Постанова

від 10.12.2020 по справі 753/20791/18

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 753/20791/18 Головуючий 1 інстанція- Заставенко М.О.

Провадження № 22-ц/824/13770/2020 Доповідач апеляційна інстанція- Савченко С.І.

П О С Т А Н О В А

іменем України

10 грудня 2020 року м.Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Савченка С.І.,

суддів Верланова С.М., Мережко М.В.,

за участю секретаря Малашевського О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду м.Києва від 05 серпня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради в особі державного реєстратора Пилипчука Віталія Анатолійовича про скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права власнсоті та визнання права власності на нерухоме майно,-

в с т а н о в и в:

У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернувсядо суду із вказаним позовом,який мотивував тим, що 10 жовтня 1987 року між ним та відповідачкою було укладено шлюб, який розірвано рішенням Дарницького районного суду м.Києва від 03 березня 2013 року. В період шлюбу 19 лютого 2001 року на ім`я відповідачки було отримано державний акт IV-КВ № 147331 на право приватної власності на 1/3 частину земельної ділянки загальною площею 0,1 га, розташованої у АДРЕСА_1 .

Ухвалою Дарницького районного суду м.Києва від 07 липня 2014 року, яка набрала законної сили, затверджено мирову угоду між ним та відповідачкою у справі №753/8745/13-ц за його позовом про поділ спільної сумісної власності подружжя та за зустрічним позовом відповідачки про визнання майна особистою приватною власністю. Вказаною ухвалою затверджено, що 1/3 частина земельної ділянки по АДРЕСА_1 належить обом сторонам на праві спільної сумісної власності подружжя та визнано за кожною із сторін право власності на 1/6 частину земельної ділянки. Вказував, що в липні 2018 року йому стало відомо, що 06 липня 2018 року відповідачка всупереч ухвалі Дарницького районного суду м.Києва від 07 липня 2014 року зареєструвала право власності на 1/3 частину земельної ділянки кадастровий номер 8000000000:63:471:0012 по АДРЕСА_1 , подавши як підставу виникнення права власності державний акт IV-КВ № 147331 від 19 лютого 2001 року, набувши при цьому право власності на всю належну колишньому подружжю частину земельної ділянки, в тому числі на належну йому 1/6 частину. Вважає, що діями відповідачки порушено його майнове право на 1/6 частину земельної ділянки.

- 2 -

У зв`язку з наведеним просиввизнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора, яким за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на 1/3 частину земельної ділянки кадастровий номер 8000000000:63:471:0012, розташованої у АДРЕСА_1 та визнати за ним право власності на 1/6 частину вказаної земельної ділянки кадастровий номер 8000000000:63:471:0012.

Рішенням Дарницького районного суду м.Києва від 05 серпня 2020 року позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення державного реєстратора Пилипчука В.А. Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 42020533 від 12 липня 2018 року, яким за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на 1/3 частину земельної ділянки кадастровий номер 8000000000:63:471:0012, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 . Вирішено питання про судові витрати. В решті позову відмовлено.

Не повністю погоджуючись із рішенням, позивач ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні його вимог і ухвалити нове, яким визнати за ним право власності на 1/6 частину спірної длянки, посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування судом норм матеріального права.

Скарга мотивована тим що суд не дослідив обставин щодо порушення та невизнання з боку відповідачки права власності позивача на земельну ділянку. Зокрема суд не врахував, що відповідачка порушила його право власності на 1/6 частину земельної ділянки шляхом приховування актуального правовстановлюючого документу - ухвали суду та його підміни старим державним актом, який подала на реєстрацію. Суд не врахував, що маючи на руках ухвалу про визнання за ним права власності на 1/6 частину спірної ділянки він власником так і не став, бо його випередила відповідачка, зареєструвавши за собою право на 1/3 частину ділянки та відповдіно порушивши його право власності. Фактична відмова у захисті його права нівелює ефективність судового процесу. Судом не застосовано норму матеріального права, яка підлягала застосуванню, зокрема ст.392 ЦК України, яка надає власнику можливість захистити своє право. При цьому у постанові ВССУ від 11 травня 2012 року у справаі № 6-11085св12 сформовано правову позицію, за якою рішення про визнання права власності за ст.392 ЦК України не породжує прав власності, а лише підтверджує право, яке виникло на підставі закону або догвоору. В данй справі предметом спору є захист його права власності, яке вже виникло на підставі мирової угоди між сторонами та ухвали суду.

Рішення в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 сторонами не оскаржується і не є предметом апеляційного перегляду.

Учасники справи правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалися.

