Рішення

від 07.05.2021 по справі 198/53/21

ЮР'ЇВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

справа № 198/53/21

провадження № 2/0198/94/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07.05.2021 року Юр`ївський районний суд Дніпропетровської області у складі судді Гайдар І.О., за участю секретаря судового засідання Ткаченко Т.О., позивачки ОСОБА_1 , представника позивачки адвоката Глєбова Г.В., відповідача ОСОБА_2 , представника відповідача адвоката Ільченко І.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження в залі суду смт Юр`ївка Дніпропетровської області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження нерухомим майном шляхом виселення з житлового приміщення ,

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1 звернулась до суду з позовною заявою до ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження нерухомим майном шляхом виселення з житлового приміщення.

Позивачка в обґрунтування позову зазначила, що їй на підставі договорів дарування від 11.12.2019 належить житловий будинок та земельна ділянка з кадастровим номером 1225980500:03:001:0355, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , а також земельна ділянка для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 1225980500:03:001:0353, розташована в селі Вербське Павлоградського (колишнього Юр`ївського) району Дніпропетровської області.

ОСОБА_1 отримала вказані житловий будинок та земельні ділянки в дар від свого батька ОСОБА_3 , який до 2014 року проживав в житловому будинку та користувався земельними ділянками. У зв`язку з хворобою батько переїхав на постійне місце проживання в інший населений пункт, а в 2016 році в житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , самовільно без згоди колишнього власника та без реєстрації місця проживання вселився відповідач ОСОБА_2 , який є сином ОСОБА_3 та братом ОСОБА_1 .

Батько позивачки ОСОБА_3 та сама позивачка неодноразово вимагали від відповідача звільнити житловий будинок та земельні ділянки, однак в добровільному порядку ОСОБА_2 відмовляється виселитись, чим створює позивачці перешкоди у реалізації права власності на нерухоме майно.

На підставі викладеного, ОСОБА_1 змушена звернутись до суду та просить виселити ОСОБА_2 з житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , та земельної ділянки з кадастровим номером 1225980500:03:001:0353.

Ухвалою від 11.02.2021 позов залишено без руху та надано строк для усунення недоліків.

10.03.2021 відкрито загальне позовне провадження та призначено підготовче судове засідання.

01.04.2021 підготовче судове засідання відкладено в зв`язку з необхідністю підготовки позивачкою відповіді на відзив.

15.04.2021 підготовче провадження закрито, вирішено питання про виклик свідка та призначено судовий розгляд цивільної справи. При цьому позивачка та її представник в підготовчому судовому засіданні позовні вимоги підтримали частково, відмовившись від позовних вимог в частині усунення перешкод в користуванні та розпорядженні шляхом виселення відповідача ОСОБА_2 з земельної ділянки з кадастровим номером 1225980500:03:001:0353.

Позивачка та її представник в судовому засіданні позовні вимоги (з урахуванням відмови від частини вимог) підтримали та наполягали на їх задоволенні з підстав, викладених у позові. Стверджували, що попередній власник житла ОСОБА_3 не надавав згоди на вселення ОСОБА_2 до житлового будинку, а між позивачкою та відповідачем склались настільки неприязні відносини, що перешкоджають ОСОБА_1 отримати навіть доступ до належного їй приміщення. Позивачка також повідомила, що їй на праві спільної власності належить 1/3 частка квартири в м. Дніпро, де зареєстровано її місце проживання, а фактично вона проживає в житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 , який належав на праві власності померлому чоловіку ОСОБА_1 та спадкоємцем якого вона є.

Відповідач та його представник заперечували проти позову, надавши відзив на позов та пояснивши, що з 2008 року ОСОБА_2 проживав в житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 , по сусідству зі своїм батьком ОСОБА_3 . З осені 2014 року за згодою батька, якому раніше належала нерухомість, вселився до житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 . З моменту переїзду ОСОБА_1 на проживання до с. Вербське в 2016 році стосунки між братом та сестрою погіршились, позивачка налаштувала батька проти відповідача та згодом переконала ОСОБА_3 подарувати їй житловий будинок. Вважають, що позивачка жодним чином не обґрунтувала яким чином порушуються її права як власника житлової нерухомості та необхідність виселення ОСОБА_2 з займаного ним житла.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення учасників справи, показання свідків, оцінивши повно, всебічно та об`єктивно обставини справи та докази, суд доходить таких висновків.

Згідно з договором від 11.12.2019 позивачка ОСОБА_1 прийняла в дар від свого батька ОСОБА_3 житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 . Право власності зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (а.с. 12-14).

У вказаному житловому будинку з 2014 року проживає відповідач ОСОБА_2 , який є рідним братом ОСОБА_1 .

Позивачка з 2016 року фактично проживає в житловому будинку АДРЕСА_1 , разом з тим зареєстрована за іншою адресою: АДРЕСА_2 . Як повідомила сама ОСОБА_1 , вона в 1/3 частині є власницею квартири за місцем реєстрації (а.с. 7, 20).

Відповідач також зареєстрований за іншою адресою, ніж фактично проживає, а саме: АДРЕСА_3 , де йому на праві власності належить 1/2 частина житлової нерухомості.

Як встановлено судом під час судового розгляду та підтверджується поясненнями учасників справи, між ними починаючи з 2016-2017 років склались вкрай неприязні стосунки.

Свідок ОСОБА_4 (старший брат учасників справи) пояснив, що в 2012 році в зв`язку з необхідністю лікування їх батько ОСОБА_3 тимчасово переїхав на проживання до нього, а в спірному житловому будинку ніхто не залишився проживати. В 2014 році ОСОБА_2 без згоди батька зайняв житло та відмовлявся його покинути навіть на вимогу колишнього власника. Свідок разом з ОСОБА_1 та батьком намагались потрапити до житлового будинку, однак ОСОБА_2 перешкоджав в доступі.

Разом з тим, до оцінки показань ОСОБА_4 суд змушений підходити критично, оскільки свідок повідомив, що між ним та відповідачем ОСОБА_2 тривалий час існують неприязні відносини.

Допитана як свідок ОСОБА_5 (сусідка, а в період з 2016 по 2018 роки - співмешканка відповідача) повідомила, що в 2014 році вона була присутня під час розмови ОСОБА_2 з його батьком ОСОБА_3 , який надав відповідачу згоду на проживання в житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

В серпні 2018 року ОСОБА_3 звертався до органів поліції із заявою про самоправне зайняття належного йому житлового будинку ОСОБА_2 (а.с. 18).

Оскільки ОСОБА_2 не належить до членів сім`ї нового власника житла, то ОСОБА_1 вважає, що з припиненням права власності на нерухоме майно її батька ОСОБА_3 припинилось і право відповідача на користування житлом як члена сім`ї попереднього власника, тому він підлягає виселенню без надання іншого житлового приміщення.

Надаючи оцінку встановленим обставинам справи, суд наголошує на такому.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

При вирішенні питання про виселення члена сім`ї колишнього власника житла суд має враховувати і загальні норми, що регулюють питання реалізації права власності.

Відповідно до статті 156 ЖК УРСР члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Отже, права членів сім`ї власника житла є похідними від прав власника. З припиненням прав власника, припиняються і права членів його сім`ї. Новий власник безумовно має право ставити питання про виселення членів сім`ї колишнього власника житла.

Разом з тим, варто враховувати, що згідно з пунктами 3, 5 частини першої статті 406 ЦК України сервітут (яким по суті є право користування чужим житловим приміщенням) припиняється, зокрема, у разі спливу строку, на який було встановлено сервітут, або невикористання сервітуту протягом трьох років підряд.

Будь-яке виселення на підставі судового рішення є втручанням у право особи на житло.

Отже, у справах за позовами нових власників житла про виселення членів сім`ї попереднього власника суду належить встановити відповідний баланс між потребою у захисті прав нового власника житла та співмірністю втручання у право на житло членів сім`ї попереднього власника.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини втручання держави в право на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи. Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі Спорронґ і Льоннрот проти Швеції будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися згідно із законом , воно повинне мати легітимну мету та бути необхідним у демократичному суспільстві . Якраз необхідність у демократичному суспільстві і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути відповідними і достатніми ; для такого втручання має бути нагальна суспільна потреба , а втручання - пропорційним законній меті.

У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року (рішення у справі Прокопович проти Росії , заява № 58255/00) ЄСПЛ визначив, що концепція житла за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. Житло - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання житлом , що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі Баклі проти Сполученого Королівства від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі МакКенн проти Сполученого Королівства , заява № 19009/04, пункт 50).

Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від підстав вселення та правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, є очевидним, що виселення особи з житла можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Особа завжди вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Отже, при вирішенні справи, оцінці передбачених законом підстав для виселення особи, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести аналіз на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві . Інакше кажучи, воно має відповідати нагальній суспільній необхідності , зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

У цій справі встановлено та не заперечується учасниками справи, що ОСОБА_2 вселився та тривалий час (приблизно 7 років) постійно проживає в будинку за адресою: АДРЕСА_1 , веде особисте селянське господарство на прилеглій земельній ділянці, тобто відповідач має доволі тривалий та міцний зв`язок із будинком як із житлом.

При цьому за показаннями свідка ОСОБА_5 попередній власник житлового будинку ОСОБА_3 в 2014 році надав згоду на проживання відповідача.

Само по собі звернення ОСОБА_3 в 2018 році до органів поліції з заявою про те, що ОСОБА_2 самоправно зайняв житловий будинок та проживає там за відсутності згоди власника не може свідчити про те, що в 2014 році батько не погодився на проживання свого сина.

Тривалий час постійного проживання у спірному житловому будинку на думку суду є достатньою підставою для того, щоб вважати будинок житлом відповідача в розумінні статті 8 Конвенції та здійснювати оцінку пропорційності та нагальної необхідності втручання в таке право.

Так, ОСОБА_1 знала ще до отримання житлового будинку у подарунок, що у ньому проживає відповідач, а отже, вона мала можливість з`ясувати у нього підстави такого проживання, а також довідатися про його наміри щодо подальшого проживання у будинку або про його відмову від свого права та готовність звільнити будинок у такому випадку.

