Рішення

від 31.05.2021 по справі 922/981/20

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під`їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"31" травня 2021 р.м. ХарківСправа № 922/981/20

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Калініченко Н.В.

секретар судового засідання - П"ятак А.С.

за участю представників учасників судового процесу:

позивача - Гордеюк О.В., адвокат, ордер серія ХВ № 639 13 від 05.02.2020 року,

відповідача - не з`явився

розглянувши в порядку загального позовного провадження справу

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Спецелеватормлинмаш , місто Харків,

до UAB SADERA, Вільнюс, Литовська Республіка,

про стягнення сум боргу та штрафних санкцій,-

здійснюється фіксування судового процесу технічними засобами - програмно апаратним комплексом "Діловодство суду", серійний номер диска CD-R 922/981/20.

ВСТАНОВИВ:

Позивач, Товариство з обмеженою відповідальністю "Спецелеватормлинмаш", звернувся до господарського суду Харківської області з позовною заявою до відповідача, UAB SADERA, про стягнення основної заборгованості в розмірі 24 035 доларів США, 803,26 доларів США пені та 253,57 доларів США три проценти річних.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 21 квітня 2020 року прийнято позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Спецелеватормлинмаш» до розгляду та відкрито провадження у справі. Справу ухвалено розглядати за правилами загального позовного провадження та почато у справі № 922/981/20 підготовче провадження. 18 травня 2020 року провадження у справі 922/981/20 зупинено до виконання судового доручення про вручення судових документів відповідачу або повідомлення про неможливість такого виконання, але не пізніше 18 листопада 2020 року. 08 вересня 2020 року до суду надійшло Свідоцтво компетентного органу про вручення відповідачу документів, які вручені останньому 12 серпня 2020 року, у зв`язку із чим 21 вересня 2020 року судом постановлено ухвалу про поновлення провадження у справі № 922/981/20. 09 листопада 2020 року постановлено протокольну ухвалу суду, якою долучено до матеріалів справи надані відповідачем документи: відзив (вх. № 25859 від 05 листопада 2020 року) та пропозиції по платежам (вх. № 25858 від 05 листопада 2020 року). Ухвалою господарського суду Харківської області від 09 листопада 2020 року зобов`язано позивача, на виконання вимог статей 3, 5 Конвенції про вручення за кордоном судових і позасудових документів у цивільних або комерційних справах, в строк до 18 листопада 2020 року надати до суду 2 (два) примірника нотаріально засвідченого перекладу на литовську та російську мову ухвали від 09 листопада 2020 року, для подальшого її спрямування до компетентного органу Литовської Республіки. 15 березня 2021 року, ухвалою суду, враховуючи принцип рівності учасників справи, який закладений в основу діяльності органу правосуддя, що зумовлює створення умов учаснику справи на подання заперечень з приводу заявленої заяви про розподіл судових витрат (витрати на професійну правничу допомогу), зупинено провадження у справі 922/981/20 з метою одержання доказів вручення відповідачеві пакету документів, який був спрямовуй через Міністерство юстиції Литовської Республіки. 17 травня 2021 року на адресу суд надійшло Свідоцтво компетентного органу про вручення відповідачу документів, які вручені останньому 04 травня 2021 року, у зв`язку із чим 17 травня 2021 року судом постановлено ухвалу про поновлення провадження у справі.

Присутній в судовому засіданні 31 травня 2021 року позивач повністю підтримав позовні вимоги, просив суд їх задовольнити з підстав, викладених у заяві по суті справи (позовна заява). 31 травня 2021 року у судовому засіданні, відповідно до статті 240 ГПК України, судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши вступне слово позивача, з`ясувавши обставини справи та дослідивши подані суду докази, перевіривши відповідність доводів сторін фактичним обставинам справи, судом встановлено такі обставини.

27 лютого 2019 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Спецелеватормлинмаш" (виконавець, позивач у справі) та UAB Sadera (покупець, відповідач у справі) укладено договір № 02-19 (далі за текстом - договір), у відповідності до якого виконавець зобов`язується виготовити обладнання та передати у власність покупця, а покупець зобов`язується прийняти та оплатити обладнання. Комплект поставки та склад обладнання узгоджується сторонами договору в специфікаціях, які є невід`ємною частиною даного договору (пункт 1.1. договору). Абзацом 2 розділу 5 договору визначено, що за порушення строків оплати по даному договору, покупець сплачує виконавцю пеню в розмірі 0,3% відповідно до Закону Кураїни "Про порядок проведення розрахунків в іноземній валюті". Як-то передбачено сторонами, договір вступає в силу з його підписання та діє до 31 грудня 2019 року (абзац 2 розділу 12 договору). В рамках укладеного договору, 27 лютого 2019 року сторонами погоджено та підписано специфікацію № 1, за якою останні узгодили найменування обладнання, його кількість, та вартість, а також строки постави (30 календарних днів з моменту першої передоплати в розмірі 23 000 USD, 01 вересня 2019 року - друга оплата в розмірі 23 000 USD та до 01 грудня 2019 року - остаточна оплата в розмірі 21 035,00 USD). Крім того, 28 лютого 2019 року сформовано та виставлено відповідачу рахунок-фактуру № СФ-00009 на загальну суму 67 035,00 USD. У пункті 2 договору та в специфікації сторонами було погоджено, що поставка здійснюється на базисних умовах FCA (Франко перевізник) місто Харків, вулиця Виконкомівська, будинок 32, згідно з Міжнародними правилами інтерпретації комерційних термінів ІНКОТЕРМС в редакції 2000 року.

На виконання обумовлених контрагентами зобов`язань, позивач поставив відповідачу обумовлене у специфікації № 1 від 27 лютого 2019 року обладнання, що підтверджується митною декларацією форми МД-2 від 26 березня 2019 року № UA807170/2019/017764 та митною декларацією форми МД-2 від 27 березня 2019 року № UA807170/2019/018164.

Відповідач зобов`язання за договором виконав не повному обсязі, оплату за поставлений позивачем товар здійснив частково в розмірі 43 000,00 USD, у зв`язку з чим у відповідача перед позивачем наявна заборгованість у розмірі 24 035,00 USD, що стало підставою для звернення позивача із позовом до суду з метою захисту прав та охоронюваних законом інтересів підприємства-позивача.

Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам, з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог, суд виходить з наступного.

Щодо підсудності справи Господарському суду Харківської області.

Відповідачем у даній справі є UAB SADERA, юридична особа, яка створена та діє за законодавством Литовської Республіки та є нерезидентом та яка не має свого представництва на території України, а місцем знаходженням цієї юридичної особи є: Лайсвес пр. 60-110 (Вірсуліскес), 05120, Вільнюс, Литовська Республіка; лs pr. 60-110 (Virрuliрkлs), 05120 Vilnius. Згідно зі статті 365 Господарського процесуального кодексу України іноземні особи мають такі самі процесуальні права та обов`язки, що і громадяни України та юридичні особи, створені за законодавством України, крім винятків, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Підсудність справ за участю іноземних осіб визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Пунктом 1 частини 1 статті 76 Закону України "Про міжнародне приватне право" встановлено, що суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у випадку, якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України, крім випадків, передбачених у статті 77 цього Закону. Доказів наявності підстав, передбачених статтею 77 Закону "Про міжнародне приватне право", при яких Господарський суд Харківської області не може приймати до свого провадження і розглядати справу сторонами не подано, та не встановлено їх і під час розгляду справи судом, при цьому, згідно з пункту 10 договору в разі, якщо сторони не прийдуть до згоди, всі спори вирішуються через господарський суд Харківської області. Враховуючи наведене, суд доходить висновку, що дана позовна заява підсудна господарському суду Харківської області.

Щодо неявки представника відповідача під час розгляду даної справи.

Як вбачається з описаного вище процесу судового розгляду справи, відповідач у судове засідання не з`явився. Відповідно до статті 120 Господарського процесуального кодексу України суд викликає учасників справи у судове засідання або для участі у вчиненні процесуальної дії, якщо визнає їх явку обов`язковою. Виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень. Учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає. Водночас судом враховано особливість даного судового провадження - участь нерезидента України та вжито всі можливі дії для повідомлення відповідача про розгляд даної справи у визначений ГПК України спосіб. Так, відповідно до статті 367 Господарського процесуального кодексу України та Конвенції "Про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах" від 15 листопада 1965 року, суд здійснював надсилання судового доручення відповідачу через Міністерство юстиції Республіки Литви. Відповідач, реалізуючи права, які закладені в основу принципу диспозитивності та змагальності, скерував до суду відзиву, який протокольною ухвалою прийнятий до розгляду та долучений до матеріалів справи. При цьому, в судовому засіданні позивачем зазначено про відсутність бажання формувати відповідь на відзив. Суд враховує, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Також відповідно до рішень Європейського суду з прав людини, що набули статусу остаточного, зокрема "Іззетов проти України", "Пискал проти України", "Майстер проти України", "Субот проти України", "Крюков проти України", "Крат проти України", "Сокор проти України", "Кобченко проти України", "Шульга проти України", "Лагун проти України", "Буряк проти України", "ТОВ «ФПК «ГРОСС» проти України", "Гержик проти України" суду потрібно дотримуватись розумного строку для судового провадження. Розумним, зокрема, вважається строк, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту. З урахуванням практики Європейського суду з прав людини критеріями розумних строків є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника (справи "Федіна проти України" від 02 вересня 2010 року, "Смірнова проти України" від 08 листопада 2005 року, "Матіка проти Румунії" від 02 листопада 2006 року, "Літоселітіс проти Греції" від 05 лютого 2004 року та інші). Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08 листопада 2005 року у справі "Смірнова проти України"). Враховуючи наведену практику Європейського суду з прав людини, з огляду на те, що сторонами сформовано позиції по суті справи, зокрема відповідачем визнано позов, суд вважає за можливе розглянути справу за відсутності представника відповідача, за наявними у справі документами.

Щодо суті позовних вимог суд зазначає таке.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд зазначає наступне.

У статті 7 Закону України "Про міжнародне приватне право" вказано, що при визначенні права, що підлягає застосуванню, суд чи інший орган керується тлумаченням норм і понять відповідно до права України, якщо інше не передбачено законом. Крім цього, відповідно до статті 32 Закону України "Про міжнародне приватне право" зміст правочину може регулюватися правом, яке обрано сторонами, якщо інше не передбачено законом. У разі відсутності вибору права до змісту правочину застосовується право, яке має найбільш тісний зв`язок із правочином. Якщо інше не передбачено або не випливає з умов, суті правочину або сукупності обставин справи, то правочин більш тісно пов`язаний з правом держави, у якій сторона, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту правочину, має своє місце проживання або місцезнаходження. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 44 Закону України «Про міжнародне приватне право» у разі відсутності згоди сторін договору про вибір права, що підлягає застосуванню до цього договору, застосовується право відповідно до частин 2 і 3 статті 32 цього Закону, при цьому стороною, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту договору, є продавець - за договором купівлі-продажу. Тобто, до правовідносин, які виникли між учасниками даної справи потрібно застосовувати норми законодавства України.

За загальними положеннями цивільного законодавства цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини (стаття 11 Цивільного кодексу України). Правочин, різновидом якого є договори - основний вид правомірних дій це волевиявлення осіб, безпосередньо спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. При цьому, стаття 12 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України) передбачає, що особа здійснює свої цивільні права вільно на власний розсуд. Відповідно до статті 173 Господарського кодексу України (надалі - ГК України) зі змістом якої кореспондуються і приписи статті 509 ЦК України, господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утримуватися від певних дій, а інший суб`єкт (управлена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконати її обов`язку. Господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (стаття 174 ГК України). Частиною 3 статті 509 ЦК України встановлено, що зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості. Згідно зі статтею 193 ГК України та статтею 526 ЦК України зобов`язання повинні виконуватися належним чином відповідно до закону, інших актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. За змістом статті 193 ГК України не допускається одностороння відмова від виконання зобов`язань, крім випадків, передбачених законом. Аналогічні застереження містить стаття 525 ЦК України.

Аналізуючи умови укладеного між сторонами договору, враховуючи, що предметом договору слугує зобов`язання із передачі виготовленого обладнання, суд зазначає, що між сторонами виникли господарські відносини на підставі договору поставки, до яких, крім положень ЦК України, що регулюють загальні умови виконання зобов`язання, застосовуються також положення глави 54 підрозділу 1 Розділу ІІІ ЦК України.

При цьому, незалежно від найменування одного із учасника даних господарських відносин (виконавець) правова природа договору є не змінною -передання/поставка обладнання та зустрічний обов`язок - оплатити передане/поставлене обладнання, тобто правовідносини із поставки, які регулюються статтею 712 Цивільного кодексу України. Згідно положень стаття 712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Згідно абзац 2 розділу 12 договору договір вступає в силу з його підписання та діє до 31 грудня 2019 року.

Відповідно до статті 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору. Договір набирає чинності з моменту його укладення. Сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.

Частинами 1, 2 статті 598 ЦК України врегульовано, що зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов`язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.

Відповідно до частини 7 статті 180 ГК України строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов`язання сторін, що виникли на основі цього договору. На зобов`язання, що виникли у сторін до укладення ними господарського договору, не поширюються умови укладеного договору, якщо договором не передбачено інше. Закінчення строку дії господарського договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії договору.

Стаття 599 ЦК України встановлено, що зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно статті 202 ГК України господарське зобов`язання припиняється: виконанням, проведеним належним чином; зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов`язання; у разі поєднання управненої та зобов`язаної сторін в одній особі; за згодою сторін; через неможливість виконання та в інших випадках, передбачених цим Кодексом або іншими законами. Господарське зобов`язання припиняється також у разі його розірвання або визнання недійсним за рішенням суду. До відносин щодо припинення господарських зобов`язань застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

З огляду на вищенаведені положення чинного законодавства, господарський суд доходить висновку, що зобов`язання, яке не було виконане належним чином, продовжує існувати, незважаючи на закінчення строку дії договору, оскільки чинне законодавство не передбачає такої підстави для припинення зобов`язання як закінчення строку дії договору. Наведене дозволяє суду дійти висновку, що зобов`язання, яке існувало на момент дії договору, однак залишилось невиконаним, підлягає виконанню незалежно від того, що термін дії договору закінчився. Позиція господарського суду із даного питання відповідає висновкам, до яких дійшов Верховний Суд у постанові від 09 квітня 2020 року по справі № 910/4962/18 та у постанові Верховного Суду від 19 березня 2019 року по справі № 916/626/18.

Аналізуючи умови договору в контексті з нормами чинного законодавства суд дійшов висновку про те, що закінчення строку дії договору 31 грудня 2019 року не є підставою для припинення передбачених ним зобов`язань, оскільки приписами законодавства визначено такою підставою його виконання, проведене належним чином.

Як встановлено з матеріалів справи, позивач взяв на себе обов`язок із поставки покупцю визначеного договором і специфікацією виготовленого обладнання на умовах "Інкотермс" FCA 2010, а відповідач, в свою чергу, повинен був прийняти та оплатити товар, в строки, обумовлені в специфікації № 1 від 27 лютого 2019 року.

Відповідно до Офіційних правил тлумачення торговельних термінів Міжнародної торгової палати ("Інкотермс", редакція 2010 року) термін FCA (... named place) Франко перевізник (... назва місця). Термін "франко-завод" означає, що продавець доставить минулий митне очищення товар зазначеному покупцем перевізнику до названого місця. Слід зазначити, що вибір місця постачання вплине на зобов`язання по навантаженню і розвантаженню товару на даному місці. Якщо постачання здійснюється в приміщенні продавця, то продавець несе відповідальність за відвантаження. Термін FCA "Франко перевізник" означає, що продавець вважається таким, що виконав свої зобов`язання щодо поставки, в момент, коли він завантажив товар на будь-який приймаючий транспорт ний засіб перевізника, обраного покупцем, на площах свого підприємства, чи в іншому названому місці 9наприклад, на заводі, фабриці, складі і т.ін.), без здійснення митного очищення товару для експорту. Відтак, з наведеного вбачається, що сторони між собою погодили порядок поставки, а саме: обладнання завантажується продавцем (виконавцем) обладнання у визначеному місці (місто Харків, вулиця Виконкомівська, будинок 32), а покупець повинен надати транспорт для перевезення обладнання. При цьому в матеріалах справи відсутні будь-які докази зміни або викладення розділу 2 та специфікації № 1 від 27 лютого 2019 року в іншій редакції. Отже, від виконання продавцем визначених умовами договору дій (поставка обладнання на умовах FCA Інкотермс-2010) залежить виникнення у продавця зустрічного обов`язку щодо отримання та оплати поставленого обладнання.

Факт виконання позивачем обов`язку та вивезення обладнання за територію держави України, підтверджується митною декларацією форми МД-2 від 26 березня 2019 року № UA807170/2019/017764 та митною декларацією форми МД-2 від 27 березня 2019 року № UA807170/2019/018164, які підтверджують вивезення обладнання, експортованих підприємством-позивача.

Обов`язок щодо здійснення оплати отриманого товару, відповідно до положень договорів поставки та статей 712, 692 ЦК України, виникає у відповідача, з моменту прийняття товару або прийняття товаророзпорядчих документів на нього.

Отже, однією із основних умовою виконання зобов`язання - є строк (термін) його виконання. Дотримання строку виконання є одним із критеріїв належного виконання зобов`язання, оскільки прострочення є одним із проявів порушення зобов`язання. Строк (термін) виконання зобов`язання за загальним правилом, узгоджується сторонами в договорі.

Сторонами у специфікації № 1 від 27 лютого 2019 року узгоджено наступні строки постави: 30 календарних днів з моменту першої передоплати в розмірі 23 000 USD, 01 вересня 2019 року - друга оплата в розмірі 23 000 USD та до 01 грудня 2019 року - остаточна оплата в розмірі 21 035,00 USD.

Отже, сторони на власний розсуд, з урахуванням принципу свободи договору, втіленим у цивільному законодавстві, визначили певний проміжок часу (до 01 грудня 2019 року) до закінчення якого покупець має можливість здійснити повний розрахунок із продавцем за поставлене обладнання.

Як стверджує позивач та не заперечується відповідачем у заяві по суті справи (відзив), за останнім рахується заборгованість у сумі 24 035,00 USD

Відповідно до частини 2 статті 614 ЦК України відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов`язання. Відповідно до частини 3 та 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. Відповідачем не надано належних та допустимих доказів на спростування наведених вище висновків, як і не надано належним доказів на підтвердження повної оплати поставленого обладнання у строки, які обумовлені сторонами в договорі. За таких обставин, оскільки відповідач прийняв товар, однак не в повному обсязі оплатив позивачу його вартість, суд дійшов висновку про те, що відповідачем були порушені права та законні інтереси позивача, за захистом яких він звернувся до суду, а тому в повному обсязі задовольняє позовні вимоги в частині стягнення основного боргу в сумі 24 035,00 USD.

При цьому, суд зазначає, що Велика Палата ВС, розглянувши справу № 373/2054/16, дійшла висновку, що заборони на виконання грошового зобов`язання в іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить.

Суд, враховуючи характер грошового зобов`язання, яке виникло між сторонами (тобто грошову одиницю, в якій обчислена сума зобов`язання), ухвалює рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, без визначення в гривневу еквіваленті, та наголошує, що дана сума основного боргу повинна бути перерахована позивачу відповідачем саме в іноземній валюті.

У відзиві на позовну заяву, відповідачем визначається графік погашення заборгованості та суми, які будуть погашені ним в дані періоди, тобто сформовано заяву про розстрочення виконання рішення суду. Відповідно до частини 3 статті 331 Господарського процесуального кодексу України, підставою для відстрочення або розстрочення виконання судового рішення є обставини, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим. Згідно частини 4 даної статті, суд, вирішуючи питання відстрочення чи розстрочення виконання судового рішення також враховує ступінь вини відповідача у виникненні спору та інші обставини, що впливають на виконання рішення. Звертаючись до господарського суду із заявою про розстрочення виконання рішення суду заявником не надано жодного доказу в обґрунтування поданої заяви, не доведено наявності виняткових обставин, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим. Більш того, на момент постановлення рішення у даній справі відповідачем не здійснено жодної з проплат за запропонованою заявою про розстрочення за період з жовтня 2020 по травень 2021 р.р. Європейський суд з прав людини у своїй практиці звертає увагу, що несвоєчасне виконання рішення суду може бути мотивоване наявністю певних обставин, однак відстрочення виконання рішення суду не повинно шкодити сутності права, гарантованого частиною 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, згідно якої "кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру", а у системному розумінні даної норми та національного закону, суд не повинен перешкоджати ефективному поновленню у правах шляхом виконання судового рішення, тобто довготривале невиконання рішення суду може набути форми порушення права на справедливий судовий розгляд, що не може бути виправдано за конкретних обставин справи. До того ж, довготривале невиконання рішення суду порушує право на повагу до власності та на вільне володіння власністю у зв`язку з тим, що рішення набуває ознак довготривалого невиконання. Межі виправданої затримки виконання рішення суду залежать, зокрема, від складності виконавчого провадження, суми та характеру спору, що визначено судом. Обставини, які зумовлюють надання розстрочки виконання рішення суду повинні бути об`єктивними, непереборними, іншими словами - виключними обставинами, що ускладнюють вчасне виконання судового рішення. Отже, питання щодо надання розстрочки (відстрочки) виконання рішення суду повинно вирішуватися господарськими судами із дотриманням балансу інтересів сторін, які приймають участь у справі. Таким чином, проаналізувавши зміст заяви про розстрочення виконання рішення суду, суд дійшов висновку, що відповідачем не доведено факту відсутності можливості виконати судове рішення без надання розстрочки, а також не надано доказів на підтвердження обставини, які істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим.

Відповідно до пункту 9 частини 2 статті 129 Конституції України, статті 326 ГПК України закріплено принцип обов`язковості рішень суду, згідно із яким судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковим на всій території України, невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 13.12.2012 № 18-рп/2012 виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави. У рішенні Конституційного Суду України від 25.04.2012 у справі № 11-рп/2012 зазначено, що невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом. З огляду на встановлені судом обставини, з урахуванням принципів розумності та справедливості, враховуючи інтереси учасників даного процесу, а також те, що рішення суду є обов`язковим до виконання та має бути виконане, суд не вбачає правових підстав для задоволення заяву про розстрочку виконання рішення суду по даній справі.

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Згідно частиною 1 статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

З огляду на те, що відповідач у встановлений договором строк свого обов`язку по перерахуванню коштів за обладнання не виконав, здійснивши порушення договірних зобов`язань (стаття 610 Цивільного кодексу України), відповідно є підстави для застосування встановленої законом відповідальності.

За частиною 1 статті 230 ГК України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання. Наведеними вище положеннями ГК України господарське правопорушення може полягати як у порушенні нормативно встановлених правил здійснення господарської діяльності, так і у порушенні договірних зобов`язань. Господарсько-правова відповідальність за порушення договірних зобов`язань також поділяється на встановлену законом і договірну. Необхідною умовою застосування такої відповідальності є визначення у законі чи у договорі управненої та зобов`язаної сторони, виду правопорушення, за вчинення якого застосовується відповідальність, штрафні санкції і конкретний їх розмір. Таким чином, тлумачення умов укладеного сторонами справи договору щодо підстав застосування відповідальності за порушення відповідачем грошового зобов`язання має здійснюватися у системному взаємозв`язку з положеннями чинного законодавства, які регулюють загальні засади та умови настання такої відповідальності у господарських правовідносинах. Велика Палата Верховного Суду у постанові 10 грудня 2019 № 904/4156/18 (12-117гс19) зазначили, що розмір пені за порушення грошових зобов`язань встановлюється в договорі за згодою сторін. У тому випадку, коли правочин не містить в собі умов щодо розміру та бази нарахування пені, або містить умову про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства, сума пені може бути стягнута лише в разі, якщо обов`язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом. Абзацом 2 розділу 5 договору визначено, що за порушення строків оплати по даному договору, покупець сплачує виконавцю пеню в розмірі 0,3% відповідно до Закону України "Про порядок проведення розрахунків в іноземній валюті". За приписами частини 2 статті 343 ГК України платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Договірні правовідносини між платниками і одержувачами грошових коштів щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань врегульовано Законом України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань", статтею 3 якого передбачено, що розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Отже, яким би способом не визначався в договорі розмір пені, він не може перевищувати той розмір, який установлено законом як граничний, тобто за прострочення платежу за договором може бути стягнуто лише пеню, сума якої не перевищує ту, що обчислено на підставі подвійної облікової ставки Національного банку України. Зазначена правова позиція щодо розміру обчислення пені за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань на підставі подвійної облікової ставки Національного банку України є сталою та зокрема викладена в постановах Верховного Суду України від 24 жовтня 2011 року у справі № 25/187 та від 07 листопада 2011 року у справі № 5002-2/5109-2010. Аналогічна правова позиція щодо розміру обчислення пені на підставі подвійної облікової ставки Національного банку України також викладена у постановах Верховного Суду від 30 січня 2018 року у справі №910/10224/14, від 23 травня 2018 року у справі № 910/15492/17 та від 06 березня 2019 року у справі №916/4692/15.

Як вбачається з матеріалів справи, абзацом 2 розділу 5 договору сторони в добровільному порядку погодили, що у разі невиконання своїх зобов`язань, покупець сплачує виконавцю пеню в розмірі 0,3%. Перевівши, чи не перевищує договірний розмір при розрахунку пені той розмір, який установлено законом як граничний, а саме, обчислений на підставі подвійної облікової ставки Національного банку України,судом встановлено, що правомірно є нарахування пені з огляду на облікову ставку НБУ. Крім того, суд зазначає, що період до стягнення пені обмежується 31 грудня 2019 року (день закінчення дії договору), а база для нарахування даної штрафної санкції є зміною в залежності від періоду прострочення (з 02 вересня 2019 року по 01 грудня становить 3 000 USD, а з 02 грудня 2019 року по 31 грудня 2019 року - 24 035,00 USD), тобто залежить від графіка оплат, визначеного специфікацією № 1 від 27 лютого 2019 року.

Виходячи з умов договору, приписів статті 231 та частини 2 статті 343 ГК України, строку дії договору та вказаного позивачем періоду нарахування штрафної санкції, суд встановив, що дане нарахування не суперечать вимогам чинного законодавства. Під час перевірки розміру штрафної санкції, суд встановив, що розрахунок позивача є арифметично вірним та таким, що повністю відповідає положенням чинного законодавства, а тому задовольняє позовні вимоги в частині стягнення пені в розмірі 803,26 USD.

Виходячи із положень статті 625 ЦК України, наслідки прострочення боржником грошового зобов`язання у виді трьох процентів річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Отже, у розумінні положень наведеної норми позивач як кредитор, вправі вимагати стягнення у судовому порядку процентів річних до повного виконання грошового зобов`язання. Разом із тим, суд зазначає, що річні, сплату яких передбачено частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України, не є штрафними санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті. Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання суми, передбаченої статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення. Законодавець визначає обов`язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням річних за увесь час прострочення, у зв`язку з чим таке зобов`язання є триваючим. Аналогічна правова позиція наведена у постанові Верховного Суду України від 26 квітня 2017 року у справі № 918/329/16. Отже, вимоги позивача в частині стягнення з відповідача річних є обґрунтованими та такими, що відповідають чинному законодавству, у тому числі статті 625 ЦК України, згідно якої боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити 3% річних з простроченої суми.

Суд, здійснивши перерахунок 3 % річних, з урахуванням умов договору, прострочення по сплаті грошового зобов`язання, а також порядку розрахунків погодженого сторонами та з урахуванням перебіг строку, визначеного статтею 253 Цивільного кодексу України, зазначає, що позивачем арифметично вірно визначена сума до стягнення 3 % річних в розмірі 253,57 USD, а відтак задовольняє позовні вимоги в означеній частині.

Аналіз положень чинного законодавства України дає підстави для висновку, що, установлюючи презумпцію вини особи, яка порушила зобов`язання, Цивільний кодекс України покладає на неї обов`язок довести відсутність своєї вини. Особа звільняється від відповідальності лише у тому випадку, коли доведе відсутність своєї вини у порушенні зобов`язання. Виходячи із цих загальних засад, має встановлюватися і наявність або відсутність вини: особа має визнаватися невинуватою, якщо вона вжила всіх заходів для належного виконання зобов`язання при тому ступені турботливості та обачності, що вимагалася від неї за характером зобов`язання та умовами обороту.

Проте, матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, які саме заходи були вжиті відповідачем з метою належного виконання взятих на себе зобов`язань перед позивачем. Крім того, відповідачем не надано належних та допустимих доказів на спростування наведених вище висновків, як і не надано належних доказів на підтвердження повної оплати наданих послу з водовідведення та водопостачання позивачу у встановлені договором строки, у зв`язку з чим, на підставі встановлених під час розгляду справи обставин суд вважає заявлені позивачем вимоги обґрунтованими та такими, що підтверджені достовірними доказами.

Розглянувши заяву позивача про розподіл судових витрат за правничу допомогу, суд дійшов наступних висновків.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (частина 2 статті 126 Кодексу).

У частині 3 статті 126 цього Кодексу передбачено, що для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Як вбачається з матеріалів справи 05 лютого 2020 року між адвокатом Гордеюк О.В. (адвокат) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Спецелеватормлинмаш" (клієнт) укладено договір № СЕММ-05-02/2020 про надання правової допомоги, у відповідності до якого клієнт доручає, а адвокат бере на себе зобов`язання надати правову допомогу (послуги адвоката). Сторонами договору у пункті 4.1 договору узгоджено, що отримання винагороди адвокатом за надання правової допомоги відбувається у формі гонорару, сплата якого здійснюється поетапно, а саме, після підготовки адвокатом пакету документів, необхідних для звернення клієнта до суду та відкриття/порушення судом провадження у справі, клієнт оплачує першу частину гонорару у розмірі 29 000,00 грн. 30 квітня 2020 року клієнт, на виконання договірних зобов`язань, перерахував адвокату грошові кошти в сумі 29 000,00 грн., що підтверджується платіжним дорученням № 10001 від 30 квітня 2020 року. 05 червня 2020 року сторонами складено та підписано акт про приймання-передавання наданих послуг на суму 29 000,00 грн.

Крім того, у заяві про вирішення питання про розподіл судових витрат, наведено, в порядку частини 3 статті 126 Господарського процесуального кодексу України, опис наданих адвокатом послуг, який не сформований у вигляді єдиного документа, втім умови процесуального законодавства не встановлюють обов`язкову форму для розрахунку виконаних адвокатом робіт, а тому суд рахує, що позивачем представлено належний та допустимий доказ (детальний опис робіт (наданих послуг) зі змісту якого відповідач може спростувати ймовірну не співмірність витрат на професійну правничу допомогу.

Досліджуючи надані позивачем докази на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу, суд доходить висновку, що наданих доказів достатньо для встановлення факту надання адвокатами Гордеюк О.В. професійної правничої допомоги позивачу у даній справі.

При цьому, предметом дослідження витрат на професійну правничу допомогу складає сама сума 29 000,00 грн., яка за умовами договору № СЕММ-05-02/2020 від 05 лютого 2020 року, складає першу частину оплати гонорару адвоката.

Чинне господарське процесуальне законодавство не ставить у залежність розподіл витрат особи на професійну правничу допомогу, на користь якої ухвалено рішення, від факту оплати нею цих послуг на рахунок адвоката.

Враховуючи зазначене, суд вважає, що витрати позивача на професійну правничу допомогу підлягають розподілу.

За змістом пункту 1 частини 2 статті 126, частини 8 статті 129 Господарського процесуального кодексу України розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.

Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини 2 статті 126 цього Кодексу).

Витрати, понесені позивачем в даній справі на професійну правничу допомогу адвоката, не є безумовною підставою для відшкодування судом витрат на професійну правничу допомогу в зазначеному розмірі з іншої сторони, адже розмір таких витрат має відповідати критерію розумної необхідності таких витрат.

За приписами статті 126 Господарського процесуального кодексу України, суд, при розподілі судових витрат, в тому числі витрат на правничу допомогу адвокатом, має виходити з конкретних особливих обставин справи, з доказів, поданих заявником клопотання про розподіл судових витрат, які можуть свідчити про підставність різних сум коштів, що потрачені заявником на правничу допомогу. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (частина 4 стаття 126 Кодексу). У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина 5 статті 126 Кодексу). Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. (частина 6 статті126 Кодексу).

Тобто, за наявності заперечень іншої сторони суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Судом враховується, що розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю; Суд не має право його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.

Водночас, суд відзначає, що для включення всієї суми гонору у відшкодування за рахунок відповідача, відповідно до положень статті 126 Господарського процесуального кодексу України, має бути встановлено, що за цих обставин справи такі витрати позивача були необхідними, а розмір цих витрат є розумним та виправданим. Тобто, суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.

У застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який тим не менш, повинен ґрунтуватися на більш чітких критеріях, визначених у частині 4 статті 126 Господарського процесуального кодексу України. Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, яка вказує на неспівмірність витрат, доказів та обґрунтування невідповідності цим критеріям заявлених витрат.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 03 жовтня 2019 у справі № 922/445/19 сформувала правовий висновок щодо визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат та зазначила, що загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України. Разом із тим, у частині 5 наведеної норми цього Кодексу визначено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.

Зокрема відповідно до частини 5 статті 129 Господарського процесуального кодексу України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.

Водночас, під час вирішення питання про розподіл судових витрат, господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами 5-7, 9 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу. У такому випадку суд, керуючись частинами 5-7, 9 статті 129 зазначеного Кодексу, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею на правову допомогу повністю або частково, та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому, в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи. Зазначена позиція суду щодо застосування статті 129 Господарського процесуального кодексу України узгоджується із позицією Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду, викладеною у постанові від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, та позицією касаційного господарського суду, викладеною у постанові від 07 листопада 2019 року у справі № 905/1785/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 908/374/19, від 25 червня 2019 року.

Відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява N19336/04). У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Таким чином, при визначенні суми відшкодування, суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.

Отже, необхідною умовою для вирішення питання про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу є наявність доказів, які підтверджують фактичне здійснення таких витрат учасником справи. Даний правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду у справі № 910/8682/18 від 14 листопада 2018 року від якого об"єднана палата у постанові від 03 листопада 2019 року у справі № 922/445/19 не відступила через відмінність у нормативно-правовому регулюванні.

Відповідно до статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

При цьому, в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд, з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи. Аналогічна правова позиція викладена у постанові об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19.

Так, з наданого позивачем акту приймання-передавання наданих послуг від 05 червня 2020 року, слідує, що для представництва інтересів клієнта адвокатом Гордеюк О.В. надано наступний перелік послуг: - правовий аналіз договору та всієї первинної документації стосовно господарських взаємовідносин між Товариством з обмеженою відповідальністю "Спецелеватормлинмаш" та UAB SADERA; - формування найбільш вигідної для інтересів клієнта правової позиції в справі, опрацювання нормативно-правових актів, в тому числі нормативних актів в сфері зовнішньоекономічної діяльності, міжнародних конвенцій та угод, що регулюють спірні між позивачем та відповідачем відносини; - підготовка позову, розрахунок пені, процентів річних, інфляційних сум, підготовка необхідного комплекту додатків до позову та відправлення одного комплекту копії всіх документів в адресу відповідача, подача позову до суду; - супроводження інтересів позивача під час виконання вимог суду щодо перекладу процесуальних документів та заяв позивача по суті справи на литовську та російську мови, супровід оплат на рахунок палати судових приставів Литви за надання послуг щодо вручення документів Міністерством юстиції Литви; - представництво інтересів позивача в господарському суду Харківської області. За надані послуги з правової допомоги у вище зазначеному акті про приймання-передавання наданих послуг, клієнтом та адвокатом встановлено фіксовану суму гонорару в розмірі 29 000,00 грн.

Разом з тим, акт приймання-передачі наданих послуг не є безумовною підставою для відшкодування судом витрат на професійну правничу допомогу в зазначеному розмірі з іншої сторони, адже їх розмір має бути доведений, документально обґрунтований та відповідати критерію розумної необхідності таких витрат (додаткова постанова Верховного Суду від 11 грудня 2018 року у справі № 910/2170/18).

З огляду на складність справи, наданий адвокатом обсяг послуг у суді першої інстанції, затрачений ним час на надання таких послуг, на думку суду у даному випадку розмір витрат на професійну правничу допомогу у сумі 29 000,00 грн., стосовно якої подано заяву про розподіл, відповідає критеріям реальності таких витрат, обґрунтованості та пропорційності до предмета спору з урахуванням ціни позову, у розумінні приписів частини 5 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, а їх стягнення з відповідача не становитиме надмірний тягар для останнього, що узгоджується із принципом розподілу таких витрат, через що суд дійшов висновку про стягнення з відповідача на користь позивача 29 000,00 грн. витрат на професійну правничу допомогу у суді першої інстанції.

Судові витрати зі сплати позивачем при поданні позову судового збору, відповідно до пункту 2 частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на відповідача.

Згідно пункту 1 частини 4 статті 129 ГПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача.

З урахуванням того, що суд задовольнив позов, а позивачем у попередньому (орієнтовному) розрахунку сум судових витрат, які він очікує понести, вказано про майбутні витрати на оплату послуг перекладача та нотаріуса, а також те, що розмірі даних витрат підтверджений належними та допустимими доказами, суд приходить до висновку про необхідність покладення на відповідача обов`язку з відшкодування позивачу витрат у розмірі 22 914,00 грн., понесених ним для вчинення такої процесуальної дії як залучення перекладача та нотаріуса для здійснення нотаріально посвідченого перекладу з метою звернення з судовим дорученням про вручення відповідачу документів у даній справі.

За частиною 3 статті 124 Господарського процесуального кодексу України, попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведені іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи. Крім того, згідно з пунктом 1 частини 4 статті 129 ГПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача.

Необхідність здійснення позивачем оплати 220 Євро за послуги щодо вручення документів Міністерством юстиції Литовської Республіки обумовлена тією обставиною, що стороною спору є нерезидент, і згідно з приписами чинного ГПК України необхідним було здійснення його повідомлення про розгляд даної справи у законодавчо визначений спосіб, шляхом надіслання судового доручення. Відповідно, витрати, які поніс позивач, є такими, що пов`язані із вчиненням процесуальних дій, необхідних для підготовки справи до розгляду та розгляду справи, а саме для повідомлення відповідача про розгляд даної справи, відтак, враховуючи наведене та задоволення позову в повному обсязі, суд вважає заяву позивача щодо відшкодування йому витрат, понесених на оплату послуг щодо вручення документів Міністерством юстиції Литви в розмірі 220 Євро, обґрунтованими і такими, що підлягають задоволенню.

Керуючись статтями 1-5, 10-13, 20, 41-46, 69, 73-80, 86, 123, 129, 194-196, 201, 208-210, 217-220, 232, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд Харківської області,-

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити повністю.

Стягнути з UAB SADERA (Лайсвес пр. 60-110 (Вірсуліскес), 05120, Вільнюс, Літовська Республіка; Laisvлs pr. 60-110 (Virрuliрkлs), 05120 Vilnius, код підприємства 304433404) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю Спецелеватормлинмаш (61039, місто Харків, вулиця Виконкомівська, будинок 32, ідентифікаційний код юридичної особи 36222745) основний борг у сумі 24 035,00 доларів США, пеню у сумі 803,26 доларів США, 3% річних у сумі 253,57 доларів США, а також судові витрати (сплачений судовий збір) у сумі 10 590,55 грн., витрати на професійну правничу допомогу у сумі 29 000,00 грн., витрати за послуги перекладача та нотаріальне посвідчення 22 914,00 грн.

Стягнути з UAB SADERA (Лайсвес пр. 60-110 (Вірсуліскес), 05120, Вільнюс, Літовська Республіка; Laisvлs pr. 60-110 (Virрuliрkлs), 05120 Vilnius, код підприємства 304433404) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю Спецелеватормлинмаш (61039, місто Харків, вулиця Виконкомівська, будинок 32, ідентифікаційний код юридичної особи 36222745) витрати за вручення документів Міністерством юстиції Литви в розмірі 220 Євро.

Видати накази після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення відповідно до статей 256, 257 ГПК України та з урахуванням підпункту 17.5 пункту 17 Перехідних положень Кодексу.

Повне рішення складено "01" червня 2021 р.

Суддя Н.В. Калініченко

справа № 922/981/20