Окрема думка

від 18.11.2020 по справі 450/1726/16-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ОКРЕМА ДУМКА

Суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду

Крата В. І., Антоненко Н. О.

18 листопада 2020 року

м. Київ

справа № 450/1726/16-ц

провадження № 61-20736св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М., касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково. Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 04 квітня 2018 року та постанову Львівського апеляційного суду від 03 жовтня 2019 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання земельної ділянки площею 0,0598 га кадастровий номер 4623686400:01:005:0111 для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель, споруд, яка знаходиться у с. Сокільники Пустомитівського району Львівської області, об`єкту незавершеного будівництва - житлового будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 - об`єктами права спільної сумісної власності подружжя та визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину земельної ділянки площею 0,0598 га кадастровий номер 4623686400:01:005:0111, визнання за ОСОБА_1 права власності на Ѕ частину об`єкту незавершеного будівництва - житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , скасував. Передав справу № 450/1726/16-ц в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання земельної ділянки площею 0,0598 га кадастровий номер 4623686400:01:005:0111 для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель, споруд, яка знаходиться у с. Сокільники Пустомитівського району Львівської області, об`єкту незавершеного будівництва - житлового будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 - об`єктами права спільної сумісної власності подружжя та визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину земельної ділянки площею 0,0598 га кадастровий номер 4623686400:01:005:0111, визнання за ОСОБА_1 права власності на Ѕ частину об`єкту незавершеного будівництва - житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , на новий розгляд до суду першої інстанції. Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 04 квітня 2018 року та постанову Львівського апеляційного суду від 03 жовтня 2019 року у частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування від 01 липня 2011 року земельної ділянки площею 0,0598 га, кадастровий номер: 4623686400:01:005:0111, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідченого 01 липня 2011 року приватним нотаріусом Пустомитівського районного нотаріального округу Львівської області Баллод Галиною Антонівною за реєстровим № 835, залишив без змін.

При цьому колегія суддів застосувала висновки, зроблені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) зроблено висновок, що

законодавство у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень передбачало обов`язкове подання для державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно документів, що підтверджують виникнення, перехід та припинення таких прав, та визначало приблизний (майже виключний) перелік таких документів. Водночас при розгляді питання стосовно визначення документів, якими посвідчуються речові права на земельну ділянки, поряд із законодавством з питань державної реєстрації речових прав на нерухоме майно слід керуватися положеннями спеціального законодавства у сфері земельних відносин. Для одержання у власність земельної ділянки у 2007 році, яка є нерухомим майном, недостатньо було лише факту укладення договору дарування , для виникнення такого права обдаровуваний повинен був одержати документ, що посвідчує право власності - державний акт, та здійснити державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно . Сама по собі реєстрація договору дарування, здійснена 26 жовтня 2007 року приватним нотаріусом у Державному реєстрі правочинів , не підтверджувала виникнення права власності на нерухоме майно, а тільки містила інформацію про правочин, оскільки згідно із частинами другою, шостою Тимчасового порядку державної реєстрації правочинів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 року № 671, який втратив чинність 01 січня 2013 року, Державний реєстр правочинів - єдина комп`ютерна база даних, яка містить інформацію про правочини, що підлягають державній реєстрації, забезпечує її зберігання, видачу та захист від несанкціонованого доступу. Державна реєстрація правочинів проводиться шляхом внесення нотаріусом запису до Реєстру одночасно з його нотаріальним посвідченням. Крім того, на час укладення договору дарування (26 жовтня 2007 року) чинним був Закон № 1952-IV, який, зокрема, був спрямований на забезпечення визнання та захисту державою речових прав на нерухомість та передбачав здійснення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно. А тому ОСОБА_1, яка не отримала державний акт на земельну ділянку, не здійснила державну реєстрацію права на нерухоме майно, не була наділена правами власника на розпорядження цим майном .

Ухвалою Верховного Суду від 09 вересня 2020 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Ухвала суду касаційної інстанції мотивована тим, що законодавцем до 01 січня 2013 року встановлювалися різні правові режими для договору дарування та договору купівлі-продажу земельної ділянки. Договір купівлі-продажу земельної ділянки підлягав і нотаріальному посвідченню і державній реєстрації. Право власності на земельну ділянку виникало з моменту здійснення державної реєстрації договору купівлі-продажу (частина четверта статті 334 ЦК України, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). Договір дарування земельної ділянки підлягав тільки нотаріальному посвідченню. Право власності на земельну ділянку виникало з моменту здійснення нотаріального посвідчення договору дарування (частина третя статті 334 ЦК України, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). У зв`язку з наведеним колегія суддів вважала за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19).

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 16 вересня 2020 року справу повернуто колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду для розгляду касаційної скарги ОСОБА_1 на рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 04 квітня 2018 року та постанову Львівського апеляційного суду від 03 жовтня 2019 року.

Ухвала Великої Палати Верховного Суду мотивована тим, що у даній та у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) міститься різний предмет та підстави позовів, суди встановили різні фактичні обставини справи, в зв`язку з чим матеріально-правове регулювання спірних правовідносин є різним, а спірні правовідносини у цих справах не є подібними. Отже, Велика Палата Верховного Суду не може вирішувати питання відступу від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19).

Не можемо погодитися з ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 16 вересня 2020 року та з висновком, зробленим в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19), з таких мотивів.

1. Ухвалою Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року передано справу № 696/1693/15-ц на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

1.1. Ухвала Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду мотивована, зокрема, тим, що без уточнення правового висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у зазначеній постанові Великої Палати Верховного Суду в справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19), а саме щодо розмежування моменту, коли законодавство вимагало державну реєстрацію правочину та державну реєстрацію прав , вірно сформувати правову позицію у цій справі є неможливим. Крім того, справа містить виключну правову проблему, і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики .

2. У постанові від 23 червня 2020 року у справі № 696/1693/15-ц (провадження № 14-737цс19) Велика Палата Верховного Суду не відступила від висновку зробленого в постанові Великої Палати Верховного Суду в справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19).

3. Речові права на нерухоме майно, їх обмеження та правочини щодо нерухомого майна підлягають обов`язковій державній реєстрації в порядку, встановленому цим Законом (частина перша статті 3 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень від 01 липня 2004 року № 1952-IV, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

4. Відповідно до статті 210 ЦК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом . Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації . Перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію, порядок реєстрації, а також порядок ведення відповідних реєстрів встановлюються законом.

5. У частині третій та четвертій статті 334 ЦК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачалося, що право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню , виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації , право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації .

6. Згідно частини третьої статті 640 ЦК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації .

7. Відповідно до 657 ЦК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) договір купівлі-продажу земельної ділянки , єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації , крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

8. У частині другій статті 719 ЦК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню .

9. У пункті а) частини першої статті 81 ЗК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачалося, що громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами .

10. У частині першій та другій статті 126 ЗК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті . Право власності на земельну ділянку, набуту у власність із земель приватної власності без зміни її меж, цільового призначення, посвідчується: а) цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки, укладеною в порядку, встановленому законом , у разі набуття права власності на земельну ділянку за такою угодою; б) свідоцтвом про право на спадщину.

11. У рішенні Конституційного Суду України від 13 березня 2012 року у справі № 5-рп/2012 вказано, що згідно з правовою позицією Конституційного Суду України конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному (абзац п`ятий пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 3 жовтня 1997 року № 4-зп). Виходячи з наведеного Конституційний Суд України вважає, що невідповідність окремих положень спеціального закону положенням Кодексу не може бути усунена шляхом застосування правила, за яким з прийняттям нового нормативно-правового акта автоматично призупиняє дію акт (його окремі положення), який був чинним у часі раніше. Оскільки Кодекс є основним актом цивільного законодавства, то будь-які зміни у регулюванні однопредметних правовідносин можуть відбуватися лише з одночасним внесенням змін до нього відповідно до порядку, встановленого абзацом третім частини другої статті 4 Кодексу .

12. Законом України Про внесення змін до Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень та інших законодавчих актів України від 11 лютого 2010 року № 1878-VI внесено зміни як до ЦК України щодо виключення державної реєстрації договору та закріплення державної реєстрації права (зокрема, статті 334, 657 ЦК України), так і викладено в новій редакції закон № 1952-IV. Закон України Про внесення змін до Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень та інших законодавчих актів України від 11 лютого 2010 року № 1878-VI набрав чинності 01 січня 2013 року .

13. Тлумачення вказаних норм свідчить, що:

законодавцем до 01 січня 2013 року встановлювалися різні правові режими для договору дарування та договору купівлі-продажу земельної ділянки;

договір купівлі-продажу земельної ділянки підлягав і нотаріальному посвідченню і державній реєстрації . Право власності на земельну ділянку виникало з моменту здійснення державної реєстрації договору купівлі-продажу (частина четверта статті 334 ЦК України, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин);

договір дарування земельної ділянки підлягав тільки нотаріальному посвідченню . Право власності на земельну ділянку виникало з моменту здійснення нотаріального посвідчення договору дарування (частина третя статті 334 ЦК України, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин);

для визначення того, яка норма підлягає застосуванню (ЦК чи Закон № 1952-IV), слід застосовувати частину другу статті 4 ЦК, що закріплює пріоритет норм ЦК над нормами інших законів. Причому, що такий спосіб вирішення колізії норм ЦК із нормами інших законів, із констатацією пріоритету норм ЦК над нормами інших законів, підтримувався як Конституційним Судом України (рішення від 13 березня 2012 року у справі № 5-рп/2012), так і Верховним Судом України (постанова Верховного Суду України від 30 жовтня 2013 у справі № 6-59цс13, постанова Верховного Суду України від 16 грудня 2015 у справі № 6-2023цс15). Закон № 1952-IV не міг встановлювати інші правила, аніж передбачено ЦК України, в силу приписів статті 4.

14. Тому у Великої Палати Верховного Суду були відсутні підстави повертати справу № 450/1726/16-ц колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду для розгляду касаційної скарги.

Суддя: В. І. Крат

Суддя: Н. О. Антоненко