Постанова

від 30.03.2021 по справі 640/15393/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/15393/20 Прізвище судді (суддів) першої інстанції: Каракашьян С.К.,

Суддя-доповідач Кобаль М.І.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 березня 2021 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого Кобаля М.І.,

суддів Костюк Л.О., Кузьмишиної О.М.

при секретарі Хмарській К.І.

за участю

представника позивача: Пихтіна К.В.

представника відповідача: Коляденка В.М.

представника апелянта 2: Кульги О.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) та Департаменту охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 04 вересня 2020 року в справі за адміністративним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Дженерейшн до Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити дії, -

В С Т А Н О В И В:

Товариство з обмеженою відповідальністю Дженерейшн (далі по тексту - позивач, ТОВ Дженерейшн ) звернулося до суду з адміністративним позовом до Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі по тексту - відповідач, Департамент) в якому просило:

- визнати протиправним та скасувати наказ Департаменту від 04.06.2020 року №523, яким затверджено відмову у видачі ТОВ Дженерейшн містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:78:215:0100, розташованої за адресою: вулиця Прирічна, (біля затоки Собаче Гирло), у Оболонському районі міста Києва;

- зобов'язати Департамент видати ТОВ Дженерейшн містобудівні умови та обмеження для проектування житлово-адміністративного комплексу з вбудовано-прибудованими приміщеннями громадсько-торговельного, соціального призначення та паркінгами і забудови земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:78:215:0100, розташованої за адресою: вулиця Прирічна, (біля затоки Собаче Гирло), у Оболонському районі міста Києва.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 04 вересня 2020 року значений позов задоволено повністю.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким в задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Також, на адресу суду 16.12.2020 року надійшла апеляційна скарга особи, яка не брала участь під час розгляду справи по суті в суді першої інстанції, - Департаменту охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації).

Ухвалами від 17.12.2020 року відкрито провадження за апеляційною скаргою Департаменту охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) та призначено справу до розгляду в судовому засіданні.

Свої вимоги апелянти обґрунтовують тим, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Заслухавши суддю-доповідача, представників сторін, які з'явилися у судове засідання, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін, виходячи з наступного.

Згідно із ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Частиною 1 ст. 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ТОВ Дженерейшн є власником земельної ділянки площею 5,7327 га, яка розташована на вул. Прирічній (біля затоки Собаче Гирло), у Оболонському районі м. Києва, кадастровий №8000000000:78:215:0100 (далі по тексту - земельна ділянка).

Зазначене підтверджується свідоцтвом про придбання майна з прилюдних торгів серії НМТ №032823, яке видано приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Русанюком З.З., яке зареєстровано в реєстрі за №2023 від 14.11.2017 року, та витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 14.11.2017 року №103770293.

Відповідно до витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку №НВ-8001121932020 від 18.06.2020 року цільове призначення земельної ділянки: 02.10 Для будівництва і обслуговування багатоквартирного житлового будинку з об'єктами торгово-розважальної та ринкової інфраструктури; категорія земель - землі житлової та громадської забудови; вид використання земельної ділянки - для будівництва, експлуатації та обслуговування житлово-адміністративного комплексу з вбудовано-прибудованими приміщеннями громадсько-торговельного, соціального призначення та паркінгами.

19.05.2020 року ТОВ Дженерейшн звернулося до Департаменту із заявою про видачу містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки загальною площею 5,7327 га з кадастровий №:8000000000:78:215:0100, розташованої на вулиці Прирічній (біля затоки Собаче Гирло), у Оболонському районі м. Києва для проектування житлово-адміністративного комплексу з вбудовано-прибудованими приміщеннями громадсько-торговельного, соціального призначення та паркінгами.

Наказом Департаменту №523 від 04.06.2020 року затверджено відмову у наданні містобудівних умов та обмежень для об'єкта проектування житлово-адміністративного комплексу з вбудовано-прибудованими приміщеннями громадського-торгівельного, соціального призначення та паркінгами, в порядку п. 3 ч. 4 ст. 29 Закону України Про регулювання містобудівної діяльності (далі по тексту - оскаржуваний наказ).

