № 1/44-НМ за касаційною скаргою БМПП "Сприяння" в частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України.

5.2. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

5.3. За змістом частини 1 статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

5.4. Ураховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, колегія суддів вважає, що доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків господарських судів попередніх інстанцій про наявність підстав для відмови у задоволенні позову (в оскаржуваній частині), а тому вимога касаційної скарги обґрунтована пунктом 4 частини 2 статті 287 ГПК України не підлягає задоволенню, а судові рішення слід залишити без змін.

6. Розподіл судових витрат

6.1. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України необхідно покласти на скаржника.

Керуючись статтями 296, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційне провадження в частині підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України закрити, в решті касаційну скаргу Багатопрофільного малого приватного підприємства "Сприяння" залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Житомирської області від 08.12.2017 і постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 02.06.2020 у справі № 1/44-НМ в оскаржуваній частині залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Н. О. Волковицька

Судді С. К. Могил

О. В. Случ