Постанова

від 12.01.2021 по справі 646/1420/18

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

іменем України

12 січня 2021 року

м. Харків

справа № 646/1420/18

провадження № 22-ц/818/741/21

Харківський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого - Котелевець А.В.,

суддів - Бурлака І.В., Пилипчук Н.П.,

ім`я (найменування) сторін:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю Металпласт ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи апеляційні скарги ОСОБА_2 - представника ОСОБА_1 та ОСОБА_3 - представника Товариства з обмеженою відповідальністю Металпласт на рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 07 вересня 2020 року в складі судді Єжова В.А.,

у с т а н о в и в:

В березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з уточненим в подальшому позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю Металпласт (далі - ТОВ Металпласт ) та просив стягнути з товариства на його користь заробітну плату за період з 01 жовтня 2016 року по 30 січня 2017 року з урахуванням індексації в розмірі 17 476,92 грн та середній заробіток за час затримки виплати заробітної плати станом на 07 вересня 2020 року в розмірі 185 445,98 грн.

Позов мотивовано тим, що з 30 травня 2006 року він перебував з ТОВ Металпласт у трудових стосунках. 30 січня 2017 року його було звільнено за власним бажанням. Однак, на день звільнення йому не була виплачена заробітна плата за період з 01 жовтня 2016 року по 30 січня 2017 року та компенсація за невикористану відпустку. Зазначає, що у зв`язку з невиплатою у встановлені законом строки заробітної плати він має право на стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день ухвалення рішення суду.

Рішенням Червонозаводського районного суду м. Харкова від 07 вересня 2020 року позов задоволено частково. Стягнуто з ТОВ Металпласт на користь ОСОБА_1 заробітну плату за період з 01 жовтня 2016 року по 30 січня 2017 року з урахуванням індексації у розмірі 17 476,92 грн. В задоволенні позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати відмовлено. Стягнуто з ТОВ Металпласт на користь держави судовий збір в розмірі 2 102,00 грн. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір в розмірі 1854,46 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідачем порушено трудові права позивача, які підлягають захисту шляхом стягнення заборгованості із заробітної плати за період з 01 жовтня 2016 року по 30 січня 2017 року, розмір якої з урахуванням індексації становить 17 476,92 грн. У зв`язку з пропуском тримісячного строку на звернення до суду, передбаченого статтею 233 КЗпП України, позовна вимога про стягнення середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати задоволенню не підлягає.

05 жовтня 2020 року ОСОБА_2 - представник ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу. Посилаючись на порушення норм процесуального права, просив рішення суду першої інстанції в частині вирішення стягнення середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення про задоволення позову.

Апеляційна скарга мотивована тим, що вимога про стягнення середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати є похідною від вимоги про стягнення самої заробітної плати, тому на неї не поширюється тримісячний строк звернення до суду.

28 жовтня 2020 року Макаров Сергій Олександрович - представник ТОВ Металпласт подав апеляційну скаргу. Посилаючись на підстави, передбачені статтею 376 ЦПК України, просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову в повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що позов є недоведеним, оскільки позивачем не надано належних, допустимих та переконливих доказів на підтвердження вимог. Судом першої інстанції не надано належної оцінки усім обставинам справи та залишено поза увагою покази свідків про відсутність на підприємстві заборгованості по заробітній платі, також не наведено мотивів відхилення даних доказів.

Частиною третьою статті 3 ЦПК України встановлено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Суд розглядає апеляційні скарги ОСОБА_2 - представника ОСОБА_1 та Макарова С.О. - представника ТОВ Металпласт на рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 07 вересня 2020 року в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами з підстав, передбачених частиною першою статті 369 ЦПК України.

Суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення (пункт 1 частини першої статті 374 ЦПК України).

Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції відповідно до вимог частини першої статті 367 ЦПК України - в межах доводів та вимог апеляційних скарг, суд вважає, що апеляційні скарги задоволенню не підлягають з таких підстав.

Матеріали справи свідчать, що з 01 лютого 2006 року ОСОБА_1 перебував з ТОВ Металпласт у трудових стосунках, працюючи начальником цеху по виготовленню із ПВХ.

Відповідно до наказу ТОВ Металпласт від 30 січня 2017 року № 4 ОСОБА_1 було звільнено з підприємства за власним бажанням на підставі статті 38 КЗпП України (а. с. 7, 32 т. 1).

Правові засади і гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці визначено КЗпП України.

Згідно з частиною першою статті 3 та статтею 4 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю, яке складається з КЗпП України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Так, відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Відповідно до довідки пенсійного фонду заробітна плата ОСОБА_1 складала: за жовтень 2016 року - 4 507,85 грн, за листопад 2016 року - 4 507,85 грн, за грудень 2016 року - 4 578,60 грн, за січень 2017 року - 3 882,62 грн (а. с. 90 - 98 т. 1) .

Виплата заробітної плати в ТОВ Металпласт здійснювалася особисто працівникам в готівковій кошті.

Згідно з копіями відомостей на виплату грошей № НОМЕР_1 за жовтень 2016 року з додатками, № МП - 0000012 за листопад 2016 року з додатками, № МП - 0000001 за грудень 2016 року з додатками, № МП - 0000002 за січень 2017 року з додатками ОСОБА_1 отримав заробітну плату за період з жовтня 2016 року по січень 2017 року, що підтверджується підписами у відповідній колонці (а. с. 63 - 77 т. 1) .

Ухвалою Червонозаводського районного суду м. Харкова від 14 лютого 2019 року у ТОВ Металпласт витребувано оригінали зазначених відомостей на виплату у зв`язку з тим, що ОСОБА_1 заперечував, що підпис на документах вчинено ним.

Вимоги вказаної ухвали відповідачем не виконано, та свідком ОСОБА_4 у судовому засіданні 07 вересня 2020 року надано пояснення, що оригінали відомостей на виплату грошей № НОМЕР_1 за жовтень 2016 року з додатками, № МП - 0000012 за листопад 2016 року з додатками, № МП - 0000001 за грудень 2016 року з додатками, № МП - 0000002 за січень 2017 року з додатками надати неможливо у зв`язку з тим, що вони є зіпсованими.

Стаття 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких, згідно з пунктом 3 є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Згідно з частинами третьою, четвертою статті 12, частинами першою, шостою статті 81 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Кожна сторона повинна довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

В статті 77 ЦПК України встановлено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Таким чином, при з`ясуванні, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо невизнаних обставин, суд повинен виходити з принципу змагальності цивільного процесу, за яким кожна сторона несе обов`язки щодо збирання доказів і доказування тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, якщо інше не встановлено процесуальним законом.

Згідно з положеннями статей 115, 116 КЗпП України відсутність заборгованості перед позивачем має довести саме роботодавець, але це не звільняє позивача процесуального обов`язку доведення наявності права на отримання відповідних сум.

Отже, встановивши загальний розмір доходу ОСОБА_1 за період з 01 жовтня 2016 року по 30 січня 2017 року , суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, про її стягнення з відповідача на користь позивача з урахуванням індексації. При цьому правомірно виходив з того, що покази свідків не є достатніми та допустимими доказами відсутності заборгованості відповідача перед позивачем. Свідки надали пояснення про відсутність заборгованості ТОВ Металпласт перед ними, однак не підтвердили факт отримання заробітної плати ОСОБА_1 .

Щодо позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати судова колегія зазначає таке.

Згідно зі статтею 1 Конвенції "Про захист заробітної плати" № 95, ухваленої генеральною конференцією Міжнародної організації праці та ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін "заробітна плата" означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь - яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі N 1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття "заробітна плата" і "оплата праці", які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Таким чином, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).

Як встановлено судом першої інстанції, підставою для подачі ОСОБА_1 апеляційної скарги була відмова суду першої інстанції в задоволенні позовних вимог в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні встановлено статтею 117 КЗпП України, згідно з приписами якої в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Отже, стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, за весь час затримки по день фактичного розрахунку) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).

Водночас структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону України "Про оплату праці", за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат.

Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій. Інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

З наведених норм чинного законодавства вбачається, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою (зокрема, компенсацією працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати) у розумінні статті 2 Закону України "Про оплату праці", тобто середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати.

Такий правовий висновок зроблено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30січня 2019 року у справі № 910/4518/16, провадження № 12-301гс18.

Частиною четвертою статті 263 ЦПК України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У частинах першій, другій статті 233 КЗпП України передбачено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

У пункті 2.2 рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237 - 1 цього кодексу вказано, що за статтею 47 Кодексу роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. Таким чином, для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку. Невиплата власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум і вимога звільненого працівника щодо їх виплати є трудовим спором між цими учасниками трудових правовідносин. Для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним.

ОСОБА_1 звільнено з ТОВ Металпласт 30 січня 2017 року, остаточний розрахунок із позивачем проведено не було. З позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні ОСОБА_1 звернувся 07 березня 2018 року, тобто з пропуском тримісячного строку звернення до суду, тому колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову в цій частині.

Суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права (стаття 375 ЦПК України).

Доводи, викладені в апеляційних скаргах, висновків суду першої інстанції не спростовують, фактично зводиться до переоцінки доказів, яким судом надана належна оцінка.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі Проніна проти України , № 63566/00, параграф 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Оскільки апеляційні скарги задоволенню не підлягають, підстав для нового розподілу судового збору, понесеного у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судового збору, понесеного у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.

Керуючись ст. 367, ч. 1 ст. 369, п. 1 ч.1 ст. 374, ст. ст. 375, 381 - 384, 389 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційні скарги ОСОБА_2 - представника ОСОБА_1 та ОСОБА_3 - представника Товариства з обмеженою відповідальністю Металпласт - залишити без задоволення.

Рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 07 вересня 2020 року - залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду.

Повне судове рішення складено 12 січня 2021 року.

Головуючий А.В. Котелевець

Судді І.В.Бурлака

Н.П. Пилипчук