Рішення

від 07.12.2020 по справі 331/1043/19

ЖОВТНЕВИЙ РАЙОННИЙ СУД М. ЗАПОРІЖЖЯ

Справа № 331/1043/19

Провадження № 2/331/1098/2020

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 грудня 2020 року м. Запоріжжя

Жовтневий районний суд м. Запоріжжя у складі:

головуючого - судді Світлицької В.М.,

за участю секретаря - Рухлової М.Ю.,

розглянувши в загальному позовному провадженні у відкритому судовому засіданні в приміщенні Жовтневого районного суду м. Запоріжжя цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Територіальне міжгалузеве об`єднання Запоріжжя до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про витребування майна, -

ВСТАНОВИВ:

Представник позивача звернувся до Жовтневого районного суду м. Запоріжжя з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про витребування майна.

В обґрунтування позову зазначено, що позивач є власником квартири АДРЕСА_1 . На підставі наказу генерального директора ЗАТ ТМО Запоріжжя №87 від 23.10.2008 року, родині головного бухгалтера ОСОБА_1 було виділено вказану квартиру з правом оформлення реєстрації за місцем проживання в органах УМВС в Жовтневому районі м. Запоріжжя. На підставі рішення загальних зборів акціонерів-власників ЗАТ ТМО Запоріжжя від 26.06.2009 року, яке було оформлене протоколом №1 від 26.06.2008 року було вирішено - відхилити заяву ОСОБА_1 на продаж виділеної квартири по залишковій вартості згідно із контрактом. Наказом генерального директора ЗАТ ТМО Запоріжжя №66-к від 01.10.2009 року було запропоновано ОСОБА_1 узаконити відносини щодо оренди квартири або звільнити її в 10-денний термін. Із посиланням на статтю 400 ЦК України, згідно якої недобросовісний володілець зобов`язаний негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна; у разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов`язку заінтересована особа має право пред`явити позов про витребування цього майна, позивач просить позов задовольнити, витребувати у відповідачів квартиру шляхом виселення їх з приміщення.

Ухвалою судді Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 05.05.2020 року прийнято до провадження вказану цивільну справу за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання.

21.05.2020 року представником відповідачів подано відзив на позов, в якому зазначено, що положення ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод застосовується до дійсних правовідносин, так як наявне існування достатніх і тривалих зв`язків відповідачів з конкретним місцем проживання ( житлом ) - квартирою АДРЕСА_1 . І аналогічно, позивач у дійсній справі є власником житлового приміщення і його право власності на спірне житло обмежене тривалим проживанням відповідачів у цьому житлі. Частиною 1 ст. 109 ЖК Української РСР передбачено, що виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Статтею 116 ЖК Української РСР врегульовано правові відносини з Виселення без надання громадянам іншого жилого приміщення . Відповідачі не самовільно зайняли та зареєструвалися у квартирі АДРЕСА_1 . Позивач надав її у користування родині свого акціонера (головного бухгалтера) ОСОБА_1, які наразі мешкають у цій квартирі більше ніж 10 років. Відповідачі не мають іншого житла і це підтверджується відповідними витягами з Державного реєстру прав на нерухоме майно. Також, зазначив про застосування строків позовної давності.

25.08.2020 року представником позивача подано додаткові письмові пояснення, в яких зазначено, що доводи відповідачів стосовно наявності у квартири АДРЕСА_1 статусу службового слід вважати безпідставним, оскільки відсутні рішення органів місцевого самоврядування м. Запоріжжя про включення спірного житлового приміщення до числа службових, не надано інформації, яка б підтверджувала наявність станом на 2008-2009 роки статусу гуртожитку. Відповідачі безпідставно обмежили позивача в правах розпорядження та користування майном без належної правової підстави. Весь комплекс прав та відповідних їм обов`язків у сфері регулювання житлових відносин стосуються виключно певного кола осіб - громадян, які є суб`єктом права на житло та держави та/або органів місцевого самоврядування, на яких покладено конституційний обов`язок здійснювати забезпечення цього права. В той же час матеріалами справи встановлено, що позивач є юридичною особою приватного права. За таких обставин, відносини, що виникають між фізичною особою та юридичною особою стосовно користування майном, що є об`єктом права приватної власності, не входять до предмету житлових відносин.

Ухвалою Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 25.08.2020 року закрито підготовче судове засідання по справі та призначено справу до судового розгляду по суті.

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав, просив їх задовольнити.

Відповідачі та їх представник в судовому засіданні проти задоволення позову заперечували, посилаючись на обставини, зазначені у відзиві.

Суд, вивчивши матеріали справи, вислухавши думку учасників справи, оцінивши зібрані у справі докази, вважає, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що ТОВ ТМО Запоріжжя створене шляхом реорганізації (перетворення) ПрАТ ТМО Запоріжжя , яке до цього було ЗАТ ТМО Запоріжжя . Згідно преамбули засновницького договору від 10.03.1994 року Про заснування закритого акціонерного товариства Територіальне міжгалузеве об`єднання Запоріжжя , вказане акціонерне товариство створене шляхом перереєстрації Територіального міжгалузевого об`єднання Запоріжжя комунальної форми власності.

Як вбачається зі свідоцтва про право власності № 207 , виданого 31.01.2001 року Запорізьким міськжитлоуправлінням, квартира АДРЕСА_1 , належить на праві колективної власності ТМО Запоріжжя . Згідно витягу №3695287 від 21.05.2013 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, право власності на вказану квартиру зареєстровано за ПрАТ ТМО Запоріжжя (код ЄДРПОУ - 01294469).

Відповідно до трудової книжки ОСОБА_1 працювала у ЗАТ ТМО Запоріжжя з 01.04.1999 року по 24.09.2001 року, з 19.11.2012 року по 14.01.2003 року, з 08.06.2006 року по 01.10.2009 року, остання посада заступник генерального директора - головний бухгалтер.

Відповідно до трудової книжки ОСОБА_2 працював у ЗАТ ТМО Заапоріжжя з 24.04.1999 року по 03.04.2000 року, з 13.05.2003 року по 06.01.2010 року, остання посада - енергетик.

Згідно витягу від 16.04.2019 року з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань відносно ТОВ Територіальне міжгалузеве об`єднання Запоріжжя , відповідачі є засновниками (учасниками) ТОВ Територіальне міжгалузеве об`єднання Запоріжжя із часткою у статутному капіталі в розмірі 128 грн. 73 коп. кожний.

Згідно листа генерального директора ТМО Запоріжжя вих. №1/243 від 11.11.1994 року, адресованого виконавчому комітету міської ради народних депутатів, підприємство просило двокімнатну квартиру АДРЕСА_2 закріпити у власності ТМО Запоріжжя .

Як вбачається з виписки зі спільного рішення адміністрації і профкому ТМО Запоріжжя №12 від 05.10.1994 року було прийнято рішення про використання двокімнатної квартири АДРЕСА_2 в режимі гуртожитку для малих сімей.

Рішенням виконавчого комітету Запорізької міської ради народних депутатів від 24.11.1994 року № 467/2 розглянуто клопотання дирекції територіального міжгалузевого об`єднання Запоріжжя від 11.11.1994 року №1/243 і №1/244 про визнання права власності на квартири в„–148 , АДРЕСА_4 , які збудовані на кошти підприємства, вирішено: визнати право власності за територіальним міжгалузевим об`єднанням Запоріжжя на двокімнатну квартиру АДРЕСА_2 ; зареєструвати вищевказані квартири у міжміському бюро технічної інвентаризації і дозволити використовувати їх в режимі гуртожитку для малосімейних; Жовтневому райвідділу внутрішніх справ здійснювати прописку у квартири в„–148 , АДРЕСА_4 на підставі подання дирекції ТМО Запоріжжя .

З вищевикладеного вбачається, що квартира АДРЕСА_1 , з 24.11.1994 року використовувалась як гуртожиток для малосімейних. В матеріалах справи відсутнє рішення органу місцевого самоврядування про скасування вищезазначеного рішення № 467/2 від 24.11.1994 року.

26.07.2006 року між ЗАО ТМО Запоріжжя , правонаступником є позивач, та відповідачем ОСОБА_1 було укладено контракт, пунктом 8.2. якого передбачено, що останній по закінченню двох років роботи на цій посаді підприємство продає по залишковій вартості трьохкімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_5 у кредит або з наданням безвідсоткової позики.

Після спливу двох років, з моменту початку виконання ОСОБА_1 обов`язків головного бухгалтера, позивачем було видано наказ №87 від 23.10.2008 року Про надання житлової площі , яким, із посилання на умови контракту, було виділено родині ОСОБА_1 у користування вищезазначену квартиру з правом оформлення реєстрації місця проживання.

04.11.2008 року відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстрували своє місце проживання у вищевказаній квартирі, що підтверджується відмітками у їх паспортах.

ОСОБА_1 були укладені відповідні договори із підприємствами, які надають комунальні послуги, зокрема, договір № 23905547 від 22.01.2009 року з ПАТ Запоріжжяобленерго про користування електричною енергією; договір про надання послуг централізованого опалення, постачання гарячої води та водовідведення від 11.02.2009 року; договір про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій від 11.02.2009 року, які були укладені з КП ВРЕЖО №2 . Відповідачі оплачують комунальні послуги, які споживають за цією квартирою.

26.06.2009 року відбулись збори учасників (акціонерів) ЗАТ ТМО Запоріжжя , результати яких оформлені протоколом №1. Питанням 5 порядку денного зборів було розгляд заяви акціонера ОСОБА_1 про здійснення продажу, у відповідності до умов п.8.2 контракту, товариством на її користь отриманої у користування квартири АДРЕСА_1 . Більшістю голосів було відмовлено у продажі вищезазначеної квартири.

Відповідач ОСОБА_1 була звільнена з посади заступника генерального директора - головного бухгалтера ЗАТ ТМО Запоріжжя на підставі наказу генерального директора ЗАТ ТМО Запоріжжя № 66-к від 01.10.2009 року у зв`язку зі скороченням штату працівників ЗАТ ТМО Запоріжжя за п.1 ст. 40 КЗот України.

Відповідач ОСОБА_2 був звільнений з посади енергетика ЗАТ ТМО Запоріжжя на підставі наказу генерального директора ЗАТ ТМО Запоріжжя № 3-к від 06.01.2010 року у зв`язку зі скороченням штату працівників ЗАТ ТМО Запоріжжя за п.1 ст. 40 КЗот України.

Згідно приписів ч.1 ст. 417 ЦПК України вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.

Як зазначено в постанові Верховного Суду від 08.04.2020 року по дійсній справі: Вирішуючи спір, судами попередніх інстанцій не було враховано наведених норм ЦК України та ЖК Української РСР, не здійснено належну оцінку позовним вимогам ТОВ Територіальне міжгалузеве об`єднання Запоріжжя зі співставленням встановлених обставин справи, не перевірено правових підстав та можливості виселення відповідачів з службового жилого приміщення, з урахуванням особливостей, встановлених главою 3 ЖК Української РСР, а також не надано оцінку позовним вимогам товариства про витребувати спірної квартири у відповідачів шляхом їх виселення на предмет пропорційності та співмірності захисту права на житло до захисту права приватної власності .

Відносно правових підстав та можливості виселення відповідачів зі службового жилого приміщення, з урахуванням особливостей, встановлених главою 3 ЖК Української РСР, суд зазначає наступне.

Відповідачі були звільнені у зв`язку зі скороченням штату працівників ЗАТ ТМО Запоріжжя за п.1 ст. 40 КЗот України.

Відповідно до положень ч.2 та 3 ст. 132 ЖК Української РСР, інших працівників підприємств, установ, організацій, які поселилися в гуртожитку в зв`язку з роботою, може бути виселено без надання іншого жилого приміщення в разі звільнення за власним бажанням без поважних причин, за порушення трудової дисципліни або вчинення злочину. Осіб, які припинили роботу з інших підстав, ніж ті, що зазначені в частині другій цієї статті, а також осіб, перелічених у статті 125 цього Кодексу, може бути виселено лише з наданням їм іншого жилого приміщення.

Відповідно до положень статті 125 ЖК Української РСР без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього Кодексу, не може бути виселено: осіб, звільнених у зв`язку з ліквідацією підприємства, установи, організації або за скороченням чисельності чи штату працівників.

З урахуванням того, що відповідачі були звільнені у зв`язку зі скороченням штату працівників ЗАТ ТМО Запоріжжя , останні не можуть бути виселені з квартири квартира АДРЕСА_1 .

Згідно положень ч. 4 ст. 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду від 04.03.2020 року по справі № 639/1502/18 (номер в ЄДРСР 88016607), якою було прийнято нове судове рішення про відмову у задоволенні позову про виселенні з житлового приміщення, зазначено наступне: Пунктом 1 статті 8 Конвенції гарантовано кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Європейський суд з прав людини вказує, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла . Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється згідно із законом та не може розглядатись як необхідне в демократичному суспільстві… (справа Кривіцька та Кривіцький проти України від 02 грудня 2010 року).

Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

Право власності позивача на спірне житло обтяжене тривалим проживанням відповідача у цьому житлі .

Таким чином, положення статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод повинного застосовується до дійсних правовідносин, так як наявне існування достатніх і тривалих зв`язків відповідачів з конкретним місцем проживання ( житлом ) - квартирою АДРЕСА_1 .

Крім того, позивачем не аргументовано пропорційності та співмірності виселення відповідачів без надання їм іншого житлового приміщення. Тобто задоволення позовних вимог призведе до надмірного втручання у права відповідачів на житло.

При вирішенні питання про наявність пропорційності та співмірності виселення відповідачів з квартири без надання їм іншого житлового приміщення, суд врахує, що відповідач ОСОБА_2 є пенсіонером по інвалідності (3-ї групи інвалідності), має онкологічне захворювання (множественная миелома) і потребує постійного лікування. Відсутність у відповідачів іншого житла підтверджується витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Згідно положень ч.4 ст. 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Частиною 1 ст. 109 ЖК Української РСР передбачено, що виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом.

Відповідно до положень ч.1 ст. 116 ЖК УРСР якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.

Частиною 3 вказаної статті 116 ЖК УРСР передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Судом встановлено, що відповідачі не самоправно зайняли жиле приміщення, квартиру АДРЕСА_1 , позивач власним рішенням надав його у користування родині його головного бухгалтера - ОСОБА_1 , з можливістю реєстрації місця проживання.

Самоуправними визнаються дії, що свідчать про заняття житлового приміщення особою, яка усвідомлювала, що права на це вона не мала, або зайняла помешкання після відмови відповідного органу в його наданні. Вселення громадян у житлове приміщення не на підставі ордера, а на підставі іншого адміністративного акту (наприклад, письмового дозволу відповідної посадової особи) або рішення некомпетентного органу і т.д. не є самоуправним вселенням. Якщо особа зайняла житлове приміщення без ордера, але на підставі якогось дозволу, така особа не може вважатися такою, що самоуправно зайняла житлове приміщення.

Вказаний правовий висновок було неодноразово зазначено у постановах Верховного Суду, зокрема у постанові від 19.09.2019 року по справі №404/5262/16-ц; постанові від 13.06.2019 року по справі №404/5256/16-ц; постанові від 11.06.2020 року по справі №520/8145/17.

Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі "Станкова проти Словаччини" ("Stankova v. Slovakia"), заява № 7205/02, § 60-63).

Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи статті 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ у справах "Дакус проти України" ("Dakus v. Ukraine") від 14 грудня 2017 року, заява № 19957/07; "Кривіцька та Кривіцький проти України" ("Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine") від 2 березня 2011 року, заява № 30856/03; "Садов`як проти України" ("Sadovyak v. Ukraine") від 17 травня 2018 року, заява № 17365/14).

У пункті 27 рішення Європейського суду з прав людини від 17 травня 2018 року у справі Садов`як проти України зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо тільки воно не ухвалене згідно із законом , не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8, і не вважається необхідним у демократичному суспільстві . Вислів згідно із законом не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування .

Позивачем по справі також не аргументовано ні мету, яку він переслідував, подавши позов про виселення відповідачів без надання їм іншого житлового приміщення, ні співрозмірність такого виселення відповідній меті.

Відповідно до положень ч.1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Частиною 1 ст. 10 ЦПК України встановлено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.

Відповідно до положень ч.4 вказаної статті 10 ЦПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Враховуючи вищевикладене, у задоволенні позову ТОВ Територіальне міжгалузеве об`єднання Запоріжжя до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про витребування майна слід відмовити.

Керуючись ст.ст. 10, 12, 13, 76-82, 263-265, 354 ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ:

В задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю Територіальне міжгалузеве об`єднання Запоріжжя до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про витребування майна - відмовити.

Рішення суду може бути оскаржене до Запорізького апеляційного суду через Жовтневий районний суд м. Запоріжжя протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя: В.М. Світлицька