Постанова

від 13.04.2021 по справі 920/573/20

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"13" квітня 2021 р. Справа№ 920/573/20

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Дикунської С.Я.

суддів: Шаптали Є.Ю.

Тищенко О.В.

секретар судового засідання Макуха О.А.

без виклику представників сторін

розглянувши матеріали апеляційної скарги Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1

на рішення Господарського суду Сумської області

від 24.12.2020 (повний текст рішення складено 30.12.2020)

у справі № 920/573/20 (суддя Джепа Ю.А.)

за позовом Сумської міської ради

до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1

про стягнення 61 060,43 грн.

В С Т А Н О В И В:

Сумська міська рада (далі - позивач) звернулась до Господарського суду Сумської області з позовом до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (далі - ФОП ОСОБА_1, відповідач) про стягнення 492 710, 76 грн. В обґрунтування своїх вимог зазначила про використання відповідачем земельної ділянки загальною площею 0,3161 га, кадастровий номер 59101363000:01:003:0029, для розміщення нежитлового приміщення, а саме: спортивно-оздоровчого комплексу за адресою: АДРЕСА_1, без оформлення правовстановлюючих документів, без виникнення права власності/користування та без державної реєстрації цих прав на підставі ст..ст.125, 126 Земельного кодексу України, відтак просила стягнути з відповідача на користь позивача 492 710, 76 грн. за використання вказаною земельною ділянкою без оформлення договору оренди за період з 01.09.2016 по 31.08.2019.

Заперечуючи проти позову, відповідач подав відзив на позовну заяву, в якому стверджував, що він є власником приміщення, яке знаходиться на земельній ділянці площею 0,3161 га, кадастровий номер 5910136300:01:003:0029, за адресою: АДРЕСА_1, як фізична особа, а не як фізична особа-підприємець, а тому справа повинна розглядатися в порядку цивільного судочинства, а також вказував про пропуск позивачем строку позовної давності для зверненням з даним позовом до суду.

В наданій суду першої інстанції відповіді на відзив позивач зазначив, що затягування процесу оформлення земельної ділянки, на якій розташовано майно відповідача відбувалося не з вини позивача, а через вибране відповідачем цільове призначення земельної ділянки, яке не відповідало містобудівній документації.

Ухвалою Господарського суду Сумської області від 22.10.2020 провадження у справі № 920/573/20 в частині вимог про стягнення з ФОП ОСОБА_1 на користь Сумської міської ради збитків за використання земельної ділянки площею 0,3161 га, кадастровий номер 5910136300:01:003:0029, за адресою: АДРЕСА_1, без оформлення договору оренди за період з 01.09.2016 по 17.04.2019 в сумі 431 650,33 грн. закрито на підставі п. 1 ч. 1 ст. 231 ГПК України в зв`язку із непідсудністю господарському суду. В іншій частині позовних вимог, а саме: про стягнення з ФОП ОСОБА_1 на користь Сумської міської ради збитків за використання земельної ділянки площею 0,3161 га, кадастровий номер 5910136300:01:003:0029, за адресою: АДРЕСА_1, без оформлення договору оренди за період з 18.04.2019 по 31.08.2019 в розмірі 61 060,43 грн. продовжено розгляд справи.

Рішенням Господарського суду Сумської області від 24.12.2020 у справі №920/573/20 позовні вимоги Сумської міської ради задоволено частково. Стягнуто з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на користь Сумської міської ради безпідставно збережені кошти в розмірі орендної плати за період з 18.04.2019 по 31.08.2019 в сумі 61 060,43 грн. та витрати по сплаті судового збору в сумі 2 102,00 грн.

Не погоджуючись із згаданим рішенням, ФОП ОСОБА_1 оскаржив його в апеляційному порядку, просив скасувати та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову. В обґрунтування своїх вимог зазначив, що оскаржуване рішення ухвалено за неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм матеріального та процесуального права. За твердженнями апелянта, судом першої інстанції не взято до уваги, що тільки 18.12.2019 Сумською міською радою прийнято рішення № 6154-МР про виділення в оренду земельної ділянки ОСОБА_1 та 03.02.2020 укладено відповідний Договір оренди земельної ділянки, як і не враховано того факту, що ОСОБА_1 з 2017 постійно здійснював передбачені чинним законодавством заходи для оформлення Договору оренди земельної ділянки, а Сумська міська рада зволікала з оформленням необхідних документів. На переконання апелянта, судом першої інстанції не взято до уваги саме бездіяльності позивача у вчиненні передбачених законодавством заходів зі своєчасного оформлення права користування земельною ділянкою, на якій розташовано нежитлове приміщення, що належить ОСОБА_1 на праві приватної власності, адже дії позивача не можна вважати належними заходами, спрямованими на своєчасне оформлення правовстановлюючих документів. Крім цього, що податкове зобов`язання зі сплати ОСОБА_1 земельного податку або орендної плати не було визначено відповідно до п. 286.5 ст. 286 Податкового кодексу України з причин відсутності укладеного та зареєстрованого з органом місцевого самоврядування договору оренди землі. Апелянт також вказував на невірне застосування судом приписів ст. ст. 1212-1214 ЦК України, згідно яких особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. В даному випадку, на думку апелянта, згідно направлених позивачем вимог ОСОБА_1 повинен був повернути збитки за використання земельної ділянки, а не майно, оскільки він являється власником нежитлового приміщення, яке знаходиться на спірній земельній ділянці. При цьому, для застосування такої міри відповідальності, як відшкодування збитків, необхідна наявність в діях ОСОБА_1 повного складу правопорушення тощо.

Заперечуючи проти апеляційної скарги, позивач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому стверджував про безпідставність та необґрунтованість апеляційних вимог, просив не брати їх до уваги, оскаржуване рішення як законне та обґрунтоване залишити без змін. Зокрема, зазначив, що затягування процесу оформлення земельної ділянки відбулось не з вини Сумської міської ради, а тому, що власником нерухомого майна вибрано цільове призначення земельної ділянки, яке не відповідало містобудівній документації. Також позивач звертав увагу на правові позиції Верховного Суду, відповідно до яких до моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об`єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондиційними відносинами. Фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов`язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі ч. 1 ст. 1212 ЦК України. Оскільки в матеріалах справи відсутні докази, що між сторонами в період з 18.04.2019 по 31.08.2019 було укладено Договір оренди земельної ділянки, позивач вважав, що відповідач безпідставно зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування спірною земельною ділянкою тощо.

Враховуючи ціну позову у даній справі (61 060,43 грн.), яка становить менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб та відсутність клопотань учасників справи про розгляд апеляційної скарги в судовому засіданні з їх повідомленням (викликом), апеляційний суд дійшов висновку, що дана апеляційна скарга підлягає розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.

Розглянувши наявні матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку фактичних обставин даної господарської справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Як встановлено матеріалами справи, згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 211396678 від 04.06.2020 відповідач з 29.12.2015 є власником об`єкта нерухомості (спортивно-оздоровчого комплексу) за адресою: АДРЕСА_1 .

Зазначене нерухоме майно знаходиться на земельній ділянці комунальної власності площею 0,3161 га, кадастровий номер 5910136300:01:003:0029, що підтверджується витягом з Державного земельного кадастру № НВ-0003240592019 від 31.05.2019.

29.12.2015 гр. ОСОБА_1 на підставі Договору купівлі-продажу придбав у власність нежитлову будівлю (магазин самообслуговування з прибудовою та надбудовою мансардного поверху) площею 24 334,9 кв.м.

Відповідно до ч. 5 ст. 20 Земельного кодексу України види використання земельної ділянки в межах певної категорії земель (крім земель сільськогосподарського призначення та земель оборони) визначаються її власником або користувачем самостійно в межах вимог, встановлених законом до використання земель цієї категорії, з урахуванням містобудівної документації та документації із землеустрою.

07.07.2016 гр. ОСОБА_1 звернувся до Сумської міської ради з заявою про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду за адресою: АДРЕСА_1 , орієнтовною площею 0,30 га під розміщення спортивно-оздоровчого комплексу.

Рішенням Сумської міської ради від 21.12.2016 № 1612-МР гр. ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

Висновком Управління архітектури та містобудування Сумської міської ради від 20.09.2017 № 272/08.01.01-15 відмовлено в погодженні розробленого ФОП Мірошніченко О.В. проекту землеустрою з тих причин, що згідно з Планом зонування території міста Суми, затвердженим рішенням Сумської міської ради від 06.03.2013 № 2180-МР, земельна ділянка розташована в торгівельній зоні Г-6, де переважними та супутніми видами використання території розміщення спортивно-оздоровчого комплексу не передбачено.

За приписами ч. 4 ст. 24 Закону України Про регулювання містобудівної діяльності зміна цільового призначення земельної ділянки, яка не відповідає плану зонування території та/або детальному плану території забороняється.

За твердженнями позивача, затягування процесу оформлення земельної ділянки площею 0,3161 га, кадастровий номер 5910136300:01:003:0029, за адресою: АДРЕСА_1, відбулося не з його вини, а тому, що відповідачем обрано цільове призначення земельної ділянки, яке не відповідало містобудівній документації. Доказів на спростування цього відповідачем (апелянтом) не надано, як й доказів на підтвердження навмисного зволікання позивачем в оформленні необхідних документів та укладенні договору оренди спірної земельної ділянки.

Відповідно до ч. 1 ст. 791 Земельного кодексу України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру.

Положеннями ч. 4 згаданої норми закону визначено, що земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера.

Як встановлено матеріалами справи, за змістом п. 1.2 договору купівлі-продажу нерухомого майна від 29.12.2015 № 3457, нерухоме майно розташовано на земельній ділянці площею 0,3161 га, кадастровий номер 5910136300:01:003:0029, за адресою: АДРЕСА_1 . Тобто, земельна ділянка, на якій знаходиться нерухоме майно відповідача, сформована вже на момент набуття ним права власності на нежитлове приміщення (магазин), та відповідно могла бути передана в оренду.

Відповідно до листа Головного управління ДФС у Сумській області від 07.06.2019 № 12740/10/18-28-54-13 гр. ОСОБА_1 за земельну ділянку по АДРЕСА_1 за ІІ півріччя 2016, 2017, 2018, 2019 коштів не сплачувалося.

Разом з цим, матеріалами справи встановлено, що у відповідача відсутні будь-які правоустановлюючі документи, які посвідчували би факт правомірного використання вищевказаної земельної ділянки у заявлений в позові період (рішення про передачу земельної ділянки у власність/користування, державний акт на право постійного користування тощо), відтак з моменту виникнення права власності на нерухоме майно у відповідача виник обов`язок укласти договір оренди земельної ділянки загальною площею 0,3161 га, розміщену під нежитловою будівлею за адресою: АДРЕСА_1 .

Земельні відносини в Україні регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, Законом України Про оренду землі , іншими нормативно-правовими актами, а також договором оренди землі.

Положеннями ст. ст. 13, 14, 142, 143, 145 Конституції України встановлено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Власність зобов`язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об`єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування, зокрема, управляють майном, що є в комунальній власності; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону.

Права місцевого самоврядування захищаються в судовому порядку.

Відповідно до ч. 5 ст. 60 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об`єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об`єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду.

За змістом ст. ст. ст. 80, 83, 90 Земельного кодексу України суб`єктами права власності на землю, зокрема, є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності. Землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають, зокрема, усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності. Власники земельних ділянок мають право, зокрема, продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину.

Порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.

Відповідно до ст. ст. 122-124 Земельного кодексу України міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними ст. 122 цього Кодексу шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі - продажу права оренди земельної ділянки.

Положеннями ч.ч. 1, 2 ст. 120 Земельного кодексу України встановлено, що до особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, яка перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача (ч 2 ст. 120 Земельного кодексу України). Набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці, є підставою припинення права користування земельною ділянкою у попереднього землекористувача (п. е ч. 1 ст. 141 Земельного кодексу України).

Відповідно ч. 3 ст. 7 Закону України Про оренду землі до особи, якій перейшло право власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орендованій земельній ділянці, також переходить право оренди на цю земельну ділянку. Договором, який передбачає набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, припиняється договір оренди земельної ділянки в частині оренди попереднім орендарем земельної ділянки, на якій розташований такий житловий будинок, будівля або споруда.

Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (ст. 125 Земельного кодексу України).

За змістом ст. 126 Земельного кодексу право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень .

Положеннями абз. 7 ч. 1 ст. 31 Закону України Про оренду землі передбачено, що договір оренди землі припиняється у разі набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на орендованій іншою особою земельній ділянці.

До особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить згідно ст. 377 ЦК України право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Отже, виходячи із вищенаведених приписів законодавства, у разі переходу права власності на об`єкт нерухомого майна право користування земельною ділянкою припиняється і до набувача цього майна, розташованого на земельній ділянці, переходять ті права на відповідну земельну ділянку, які належали відчужувачу - права власності або права користування.

Разом з цим, як встановлено матеріалами справи, відповідач на протягом тривалого часу продовжує використовувати вищезазначену земельну ділянку комунальної власності без достатніх правових підстав.

Плата за землю - це місцевий податок в складі податку на нерухоме майно, вона є обов`язковою до запровадження сільськими, селищними, міськими радами та радами об`єднаних територіальних громад і в повному обсязі зараховується до відповідних місцевих бюджетів.

Податковий кодекс України регулює справляння плати за землю лише у двох її формах - земельний податок та орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності.

Власники земельних ділянок, власники земельних часток (паїв) та постійні землекористувачі є платниками земельного податку, а орендарі земель державної та комунальної власності - орендної плати за такі земельні ділянки.

Використання землі в Україні згідно ст. 206 Земельного кодексу України, ст. 270 Податкового кодексу є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати.

Оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Орендодавцями земельних ділянок є їх власники (громадяни і юридичні особи або уповноважені ними особи), а також відповідні органи місцевого самоврядування та органи виконавчої влади в межах своїх повноважень (ст. 4 Закону України Про оренду землі ).

Якщо орендодавцем земельної ділянки є юридична чи фізична особа - її власник, він є платником земельного податку до бюджету. У такому випадку орендар сплачує орендну плату, встановлену договором оренди землі, на рахунок власника.

Коли орендодавцем земельної ділянки виступає відповідний орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування, орендар самостійно сплачує орендну плату за землю до бюджету і граничний розмір такої плати (як нижня, так і верхня межа) регламентується п. 288.5 ст. 288 Податкового кодексу України.

Таким чином, орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної власності за приписами податкового законодавства України є однією із форм плати за землю в складі податку на майно, яке належить до переліку місцевих податків, і справляється відповідно до ст. 288 цього Кодексу.

Платником орендної плати є орендар земельної ділянки, а об`єктом оподаткування - земельна ділянка, надана в оренду.

Відповідно до Податкового кодексу України плата за землю - це обов`язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.

Земельний податок - це обов`язковий платіж, який справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів (пп. 14.1.72 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України).

За змістом 14.1.136 п. 14.1 ст. 14 вказаного Кодексу орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності - це обов`язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою.

Відповідно до п. 287.1 ст. 287 Податкового кодексу України плату за землю сплачують власники землі та землекористувачі з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою.

При переході права власності на будівлю, споруду (їх частину) податок за земельні ділянки, на яких розташовані такі будівлі, споруди (їх частини), з урахуванням прибудинкової території сплачується на загальних підставах з дати державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку (п. 287.6 ст. 287 Податкового кодексу України).

З аналізу вищенаведених норм вбачається, що платниками земельного податку є суб`єкти господарювання - власники земельних ділянок та постійні землекористувачі, які відповідно до чинного законодавства набули права власності та/або постійного користування земельною ділянкою.

При набутті права власності на будівлю, споруду (її частину) земельний податок за площі під таким майном, сплачує власник нерухомості з дати державної реєстрації права власності на земельну ділянку.

Платниками орендної плати за землі державної та комунальної власності є суб`єкти господарювання, які уклали з відповідним органом місцевого самоврядування (сільською, селищною, міською радою) або органом виконавчої влади договір оренди земельної ділянки.

За приписами п. 288.5 ст. 288 Податкового кодексу України розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу, зокрема, не може бути меншою розміру земельного податку, встановленого для відповідної категорії земельних ділянок на відповідній території.

Відповідно до ст. 290 Податкового кодексу України плата за землю зараховується до відповідних місцевих бюджетів у порядку, визначеному Бюджетним кодексом України для плати за землю.

Податкове зобов`язання зі сплати відповідачем земельного податку або орендної плати не визначено згідно вищезазначених норм в силу відсутності укладеного та зареєстрованого з органом місцевого самоврядування договору оренди землі. При цьому, позивачем здійснено розрахунок безпідставно збережених відповідачем коштів за використання земельної ділянки без правовстановлюючих документів, виходячи з розмірів нормативної грошової оцінки земельної ділянки.

Розмір недоотриманих місцевим бюджетом доходів у вигляді орендної плати, яка підлягала сплаті відповідачем за період з 18.04.2019 по 31.08.2019 згідно розрахунку позивача, виходячи з нормативної грошової оцінки земельної ділянки - 5 509 212,07 грн, ставки річної орендної плати - 3,00 %, коефіцієнту індексації нормативної грошової оцінки земель - 1,0, становив 61 060,43 грн.

Відносини, які виникають в зв`язку із безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права, є предметом регулювання глави 83 ЦК України.

Особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно (ст. 1212 ЦК України). Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Відповідно до ст. 1214 ЦК України відповідач міг дізнатися про володіння майном без достатньої правової підстави з моменту набуття права власності на об`єкти нерухомості, розташовані на земельній ділянці за вищевказаною адресою.

Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.

Як встановлено матеріалами справи, відповідач дійсно зберіг (заощадив) у себе майно (кошти) у вигляді орендної плати яка мала бути сплачена за володіння і користування земельною ділянкою комунальної власності площею 0,3161 га, кадастровий номер 5910136300:01:003:0029, за адресою: АДРЕСА_1.

При цьому, збереження (заощадження) цього майна почалося безвідносно до волі сторін в результаті правомірних дій відповідача з моменту набуття ним права власності на нежитлову будівлю (магазин) за адресою: АДРЕСА_1.

Наведене є проявом правової природи нерухомого майна. Набуте відповідачем право власності на нежитлову будівлю, будучи згідно ст.181 ЦК України нерухомим майном (об`єктом, розташованим на земельній ділянці, переміщення якого є неможливим без його знецінення та зміни його призначення), є органічно і нерозривно пов`язаним з цією земельною ділянкою. Тому визнання за відповідачем права власності на будівлю автоматично призвело до фактичного набуття ним і майнових прав володіння і користування земельною ділянкою, на якій ця будівля розташована.

Відсутність укладеного договору оренди земельної ділянки має фактичним наслідком набуття відповідачем володіння і користування чужою земельною ділянкою без відповідної грошової компенсації. В результаті відбулося збереження (заощадження) відповідачем належних до сплати за таке володіння і користування коштів у вигляді орендної плати.

Правові підстави для набуття чи збереження майна відсутні. Передача прав володіння і користування земельною ділянкою згідно ст. 206 Земельного кодексу України, пп. 14.1.136 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України здійснюється за плату, що має вноситися на користь позивача на підставі договору оренди земельної ділянки. Правові підстави для одержання відповідачем прав володіння і користування земельною ділянкою безоплатно в даному випадку відсутні. Так само відсутні правові підстави для не нарахування, несплати орендної плати за землю тощо.

Відповідач зберіг майно саме за рахунок позивача, адже на підставі п. а ч. 2 ст. 83 ЗК України земельна ділянка площею 0,3161 га, кадастровий номер 5910136300:01:003:0029, за адресою: АДРЕСА_1, належить позивачу на праві комунальної власності.

Відповідно до ст. 206 Земельного кодексу України, пп. 14.1.136 п. 14.1. ст. 14 Податкового кодексу України власником майна фактично збереженого відповідачем (коштів у вигляді орендної плати за користування земельною ділянкою) також є територіальна громада в особі позивача. Таким чином, збереження (заощадження) відповідачем коштів у вигляді орендної плати за користування земельною ділянкою призвело до збільшення (накопичення) цих коштів у відповідача за рахунок їх неодержання позивачем.

Кваліфікація спірних правовідносин як зобов`язань в зв`язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави означає необхідність застосування передбачених ст. ст. 1212-1214 ЦК України правових наслідків дій/бездіяльності відповідача у в вигляді збереження (заощадження) у себе відповідних сум орендної плати.

За допомогою згаданих норм навіть за відсутності ознак делікту, тобто за умови правомірної поведінки відповідача у спірних правовідносинах, досягається відновлення справедливої рівноваги між правами та охоронюваними законом інтересами сторін спору, що випливають з принципу платності користування землею.

Положеннями п. 21 рішення Європейського суду з прав людини Федоренко проти України від 03.06.2006 визначено, що відповідно до прецедентного права органів, що діють на підставі Конвенції, право власності може бути існуючим майном або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні виправданими очікуваннями щодо отримання можливості ефективного використання права власності.

У даних правовідносинах неотримані позивачем - Сумською міською радою кошти від оренди землі підпадають під визначення Європейським судом з прав людини виправданого очікування щодо отримання можливості ефективного використання права комунальної власності територіальної громади.

Як вище згадувалось, положення ст. ст. 1212-1214 ЦК України регламентують кондикційне зобов`язання, яке виникає з набуття або збереження майна без достатньої правової підстави.

Тобто, до моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташовано цей об`єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними.

Такий висновок повністю узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, наведеною в постанові від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16-ц.

Крім цього, Велика Палата Верховного Суду у згаданій постанові зазначила, що фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов`язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі ч.1 ст. 1212 ЦК України (п. 82 постанови).

Вищенаведені висновки викладено також у правових позиціях Великої Палати Верховного Суду в аналогічній справі.

Верховний Суд при розгляді справи № 922/391/18 (постанова від 11.02.2019) сформував правову позицію, відповідно до якої стягнення з власника об`єкта нерухомого майна безпідставно збережених коштів орендної плати за фактичне користування земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розміщено, без належних на те правових підстав, повинне здійснюватися на підставі ст. ст. 1212, 1214 ЦК України.

Отже, відповідач (набувач), не сплачуючи орендну плату за користування земельною ділянкою за відсутності укладеного договору, збільшив вартість власного майна, а позивач (потерпілим) втратив належне йому майно (кошти від орендної плати), тобто, має місце факт безпідставного збереження саме орендної плати відповідачем за рахунок позивача.

Оскільки до теперішнього часу відповідач користується вказаною земельною ділянкою без достатньої правової підстави, він на підставі положень ст. ст. 1212-1214 ЦК України та правової позиції Верховного Суду зобов`язаний повернути позивачеві кошти, які у нього збережено у вигляді несплаченої орендної плати.

При цьому, відновлення порушених прав позивача за таких обставин і в такий спосіб не створює для відповідача жодних необґрунтованих, додаткових або негативних наслідків, оскільки предметом позову є стягнення грошових коштів, які останній мав би сплатити за звичайних умов як і фактичний добросовісний землекористувач.

Твердження відповідача про невірне застосування судом приписів ст. ст. 1212-1214 ЦК України, відповідно до яких особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно, а в даному випадку згідно направлених позивачем вимог ОСОБА_1 повинен був повернути збитки за використання земельної ділянки, а не майно, оскільки він являється власником нежитлового приміщення на спірній земельній ділянці, не заслуговують на увагу як безпідставні та необґрунтовані, адже заявлені позивачем до стягнення безпідставно збережені грошові кошти є майном в розумінні цивільного законодавства, відповідно застосування згаданих статей ЦК України щодо повернення майна (грошових коштів), збереженого без достатньої правової підстави, є цілком законним та обґрунтованим.

При цьому, заявлені до стягнення кошти не визначено позивачем як збитки, відтак посилання апелянта на те, що для застосування такої міри відповідальності, як відшкодування збитків, необхідна наявність в діях ОСОБА_1 повного складу правопорушення також є безпідставними й необґрунтованими, тому відхиляються апеляційним судом.

З приводу заяви відповідача про пропуск позивачем строку позовної давності щодо позовних вимог, слід зазначити, що цивільним законодавством встановлено певні часові обмеження примусового захисту цивільного права.

Відповідно до ст. ст. 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, в межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Положеннями ч. 1 ст. 261 ЦК України визначено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Позовна давність на підставі ч.3 ст. 267 ЦК України застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України).

Заява відповідача про застосування строків позовної давності до позовних вимог про стягнення з відповідача збитків за користування земельною ділянкою без оформлення договору оренди за період з 01.09.2016 по 17.04.2019 в сумі 431 650,33 грн. не підлягає задоволенню в зв`язку із закриттям провадження у справі в частині цих позовних вимог.

В іншій частині позовних вимог заява відповідача також не підлягає задоволенню, оскільки згідно штемпелю вхідної кореспонденції та даних автоматизованої системи діловодства суду позивач звернувся з даним позовом до суду першої інстанції 09.06.2020, відповідно вимоги позивача за період з 18.04.2019 по 31.08.2019, які є предметом розгляду у даній справі з урахуванням закриття провадження в частині, заявлено в межах трирічного строку загальної позовної давності.

З огляду на наведене, апеляційний суд визнає обґрунтованими висновки суду першої інстанції про те, що позовні вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача безпідставно збережених коштів в розмірі орендної плати за період з 18.04.2019 по 31.08.2019 в сумі 61 060,43 грн., які доведено позивачем належними та допустимими доказами, відповідачем не спростовано, підлягають задоволенню в повному обсязі.

Доводи апелянта з приводу неповного з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильного застосування норм матеріального права, не застосування норм, які підлягають застосуванню, та порушення вимог процесуального права, що є підставою для скасування судового рішення, а також з приводу невідповідності висновків місцевого суду обставинам справи, не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи судом апеляційної інстанції.

За приписами ч.ч. 1, 5 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Враховуючи положення ч. 1 ст. 9 Конституції України та ратифікацію Законом України від 17.07.1997 №475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів № 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини , суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.

Зокрема, згідно рішення Європейського суду з прав людини у справі Проніна проти України від 18.07.2006 та у справі Трофимчук проти України у рішенні від 28.10.2010 п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент сторін. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім цього, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

За рішенням від 10.02.2010 у справі Серявін та інші проти України Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

З урахуванням усіх фактичних обставин справи, встановлених місцевим та апеляційним судами, інші доводи апелянта за текстом його апеляційної скарги не заслуговують на увагу, оскільки не впливають на вирішення спору у даній справі.

Відповідно до ст. 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин, апеляційний господарський суд погоджується із висновками місцевого суду як законними, обґрунтованими обставинами й матеріалами справи, детальний аналіз яких, як і нормативне обґрунтування прийнятого судового рішення наведено місцевим судом, підстав для скасування його не знаходить. Доводи апелянта по суті його скарги в межах заявлених вимог, як безпідставні й необґрунтовані не заслуговують на увагу, оскільки не підтверджуються жодними доказами по справі й не спростовують викладених в судовому рішенні висновків.

Оскільки в судовому засіданні 13.04.2021 оголошено лише вступну та резолютивну частини постанови, а суддя Тищенко О.В. з 19.04.2021 по 21.04.2021 включно перебувала у відпустці, повний текст постанови підлягає підписанню після виходу цієї судді з відпустки.

Керуючись ст.ст. 269-270, п. 1 ч. 1 ст. 275, ст. ст. 276, 281-284 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Господарського суду Сумської області від 24.12.2020 у справі № 920/573/20 - без змін.

Матеріали справи №920/573/20 повернути до Господарського суду Сумської області.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, визначених п. 2 ч. 3 ст. 287 ГПК України.

Повний текст постанови підписано 22.04.2021

Головуючий суддя С.Я. Дикунська

Судді Є.Ю. Шаптала

О.В. Тищенко