Ухвала

від 09.06.2021 по справі 912/2565/19

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

09 червня 2021 року

м. Київ

справа № 912/2565/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Берднік І.С. - головуючого, Зуєва В.А., Міщенка І.С.,

секретар судового засідання - Корнієнко О.В.,

за участю представників:

Офісу Генерального прокурора - Голуба Є.В.,

Головного управління Держгеокадастру у Кіровоградській області - не з`явився,

Фермерського господарства Соколова Олександра Вікторовича - Репело О.В.,

Юрко К.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Фермерського господарства Соколова Олександра Вікторовича

на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 18.02.2021 (у складі колегії суддів: Чередко А.Є. (головуючий), Коваль Л.А., Кузнецов В.О.)

та рішення Господарського суду Кіровоградської області від 26.10.2020 (суддя Бестаченко О.Л.)

у справі № 912/2565/19

за позовом Заступника керівника Знам`янської місцевої прокуратури в інтересах держави

до Головного управління Держгеокадастру у Кіровоградській області, Фермерського господарства Соколова Олександра Вікторовича

про визнання наказу і договору оренди землі недійсними, повернення земельної ділянки,

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2019 року Заступник керівника Знам`янської місцевої прокуратури (далі - прокурор) звернувся до суду з позовом в інтересах держави до Головного управління Держгеокадастру у Кіровоградській області (далі - ГУ Держгеокадастру), Фермерського господарства Соколова Олександра Вікторовича (далі - ФГ Соколова Олександра Вікторовича ) про визнання наказів і договорів оренди землі недійсними та повернення земельних ділянок.

З огляду на роз`єднання позовних вимог ухвалою суду першої інстанції у справі № 912/2565/19 розглянуто позовні вимоги про:

-визнання недійсним і скасування наказу Головного управління Держземагенства в Кіровоградській області (наразі - ГУ Держгеокадастру) від 17.04.2015 № 11-1892/14-15-СГ;

- визнання недійсним договору оренди землі, укладеного 19.05.2015 між Головним управлінням Держземагенства в Кіровоградській області (наразі - ГУ Держгеокадастру) та Соколовим О.В. , який є засновником ФГ Соколова Олександра Вікторовича , щодо земельної ділянки загальною площею 32,4207 га, кадастровий номер 35238860000:02:000:3311, розташованої на території Петроострівської сільської ради Новомиргородського району Кіровоградської області;

- зобов`язання ФГ Соколова Олександра Вікторовича повернути земельну ділянку кадастровий номер 35238860000:02:000:3311, площею 32,4207 га ріллі, нормативна грошова оцінка якої становить 868 091,25 грн, у власність держави в особі ГУ Держгеокадастру.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що передача земельної ділянки із земель державної власності в оренду для ведення фермерського господарства відбулася з порушенням вимог законодавства, що є підставою для визнання недійсними наказу, договору оренди землі та зобов`язання ФГ Соколова Олександра Вікторовича повернути земельну ділянку у власність держави.

Рішенням Господарського суду Кіровоградської області від 26.10.2020, залишеним без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду від 18.02.2021, позов задоволено.

Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у березні 2021 року ФГ Соколова Олександра Вікторовича подало касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадку, передбаченого пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), просить скасувати рішення Господарського суду Кіровоградської області від 26.10.2020 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 18.02.2021, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 17.04.2021 відкрито касаційне провадження у справі № 912/2565/19 за касаційною скаргою ФГ Соколова Олександра Вікторовича з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 09.06.2021.

Прокурор у відзиві на касаційну скаргу зазначив про правильне застосування судами норм матеріального та процесуального права при вирішенні спору, тому просив залишити оскаржені судові рішення без змін, а касаційну скаргу без задоволення.

ГУ Держгеокадастру у судове засідання свого представника не направило, хоча було повідомлено про дату, час і місце судового засідання належним чином, із заявою до суду про відкладення розгляду справи з зазначенням будь-яких поважних причин неможливості явки його представника в судове засідання або з клопотанням про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції відповідно до частини 4 статті 197 ГПК не зверталося.

Ураховуючи наведене, висновки Європейського суду з прав людини у справі В`ячеслав Корчагін проти Росії , те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності зазначеного представника.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників Офісу Генерального прокурора та ФГ Соколова Олександра Вікторовича , дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.

У справі, яка розглядається, судами встановлено, що відповідно до наказу ГУ Держгеокадастру від 18.04.2014 № 11-3/14-14-СГ Соколову О.В. надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення йому в оренду земельної ділянки сільськогосподарського призначення для ведення фермерського господарства на території Петроострівської сільської ради Новомиргородського району Кіровоградської області, орієнтовний розмір земельної ділянки 43 га ріллі, а наказом від 25.07.2014 № 11-856/14-14-СГ затверджено документацію із землеустрою та передано в оренду земельну ділянку загальною площею 43,4877 га ріллі (кадастровий номер 3523886000:02:000:9025) для ведення фермерського господарства на території Петроострівської сільської ради.

20.11.2014 року між ГУ Держгеокадастру та Соколовим О.В. укладено договір оренди землі строком на 15 років. За інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно право оренди земельної ділянки кадастровий номер 3523886000:02:000:9025 зареєстровано 01.12.2014, номер запису 9747148.

Відповідно до наказу ГУ Держгеокадастру від 08.05.2014 № 11-82/14-14-СГ Соколову О.В. надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення йому в оренду земельної ділянки сільськогосподарського призначення для ведення фермерського господарства на території Петроострівської сільської ради Новомиргородського району Кіровоградської області, орієнтовний розмір земельної ділянки 32 га, у тому числі 32 га ріллі, а наказом від 17.04.2015 № 11-1892/14-15-СГ затверджено документацію із землеустрою та передано в оренду земельну ділянку загальною площею 32,4207 га ріллі (кадастровий номер 3523886000:02:000:3311) для ведення фермерського господарства на території Петроострівської сільської ради.

19.05.2015 на підставі наказу ГУ Держгеокадастру від 17.04.2015 № 11-1892/14-15-СГ між ГУ Держгеокадастру та Соколовим О.В. укладено договір оренди землі строком на 15 років. Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно право оренди земельної ділянки кадастровий номер 3523886000:02:000:3311 зареєстровано 21.05.2015, номер запису 9748761.

ФГ Соколова Олександра Вікторовича зареєстровано 17.07.2015, що підтверджується відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Знам`янською місцевою прокуратурою при вирішенні питання наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у сфері земельних відносин встановлено обставини надання Соколову О.В. земельної ділянки загальною площею 32,4207 га, кадастровий номер 35238860000:02:000:3311, розташованої на території Петроострівської сільської ради Новомиргородського району Кіровоградської області, для ведення фермерського господарства з порушенням положень статей 1, 7, 8 Закону України Про фермерське господарство , статей 22, 31, 93, 124, 134 Земельного кодексу України (далі - ЗК) поза процедурою земельних торгів, що стало підставою для звернення прокурора з відповідним позовом до суду. Також прокурором подано суду заяву про поважність пропуску строку для звернення до суду з відповідним позовом.

Суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, погодився з висновками суду першої інстанції про задоволення позову, оскільки прокурором при вирішенні справи доведено порушення відповідачами інтересів держави на законне розпорядження землями сільськогосподарського призначення та підтверджено обґрунтованість і правомірність звернення до суду з відповідним позовом. Водночас суд дійшов висновку про наявність поважних причин пропуску прокурором позовної давності при зверненні з цим позовом до суду.

У поданій касаційній скарзі ФГ Соколова Олександра Вікторовича послалося, зокрема, на те, що поза увагою суду залишилися обставини не дотримання прокурором положень статті 23 Закону України Про прокуратуру при зверненні до суду з відповідним позовом і не обґрунтовано наявність підстав для представництва, не зазначено у чому полягає порушення інтересів держави, при цьому судами не враховано правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 щодо підстав представництва прокурором інтересів держави в суді. Судами неправильно застосовано положення Закону України Про фермерське господарство при вирішенні питання законності рішення органу виконавчої влади щодо надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства та не враховано відповідних висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 03.02.2016 № 6-2902цс15, від 11.05.2016 № 6-2903цс15, від 18.05.2016 № 6-248цс16, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 24.04.2019 у справі № 525/1225/15-ц. Судами не взято до уваги те, що прокурором обрано неналежний спосіб захисту порушеного права, а також не враховано правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду України від 19.11.2014 у справі № 6-170цс14, від 13.05.2015 у справі № 6-67цс15, від 30.01.2012 у справі № 6-61цс11, від 21.11.2012 у справі № 6-136цс12, Верховного Суду від 23.09.2020 у справі № 747/830/16-ц, Великої Палати Верховного Суду від 11.02.2020 у справі № 922/614/19. Судами зроблено неправильний висновок щодо поважності причин пропуску строку позовної давності прокурором і не враховано відповідних висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 19.04.2017 у справі №405/4999/15-ц, Великої Палати Верховного Суду від 31.10.2018 у справі № 367/6105/16-ц, від 20.11.2018 у справі № 372/2592/15, від 06.06.2018 у справі № 372/1357/13-ц, від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, від 22.05.2018 у справі № 469/1203/15-ц, від 05.06.2018 у справі № 369/2421/15-ц, від 30.05.2018 у справі № 367/2271/15-ц, від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16, від 30.05.2018 у справі № 359/2012/15-ц, від 20.11.2018 у справі № 907/50/16, від 17.10.2018 у справі № 362/44/17, Верховного Суду України від 11.05.2016 у справі № 910/3723/14, Верховного Суду від 10.05.2018 у справі № 914/1708/17, від 22.05.2018 у справі № 922/1084/17, від 19.11.2019 у справі № 910/16827/17.

Відповідно до частини 1 статті 300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Частиною 2 статті 6 та частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України та зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з пунктом 8 частини 2 статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Питання права касаційного оскарження урегульовано статтею 287 ГПК, частиною 2 якої встановлено підстави касаційного оскарження судових рішень виключно у випадках, визначених цією процесуальною нормою.

Такі процесуальні обмеження щодо касаційного оскарження судових рішень не суперечать положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України застосовується судами України як частина національного законодавства, і відповідають практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі статтею 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини застосовується судами як джерело права.

Відповідно до практики ЄСПЛ право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі Пелевін проти України ).

Умови прийнятності касаційної скарги за змістом норм законодавства можуть бути більш суворими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: Levages Prestations Services v. France від 23.10.1996; Brualla Gomes de la Torre v. Spain від 19.12.1997).

У рішенні ЄСПЛ у справі Гарсія Манібардо проти Іспанії від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі Monnel and Morris v. the United Kingdom , серія A, N 115, с. 22, п.56, а також рішення від 29.10.1996 у справі Helmers v. Sweden , серія A, N 212-A, с.15, п.31).

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення розгляду заради розгляду . При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

Однією з підстав касаційного оскарження судових рішень відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Зі змісту зазначеної норми права випливає, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.

Проте постанови Верховного Суду, висновками у яких ФГ Соколова Олександра Вікторовича обґрунтувало наявність підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, прийнято у справах, правовідносини у яких не є подібними до правовідносин у справі, яка розглядається.

Так, щодо підстав представництва прокурором інтересів держави в суді відповідно до статті 23 Закону України Про прокуратуру скаржник послався на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18.

За висновками Великої Палати Верховного Суду у цій справі прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України Про прокуратуру , і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо суд після відкриття провадження у справі з урахуванням наведених учасниками справи аргументів та наданих доказів установить відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді, суд залишає позовну заяву, подану прокурором в інтересах держави в особі компетентного органу, без розгляду відповідно до положень пункту 2 частини 1 статті 226 ГПК. Тобто у цій справі наведено правовий висновок у випадку, коли прокурор звертається до суду з позовом в інтересах держави в особі компетентного органу.

Натомість у справі, яка розглядається, при поданні позовної заяви прокурор зазначив про відсутність органу, до компетенції якого віднесено повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, тому норми законодавства надають йому право самостійно звертатися з позовом до суду. Суди попередніх інстанцій за встановлених у справі обставин зауважили, що органом, уповноваженим на здійснення захисту інтересів держави у спірних правовідносинах, є Держгеокадастр, але визначення його територіального органу позивачем у справі з урахуванням того, що вимога пред`явлена і до нього також, і цей орган визначено відповідачем, створить парадоксальну ситуацію, за якої позивачем та одним із відповідачів у справі буде одна і та ж особа. У цьому випадку прокурор захищає інтереси держави як позивач, що узгоджується з приписами статті 53 ГПК і статті 23 Закону України Про прокуратуру , і прокурором підтверджено підстави для представництва інтересів держави у цій справі та звернення до суду як самостійного позивача з відповідним позовом.

Скаржник у касаційній скарзі на обґрунтування підстави для касаційного оскарження відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК, також послався на невідповідність висновків судів попередніх інстанцій при вирішенні справи висновкам, наведеним у постановах Верховного Суду України та Великої Палати Верховного Суду, щодо способу захисту порушеного права.

Так, у справах № 6-170цс14, № 6-67цс15, № 6-61цс11, № 6-136цс12 Верховний Суд України висловив правову позицію щодо способу захисту порушеного права у спорах, відповідно, про визнання незаконним рішення, державного акта на право власності на землю, договору купівлі-продаж (постанова від 19.11.2014), визнання недійсними рішень, актів про право власності, договору купівлі-продажу (постанова від 13.05.2015), визнання недійсним договору дарування, витребування квартири, визнання добросовісним набувачем та ін. (постанова від 30.01.2012), визнання недійсним договору купівлі-продажу, витребування нежитлових приміщень, визнання права власності на приміщення (постанова від 21.11.2012).

У справі № 747/830/16-ц (постанова Верховного Суду від 23.09.2020) предметом позову є вимога, заявлена прокурором до фізичних осіб та районної державної адміністрації, про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, обґрунтована обставинами укладення оспорюваного договору з порушенням вимог земельного законодавства, оскільки технічна документація з нормативної грошової оцінки земельної ділянки у встановленому порядку не розроблялася, не погоджувалась і не затверджувалась, у зв`язку з чим було неправильно визначено розмір орендної плати і, як наслідок, подальше неотримання бюджетом коштів у розмірі, визначеному законодавством, чим порушено інтереси держави.

Тобто у цих справах Верховний Суд України та Верховний Суд навів правові висновки щодо способу захисту порушеного права з огляду на предмет і підстави позову, які є відмінними від предмета і підстав позову у справі, яка розглядається.

У справі № 922/614/19 Велика Палата Верховного Суду постановою від 11.02.2020 скасувала судові рішення попередніх інстанцій про закриття провадження у справі за позовом прокурора про визнання незаконними наказів ГУ Держгеокадастру, недійсними договорів оренди, зобов`язання повернути земельні ділянки та направила справу для продовження розгляду до суду першої інстанції, оскільки спори фермерських господарств, які є юридичними особами, з іншими юридичними особами, зокрема з органом державної влади, щодо користування земельними ділянками, наданими із земель державної або комунальної власності, підвідомчі господарським судам. Разом із тим, у цій постанові з огляду на положення Закону України Про фермерське господарство наведено правовий висновок про те, що після укладення договору користування землею, у тому числі на умовах оренди, фермерське господарство реєструється в установленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов`язки землекористувача земельної ділянки здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась. Після державної реєстрації фермерське господарство має право на отримання додаткової земельної ділянки (ділянок), але як юридична особа, на конкурентних засадах через участь у торгах, а не як фізична особа - громадянин із метою створення фермерського господарства.

У справі, яка розглядається, висновки судів попередніх інстанцій жодним чином не протирічать висновкам, наведеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.02.2020 у справі № 922/614/19 ані щодо підвідомчості спору господарським судам, ані щодо способу захисту порушеного права держави щодо спірних земельних ділянок. При цьому висновки судів попередніх інстанцій з урахуванням положень Закону України Про фермерське господарство та встановлених фактичних обставин стосовно отримання відповідачем (ФГ Соколова Олександра Вікторовича ) додаткової земельної ділянки кадастровий номер 3523886000:02:000:3311 площею 32 га не на конкурентних засадах, що є порушенням законодавства та підставою для визнання недійсними наказу ГУ Держгеокадастру, договору оренди землі, укладеного відповідно до цього наказу, та зобов`язання ФГ Соколова Олександра Вікторовича повернути земельну ділянку у власність держави, повністю узгоджуються з наведеними висновками Великої Палати Верховного Суду у справі № 922/614/19.

При цьому посилання скаржника у касаційній скарзі на неправильне застосування судами положень Закону України Про фермерське господарство при вирішенні питання законності рішення органу виконавчої влади щодо надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства та не врахування відповідних висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 03.02.2016 № 6-2902цс15, від 11.05.2016 № 6-2903цс15, від 18.05.2016 № 6-248цс16, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 24.04.2019 у справі № 525/1225/15-ц, є безпідставними, оскільки у цих справах обставин отримання фермерським господарством додаткової земельної ділянки не на конкурентних засадах встановлено не було.

Крім того, у касаційній скарзі скаржник посилається на те, що суди не врахували правові висновки Верховного Суду у справах, які наведено вище, щодо застосування позовної давності та встановлення поважності причин пропуску строку позовної давності.

Відповідно до частини 5 статті 267 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Поважними причинами пропуску позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред`явлення позову неможливим або утрудненим. Якщо суд дійде висновку про те, що позовна давність пропущена з поважної причини, то у своєму рішенні наводить відповідні мотиви на підтвердження цих висновків.

Оскільки поважність причин пропуску є оціночним поняттям та за відсутності визначеного законом переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, вирішення цього питання відноситься до компетенції суду, який безпосередньо розглядає спір, з урахуванням у кожному конкретному випадку фактичних обставин справи.

Отже, до висновку про поважність причин пропуску строку позовної давності можна дійти лише після дослідження усіх фактичних обставин та оцінки доказів у кожній конкретній справі (подібні за змістом висновки наведено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 15.05.2020 у справі № 922/1467/19).

У справі, яка розглядається, судами встановлено, що прокурор звернувся до суду з позовом з пропуском строку позовної давності та просив визнати поважними причини пропуску такого строку. Суди також встановили, що первісно прокурор звернувся до Новомиргородського районного суду Кіровоградської області з позовом про визнання наказів незаконними, визнання недійсними договорів оренди землі та повернення земельних ділянок (аналогічними позовними вимогами) у межах строку позовної давності, встановленого статтею 257 ЦК; у подальшому постановою Верховного Суду від 03.07.2019 провадження у справі № 395/380/16-ц було закрито, оскільки спір підвідомчий господарським судам. При цьому у зазначеній постанові Верховний Суд посилався на правові позиції, викладені у постановах від 13.03.2018, 20.06.2018, 10.10.2018, прийнятих після звернення прокурора з позовом до загального суду. З огляду на ці обставини, зміною практики Верховного Суду щодо юрисдикції справ такої категорії та звернення прокурора з відповідним позовом до господарського суду протягом незначного часу з дати закриття Верховним Судом провадження у цивільній справі, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність поважних причин пропуску прокурором позовної давності при зверненні з даним позовом до господарського суду.

З огляду на конкретні, встановлені судами обставини справи, яка розглядається, відсутні підстави для висновку, про застосування судами в оскаржуваних рішеннях норм права, якими урегульовано питання позовної давності, без урахування висновків щодо застосування цих норм права у подібних правовідносинах, викладених у наведених скаржником постановах Верховного Суду України та Верховного Суду.

Отже, аналіз висновків, зроблених у судових рішеннях у справі № 912/2565/19, у якій подано касаційну скаргу, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у наведених постановах Верховного Суду України та Верховного Суду, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, оскільки зазначені висновки не є різними за своїм змістом, а зроблені судами з урахуванням інших фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій у кожній справі, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідного рішення, що не дає підстави вважати правовідносини у цих справах подібними.

Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження з підстави, передбаченої пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Фермерського господарства Соколова Олександра Вікторовича на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 18.02.2021 та рішення Господарського суду Кіровоградської області від 26.10.2020 у справі № 912/2565/19.

Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя І.С. Берднік

Судді: В.А. Зуєв

І.С. Міщенко