Постанова

від 02.12.2020 по справі 752/19182/17

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 752/19182/17

№ апеляційного провадження: 22-ц/824/10255/2020

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

02 грудня 2020 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді - доповідача Слюсар Т.А.,

суддів: Волошиної В.М., Кирилюк Г.М.,

за участю секретаря судового засідання Верес Ю.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 27 червня 2018 року у складі судді Плахотнюк К.Г.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до державного підприємства Національне газетно-журнальне видавництво про стягнення заборгованості розрахунку при звільненні, виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнені -

В С Т А Н О В И В :

У вересні 2017 року ОСОБА_1 звернувся у суд із позовом до державного підприємства Національне газетно-журнальне видавництво (далі - ДП Національне газетно-журнальне видавництво ), який в ході розгляду справи уточнив та остаточно просив стягнути з відповідача на свою користь вихідну допомогу, у сумі 6 355 грн. та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 31 травня 2016 року по день фактичного розрахунку.

Позов мотивований тим, що наказом від 31 травня 2016 року № 121/10-05 ОСОБА_1 звільнено з посади головного редактора газети Кримська світлиця ДП Національне газетно-журнальне видавництво на підставі п. 4 ч.1 ст. 40 КЗпП України.

Не погоджуючись із звільненням, позивач звернувся у суд із позовною заявою про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 30 вересня 2016 року позов задоволено.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 24 листопада 2016 року, залишеним без змін суду касаційної інстанції від 21 червня 2017 року, рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 30 вересня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовну заяву задоволено частково, змінено в наказі ДП Національне газетно-журнальне видавництво від 31 травня 2016 року № 121/10-05 формулювання звільнення ОСОБА_1 з посади головного редактора Кримська світлиця ДП Національне газетно-журнальне видавництво , зазначивши замість п. 1 ст. 40 КЗпП України ч. 6 ст. 36 КЗпП України .

Між тим, звільнивши на підставі положень ч. 6 ст. 36 КЗпП України, відповідач у порушення вимог ст. 44 КЗпП України не виплатив вихідну допомогу у розмірі не менше середньомісячного заробітку.

Визначаючи порядок та строки переведення на роботу в іншу місцевість, у своєму наказі від 18 травня 2015 року № 12-ОД Про переведення Редакції газети Кримська світлиця з м. Сімферополя до м. Києва та переведення працівників Редакції газети Кримська світлиця на роботу в іншу місцевість у пункті 3.5. відповідач передбачив виплату вихідної допомоги у розмірі середньомісячного заробітку працівникам, які не погодились на переведення в іншу місцевість.

Посилаючись на те, що ДП Національне газетно-журнальне видавництво не виконало обов`язок щодо здійснення з ним розрахунку при звільненні, не виплатило вихідну допомогу, передбачену положенням ст. 44 КЗпП України, ОСОБА_1 просив задовольнити позов.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 27 червня 2018 року позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилаючись на порушення норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків викладених у рішенні, обставинам справи, просив скасувати рішення суду та ухвалити нове про задоволення позову в повному обсязі,

Зазначав, що звільнено його було на підставі п.6 ст.36 КЗпП України, а тому у відповідності до вимог ст. 44 КЗпП України вихідна допомога в розмірі середнього заробітку повинна була бути передбачена у наказі й виплачена в обов`язковому порядку.

Окрім цього, у липні 2016 року, тобто після звільнення, він звертався до державного підприємства з проханням виплатити належні йому грошові кошти, в той час як законом звернення повторно з аналогічною заявою, не передбачено.

Відзиву на апеляційну скаргу не надійшло.

Представник ДП Національне газетно-журнальне видавництво у судове засідання не з`явився, про час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, причин неявки не повідомив, а тому колегія суддів вирішила розгляд справи проводити за його відсутності (а.с. 249-250).

Колегія суддів, вислухавши ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_1 , який просив апеляційну скаргу задовольнити, вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає апеляційну скаргу такою, що підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як убачається з матеріалів справи, наказом генерального директора ДП Національне газетно-журнальне видавництво від 31 травня 2016 року № 121/10-05 ОСОБА_1 звільнено з посади головного редактора газети Кримська світлиця ДП Національне газетно-журнальне видавництво на підставі п. 4 ч.1 ст.40 КЗпП України (а.с. 7-8 т.1).