В суді апеляційної інстанції представник позивача ОСОБА_1 адвокат Закірова К.М. подану апеляційну скаргу та викладені в ній доводи підтримала, просила задоволити та скасувати рішення Дарницького районного суду м.Києва як незаконне.

Решта учасників належним чином повідомлені про час розгляду справи, що стверджується повідомленнями про направлення на їх електронну адресу судових повісток та телефонограмами, до суду не з`явилися, причин неявки не повідомили, що відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обгрунтованість рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.

Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну

- 3 -

скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення із додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відмовляючи у задоволенні вимог ОСОБА_1 про визнання за ним права власності на 1/6 частину земельної ділянки, суд першої інстанції обгрунтовував свої висновки відсутністю передбачених законом підстав для застосування обраного позивачем способу захисту свого права.

При цьому суд виходив з того, що захист права власності здійснюється у випадках, коли належне певній особі право не визнається, оспорюється іншою особою, або у разі відсутності в неї документів, що засвідчують приналежність їй права. Оскільки ухвалою Дарницького районного суду м.Києва від 07 липня 2014 року, яка набрала законної сили, за позивачем визнано право власності на 1/6 частину земельної ділянки по АДРЕСА_1 кадастровий номер 8000000000:63:471:0012, то вказане судове рішення підлягає державній реєстрації у встановленому законодавством порядку, а відтак у суду відсутні підстави для повторного визнання за позивачем права власності на нерухоме майно.

Такі висновки суду є правильними і такими, що відповідають обставинам справи і вимогам закону.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Відповідно до ст.4 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначений ст.16 ЦК України.

Водночас особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким, на свій розсуд, а цілком конкретним способом захисту свого порушеного права, який, як правило, визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини чи договором (п.5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц та від 4 червня 2019 року у справі № 916/3156/17, від 29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16-ц.

Згідно ст.392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

- 4 -

Вирішуючи спір про визнання права власності на підставі ст.392 цього Кодексу, слід враховувати, що за змістом вказаної норми права судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його. Тобто, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності в судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами як права власності на майно, яке оспорюється або не визнається іншою особою, так і доведеність факту порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно (п.п.76-77 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18).

Судом першої інстанції становлено, що сторони в період перебування у зареєстрованому шлюбі на ім`я відповідачки придбали 1/3 частину земельної ділянки кадастровий номер 8000000000:63:471:0012, що розташована по АДРЕСА_1 , що підтверджується державним актом IV-КВ № 147331 від 19 лютого 2001 року.

Ухвалою Дарницького районного суду м.Києва від 07 липня 2014 року, яка набрала законної сили, між позивачем ОСОБА_1 та відповідачкою ОСОБА_2. у справі № 753/8745/13-ц про поділ спільного майна подружжя затверджено мирову угоду, якою серед іншого визнано, що 1/3 частина земельної ділянки по АДРЕСА_1 , кадастровий номер 8000000000:63:471:0012, є їх спільною сумісною власністю подружжя та визнано за кожним право власності на 1/6 частину цієї ділянки.

03 квітня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до державного реєстратора реєстраційної служби Головного управління юстиції у м.Києві із заявою про державну реєстрацію права власності на вищевказану земельну ділянку, однак рішенням державного реєстратора № 20609586 від 09 квітня 2015 року йому відмовлено у державній реєстрації прав, оскільки подані документи не відповідають вимогам, або не дають змоги встановити відповідність заявлених прав документа, що їх посвідчують.

Також судом встановлено, що 06 липня 2018 року державним реєстратором Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради Пилипчуком В.А. здійснено реєстрацію за відповідачкою ОСОБА_2 права власності на 1/3 частку земельної ділянки, кадастровий номер 8000000000:63:471:0012, по АДРЕСА_1 . Підставою виникнення права власності зазначено державний акт на право приватної власності на земельну ділянку від 19 лютого 2001 року.

Скасовуючи рішення державного реєстратора про державну реєстрацію за ОСОБА_2 права власності на 1/3 частину спірної ділянки по АДРЕСА_1 , суд керувався тим, що вказана реєстрація створює перешкоди для оформлення за позивачем у встановленому законом порядку права власності на 1/6 частину цієї земельної ділянки на підставі ухвали Дарницького районного суду м.Києва від 07 липня 2014 року.

За таких обставин, з огляду на те, що ухвала суду про визнання за позивачем права власності на 1/6 частину спірної земельної ділянки є чинною та підлягає виконанню, суд першої інстанції вірно відмовив у задоволенні вимог ОСОБА_1 про визнання права власності, зазначивши про відсутність передбачених ст.392 ЦК України підстав для повторного визнання за позивачем права власності на нерухоме майно.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд не дослідив обставин щодо порушення та невизнання з боку відповідачки права власності позивача на земельну ділянку та не врахував, що відповідачка порушила його право власності на 1/6 частину земельної ділянки шляхом приховання актуального правовстановлюючого документу у вигляді ухвали суду та його підміни старим державним актом, який подала на реєстрацію, колегія суддів відхиляє як необгрунтовані з наступних підстав.

Згідно ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим

- 5 -

Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Частиною першою ст.15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За змістом вказаних норм об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес позивача з боку відповідача, до якого власне і пред`являються позовні вимоги, і який, за твердженням позивача, є або порушником його прав, або необґрунтовано, на думку позивача, оспорює його права, і на якого внаслідок цього може бути покладено обов`язки судовим рішенням.

Аналогічні роз`яснення містить п.11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року Про судове рішення у цивільній справі , згідно якого,оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цієї особи, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

Порушення або невизнання певного права позивача з боку відповідача повинно носити реальний характер та призводити до неможливості реалізації позивачем свого права окрім захисту його в судовом порядку. Тобто, передумовою для застосування ст.392 ЦК України євідсутність іншого, окрім судового, шляху для відновлення порушеного права. Такі висновки щодо застосування норм права викладені Великою Палатою Верховного Суду у пунктах 104, 106-107 постанови від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18.

У розглядуваній справі судом встановлено, що право позивача на 1/6 частину спірної ділянки було порушене відповідачкою, яка зареєструвала за собою право власності на 1/3 частину ділянки вцілому. При цьому, колегія суддів враховує, що права позивача поновлені шляхом скасування судом рішення державного реєстратора, яке було перешкодою для реєстрації права власності за позивачем.

За таких обставин, відсутні перешкоди з боку відповідачки у реалізації позивачем свого права на реєстрацію речових прав на 1/6 частину земельної ділянки.

Це ж стосується доводів скарги про неврахування судом того, що маючи на руках ухвалу про визнання за ним права власності на 1/6 частину спірної ділянки, він власником так і не став, бо його випередила відповідачка, зареєструвавши за собою право на 1/3 частину ділянки та відповідно порушивши його право власності, які є безпідсавними з таких міркувань.

Відповідно до ст.129 1 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України.

Відповідно до приписів ст.18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і місцевого самоврядування, юридичних осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Отже, наявність чинної ухвали Дарницького районного суду м.Києва від 07 липня 2014 року, якою за позивачем визнано право власності на 1/6 частину земельної ділянки, унеможливлює ухвалення повторного судового рішення про визнання за ним права власності на цей же об`єкт нерухомості.

Аналогічні за змістом роз`яснення містить п.37 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 07 лютого

- 6 -

2014 року Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав , згідно якого зурахуванням положень ч.1 ст.15 та ст.392 ЦК власник майна має право пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Виходячи зі змісту наведених норм права, потреба в такому способі захисту права власності виникає тоді, коли наявність суб`єктивного права власника не підтверджена відповідними доказами, підлягає сумніву, не визнається іншими особами або ними оспорюється, а не в тому разі, коли цими особами не виконується відповідне рішення суду, ухвалене раніше.

Відхиляючи дані доводи, колегія суддів керується тим, що звернення до суду з позовом про визнання права власності з метою отримання рішення суду як правовстановлюючого документа (крім випадків, передбачених ст.344 та ст.376 ЦК України) та подальшої державної реєстрації права власності на підставі такого рішення не є законним (правомірним) способом захисту права та охоронюваного законом інтересу. Така правова позиція відповідає висновкам Верховного Суду, викладеним у його постановах від 02 травня 2018 року у справі № 914/904/17, від 27 червня 2018 року у справі № 904/8186/17, від 11 квітня 2019 року у справі № 910/8880/18, та висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у її постанові від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.

Посилання в апеляційній скарзі на необхідність врахування постанови ВССУ від 11 травня 2012 року у справі № 6-11085св12, недоречні, оскільки відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду, а не ВССУ, як помилково вважає позивач.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, розглядаючи спір повно та всебічно дослідив і оцінив обставини справи, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, а тому визнає дане рішення законним та обґрунтованим.

Підстав для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення колегія суддів не вбачає.

Керуючись ст.ст.259, 374, 375, 381 ЦПК України, апеляційний суд, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Дарницького районного суду м.Києва від 05 серпня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. У випадку проголошення лише вступної і резолютивної частини, цей строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.

Головуючий

Судді: