Постанова

від 30.03.2021 по справі 331/1043/19

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Дата документу 30.03.2021 Справа № 331/1043/19

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Є.У.№ 331/1043/19 Головуючий у 1 інстанції: Світлицька В.М.

№ 22-ц/807/1233/21 Суддя-доповідач: Крилова О.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 березня 2021 року м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого: Крилової О.В.

суддів: Кухаря С.В.

Полякова О.З.

секретар: Бабенко Т.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Територіальне міжгалузеве об`єднання Запоріжжя на рішення Жовтневого районного суду м.Запоріжжя від 07 грудня 2020 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Територіальне міжгалузеве об`єднання Запоріжжя до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про витребування майна,

ВСТАНОВИВ

В березні 2019 року ТОВ Територіальне міжгалузеве об`єднання Запоріжжя звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про витребування майна.

В обґрунтування позову зазначало, що є власником квартири АДРЕСА_1 . На підставі наказу генерального директора ЗАТ ТМО Запоріжжя №87 від 23.10.2008 року, родині головного бухгалтера ОСОБА_1 було виділено вказану квартиру з правом оформлення реєстрації за місцем проживання в органах УМВС в Жовтневому районі м. Запоріжжя. На підставі рішення загальних зборів акціонерів-власників ЗАТ ТМО Запоріжжя від 26.06.2009 року, яке було оформлене протоколом №1 від 26.06.2008 року було вирішено - відхилити заяву ОСОБА_1 на продаж виділеної квартири по залишковій вартості згідно із контрактом. Наказом генерального директора ЗАТ ТМО Запоріжжя №66-к від 01.10.2009 року було запропоновано ОСОБА_1 узаконити відносини щодо оренди квартири або звільнити її в 10-денний термін. Із посиланням на статтю 400 ЦК України, згідно якої недобросовісний володілець зобов`язаний негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна; у разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов`язку заінтересована особа має право пред`явити позов про витребування цього майна.

Посилаючись на зазначені обставини просило суд, витребувати у відповідачів квартиру шляхом виселення їх з приміщення.

Рішенням Жовтневого районного суду м.Запоріжжя від 07 грудня 2020 року в задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду, ТОВ Територіальне міжгалузеве об`єднання Запоріжжя подало апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судом першої інстанції встановлено, що ТОВ ТМО Запоріжжя створене шляхом реорганізації (перетворення) ПрАТ ТМО Запоріжжя , яке до цього було ЗАТ ТМО Запоріжжя . Згідно преамбули засновницького договору від 10.03.1994 року Про заснування закритого акціонерного товариства Територіальне міжгалузеве об`єднання Запоріжжя , вказане акціонерне товариство створене шляхом перереєстрації Територіального міжгалузевого об`єднання Запоріжжя комунальної форми власності.

Як вбачається зі свідоцтва про право власності № НОМЕР_1 , виданого 31.01.2001 року Запорізьким міськжитлоуправлінням, квартира АДРЕСА_1 , належить на праві колективної власності ТМО Запоріжжя . Згідно витягу №3695287 від 21.05.2013 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, право власності на вказану квартиру зареєстровано за ПрАТ ТМО Запоріжжя (код ЄДРПОУ - 01294469).

Відповідно до трудової книжки ОСОБА_1 працювала у ЗАТ ТМО Запоріжжя з 01.04.1999 року по 24.09.2001 року, з 19.11.2012 року по 14.01.2003 року, з 08.06.2006 року по 01.10.2009 року, остання посада заступник генерального директора - головний бухгалтер.

Відповідно до трудової книжки ОСОБА_2 працював у ЗАТ ТМО Заапоріжжя з 24.04.1999 року по 03.04.2000 року, з 13.05.2003 року по 06.01.2010 року, остання посада - енергетик.

Згідно витягу від 16.04.2019 року з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань відносно ТОВ Територіальне міжгалузеве об`єднання Запоріжжя , відповідачі є засновниками (учасниками) ТОВ Територіальне міжгалузеве об`єднання Запоріжжя із часткою у статутному капіталі в розмірі 128 грн. 73 коп. кожний.

Згідно листа генерального директора ТМО Запоріжжя вих. №1/243 від 11.11.1994 року, адресованого виконавчому комітету міської ради народних депутатів, підприємство просило двокімнатну квартиру АДРЕСА_2 закріпити у власності ТМО Запоріжжя .

Як вбачається з виписки зі спільного рішення адміністрації і профкому ТМО Запоріжжя №12 від 05.10.1994 року було прийнято рішення про використання двокімнатної квартири АДРЕСА_2 в режимі гуртожитку для малих сімей.

Рішенням виконавчого комітету Запорізької міської ради народних депутатів від 24.11.1994 року № 467/2 розглянуто клопотання дирекції територіального міжгалузевого об`єднання Запоріжжя від 11.11.1994 року №1/243 і №1/244 про визнання права власності на квартири АДРЕСА_3 , АДРЕСА_4 , які збудовані на кошти підприємства, вирішено: визнати право власності за територіальним міжгалузевим об`єднанням Запоріжжя на двокімнатну квартиру АДРЕСА_2 ; зареєструвати вищевказані квартири у міжміському бюро технічної інвентаризації і дозволити використовувати їх в режимі гуртожитку для малосімейних; Жовтневому райвідділу внутрішніх справ здійснювати прописку у квартири АДРЕСА_3 , АДРЕСА_4 на підставі подання дирекції ТМО Запоріжжя .

Таким чином, судом першої інстанції встановлено, що квартира АДРЕСА_1 , з 24.11.1994 року використовувалась як гуртожиток для малосімейних. В матеріалах справи відсутнє рішення органу місцевого самоврядування про скасування вищезазначеного рішення № 467/2 від 24.11.1994 року.

26.07.2006 року між ЗАО ТМО Запоріжжя , правонаступником є позивач, та відповідачем ОСОБА_1 було укладено контракт, пунктом 8.2. якого передбачено, що останній по закінченню двох років роботи на цій посаді підприємство продає по залишковій вартості трьохкімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_5 у кредит або з наданням безвідсоткової позики.

Після спливу двох років, з моменту початку виконання ОСОБА_1 обов`язків головного бухгалтера, позивачем було видано наказ №87 від 23.10.2008 року Про надання житлової площі , яким, із посилання на умови контракту, було виділено родині ОСОБА_1 у користування вищезазначену квартиру з правом оформлення реєстрації місця проживання.

04.11.2008 року відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстрували своє місце проживання у вищевказаній квартирі, що підтверджується відмітками у їх паспортах.

ОСОБА_1 були укладені відповідні договори із підприємствами, які надають комунальні послуги, зокрема, договір № 23905547 від 22.01.2009 року з ПАТ Запоріжжяобленерго про користування електричною енергією; договір про надання послуг централізованого опалення, постачання гарячої води та водовідведення від 11.02.2009 року; договір про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій від 11.02.2009 року, які були укладені з КП ВРЕЖО №2 . Відповідачі оплачують комунальні послуги, які споживають за цією квартирою.

26.06.2009 року відбулись збори учасників (акціонерів) ЗАТ ТМО Запоріжжя , результати яких оформлені протоколом №1. Питанням 5 порядку денного зборів було розгляд заяви акціонера ОСОБА_1 про здійснення продажу, у відповідності до умов п.8.2 контракту, товариством на її користь отриманої у користування квартири АДРЕСА_1 . Більшістю голосів було відмовлено у продажі вищезазначеної квартири.

Відповідач ОСОБА_1 була звільнена з посади заступника генерального директора - головного бухгалтера ЗАТ ТМО Запоріжжя на підставі наказу генерального директора ЗАТ ТМО Запоріжжя № 66-к від 01.10.2009 року у зв`язку зі скороченням штату працівників ЗАТ ТМО Запоріжжя за п.1 ст. 40 КЗот України.

Відповідач ОСОБА_2 був звільнений з посади енергетика ЗАТ ТМО Запоріжжя на підставі наказу генерального директора ЗАТ ТМО Запоріжжя № 3-к від 06.01.2010 року у зв`язку зі скороченням штату працівників ЗАТ ТМО Запоріжжя за п.1 ст. 40 КЗот України.

Суд першої інстанції виходив з того, що згідно приписів ч.1 ст. 417 ЦПК України вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.

Як зазначено в постанові Верховного Суду від 08.04.2020 року по даній справі: Вирішуючи спір, судами попередніх інстанцій не було враховано наведених норм ЦК України та ЖК Української РСР, не здійснено належну оцінку позовним вимогам ТОВ Територіальне міжгалузеве об`єднання Запоріжжя зі співставленням встановлених обставин справи, не перевірено правових підстав та можливості виселення відповідачів з службового жилого приміщення, з урахуванням особливостей, встановлених главою 3 ЖК Української РСР, а також не надано оцінку позовним вимогам товариства про витребувати спірної квартири у відповідачів шляхом їх виселення на предмет пропорційності та співмірності захисту права на житло до захисту права приватної власності .

При новому розгляді справи судом першої інстанції було надано оцінку доводам та запереченням сторін та встановлена відсутність підстав для виселення виходячи з наступного.

Відповідачі були звільнені у зв`язку зі скороченням штату працівників ЗАТ ТМО Запоріжжя за п.1 ст. 40 КЗот України.

Судом першої інстанції було враховано, що в Житловому кодексі існують певні гарантії дотримання житлових прав осіб, які припинили трудові відносини і у з`язку з цим мають звільнити займане житло.

Відповідно до положень ч.2 та 3 ст. 132 ЖК Української РСР, інших працівників підприємств, установ, організацій, які поселилися в гуртожитку в зв`язку з роботою, може бути виселено без надання іншого жилого приміщення в разі звільнення за власним бажанням без поважних причин, за порушення трудової дисципліни або вчинення злочину. Осіб, які припинили роботу з інших підстав, ніж ті, що зазначені в частині другій цієї статті, а також осіб, перелічених у статті 125 цього Кодексу, може бути виселено лише з наданням їм іншого жилого приміщення.

