Ухвала

від 23.03.2021 по справі 903/451/20

ВЕЛИКА ПАЛАТА ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

23 березня 2021 року

м. Київ

Справа № 903/451/20

Провадження № 12-13гс21

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Власова Ю. Л.,

суддів Британчука В. В., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Крет Г. Р., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.

перевірила наявність підстав для передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду справи за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю СМП на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 23 листопада 2020 року та додаткову постанову цього ж суду від 09 грудня 2020 року (у складі колегії: головуючий суддя Мельник О. В., судді Грязнов В. В., Розізнана І. В.)

у справі № 903/451/20

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Ексім фуд

до Товариства з обмеженою відповідальністю СМП

про визнання відсутнім права на стягнення орендної плати та

ВСТАНОВИЛА:

У червні 2020 року Товариство з обмеженою відповідальністю Ексім фуд (далі - ТОВ Ексім фуд , позивач) звернулося до Господарського суду Волинської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю СМП (далі - ТОВ СМП , відповідач) про визнання відсутнім права на нарахування та стягнення з 01 січня 2020 року орендної плати за договором оренди від 11 липня 2017 року № 11/07/17.

Позов обґрунтовано тим, що відповідач ухиляється від прийняття об`єкта оренди після закінчення дії договору та продовжує нараховувати позивачу орендну плату.

Господарський суд Волинської області рішенням від 26 серпня 2020 року в позові відмовив.

Відмовляючи у позові, місцевий господарський суд виходив з того, що:

- договір припинив свою дію 31 грудня 2019 року внаслідок закінчення строку, на який його укладали;

- припинення нарахування орендної плати пов`язано не із закінченням строку договору, а з моментом підписання сторонами відповідного акта про повернення орендарем предмета оренди;

- орендар не надав доказів на підтвердження передачі майна з оренди, а дефектний акт від 03 січня 2020 року не є таким доказом, оскільки не підписаний орендарем, а його зміст становить визначений орендодавцем перелік недоліків орендованого майна, з яким орендар не погодився.

Північно-західний апеляційний господарський суд постановою від 23 листопада 2020 року рішення суду першої інстанції скасував, позов задовольнив. Додатковою постановою від 09 грудня 2020 року суд стягнув з відповідача на користь позивача 12 930,00 грн витрат на правову допомогу, понесених при розгляді справи в суді апеляційної інстанції.

Суд апеляційної інстанції, ухвалюючи постанову по суті спору, з посиланням на положення статей 11, 16, 509, 525, 526, 626, 627, 629, 785, 795 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 20, 193, 291 Господарського кодексу України (далі - ГК України), статті 75 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), виходив з того, що:

- у разі припинення договору орендар наділений обов`язком повернути орендоване майно, а орендодавець - вчинити дії щодо прийняття такого майна, що оформляється відповідним документом (актом), а у разі виявлення пошкодження майна, такі недоліки відображаються у вказаному акті;

- пунктом 4.8 договору передбачено, що орендна плата сплачується орендарем по день фактичної здачі об`єкта оренди орендодавцю за актом приймання-передачі;

- факти приймання-передачі 03 січня 2020 року об`єкта оренди та складення відповідачем дефектного акта учасники справи визнають, тому вони не підлягають доказуванню;

- дефектний акт від 03 січня 2020 року свідчить, що позивач повернув орендоване майно відповідачу, а відсутність підпису орендаря в акті не впливає на висновок про те, що орендні правовідносини сторін припинились 31 грудня 2019 року;

- чинне законодавство та положення договору не наділяють орендодавця правом відмовитись від прийняття з оренди майна з підстав його повернення в неналежному та несправному стані;

- ризик випадкового знищення або пошкодження об`єкта оренди з моменту передачі в оренду і до моменту його повернення несе орендар, який зобов`язаний повернути орендоване майно в належному стані, у стані не гіршому, ніж на момент передачі його в оренду, з урахуванням нормального фізичного зносу, та відшкодувати орендодавцеві збитки у разі погіршення стану або втрати (повної або його частини) орендованого майна зі своєї вини;

- встановлення факту погіршення стану майна (його пошкодження) не звільняє орендодавця від обов`язку прийняти таке майно після закінчення договору оренди, натомість наділяє його правом стягнути збитки з орендаря за пошкодження майна;

- фактично між сторонами існує спір щодо неналежного стану орендованого майна, а не спір щодо відмови від повернення об`єкта оренди орендарем;

- оскільки договір припинив свою дію 31 грудня 2019 року, а позивач повернув орендоване майно відповідачу 03 січня 2020 року, позов підлягає задоволенню.

Суди попередніх інстанцій, посилаючись на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17 (провадження № 12-173гсі 8), та на статтю 20 ГК України, зазначили, що позивач обрав спосіб захисту, який передбачений законом і такий, що є ефективним у розумінні досягнення бажаного для позивача правового результату, право та інтерес якого, як він сам зазначив, порушені. Звертаючись до суду з позовом про визнання відсутнім у відповідача права на нарахування та стягнення з 01 січня 2020 року орендної плати за договором оренди, позивач прагне підтвердження судом факту припинення прав орендодавця на одержання орендної плати, що узгоджується з передбаченим у статті 20 ГК України способом захисту про визнання наявності або відсутності права.

18 грудня 2020 року ТОВ СМП звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 23 листопада 2020 року, в якій просить її скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

13 січня 2021 року ТОВ СМП звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою на додаткову постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 09 грудня 2020 року, в якій просить її скасувати та ухвалити нове рішення про відмову ТОВ Ексім фуд у задоволенні клопотання про стягнення витрат на оплату правничої допомоги.

Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду (далі - Касаційний господарський суд) ухвалою від 26 січня 2021 року відкрив касаційне провадження за вказаними касаційними скаргами.

Ухвалою від 24 лютого 2021 року Касаційний господарський суд на підставі частини четвертої статті 302 ГПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду у зв`язку з необхідністю відступити від її висновку, викладеного в постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17.

Ухвалюючи постанову у зазначеній справі, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що положення статті 16 ЦК України та статті 20 ГК України не передбачають такого способу захисту права та інтересу, як визнання договору припиненим, а реалізація такого способу захисту, як зміна або припинення правовідношення, може відбуватися шляхом розірвання договору. Натомість, звертаючись до суду з вимогою щодо визнання договору припиненим, позивач прагне досягти правової визначеності, тобто прагне підтвердження судом припинення прав орендодавця на одержання орендної плати. Водночас відповідно до абзацу другого частини другої статті 20 ГК України у цьому разі належним способом захисту є визнання відсутності права відповідача (пункти 58, 59 постанови).

В ухвалі від 24 лютого 2021 року у справі № 903/451/20 колегія Касаційного господарського суду вважає, що згідно з пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання права, що в рівній мірі означає як наявність права, так і його відсутність, що передбачено абзацом другим частини другої статті 20 ГПК України. Але вказані норми не передбачають захист порушеного, невизнаного, оспорюваного права позивача або його інтересу шляхом визнання відсутнім певного права у відповідача. Визнання відсутнім права на стягнення орендної плати у орендодавця є тотожним за змістом вимогам про визнання в орендаря права на несплату орендної плати. Такі вимоги не можуть бути самостійним предметом спору в господарському суді; суд встановлює, чи є в орендодавця право на стягнення орендної плати у спорі про стягнення орендної плати на підставі встановлених судом фактів.

На підставі викладеного колегія Касаційного господарського суду вважає, що у випадку звернення особи з позовною вимогою про визнання відсутнім права на нарахування та стягнення орендної плати за укладеним сторонами договором оренди після спливу строку його дії провадження у справі за такими вимогами необхідно закривати за відсутності юридичного спору, а не вирішувати питання про задоволення чи відмову в задоволенні цих вимог.

Відповідно до частини четвертої статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.

Велика Палата Верховного Суду вважає недоцільним розгляд справи № 903/451/20 Великою Палатою Верховного Суду через наявність висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду з огляду на таке.

Відступаючи від висновку щодо застосування юридичної норми, Велика Палата Верховного Суду може шляхом буквального, звужувального чи розширювального тлумачення відповідної норми або повністю відмовитися від її висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши належні способи тлумачення юридичних норм.

Зміст частини четвертої статті 302 ГПК України вказує на те, що має існувати необхідність відступу від висновку щодо застосування норми права, така необхідність виникає з певних визначених об`єктивних причин і такі причини повинні бути чітко визначені та аргументовані, також відступ від правової позиції повинен мати тільки вагомі підстави, реальне підґрунтя, суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини.

Обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема: зміна законодавства; ухвалення рішення Конституційного Суду України або ж винесення рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), висновки якого мають бути враховані національними судами; зміни у правозастосуванні, зумовлені розширенням сфери застосування певного принципу права або ж зміною доктринальних підходів до вирішення питань, тощо.

У рішенні від 27 вересня 1990 року в справі Коссі проти Сполученого Королівства ( Cossey v. the United Kingdom, заява № 10843/84, пункт 35) ЄСПЛ зазначив, що, хоч він формально не зв`язаний своїми попередніми рішеннями, відступ від них може бути, наприклад, виправданий з метою забезпечення того, що тлумачення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) відображає соціальні зміни та відповідає умовам сьогодення.

У рішенні від 18 січня 2001 року у справі Чепмен проти Сполученого Королівства ( Chapman v. the United Kingdom , заява № 27238/95, пункт 70) ЄСПЛ також наголосив, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.

Отже, з метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Велика Палата Верховного Суду повинна мати ґрунтовні підстави: її попередні рішення мають бути помилковими чи застосований у цих рішеннях підхід має очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання, враховуючи зміни, що відбулися в суспільних відносинах, у законодавстві, практиці ЄСПЛ.

У постанові від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20) Велика Палата Верховного Суду, оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту про визнання договорів припиненими, знову послалась на свій висновок, викладений у пунктах 58, 59 постанови від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17, та зазначила, що не вбачає підстав для відступлення від цього висновку.

За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає, що в ухвалі від 24 лютого 2021 року у справі № 903/451/20 Касаційний господарський суд не навів ґрунтовних підстав необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17.

Відповідно до частини шостої статті 303 ГПК України якщо Велика Палата Верховного Суду дійде висновку про відсутність підстав для передачі справи на її розгляд, а також якщо дійде висновку про недоцільність розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, через відсутність виключної правової проблеми, наявність висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду, або якщо Великою Палатою Верховного Суду вже висловлена правова позиція щодо юрисдикції спору у подібних правовідносинах, справа повертається (передається) відповідній колегії (палаті, об`єднаній палаті) для розгляду, про що постановляється ухвала. Справа, повернута на розгляд колегії (палати, об`єднаної палати), не може бути передана повторно на розгляд Великої Палати.

З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про повернення справи колегії Касаційного господарського суду для розгляду.

Керуючись статтями 302, 303 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду

УХВАЛИЛА:

Справу № 903/451/20 повернути колегії Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду для розгляду.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Ю. Л. Власов Судді: В. В. Британчук О. Б. Прокопенко І. В. Григор`єва Л. І. Рогач М. І. Гриців О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна В. М. Сімоненко О. С. Золотніков І. В. Ткач Г. Р. Крет С. П. Штелик К. М. Пільков