Постанова

від 07.04.2021 по справі 478/300/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

07 квітня 2021 року

м. Київ

справа № 478/300/19

провадження № 61-3194св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А. (суддя-доповідач), Петрова Є. В.,

Ткачука О. С.,

учасники справи:

позивач - фермерське господарство Мир ,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Миколаївського апеляційного суду

від 23 січня 2020 року у складі колегії суддів: Самчишиної Н. В., Прокопчук Л. М., Царюк Л. М., у справі за позовом фермерського господарства Мир до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання недійсним договору оренди землі та усунення перешкод у користуванні майном,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2019 року фермерське господарство Мир (далі - ФГ Мир ) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання недійсним договору оренди землі та усунення перешкод у користуванні майном.

Позовні вимоги мотивовано тим, що ОСОБА_1 на підставі сертифіката належало право на земельну частку (пай), яка перебувала у колективій власності КСП Комунар .

На підставі розпорядження голови Казанківської районної державної адміністрації від 09 червня 2009 року № 290-р ОСОБА_1 01 грудня 2009 року отримав державний акт серії ЯИ № 142310 на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 4823681100:06:000:0048, площею 4,1469 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території Веселобалківської сільської ради Казанківського району Миколаївської області.

Таким чином, із 01 грудня 2009 року ОСОБА_1 є власником вказаної вище земельної ділянки.

21 березня 2018 року між ФГ Мир та ОСОБА_1 укладено договір оренди земельної ділянки № 4/2018-ОЗ строком на 10 років. Право оренди зареєстровано державним реєстратором Казанківської районної державної адміністрації Слободанюком В. О. № 25823400.

Після реєстрації права оренди ФГ Мир як орендар почало використовувати земельну ділянку та засіяло насінням соняшнику.

У кінці травня 2018 року ОСОБА_2 перекультивував посіви соняшнику та засіяв власний.

13 червня 2018 року за вказаним фактом було відкрито кримінальне провадження № 12018150240000406.

Свої дії ОСОБА_2 мотивував наявністю договору оренди земельної частки (паю), який було укладено між ним та ОСОБА_1 строком на 49 років. Зазначений договір № 501 було зареєстровано 11 грудня 2012 року у Книзі записів реєстрації договорів оренди земельних часток (паїв) Веселобалківської сільської ради Казанківського району та у книзі записів реєстрації договорів оренди земельних часток (паїв) відділом Держкомзему у Казанківськоу районі, тобто до укладання договору оренди позивача.

На думку позивача, договір оренди земельної частки (паю), укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , є недійсним, оскільки суперечить вимогам чинного законодавства та порушує права позивача як орендаря у зв`язку з тим, що був укладений на підставі сертифіката у 2012 році, проте вказаний правовстановлюючий документ втратив свою силу ще у 2009 році, після отримання ОСОБА_1 у власність земельної ділянки.

Крім того, вказаний правочин порушує публічний порядок, оскільки одночасно містить відмітку про реєстрацію відділу Держкомзему і сільської ради, що суперечить одне одному, а тому у порядку статті 228 ЦК України є нікчемним.

Посилаючись на зазначене, ФГ Мир просило суд визнати недійсним договір оренди земельної частки (паю), укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , та зареєстрований 11 грудня 2012 року № 501 на підставі сертифіката МК № 002110, а також усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою шляхом зобов`язання ОСОБА_2 не чинити перешкод у користуванні орендованою земельною ділянкою до закінчення строку дії речового права.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Казанківського районного суду Миколаївської області від 22 жовтня 2019 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано відсутністю підстав для визнання недійсним договору оренди землі, оскільки власник земельної ділянки ОСОБА_1 підтвердив факт укладання спірного правочину, тобто наявність свого волевиявлення, та заперечував проти укладеного договору з ФГ Мир .

Наявність дійсного договору оренди з іншим орендарем та зареєстроване право оренди на спірну земельну ділянку фактично призведе до одночасної дійсності двох договорів оренди та, відповідно, права кожного з двох орендарів на спірну ділянку, що не вирішить спору про право оренди та не забезпечить захисту чи відновлення порушеного права позивача.

Таким чином, позивач, зазначивши відповідачем у справі власника земельної ділянки, який у свою чергу підтвердив дійсність укладеного договору оренди з ОСОБА_2 , а дійсність укладання договору з позивачем заперечив, обрав неефективний спосіб захисту права, викладений у позовній заяві, що є підставою для відмови в задоволенні вимог.

Позовні вимоги щодо визнання недійсними договору оренди землі та похідні від них (усунення перешкод у користуванні майном) не можуть підлягати задоволенню, оскільки правові підстави для визнання недійсним договору оренди землі, на думку суду першої інстанції, відсутні.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 23 січня 2020 року рішення Казанківського районного суду Миколаївської області від 22 жовтня 2019 року скасовано та ухвалено нове судове рішення.

Позов задоволено частково.

Визнано недійсним договір оренди земельної частки (паю), укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований 11 грудня 2012 року № 501 на підставі сертифіката МК № 002110.

Усунено перешкоди в користуванні земельною ділянкою з кадастровим номером 4823681100:06:000:0048, площею 4,1469 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території Веселобалківської сільської ради Казанківського району Миколаївської області та належить ОСОБА_1 , шляхом зобов`язання ОСОБА_2 не чинити перешкод

ФГ Мир у користуванні орендованою земельною ділянкою на підставі договору оренди землі № 4/2018-ОЗ, укладеного 21 березня 2018 року з ОСОБА_1 , до закінчення строку дії речового права.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд апеляційної інстанції виходив із того, що спірний правочин укладено у 2012 році ОСОБА_1 не як власником земельної ділянки, а власником сертифіката на право на земельну частку (пай). Разом із тим, указаний сертифікат вважався правовстановлюючим документом та був дійсним до моменту виділення в натурі (на місцевості) земельної ділянки. Отже, з часу отримання ОСОБА_1 01 грудня 2009 року державного акта на право приватної власності на землю він набув статусу власника земельної ділянки, у зв`язку з чим на час укладення ним договору оренди з ОСОБА_2 , що був зареєстрований 11 грудня 2012 року, такий об`єкт цивільних прав (об`єкт оренди землі), як земельна частка (пай) та сторона орендодавця не існували.

За таких обставин, апеляційний суд дійшов висновку про те, що з моменту виділення земельної частки (паю) у натурі (на місцевості) з відповідним кадастровим номером та видачі ОСОБА_1 державного акта на право власності на земельну ділянку, сертифікат, на підставі якого укладено спірний договір оренди, втратив чинність, а тому укладений між відповідачами договір оренди земельної частки (паю) є таким, що порушує права позивача як орендаря земельної ділянки на підставі договору оренди землі від 21 березня 2018 року, та не відповідає положенням статті 3 Закону України Про оренду землі і суперечить пункту 17 розділу 10 Перехідних положень ЗК України.

Крім того, встановивши факт протиправної поведінки ОСОБА_2 , який не заперечував, що зайняв орендовану ФГ Мир земельну ділянку, перекультивувавши посіви соняшнику позивача та засіявши власний соняшник, апеляційний суд вважав обґрунтованими позовні вимоги про необхідність усунення перешкод та зобов`язання ОСОБА_2 не чинити перешкод позивачу у користуванні орендованою земельною ділянкою до закінчення строку дії речового права.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У лютому 2020 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Миколаївського апеляційного суду від 23 січня 2020 року, в якій просить оскаржувану постанову скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 14 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Казанківського районного суду Миколаївської області.

Листом судді від 30 вересня 2020 року повторно витребувано матеріали справи з суду першої інстанції.

У жовтні 2020 року справа № 478/300/19 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 25 березня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Як на підставу касаційного оскарження ОСОБА_2 посилається те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 19 березня

2018 року у справі № 924/468/14 та від 06 березня 2019 року у справі

№ 183/262/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Так, у постанові Верховного Суду від 19 березня 2018 року у справі № 924/468/14 зроблено висновок про те, що сертифікати на право на земельну частку (пай) вважаються правовстановлюючими документами при реалізації їх власників права вимоги на відведення земельної частки в натурі (на місцевості). Після виділення земельної ділянки в натурі та отримання державного акта на право власності відповідні сертифікати є недійсними, проте факт оформлення державного акта автоматично не припиняє дію раніше укладених договорів оренди, а такі договори підлягають переукладанню.

Крім того, апеляційний суд не надав належної оцінки доводам ОСОБА_2 щодо наявності правових підстав для застосування положень статті 215 ЦК України стосовно договору оренди, укладеного з ФГ Мир , та на відсутність акту прийому-передачі спірної земельної ділянки.

Одночасне існування державної реєстрації кількох прав оренди на одну і ту ж земельну ділянку суперечить засадам офіційного визнання і підтвердження державою фактів виникнення прав на нерухоме майно, є порушенням законодавства та інтересів ОСОБА_2 , за яким право оренди земельної ділянки зареєстровано раніше та не припинялося.

Доводи інших учасників справи

У травні 2020 року ФГ Мир подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, підписаний представником ОСОБА_3 , у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін.

Відзив мотивовано безпідставністю доводів касаційної скарги, які зводяться до необхідності переоцінки доказів та незгоди відповідача з висновками суду апеляційної інстанції щодо їх дослідження.

Посилання на неврахування апеляційним судом правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 19 березня 2018 року у справі № 924/468/14 та від 06 березня 2019 року у справі № 183/262/17, свідчить про особисте тлумачення заявником норм матеріального права, обставини справ не є подібними, оскільки в цій справі, як правильно встановив суд апеляційної інстанції, у зв`язку з отримання ОСОБА_1 у власність земельної ділянки відсутнім був такий об`єкт цивільних прав, як земельна ділянка (пай).

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, посвідченого 27 листопада 2004 року державним нотаріусом Казанківської державної нотаріальної контори Саяпіною І. Г. № 1491, ОСОБА_4 та відповідач ОСОБА_1 успадкували від ОСОБА_5 по Ѕ частці права на земельну частку (пай), розміром 9,29 умовних кадастрових гектарах згідно з сертифікатом на право на земельну частку (пай) серії МК № 002110 (а. с. 97).

Розпорядженням першого заступника голови Казанківської райдержадміністрації від 28 серпня 2008 року № 536-р надано дозвіл на розроблення проекту організації території земельних ділянок у власність, у тому числі ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , у розмірі земельного паю із земель Веселобалківської сільської ради (а. с. 86).

Розпорядженням першого заступника голови Казанківської райдержадміністрації від 09 червня 2009 року № 290-р затверджено технічну документацію, надано у власність та виділено в натурі (на місцевості) ОСОБА_1 земельну ділянку з кадастровим номером 4823681100:06:000:0048 загальною площею 4,1469 га

(а. с. 99).

На підставі вказаного розпорядження ОСОБА_1 був виданий державний акт від 01 грудня 2009 року ЯИ 142310, що підтверджується даними витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 28 лютого 2018 року, номер витягу НВ-4804472602018 (а. с. 10).

Між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір оренди земельної частки (паю), що був зареєстрований у відділі Держкомзему у Казанківському районі 11 грудня 2012 року № 501, відповідно до пунктів 1.1, 2.2, 2.3 якого орендодавець

ОСОБА_1 передає, а орендар приймає у володіння та користування (оренду) земельну частку (пай) розміром 4,645 умовних кадастрових га, яка розміщена в межах земельної ділянки, виділеної в натурі єдиним масивом терміном на 49 років.

Відповідно до пункту 2.3 договору оренди земельної частки (паю) у випадку виділення земельної ділянки на основі земельної частки (паю) в натурі (на місцевості), зобов`язання сторін припиняються відповідно до чинного законодавства (а. с. 77).

Також ОСОБА_1 та ОСОБА_2 підписано акт прийому-передачі земельної частки (паю) відповідно до умов укладеного договору оренди (а. с. 78).

Договір зареєстровано у книзі записів реєстрації договорів оренди земельних часток (паїв) Веселобалківської сільської ради № 501 від 11 грудня 2012 року

(а. с. 23).

21 березня 2018 року між ОСОБА_1 та ФГ Мир укладено договір оренди землі № 4/2018-ОЗ, предметом якого є земельна ділянка загальною площею

4,15 га з кадастровим номером 4823681100:06:000:0048, строком на 10 років

(а. с. 13-14).

Пунктом 41 цього договору передбачено, що він набирає чинності після його підписання сторонами та державної реєстрації.

Відповідно до інформації про державну реєстрацію іншого речового права право оренди на належну ОСОБА_1 земельну ділянку з кадастровим номером 4823681100:06:000:0048, площею 4,1469 га, 13 квітня 2018 року зареєстровано за ФГ Мир (а. с. 15).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, Верховний Суд зробив висновок, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Частиною першою статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване рішення апеляційного суду не відповідає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Згідно зі статтею 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Вказане визначення правочину як дії кореспондується з положеннями частини першої статті 626 ЦК України, якою передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

За змістом частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Предметом спору у справі, що переглядається, є договір оренди земельної частки (паю), укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , та зареєстрований 11 грудня 2012 року № 501 на підставі сертифіката МК № 002110, а також усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою до закінчення строку дії речового права.

Частиною другою статті 792 ЦК України встановлено, що відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

Згідно із частиною першою статті 93 ЗК України, статтею 1 Закону України Про оренду землі право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Відповідно до статті 13 Закону України Про оренду землі договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов 'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов 'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Пунктом 17 розділу Х Перехідні положення ЗК України визначено, що сертифікати на право на земельну частку (пай) отримані громадянами, вважаються правовстановлюючими документами при реалізації ними права вимоги на відведення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) відповідно до законодавства. Сертифікати на право на земельну частку (пай) є дійсними до виділення власникам земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) земельних ділянок та видачі їм державних актів на право власності на землю.

Разом із тим, частиною другою розділу IX Перехідні положення Закону України Про оренду землі передбачено, що громадяни - власники сертифікатів на право на земельну частку (пай) до виділення їм у натурі (на місцевості) земельних ділянок мають право укладати договори оренди земель сільськогосподарського призначення, місце розташування яких визначається з урахуванням вимог раціональної організації території і компактності землекористування, відповідно до цих сертифікатів з дотриманням вимог цього Закону. Після виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв) договір оренди землі переукладається відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку на тих самих умовах, що і раніше укладений, і може бути змінений лише за згодою сторін . Припинення дії договору оренди допускається лише у випадках, визначених цим Законом.

Таким чином, законодавець легітимізував відповідні відносини, надавши особі, яка не є власником ділянки, можливість правомірно передати володіння нею іншій особі. Більше того, законодавець також передбачив обов`язкову трансформацію зобов`язальної оренди в речову після виділення земельної частки (паю) на місцевості.

Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року у справі № 233/3676/19, у постановах Верховного Суду від 11 листопада 2020 року у справі № 233/2053/19, від 11 листопада

2020 року у справі № 233/1551/19.

При вирішенні спорів щодо законності договору оренди земельної частки (паю) після виділення земельної ділянки на місцевості (в натурі) і одержання державного акта на право приватної власності на землю судам слід враховувати, що зміна статусу земельної ділянки чи її власника не є безумовною підставою для визнання такого договору недійсним, а також не має наслідком автоматичного припинення договору, крім випадків, коли це передбачено самим договором.

Звертаючись до суду з позовом, ФГ Мир просило визнати договір оренди земельної частки (паю), укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , та зареєстрований 11 грудня 2012 року № 501 на підставі сертифіката МК № 002110, недійсним, а також усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою до закінчення строку дії речового права.

При цьому позивач як на підставу для визнання спірного правочину недійсним посилався на положення статей 203, 215 ЦК України. Крім того, на думку позивача, спірний договір оренди порушує публічний порядок, а тому на підставі статті

228 ЦК України може бути визнаний нікчемним.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції вважав відсутніми правові підстави для застосування до спірних правовідносин положень статей 203, 215, 228 ЦК України, оскільки на момент укладання спірного договору були дотримані вимоги закону, а власник земельної ділянки ОСОБА_1 підтвердив факт укладання спірного правочину, тобто наявність свого волевиявлення, та заперечував проти укладеного договору з ФГ Мир .

Наявність дійсного договору оренди з іншим орендарем та зареєстроване право оренди на спірну земельну ділянку фактично призведе до одночасної дійсності двох договорів оренди та, відповідно, права кожного з двох орендарів на спірну ділянку, що не вирішить спору про право оренди та не забезпечить захисту чи відновлення порушеного права позивача.

Таким чином, позивач, зазначивши відповідачем у справі власника земельної ділянки, який у свою чергу підтвердив дійсність укладення договору оренди з ОСОБА_2 , а дійсність укладення договору з позивачем заперечив, обрав неефективний спосіб захисту права, викладений у позовній заяві, що є підставою для відмови в задоволенні вимог.

Також не можуть підлягати задоволенню похідні вимоги про усунення перешкод у користуванні майном, оскільки правові підстави для визнання недійсним договору оренди землі відсутні.

Колегія суддів із зазначеними висновками суду першої інстанції погоджується з огляду на наступне.

Частиною першою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено.

Відповідно до частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

За змістом частин другої-п`ятої статті 203 ЦК України особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Таким чином, зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину.

При цьому правом оспорювати правочин ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як заінтересовані особи (статті 215, 216 ЦК України).

З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, а також статей

4, 12 ЦПК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб`єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Колегія суддів наголошує на тому, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Як встановлено судами та підтверджено матеріалами справи, між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір оренди земельної частки (паю), що був зареєстрований у відділі Держкомзему у Казанківському районі 11 грудня

2012 року № 501, відповідно до пунктів 1.1, 2.2, 2.3 якого орендодавець

ОСОБА_1 передає, а орендар приймає у володіння та користування (оренду) земельну частку (пай) розміром 4,645 умовних кадастрових га, яка розміщена в межах земельної ділянки, виділеної в натурі єдиним масивом терміном на 49 років.