Встановлено, що рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 30.09.2016 року у справі №752/9930/16-ц визнано незаконним наказ державного підприємства Газетно-журнальне видавництво від 31 травня 2016 року №121/10-05, поновлено ОСОБА_1 на посаді головного редактора газети Кримська світлиця ДП Газетно-журнальне видавництво з 31 травня 2016 року та стягнуто на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період із 01 травня 2016 року по 30 вересня 2016 року, у сумі 27 008 грн. 75 коп.(а.с. 9-14 т. 1).

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 24.11.2016 року, рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 30.09.2016 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково. Ухвалено змінити в наказі ДП Національне газетно-журнальне видавництво №121/10-05 від 31.05.2016 року формулювання звільнення ОСОБА_1 з посади головного редактора Кримська світлиця ДП Національне газетно-журнальне видавництво з п.1ч.1 ст.40 КЗпП України на ч.6 ст.36 КЗпП України. У задоволенні позову у іншій частині відмовлено (а.с.20 т. 1).

Ухвалою суду касаційної інстанції від 21.06.2017 року рішення апеляційного суду м. Києва від 24.11.2016 року залишено без змін (а.с.21-27 т. 1).

Встановлено, що наказом відповідача від 25.11.2016 року № 34/1-ОД було змінено в наказі № 121/10-05 від 31 травня 2016 року про звільнення головного редактора ОСОБА_1 формування підстави звільнення ОСОБА_1 й п. 3 наказу № 121/10-05 від 31 травня 2016 року викладено в новій редакції : звільнити ОСОБА_1 з посади головного редактора газети Кримська світлиця ДП Національне газетно-журнальне видавництво з 31 травня 2016року на підставі ст. 36 п. 6 КЗпП України (відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також, а також відмова від продовження роботи у зв`язку із зміною істотних умов праці) (а.с.200 т.1).

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, районний виходив з того, що як на момент звільнення позивача 31 травня 2016 року так і на час внесення змін до наказу про звільнення, ОСОБА_1 не працював, із заявою до ДП Національне газетно-журнальне видавництво про виплату належної йому вихідної допомоги не звертався, а тому відсутні правові підстави до задоволення позову.

Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції, враховуючи наступне.

Відповідно до вимог ч.ч.1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким вимогам процесуального права рішення суду першої інстанції не відповідає.

Стаття 43 Конституції України визначає, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Положеннями ч. 1 ст. 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, тобто обов`язок доказування покладений на сторони.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ст.89 ЦПК України).

Встановлено, що на виконання рішення апеляційного суду від 24.11.2016 року, яким визнано доведеним відмову позивача на роботу у іншу місцевість у зв`язку з тимчасовою окупацією Автономної Республіки Крим, наказом № 34/1-ОД від 25 листопада 2016 року відповідачем було змінено в наказі № 121/10-05 від 31 травня 2016 року формулювання причин звільнення ОСОБА_1 й зазначено про звільнення його з посади головного редактора газети Кримська світлиця ДП Національне газетно-журнальне видавництво на підставі ст. 36 п. 6 КЗпП України.

Отже, укладений між сторонами трудовий договір було розірвано у відповідності до вимог ч.6 ст.36 КзпП України - відмови працівника від переведення на роботу у іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією.

Згідно положень ст.44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у п.6 статті 36 та п.1,2,6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі, не менше середнього місячного заробітку.

Таким чином, законодавцем при розірванні з працівником трудового договору на підставі п.6 ст.36 КЗпП України на підприємство покладено обов`язок щодо виплати цьому працівникові вихідної допомоги у розмірі середнього місячного заробітку.

Змінюючи формулювання причин звільнення ОСОБА_1 з посади головного редактора Кримська світлиця ДП Національне газетно-журнальне видавництво у відповідності до п.6 ст.36 КЗпП України, відповідачем в порушення вимог трудового законодавства не лише у наказі не було передбачено виплату позивачу вихідної допомоги, а й у подальшому не виплачено гарантованої законом суми у розмірі середнього місячного заробітку.

Як свідчать долучені до справи докази, позивач 05 липня 2016року звертався до державного підприємства з заявою про перерахування належних йому після звільнення грошових коштів, проте ця обставина залишилося без належного з`ясування районним судом та належної оцінки у рішенні (а.с.197, 198 т.1).

За таких обставин, колегія суддів вважає поспішними, необґрунтованими, такими, що не відповідають обставинам справи висновки районного суду про відсутність підстав до стягнення з відповідача на користь ОСОБА_1 вихідної допомоги з причин не звернення позивача до державного підприємства з відповідною заявою.

Факт звільнення ОСОБА_1 на підставі п. 6 ст.36 КЗпП України є визначальним для виплати йому вихідної допомоги, гарантованої ст.44 КЗпП України.

Отже, оскаржуване судове рішення не може вважатися законними та обґрунтованими, а тому підлягає скасуванню.

Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Однак, встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.

Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.

Відповідно до частини першої статті 9 ЦК України положення ЦК України застосовуються до врегулювання, зокрема, трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином, положення ЦК України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин.

Такої ж за суттю позиції дотримувався і Верховний Суд України, зокрема, у постанові від 11 листопада 2015 року у справі № 234/7936/14-ц (провадження б№ 6-2159цс15) та у постанові від 31 травня 2017 року у справі № 759/7662/15-ц (провадження № 6-1185цс16).

Звертаючись у суд з позовом, ОСОБА_1 просив стягнути з відповідача вихідну допомогу, у сумі 6 355 грн., посилаючись на те, що його середній заробіток становить саме зазначений розмір.

Між тим, належних доказів щодо розміру отриманої позивачем заробітної плати, до справи не долучено.

Під час розгляду справи судом апеляційної інстанції витребувано у ДП Національне газетно-журнальне видавництво довідку про доходи ОСОБА_1 , згідно якої позивачу з грудня 2015року по травень 2016 року нараховано заробітну плату в розмірі 51 408 грн. 75 коп., а середньомісячна заробітна плата позивача за два місяці, що передували звільненню, становить 7626 грн. (а.с. 13 т.2)

Позивач стверджував, що через невиплату вихідної допомоги, в розмірі 6355 грн., відповідач зобов`язаний виплатити йому середній заробіток за весь час затримки відповідного розрахунку, а саме з 31 травня 2016 року по день фактичного розрахунку. За основу для розрахунку визначено 317 грн. 75коп. ( 6355+6355):40=317,75).

Відповідно до положень ч.1 ст.13 КЗпП України суд розглядає справи не інакше як за зверненнями особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Отже, при звільненні ОСОБА_1 з роботи, відповідач порушив норми трудового законодавства, не провів з ним повний розрахунок, не виплатив вихідну допомогу, розмір якої з урахуванням ч.1 ст.13 КЗпП України та меж позову, становить 6 355 грн.

Середній заробіток у зв`язку з затримкою виплати позивачу вихідної допомоги за період з 31 травня 2016 року по день ухвалення апеляційним судом рішення - 02 грудня 2020 року (1124 дні), становить 357151 грн.10 коп. (1124 *317,75=357151,10).

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

Законодавство України не передбачає обов`язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.

Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.

Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Аналогічно, звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18) дійшла висновку про те, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.

При цьому у вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду України зазначила, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

Відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відтак, застосовуючи до обставин справи критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, слід врахувати, що ОСОБА_1 звернувся у суд з цим позовом у вересні 2017 року, тобто зі спливом майже десяти місяців після внесення змін до наказу про звільнення ( листопад 2016року ) й визнання його особою, що має право на отримання вихідної допомоги в розмірі середнього заробітку.

Отже, принцип співмірності при визначенні розміру відшкодування працівникові середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, застосування якого є правом суду, полягає у дотриманні пропорційності між сумою, на яку працівник мав право (задоволеної судом або визнаної позивачем), порівняно саме із середнім заробітком.

З урахуванням обставин справи, а також принципу співмірності, суд апеляційної інстанції визначає розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні ОСОБА_1 , що підлягає стягненню з відповідача, у розмірі 10 000 грн. (більше ніж 150 відсотків від суми невиплаченої вихідної допомоги).

Згідно ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині є:1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Ураховуючи, що рішення районного суду постановлено з неповним з`ясуванням обставин справи, порушенням норм процесуального права, неправильним застосуванням норм матеріального права, а тому підлягає скасуванню з ухваленням по справі нового судового рішення про часткове задоволення позову й стягнення з державного підприємства Національне газетно-журнальне видавництво на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу, у розмірі 6 355 грн. та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільнені, у сумі 10 000 грн.

У задоволенні позову в іншій частині слід відмовити.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 382 ЦПК України, суд,-

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 27 червня 2018 року скасувати.

Постановити по справі нове судове рішення про часткове задоволення позову.

Стягнути з державного підприємства Національне газетно-журнальне видавництво (код ЄДРПОУ 16482679) на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) вихідну допомогу, у розмірі 6 355 грн., а також середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, у сумі 10 000 грн.

У задоволенні позову в іншій частині відмовити.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з моменту складання повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 04 грудня 2020 року.

Суддя-доповідач:

Судді: