Постанова

від 18.05.2021 по справі 577/2562/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

18 травня 202 1 року

м. Київ

справа № 577/2562/19

провадження № 61-11697св20

Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , відповідачі: третя особа - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Конотопська районна державна адміністрація Сумської області, приватний нотаріус Конотопського міського нотаріального округу Антоненко Андрій Леонідович, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 13 лютого 2020 року в складі судді Гетьмана В. В. та постанову Сумського апеляційного суду від 16 червня 2020 року в складі колегії суддів: Хвостика С. Г., Собини О. І., Левченко Т. А.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст вимог

У червні 2019 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися з позовом, який в подальшому уточнили, просивши суд: визнати недійсним договір від 08 червня 2004 року про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису), що укладений між ОСОБА_5 в особі ОСОБА_4 та ОСОБА_3 ; скасування запису про інше речове право № 20468808 від 13 травня 2017 року, що внесений на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обмежень (з відкриттям розділу), індексний № 35249005 від 18 травня 2017 року з подальшою реєстрацією змін до іншого речового права, що вчинений державним реєстратором Конотопської районної державної адміністрації Сумської області Гагіною А. О. в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно, Державному реєстрі Іпотек, Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна.

Позов мотивовано тим, що ОСОБА_5 , який відповідно є чоловіком та батьком позивачів, був власником земельної ділянки площею 5,8954 га, розташованої на території Підлипненської сільської ради м. Конотоп Сумської області на підставі Державного акта на право приватної власності на землю серії ІІ-СМ № 026955. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер. Позивачі як спадкоємці першої черги успадкували по Ѕ частині вказаної земельної ділянки. Після оформлення спадкових прав, вони вирішили передати її в оренду, однак з`ясували, що земельна ділянка згідно договору № 1 про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) передана ОСОБА_4 в користування ОСОБА_3 . Спірний договір емфітевзісу нібито було укладено 08 червня 2004 року, а його реєстрація в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відбулася 13 травня.2017 року. При укладенні спірного правочину ОСОБА_4 як представник власника земельної ділянки ОСОБА_5 діяв на підставі довіреності від 19 травня 2004 року, якою не надавалося повноважень на укладення саме договору емфітевзісу, а тому на думку позивачів спірний договір підлягає визнанню недійсним та відповідно має бути скасований запис про його державну реєстрацію.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 13 лютого 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволено.

Визнано недійсним договір № 1 про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) від 08 червня 2004 року, укладений між ОСОБА_5 в особі його представника ОСОБА_4 та ОСОБА_3 ; скасовано запис про інше речове право № 20468808 від 13 травня 2017 року, вчинений на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обмежень (з відкриттям розділу), індексний номер 35249005 від 18 травня 2017 року, з подальшою реєстрацією змін до іншого речового права, що вчинений державним реєстратором Конотопської районної державної адміністрації Сумської області Гагіною А. О. в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна шодо об`єкта нерухомого майна; стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2 по 480,25 грн судового збору кожному; стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2 по 480,25 грн судового збору кожному.

Рішення суду мотивовані тим, що ОСОБА_5 на підставі довіреності від 19 травня 2004 року уповноважив ОСОБА_4 та ОСОБА_6 на укладення конкретних договорів, а саме: договорів (правочинів) щодо купівлі-продажу, обміну іпотеки, оренди земельної ділянки. Однак ОСОБА_5 за вказаною довіреністю не уповноважував повірених осіб на укладення від його імені договору емфітевзису. Тобто, спірний правочин було вчинено представником без належних повноважень, а тому суд вважав, що заявлені позовні вимоги про визнання недійсним договору № 1 про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) від 08 червня 2004 року та про скасування запису про інше речове право від 13 травня 2017 року за № 20468808 підлягають задоволенню.

Постановою Сумського апеляційного суду від 16 червня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково.

Рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 13 лютого 2020 року, в частині розподілу судових витрат, скасовано та ухвалено нове рішення, яким стягнуто з ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 судовий збір за розгляд справи в суді першої інстанції в сумі по 960,50 грн з кожного; в решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що є обґрунтованим висновок суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовних вимог, оскільки довіреність від 19 травня 2004 року, на підставі якої було вчинено спірний договір емфітевзису, не містить визначених повноважень повіреного ОСОБА_4 на укладення саме такого виду договорів. Також судом враховано, що визнання недійсним правочину є підставою для скасування запису про його державну реєстрацію.

Однак, судом першої інстанції при розподілі судових витрат не було враховано, що ОСОБА_1 сплатила судовий збір за дві вимоги немайнового характеру у загальному розмірі 1536,80 грн, а також 384,20 грн при поданні заяви про забезпечення позову, тобто всього 1921,00 грн. У той же час, позивач ОСОБА_2 на підставі статті 5 Закону України Про судовий збір звільнений від сплати судового збору за подання до суду позовної заяви та заяви про забезпечення позову, як особа з інвалідністю ІІ групи. Таким чином, враховуючи статтю 141 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) рішення суду в частині розподілу судових витрат підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення; з відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір за розгляд справи в суді першої інстанції в розмірі по 960,50 грн з кожного.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У серпні 2020 року ОСОБА_3 , не погодившись із рішенням Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 13 лютого 2020 року та постановою Сумського апеляційного суду від 16 червня 2020 року , надіслала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 31 серпня 2020 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 13 лютого 2020 року та постанову Сумського апеляційного суду від 16 червня 2020 року

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтована тим, що судами неправомірно та безпідставно ухвалено рішення про задоволення позову, оскільки суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 16 січня 2018 року в справі № 760/23291-14-ц та від 22 листопада 2018 року в справі № 266/3891/16-ц, а також у постанові Верховного Суду від 22 червня 2015 року в справі № 6-618ц15 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Позиції інших учасників

30 вересня 2020 року представник ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - ОСОБА_7 , надіслав засобами поштового зв`язку відзив на касаційну скаргу, вказуючи на її необґрунтованість та просив відмовити у її задоволенні. Однак, відзив надісланий до суду з пропуском строку, визначеного ухвалою суду від 31 серпня 2020 року про відкриття касаційного провадження, тобто після спливу 10 днів після отримання даної ухвали позивачами 09 вересня 2020 року, і він не містить клопотання про поновлення строку на його подання, а тому в силу вимог статей 126, 395 ЦПК України даний відзив залишається без розгляду. Разом із цим, в установлений судом строк, відзиви на касаційну скаргу від інших учасників справи до суду не надходили.

Фактичні обставини, встановлені судами

ОСОБА_5 належала на праві власності земельна ділянка площею 6,09 га, цільове призначення - для сільськогосподарського виробництва, розташована на території Підлипненської сільської ради м. Конотоп Сумської області, що підтверджується Державним актом на право приватної власності на землю серії ІІ-СМ № 026955, виданого 11 квітня 2002 року.

Відповідно до довіреності від 19 травня 2004 року, посвідченої приватним нотаріусом Конотопського міського нотаріального округу Антоненко А. Л., ОСОБА_5 уповноважив ОСОБА_4 та ОСОБА_8 користуватися та розпоряджатися (продати, обміняти, здавати в оренду фізичним чи юридичним особам, передавати в іпотеку, укладати усі дозволені чинним законодавством угоди, правочини) належною йому земельною ділянкою площею 6,09 га, що розташована на території Підлипненської сільської ради м. Конотоп Сумської області. Для цього ОСОБА_4 та ОСОБА_8. було надано право представляти інтереси ОСОБА_5 , як власника земельної ділянки, в усіх органах державної влади, органах місцевого самоврядування, місцевих органах державної виконавчої влади, громадських, господарських та інших підприємствах, установах і організаціях незалежно від підпорядкування, форм власності, галузевої належності з усіма необхідними повноваженнями, у тому числі підписувати договори (правочини) купівлі-продажу, обміну, іпотеки, оренди, визначаючи умови договорів (правочинів) на свій розсуд, а також виконувати усі інші юридично значимі дії, пов`язані з цією довіреністю.

08 червня 2004 року між ОСОБА_5 , від імені якого на підставі довіреності від 19 травня 2004 року діяв ОСОБА_4 , та ОСОБА_3 було укладено договір №1 про надання права користування вищевказаною земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис). Умовами статей 3 та 4 вказаного договору визначено строк його дії 49 років та безоплатне використання земельної ділянки емфітевтом ( ОСОБА_3 ).

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, 13 травня 2017 року державним реєстратором Конотопської районної державної адміністрації Сумської області Гагіною А. О. зареєстровано право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) за ОСОБА_3 .

ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Спадкоємцями за законом після його смерті є ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Відповідно до свідоцтв про право на спадщину за законом від 28 березня 2019 року, кожен із позивачів є власником 1/2 частини земельної ділянки площею 5,8954 га, кадастровий номер 5910490500:06:005:0050, що знаходиться на території Підлипненської сільської ради м. Конотоп Сумської області та належала ОСОБА_5 на підставі Державного акта на право приватної власності на землю серії ІІ-СМ № 026955, виданого 11 квітня 2002 року.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Як вбачається із касаційної скарги, рішення судів попередніх інстанцій, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У пункті 3 частини першої статті 395 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено, що речовим правом на чуже майно є право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис).