Позивач, вважаючи оскаржуваний наказ протиправним, звернувся до суду з даним позовом за захистом своїх прав та законних інтересів.

Приймаючи рішення про задоволення адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що у відповідача були відсутні законні підстави для відмови позивачу у видачі містобудівних умов та обмежень, що свідчить про відсутність у відповідача можливості вибору конкретного рішення з певного кола варіантів на власний розсуд та наявність обов`язку надати містобудівні умови та обмеження.

Колегія суддів апеляційної інстанції погоджує висновок суду першої інстанції, оскільки він знайшов своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Спірні правовідносини регулюються Конституцією України, Земельнимо кодексом України (далі по тексту - ЗК України) та Законом України Про регулювання містобудівної діяльності від 17 лютого 2011 року № 3038-VI (далі по тексту - Закон № 3038-VI).

Згідно ст. 38 ЗК України до земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів загального користування.

Відповідно до ст. 39 ЗК України використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням будівельних норм, державних стандартів і норм.

Частиною 1 ст. 78 ЗК України передбачено право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками.

Відповідно до частини третьої цієї статті земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Відповідно до пунктів б) та д) частини 1 ст. 90 ЗК України власники земельних ділянок мають право, зокрема, самостійно господарювати на землі, споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

Згідно частини 1 ст. 16 Закону № 3038-VI планування територій на місцевому рівні здійснюється шляхом розроблення та затвердження генеральних планів населених пунктів, планів зонування територій і детальних планів території, їх оновлення та внесення змін до них.

Містобудівна документація на місцевому рівні розробляється з урахуванням даних державного земельного кадастру на актуалізованій картографічній основі в цифровій формі як просторово орієнтована інформація в державній системі координат на паперових і електронних носіях.

Порядок обміну інформацією між містобудівним та державним земельним кадастрами встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до частини 2 ст. 24 Закону № 3038-VI зміна функціонального призначення територій не тягне за собою припинення права власності або права користування земельними ділянками, які були передані (надані) у власність чи користування до встановлення нового функціонального призначення територій.

Забудова земельної ділянки здійснюється в межах її цільового призначення, встановленого відповідно до законодавства.

Таким чином, містобудівна документація на місцевому рівні має розроблятися з урахуванням наявних даних Державного земельного кадастру, тобто, відомості з Державного земельного кадастру є первинними по відношенню до містобудівної документації на місцевому рівні.

Відповідно до частини 5 ст. 26 Закону № 3038-VI проектування та будівництво об'єктів здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок у такому порядку:

1) отримання замовником або проектувальником вихідних даних;

2) розроблення проектної документації та проведення у випадках, передбачених статтею 31 цього Закону, її експертизи;

3) затвердження проектної документації;

4) виконання підготовчих та будівельних робіт;

5) прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів;

6) реєстрація права власності на об'єкт містобудування.

Правовими положеннями частини 1 ст. 29 Закону № 3038-VI регламентовано, що основними складовими вихідних даних є:

1) містобудівні умови та обмеження;

2) технічні умови;

3) завдання на проектування.

Фізична або юридична особа, яка має намір щодо забудови земельної ділянки, що перебуває у власності або користуванні такої особи, повинна одержати містобудівні умови та обмеження для проектування об'єкта будівництва (ч. 2 ст. 29 Закону № 3038-VI).