Відповідно до положень статті 125 ЖК Української РСР без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього Кодексу, не може бути виселено: осіб, звільнених у зв`язку з ліквідацією підприємства, установи, організації або за скороченням чисельності чи штату працівників.

Доводи апелянта про те, що він є власником житла, а тому має право розпорядитися цим житлом на власний розсуд були проаналізовані як при розгляді справи у суді перешої інстанції так і при апеляційному розгляді.

Так, згідно положень ч. 4 ст. 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду від 04.03.2020 року по справі № 639/1502/18 (номер в ЄДРСР 88016607), якою було прийнято нове судове рішення про відмову у задоволенні позову про виселенні з житлового приміщення, зазначено наступне: Пунктом 1 статті 8 Конвенції гарантовано кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Європейський суд з прав людини вказує, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла . Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється згідно із законом та не може розглядатись як необхідне в демократичному суспільстві… (справа Кривіцька та Кривіцький проти України від 02 грудня 2010 року).

Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

Право власності позивача на спірне житло обтяжене тривалим проживанням відповідача у цьому житлі .

Таким чином, положення статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод повинного застосовується до дійсних правовідносин, так як наявне існування достатніх і тривалих зв`язків відповідачів з конкретним місцем проживання ( житлом ) - квартирою АДРЕСА_1 .

Судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивачем не аргументовано пропорційності та співмірності виселення відповідачів без надання їм іншого житлового приміщення. Тобто задоволення позовних вимог призведе до надмірного втручання у права відповідачів на житло.

При вирішенні питання про наявність пропорційності та співмірності виселення відповідачів з квартири без надання їм іншого житлового приміщення, суд першої інстанції врахував, що відповідач ОСОБА_2 є пенсіонером по інвалідності (3-ї групи інвалідності), має онкологічне захворювання і потребує постійного лікування. Відсутність у відповідачів іншого житла підтверджується витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

При апеляційному розгляді позивач посилався на необхідність звільнення житла для заселення його іншими працівниками, які нібито потребують поліпшення житлових умов, проте, не надав жодних доказів на підтвердження цієї обставини.

Відтак за матеріалами справи встановлено, що відповідачі не самоправно зайняли жиле приміщення, квартиру АДРЕСА_1 , позивач власним рішенням надав його у користування родині його головного бухгалтера - ОСОБА_1 , з можливістю реєстрації місця проживання.

Самоуправними визнаються дії, що свідчать про заняття житлового приміщення особою, яка усвідомлювала, що права на це вона не мала, або зайняла помешкання після відмови відповідного органу в його наданні. Вселення громадян у житлове приміщення не на підставі ордера, а на підставі іншого адміністративного акту (наприклад, письмового дозволу відповідної посадової особи) або рішення некомпетентного органу і т.д. не є самоуправним вселенням. Якщо особа зайняла житлове приміщення без ордера, але на підставі якогось дозволу, така особа не може вважатися такою, що самоуправно зайняла житлове приміщення.

Вказаний правовий висновок було неодноразово зазначено у постановах Верховного Суду, зокрема у постанові від 19.09.2019 року по справі №404/5262/16-ц; постанові від 13.06.2019 року по справі №404/5256/16-ц; постанові від 11.06.2020 року по справі №520/8145/17.

Тож суд першої інстанції правильно виходив з того, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі "Станкова проти Словаччини" ("Stankova v. Slovakia"), заява № 7205/02, § 60-63).

Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи статті 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ у справах "Дакус проти України" ("Dakus v. Ukraine") від 14 грудня 2017 року, заява № 19957/07; "Кривіцька та Кривіцький проти України" ("Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine") від 2 березня 2011 року, заява № 30856/03; "Садов`як проти України" ("Sadovyak v. Ukraine") від 17 травня 2018 року, заява № 17365/14).

У пункті 27 рішення Європейського суду з прав людини від 17 травня 2018 року у справі Садов`як проти України зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо тільки воно не ухвалене згідно із законом , не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8, і не вважається необхідним у демократичному суспільстві . Вислів згідно із законом не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування .

Такі висновки суду першої інстанції узгоджуються з положеннями національного, міжнародного законодавства та усталеною судовою практикою, в тому числі Європейського Суду, а відтак є правильними.

За таких обставин суд першої інстанції, ухвалюючи рішення, виходив з наявних у матеріалах справи доказів, наданих позивачем у відповідності із процесуальним законом, і керувався принципами змагальності та диспозитивності цивільного судочинства.

Наведені вище обставини свідчать про те, що суд першої інстанції, мотивуючи своє рішення, вірно проаналізував норми закону та дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог .

Доводи скарги та матеріали справи не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи були допущені порушення норм матеріального чи процесуального права.

З огляду на викладене, судова колегія не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування оскаржуваного судового рішення.

Керуючись ст. ст. 374, 375, 382 ЦПК України, суд,-

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Територіальне міжгалузеве об`єднання Запоріжжя залишити без задоволення.

Рішення Жовтневого районного суду м.Запоріжжя від 07 грудня 2020 року по цій справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 5 квітня 2021 р.

Головуючий О.В. Крилова

Судді: С.В. Кухар

О.З. Поляков