Тобто, позивачка, прийнявши дарунок від ОСОБА_3 , який є її батьком та батьком відповідача, достовірно знала про обтяження будинку у вигляді права користування ОСОБА_2 та могла передбачити характер та вагу обтяження її майбутньої нерухомості при прийнятті дарунку.

Послідовність дій позивачки (прийняття будинку в дар, звернення до органів поліції та пред`явлення позову як новим власником про виселення відповідача) можуть свідчити про спрямованість дій на позбавлення відповідача можливості користуватись житловим приміщенням і такі дії викликають обґрунтовані сумніви в їх добросовісності.

Втручання у право на повагу до житла відповідача буде відповідати Конвенції не лише тоді, коли таке втручання здійснюється не тільки згідно із законом, але й якщо для такого втручання існують легітимні цілі.

Доводи ОСОБА_1 про те, що ОСОБА_2 не є членом сім`ї позивача, проживає в будинку всупереч волі позивача, перешкоджає вільно проживати та розпоряджатись ним, а його право користування будинком було похідним від прав колишнього власника будинку, який подарував будинок позивачці, не мають значення при вирішені цієї справи, оскільки позивачка не аргументувала ні мету, яку вона переслідувала, подавши позов про виселення брата, ні нагальність потреби у такому виселенні.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21.08.2019 у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 61-33530св18) сформулювала правовий висновок, що не є підставою для виселення членів сім`ї власника, в тому числі колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.

Такий правовий висновок залишається незмінним також і в новітній практиці Верховного Суду.

Оскільки ОСОБА_1 , прийнявши будинок у дар, тобто безоплатно набувши у власність майно, знала про проживання в ньому з 2014 року відповідача - члена сім`ї колишнього власника цього житла, тому її право на це майно не може бути захищено шляхом виселення ОСОБА_2 , адже таке не є співмірним та необхідним з урахуванням усіх обставин справи. До того ж отриманий позивачкою у власність будинок не є єдиним можливим місцем її проживання. Зокрема, до 2016 року ОСОБА_1 проживала в місті Дніпро в квартирі, що належить їй на праві спільної власності, де і на теперішній час зареєстроване її місце проживання. Крім того, позивачка в порядку спадкування після смерті свого чоловіка має право на житловий будинок, де вона проживає фактично, розташований по сусідству зі спірним.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

З огляду на все викладене вище, враховуючи строк проживання відповідача в житловому приміщенні та той факт, що лише після прийняття будинку в дар позивачка почала вчиняти активні дії, спрямовані на виселення відповідача, а до цього ніколи не виявляла бажання та не здійснювала спроб проживати в спірному житлі, позивачка має інші належні їй придатні для проживання житлові приміщення, суд доходить висновку, що в позові слід відмовити.

Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 141 ЦПК України в зв`язку з відмовою в позові судові витрати, понесені позивачем, відшкодуванню не підлягають.

Судом встановлено, що стороною відповідача заявлені до стягнення з позивачки витрати на правову допомогу, яка здійснювалась відповідно до договору про надання правової допомоги № 11 від 22.03.2021 адвокатом Ільченко І.В. за винагороду в розмірі, встановленому по узгодженню сторін.

Згідно з квитанцією ОСОБА_2 здійснено оплату послуг адвоката на суму 5 700,00 грн. Акт виконаних робіт від 27.04.2021 за договором № 11 від 22.03.2021 свідчить, що адвокатом Ільченко І.В. надано відповідні юридичні послуги.

Одночасно суд наголошує, що обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. При цьому витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи (пункт 1 частини 2 статті 137 ЦПК України).

Зі змісту спеціальних норм ЦПК України, які регулюють відносини зі сплати витрат на правничу допомогу виходить, що від учасника справи вимагається надання доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою, тоді як обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката.

Враховуючи зазначене, суд доходить висновку, що сума заявлених до відшкодування судових витрат на правничу допомогу є обґрунтованою, позивачкою не заявлено клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги, зокрема, із наданих заявником документів на підтвердження понесених судових витрат на правову допомогу можливо встановити та визначити, що витрати, які поніс та має понести позивач у зв`язку із розглядом даної справи, які підлягають відшкодуванню, складають 5 700,00 грн.

З огляду на відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , вказані витрати за правилами п. 2 ч. 2 ст 141 ЦПК України необхідно стягнути з позивачки.

Керуючись ст.ст. 4, 141, 265, 268, 273, 352, 354 ЦПК України, суд

у х в а л и в:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження нерухомим майном шляхом виселення з житлового приміщення відмовити.

На відшкодування витрат, пов`язаних з розглядом справи, стягнути з ОСОБА_1 (зареєстрована за адресою: АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_2 (зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_2 ) витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 5 700 (п`ять тисяч сімсот) грн. 00 коп.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржено до Дніпровського апеляційного суду в порядку, передбаченому ЦПК України, шляхом подачі апеляційної скарги через Юр`ївський районний суд протягом 30 днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом 30 днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повне судове рішення складено 11 травня 2021 року.

Суддя І. О. Гайдар