Частиною 3 цієї статті передбачено, що містобудівні умови та обмеження надаються відповідними уповноваженими органами містобудування та архітектури на підставі містобудівної документації на місцевому рівні на безоплатній основі за заявою замовника (із зазначенням кадастрового номера земельної ділянки), до якої додаються:

1) копія документа, що посвідчує право власності чи користування земельною ділянкою, або копія договору суперфіцію - у разі, якщо речове право на земельну ділянку не зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно;

2) копія документа, що посвідчує право власності на об'єкт нерухомого майна, розташований на земельній ділянці - у разі, якщо право власності на об'єкт нерухомого майна не зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, або згода його власника, засвідчена в установленому законодавством порядку (у разі здійснення реконструкції або реставрації);

3) викопіювання з топографо-геодезичного плану М 1:2000.

Інформацію про речове право на земельну ділянку, право власності на об'єкт нерухомого майна, розташований на земельній ділянці, відомості з Державного земельного кадастру уповноважені органи містобудування та архітектури отримують відповідно до частини восьмої статті 9 Закону України Про адміністративні послуги .

Цей перелік документів для надання містобудівних умов та обмежень є вичерпним та не підлягає розширеному тлумаченню.

Витяг з містобудівного кадастру для формування містобудівних умов та обмежень до документів замовника додає служба містобудівного кадастру (у разі її утворення).

Перелік об'єктів будівництва, для проектування яких містобудівні умови та обмеження не надаються, визначає центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері будівництва, архітектури, містобудування.

У свою чергу, ч. 4 ст. 29 Закону № 3038-VI встановлено, що підставами для відмови у наданні містобудівних умов та обмежень є:

1) неподання визначених частиною третьою цієї статті документів, необхідних для прийняття рішення про надання містобудівних умов та обмежень;

2) виявлення недостовірних відомостей у документах, що посвідчують право власності чи користування земельною ділянкою, або у документах, що посвідчують право власності на об'єкт нерухомого майна, розташований на земельній ділянці;

3) невідповідність намірів забудови вимогам містобудівної документації на місцевому рівні.

Відмова у наданні містобудівних умов та обмежень здійснюється шляхом направлення листа з обґрунтуванням підстав такої відмови відповідним уповноваженим органом містобудування та архітектури у строк, що не перевищує встановлений строк їх надання.

Також, згідно частини 6 ст. 29 Закону № 3038-VI надання містобудівних умов та обмежень або прийняття рішення про відмову в їх наданні здійснюється відповідним уповноваженим органом містобудування та архітектури протягом 10 робочих днів з дня реєстрації заяви, затверджується наказом такого органу.

Аналіз наведених правових положень дає можливість дійти висновку, що підставами для відмови у видачі містобудівних умов та обмежень є:

- неподання документів, необхідних для прийняття рішення про надання містобудівних умов та обмежень;

- виявлення недостовірних відомостей у документах, що посвідчують право власності чи користування земельною ділянкою, або у документах, що посвідчують право власності на об'єкт нерухомого майна, розташований на земельній ділянці;

- невідповідність намірів забудови вимогам містобудівної документації на місцевому рівні.

Колегія суддів апеляційної інстанції погоджує висновок суду першої інстанції, що у разі відсутності вказаних вище підстав у спеціально уповноваженого органу містобудування та архітектури виникає обов`язок видати заявнику містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки.

Законодавцем чітко визначено обставини, за умови настання яких, уповноважений орган має право відмовити заявнику у видачі містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки, усі інші підстави, які не передбачені чинним законодавством, є свавільною поведінкою такого органу, а тому не заслуговують на увагу суду апеляційної інстанції.

У даному випадку, як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ТОВ Дженерейшн є власником земельної ділянки площею 5,7327 га, яка розташована на вул. Прирічній (біля затоки Собаче Гирло), у Оболонському районі м. Києва, кадастровий №8000000000:78:215:0100.

Натомість, позивачу відмовлено у наданні містобудівних умов та обмежень на підставі пункту 3 частини 4 ст. 29 Закону України Про регулювання містобудівної діяльності , а саме: через невідповідність намірів забудови вимогам містобудівної документації на місцевому рівні.

Проте, у листі відповідача на заяву позивача до ЦНАП №50040-004896972-013-16 вх. №8697/0/7-1-20 від 22.05.2020 року всупереч абзацу 5 частини 4 ст. 29 Закону України Про регулювання містобудівної діяльності відсутнє будь-яке законне обґрунтування підстав відмови у наданні містобудівних умов та обмежень для об'єкта проектування житлово-адміністративного комплексу з вбудовано-прибудованими приміщеннями громадського-торгівельного, соціального призначення та паркінгами по вулиці Прирічній (біля затоки Собаче Гирло).

Суд апеляційної інстанції зазначає, що наміри ТОВ Дженерейшн по забудові належної йому земельної ділянки відповідають цільовому призначенню, зазначеному у свідоцтві про придбання майна з прилюдних торгів серії НМТ №032823, яке видано 14 листопада 2017 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Русанюком З.З., зареєстрованим в реєстрі за №2023, а також узгоджуються з даними Державного земельного кадастру щодо цільового призначення та виду використання земельної ділянки.

З огляду на вищезазначені правові норми та обставини справи, колегія суддів апеляційної інстанції доходить висновку, що відмова Департаменту у наданні позивачу містобудівних умов та обмежень забудови є неправомірною та такою, що суперечить нормам чинного законодавства, адже невідповідність намірів забудови вимогам містобудівної документації на місцевому рівні під час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанції, відповідачем не доведена.

Крім того, відповідач інших підстав для відмови в наданні позивачу містобудівних умов та обмежень забудови не наводить та не обгрунтовує.

Разом з тим, правовими положеннями адміністративного судочинства, а саме: ч. 2 ст. 77 КАС України, обов'язок щодо доказування правомірності оскаржуваного наказу покладено на відповідача, який є суб'єктом владних повноважень.

Отже, суд апеляційної інстанції вважає законним та обґрунтованим висновок суду першої інстанції про наявність підстав для визнання протиправними та скасування оскаржуваного наказу Департаменту від 04.06.2020 року № 523.

Усі надані у справі посилання апелянтів на відсутність дотримання позивачем умов погодженого проекту відведення та зміни цільового призначення земельної ділянки не заслуговують на увагу суду апеляційної інстанції, оскільки відповідно до п.2 рішення Київської міської ради № 813/1474 від 14.06.2007 року внесено зміни до Генерального плану міста Києва та проекту планування його приміської зони на період до 2020 року, а саме: територію, яка передається відповідно до цього рішення, вилучити із території зелених насаджень загального користування та перевести її до зони житлової та громадської забудови.

Таким чином, підстави відмови в наданні позивачу містобудівних умов та обмежень забудови, зазначені в оскаржуваному наказі, а саме: щодо невідповідності намірів забудови вимогам містобудівної документації на місцевому рівні, є необґрунтованими та спростовуються вищезазначеним рішенням Київської міської ради № 813/1474 від 14.06.2007 року.

Також, не заслуговують на увагу суду апеляційної інстанції посилання скаржників на рішення Київської міської ради № 430/3264 від 01.10.2007 року, яким зокрема, визнано таким, що втратило чинність рішення Київської міської ради № 813/1474 від 14.06.2007 року, у зв'язку з технічними помилками, оскільки рішення Київської міської ради № 430/3264 від 01.10.2007 року скасовано в судовому порядку.

Таким чином, станом на момент звернення ТОВ Дженерейшн (19.05.2020 року) до Департаменту із заявою про видачу містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки для проектування житлово-адміністративного комплексу з вбудовано-прибудованими приміщеннями громадсько-торговельного, соціального призначення та паркінгами, та прийняття оскаржуваного наказу (04.06.2020 року) рішення Київської міської ради № 813/1474 від 14.06.2007 року було чинним та підлягало застосуванню до спірних правовідносин .

Щодо позовних вимог в частині зобов`язання Департаменту надати містобудівні умови та обмеження для проектування житлово-адміністративного комплексу з вбудовано-прибудованими приміщеннями громадсько-торговельного, соціального призначення та паркінгами і забудови земельної ділянки за вищевказаною адресою, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає наступне.

Обрання вказаного способу захисту та відновлення прав позивача не є втручанням у дискреційні повноваження Департаменту, оскільки частина 4 статті 29 Закону № 3038-VI передбачає виключний перелік підстав для відмови у наданні містобудівних умов та обмежень, серед яких невідповідність намірів забудови вимогам містобудівної документації на місцевому рівні.

З огляду на те, що факт такої невідповідності судом не встановлено, підстави для відмови у наданні позивачу містобудівних умов та обмежень забудови вказаної земельної ділянки - відсутні.

У свою чергу, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду. Тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за певних обставин.

Проте, у спірних правовідносинах відповідач не мав законних підстав для відмови позивачу у видачі містобудівних умов та обмежень, що підтверджується вищезазначеними висновками суду в даній постанові та свідчить про неможливість альтернативної поведінки Департаменту і прийняття рішення на власний розсуд.

Водночас, реалізацією відповідачем своїх дискреційних повноважень при наданні містобудівних умов та обмежень буде вважатися визначення Департаментом змісту таких умов та обмежень.

Отже, повноваження відповідача у спірних правовідносинах не є дискреційними.

Поняття дискреційних повноважень наведене у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, відповідно до якої під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Пунктами 1.6, 2.4 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 23 червня 2010 року № 1380/5 передбачено, що дискреційні повноваження - сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.

Дискреційні повноваження можуть закріплюватися в нормативно-правових актах, проектах нормативно-правових актів такими способами:

1) за допомогою оціночних понять, наприклад: за наявності поважних причин орган вправі надати … , у виключних випадках особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, може дозволити… , рішення може бути прийнято, якщо це не суперечить суспільним інтересам… тощо;

2) шляхом перерахування видів рішень, що приймаються органом (особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування), не вказуючи підстав для прийняття того чи іншого рішення або шляхом часткового визначення таких підстав;

3) шляхом надання права органу (особі, уповноваженій на виконання функцій держави або місцевого самоврядування) при виявленні певних обставин (настанні конкретних юридичних фактів) приймати чи не приймати управлінське рішення залежно від власної оцінки цих фактів;

4) за допомогою нормативних приписів, що містять лише окремі елементи гіпотези чи диспозиції правової норми, що не дозволяють зробити однозначний висновок про умови застосування нормативного припису або правові наслідки застосування такого припису.

Стосовно дискреційних повноважень, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що такими є повноваження суб'єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова може .

У даному випадку, відповідач помилково вважає свої повноваження дискреційними, оскільки у разі настання визначених законодавством умов, відповідач зобов'язаний до вчинення конкретних дій - розглянути заяву позивача у встановленому законом порядку, а за умови відповідності заяви та доданих до неї документів вимогам законодавства - прийняти рішення про задоволення заяви.

Підставою для відмови у задоволенні заяви позивача можуть бути лише визначені законом обставини.

Відповідач не наділений повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти на власний розсуд - розглянути заяву, або ж ні; прийняти рішення про задоволення заяви, або ж рішення про відмову у її задоволенні.

Визначальним є те, що у кожному конкретному випадку звернення особи із заявою, з урахуванням фактичних обставин, згідно із законом існує лише один правомірний варіант поведінки суб'єкта владних повноважень.

Аналогічна правова позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 05.06.2019 року у справі №522/6069/14-а та Касаційним адміністративним судом у постанові від 17 червня 2020 року у справі №826/3608/18.

Правовими положеннями ч.5 ст. 242 КАС України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Аналіз наведених правових положень та вищезазначених обставин справи дає підстави колегії суддів апеляційної інстанції для висновку, що оскаржуваний наказ є протиправним та підлягає скасуванню, відповідно до вищевикладених висновків суду.

Колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що принцип обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень має на увазі, що рішенням повинне бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення.

Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі Суомінен проти Фінляндії (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року, вказує, що орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

У рішенні від 10.02.2010 у справі Серявін та інші проти України Європейський суд з прав людини зазначив, що у рішеннях суддів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються, а в рішенні від 27.09.2010 по справі Гірвісаарі проти Фінляндії - що ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.

Отже, рішення суб'єкта владних повноважень повинно ґрунтуватися на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення. Мають значення, як правило, ті обставини, які передбачені нормою права, що застосовується. Суб'єкт владних повноважень повинен врахувати усі ці обставини, тобто надати їм правову оцінку: прийняти до уваги або відхилити. У разі відхилення певних обставин висновки повинні бути мотивованими, особливо, коли має місце несприятливе для особи рішення.

Принцип обґрунтованості рішення вимагає від суб'єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов'язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Для цього він має ретельно зібрати і дослідити матеріали, що мають доказове значення у справі, наприклад, документи, пояснення осіб, тощо.

При цьому, суб'єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями та неперевіреними фактами, а не конкретними обставинами. Так само недопустимо надавати значення обставинам, які насправді не стосуються справи. Несприятливе для особи рішення повинно бути вмотивованим.

При цьому, прийняття рішення, вчинення (не вчинення) дії вимагає від суб'єкта владних повноважень діяти добросовісно, тобто з щирим наміром щодо реалізації владних повноважень та досягнення поставлених цілей і справедливих результатів, з відданістю визначеним законом меті та завданням діяльності, передбачувано, без корисливих прагнень досягти персональної вигоди, привілеїв або переваг через прийняття рішення та вчинення дії.

Таким чином, висновки та рішення суб'єкта владних повноважень можуть ґрунтуватися виключно на належних, достатніх, а також тих доказах, які одержані з дотриманням закону.

Як зазначено в п. 4.1 Рішення Конституційного суду України від 02.11.2004 р. N 15-рп/2004 суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визначив окремі ознаки принципу верховенства права у розбудові національних систем правосуддя та здійсненні судочинства, яких мають дотримуватись держави - члени Ради Європи, що підписали Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Колегія суддів апеляційної інстанції бере до уваги правову позицію Європейського суду з прав людини, яка викладена в справі Пономарьов проти України (пункт 40 мотивувальної частини рішення від 3 квітня 2008 року), в якому Суд наголосив, що право на справедливий судовий розгляд , яке гарантовано п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду.

У справі Сокуренко і Стригун проти України Європейський суд з прав людини зазначив, що стаття 6 Конвенції не зобов'язує держав - учасників Конвенції створювати апеляційні чи касаційні суди. Однак там, де такі суди існують, необхідно дотримуватись гарантій, визначених у статті 6 (пункт 22 мотивувальної частини рішення від 20 липня 2006 року).

Аналіз наведених положень дає підстави колегії суддів апеляційної інстанції дійти висновку, що даний адміністративний позов підлягає задоволенню, а тому доводи апеляційних скарг не заслуговують на увагу суду.

Відповідно до ч.1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Як зазначено у постанові Верховного Суду від 26.06.2018 року №127/3429/16-ц, Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент . Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа Серявін проти України , §58, рішення від 10.02.2010 року).

Колегія суддів апеляційної інстанції доходить до висновку, що інші доводи апелянтів не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, а тому судом до уваги не приймаються.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Отже, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що судом першої інстанції було вірно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, прийнято законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права.

Обставини, викладені в апеляційних скаргах, до уваги не приймаються, оскільки є необґрунтованими та не є підставами для скасування рішення суду першої інстанції.

У зв'язку з цим, колегія суддів вважає необхідним апеляційні скарги залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Керуючись ст.ст. 242, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційні скарги Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) та Департаменту охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) - залишити без задоволення.

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 04 вересня 2020 року - залишити без змін .

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України.

Головуючий суддя: М.І. Кобаль

Судді: Л.О. Костюк

О.М. Кузьмишина

Повний текст виготовлено 05.04.2021 року