Також ОСОБА_1 та ОСОБА_2 підписано акт прийому-передачі земельної частки (паю) відповідно до умов укладеного договору оренди.

Договір зареєстровано у книзі записів реєстрації договорів оренди земельних часток (паїв) Веселобалківської сільської ради № 501 від 11 грудня 2012 року.

Якщо особа, підтверджує підписання договору та схвалює цей правочин своїми наступними діями, суд відмовляє в задоволенні позову про визнання такого договору недійсним. Під схваленням правочину можуть розумітися будь-які дії, спрямовані на виконання укладеного правочину, в тому числі, приймання майна для використання, реалізація інших прав та обов`язків відповідно до укладеного правочину.

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 із моменту укладання спірного правочину його не оскаржували. Крім того, ОСОБА_1 як орендодавець під час розгляду цієї справи судами першої та апеляційної інстанцій не заперечував факту укладання договору з ОСОБА_2 та використання останнім земельної ділянки надалі.

Колегія суддів також звертає увагу на те, що договір може бути визнаний недійсним із моменту його укладання, проте права ФГ Мир станом на момент укладання спірного договору (11 грудня 2012 року) жодним чином не були порушені.

З урахуванням зазначених норм матеріального права, встановивши дійсні обставини справи на підставі належних і допустимих доказів, суд першої інстанції обґрунтовано встановив відсутність правових підстав для визнання недійсним спірного договору оренду із застосуванням правового механізму, передбаченого статтями 203, 215 ЦК України.

Щодо посилання позивача на положення статті 228 ЦК України та визнання правочину нікчемним.

Відповідно до частин першої та другої статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину.

Категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку.

Публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави. Отже, положеннями статті 228 ЦК України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об`єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об`єктів цивільного права тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об`єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не вважаються такими, що порушують публічний порядок.

Аналогічний правовий висновок щодо визнання правочином таким, що порушує публічний порядок, викладено в постанові Верховного Суду від 02 липня 2020 року у справі № 910/4932/19.

З огляду на зазначене, відсутні правові підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 228 ЦК України.

Таким чином, встановивши відсутність правових підстав для застосування до спірних правовідносин положень статей 203, 215, 228 ЦК України, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про обрання позивачемнеефективного способу захисту права, викладеного в позовній заяві, що є підставою для відмови в задоволенні вимог. Похідні позовні вимоги щодо усунення перешкод у користуванні майном, як наслідок, також не підлягають задоволенню.

Колегія суддів звертає увагу позивача на те, що він не позбавлений можливості захистити своє порушене право, звернувшись із відповідним позовом, що призведе до ефективного та належного способу захисту.

Висновки суду першої інстанції відповідають принципу справедливості, разом із тим, апеляційний суд не навів обґрунтованих мотивів на спростування висновків суду першої інстанції, покладених в основу рішення, та доказів, наданих сторонами, і помилково скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції, яке ухвалене з правильним застосуванням норм матеріального права та без порушень норм процесуального права.

Висновки Верховного Суду за результатом розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Оскільки під час дослідження доказів та встановлення фактичних обставин у справі судом першої інстанції не були порушені норми процесуального права, правильно застосовані норми матеріального закону, тому рішення суду є законним і обґрунтованим.

Установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, яке відповідає закону, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції відповідно до вимог статті

413 ЦПК України.

Щодо розподілу судових витрат

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру заявлених позовних вимог. Судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови у позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша, друга статті 141 ЦПК України).

Відповідно до підпункту в пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки Верховний Суд дійшов висновку про задоволення касаційної скарги та залишення в силі рішення суду першої інстанції, яким відмовлено в задоволенні позовних вимог ФГ Мир , судовий збір за подачу касаційної скарги у розмірі 7 684,00 грн, сплачений ОСОБА_2 , що підтверджуєься відповідною квитанцією, підлягає стягненню на його користь із позивача.

Керуючись статтями 141, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Постанову Миколаївського апеляційного суду від 23 січня 2020 року скасувати, рішення Казанківського районного суду Миколаївської області від 22 жовтня

2019 року залишити в силі.

Стягнути з фермерського господарства Мир на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 7 684,00 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді: А. І. Грушицький

А. А. Калараш

Є. В. Петров

О. С. Ткачук