У статті 102-1 Земельного кодексу України вказано, що право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) і право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) виникають на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до Цивільного кодексу України. Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) та право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) можуть відчужуватися або передаватися в порядку спадкування, крім випадків, передбачених частиною третьою цієї статті. Строк користування земельною ділянкою державної, комунальної та приватної власності для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), а також строк користування земельною ділянкою державної чи комунальної власності для забудови (суперфіцій) не може перевищувати 50 років. Укладення договорів про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови здійснюється відповідно до Цивільного кодексу України з урахуванням вимог цього Кодексу.

Згідно із частинами першої та третьою статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє; представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє; представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом (частини перша та третя статті 238 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 241 ЦК України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що довіреність, на підставі якої було вчинено оспорюваний правочин, не містить визначених повноважень повірених на укладення договору емфітевзису земельної ділянки площею 6,09 га, розташованої на території Підлипненської сільської ради м. Конотоп Сумської області, власником якої був ОСОБА_5 ..

Згідно тексту довіреності від 19 травня 2004 року ОСОБА_5 уповноважив ОСОБА_4 та ОСОБА_6 , кожного окремо, на укладення конкретних договорів, а саме: договорів (правочинів) купівлі-продажу, обміну іпотеки, оренди земельної ділянки, однак не уповноважував повірених осіб на укладення від його імені іншого за правовими наслідками - договору емфітевзису.

Таким чином, суди дійшли правильного висновку про визнання недійсним договору № 1 про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) від 08 червня 2004 року, укладеного між ОСОБА_5 в особі представника ОСОБА_4 , який діяв на підставі довіреності від 19 травня 2004 року, та ОСОБА_3 , оскільки відповідний правочин був вчинений повіреним без належних для цього повноважень.

Відповідний висновок щодо застосування норм права у спірних подібних правовідносинах викладений у постанові Верховного Суду від 08 травня 2019 року в справі № 229/1722/18.

Статтею 2 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до частини другої 26 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (у редакції, чинній на час звернення до суду з даним позовом), у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.

У пункті 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 755/9555/18 (провадження № 14-536цс18) вказано, що під час розгляду справи суди мають врахувати висновок Великої Палати Верховного Суду (пункт 5.17 постанови від 04 вересня 2018 року у справі № 915/127/18) стосовно того, що після внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно належним способом захисту права є не скасування рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію, яке вичерпало свою дію, а скасування запису про проведену державну реєстрацію відповідного права.

Таким чином, суди також обгрунтовано задовольнили позовну вимогу позивачів про скасування запису про державну реєстрацію іншого речового права №20468808 від 13 травня 2017 року, вчиненого на підставі спірного договору емфітевзису від 08 червня 2004 року у зв`язку із визнанням його недійсним.

Колегія суддів також вважає правильним рішення суду апеляційної інстанції в частині розподілу судових витрат, оскільки в даному випадку апеляційний суд, встановивши належним чином відповідні обставини у справі, правильно застосував норми матеріального та процесуального права.

Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (стаття 77 ЦПК України).

Статтею 78 ЦПК України передбачено, що суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Ураховуючи вищезазначене, суди першої та апеляційної інстанцій, дослідивши належним чином надані докази та встановивши дійсні фактичні обставини у справі, дійшли правильного висновку про задоволення позовних вимог позивачів у зв`язку із їх обґрунтованістю.

Верховний суд відхиляє доводи касаційної скарги щодо неврахування судами правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 16 січня 2018 року в справі № 760/23291-14-ц та від 22 листопада 2018 року в справі № 266/3891/16-ц, оскільки у першій постанові інші предмет та підстави позову (усунення перешкод у користуванні майном), ніж у цій справі, а в другій постанові та в оскаржуваних судових рішеннях установлені різні фактичні обставини у справах на підставі наданих доказів. Разом із цим, Верховний Суд не приймає до уваги посилання заявника касаційної скарги на постанову Верховного Суду від 22 червня 2015 року в справі № 6-618ц15, оскільки такий процесуальний документ відсутній в Єдиному державному реєстрі судових рішень України та не міг бути постановлений судом касаційної інстанції, який розпочав роботу 15 грудня 2017 року.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах Пономарьов проти України , Рябих проти Російської Федерації , Нєлюбін проти Російської Федерації ) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що судом першої інстанції в нескасованій частині та судом апеляційної інстанції правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законні і обґрунтовані судові рішення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Судами попередніх інстанцій повно встановлено обставини справи на підставі належної оцінки наявних у справі доказів, визначено норми права, які підлягали застосуванню.

У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені судовірішення - без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 , 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 13 лютого 2020 року в нескасованій частині та постанову Сумського апеляційного суду від 16 червня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук