Постанова

від 29.06.2021 по справі 172/1457/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

29 червня 2021 року

м. Київ

справа № 172/1457/19-ц

провадження № 61-3610св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

відповідач - ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Васильківського районного суду Дніпропетровської області від 10 серпня 2020 року у складі судді Битяк І. Г. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Каратаєвої Л. О., Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У грудні 2019 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися до суду із позовом до ОСОБА_3 про визнання договору встановлення емфітевзису недійсним.

Свої позовні вимоги позивачі обґрунтовували тим, що між ними та ОСОБА_3 26 лютого 2016 року укладений договір встановлення емфітевзису на право користування земельними ділянками, загальною площею 6,6055 га, кадастровий номер: 1220755400:01:002:0046, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташовані на території Письменської селищної ради Васильківського району Дніпропетровської області, що належать їм відповідно до списку співвласників земельної ділянки до Державного акта серії ЯМ № 09592 від 24 жовтня 2012 року.

Відповідно до пункту 1.5 договору емфітевзису сторони домовилися, що за користування та передачу емфітевтичного права встановлено одноразову виплату в розмірі 130 000,00 грн (по 65 000,00 грн кожному співвласнику). Власники стверджують, що зазначену суму вони отримали від емфітевта при підписанні цього договору. Але відповідач порушив вимоги договору, чим ввів їх оману щодо обставин, які мають істотне значення, а саме: щодо сплати одноразової виплати та її строку, державної реєстрації права користування земельною ділянкою за цим договором. Відповідач до цього часу не розрахувався та не сплатив їм одноразову виплату в розмірі 130 000,00 грн. Посилання в абзаці 3 пункту 8.2 договору як на підтвердження розрахунку між сторонами на пункт 2.1 договору є доказом намагання відповідача ввести їх в оману щодо часу сплати 130 000,00 грн, так як згідно з пунктом 2.1 договору визначений між сторонами строк користування відповідачем земельною ділянкою становить 50 років, на що вони були згодні. Але на словах відповідач запевняв, що вказану суму сплатить після державної реєстрації договору.

Щодо державної реєстрації права користування земельною ділянкою за цим договором, то до цього часу договір не пройшов державної реєстрації.

Вважають, що через неправомірні дії відповідача щодо невиконання зазначених у договорі умов, вони значно помилилися щодо природи правочину, прав та обов 'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Вони виконали свої обов 'язки та передали право відповідачу на користування земельною ділянкою. В свою ж чергу відповідач не сплатив оговореної суми, на яку вони розраховували, не провів державної реєстрації договору, в зв'язку з чим не мав права користуватися землею, тобто використовувати її за цільовим призначенням.

Посилаючись на викладене, позивачі просили визнати недійсним договір емфітевзису, укладений 26 лютого 2016 року між ними та ОСОБА_3 на право користування земельними ділянками, загальною площею 6,6055 га, кадастровий номер 1220755400:01:002:0046, розташовані на території Письменської селищної ради Васильківського району Дніпропетровської області і які належать позивачам відповідно до списку співвласників земельної ділянки серії АА № 095698 до Державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯМ № 009592 від 24 жовтня 2012 року, виданого Васильківською районною державною адміністрацією Дніпропетровської області.

Рішенням Васильківського районного суду Дніпропетровської області від 10 серпня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що особи, які уклали спірний договір, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення сторін при укладенні договору було вільним та відповідало їх внутрішній волі. Договір укладений у письмовій формі, пройшов державну реєстрацію, земельна ділянка передана відповідачу відповідно до умов зазначеного договору, позивачі отримали обумовлену договором суму коштів. Зазначений договір був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Вказані факти підтверджуються тим, що позивачі, підписавши договір, до суду звернулись лише через 4 роки, а до цього часу жодним чином не вважали свої права порушеними. Щодо державної реєстрації спірного договору у 2016 році судом встановлено, що державним реєстратором Васильківського РУЮ Дубовиком А. О. під час реєстрації договору встановлення емфітевзису 17 березня 2016 року допущена механічна помилка у зазначенні однієї з цифр кадастрового номера земельної ділянки, тоді як всі інші дані щодо власників земельної ділянки, її площі, місця розташування, цільового призначення, строку дії договору, найменування емфітевта вказані правильно.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 29 грудня 2020 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції погодився з висновком про те, що на підставі достовірних, належних та допустимих доказів, позивачами не доведено твердження про помилку щодо обставин, які мають істотне значення.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги

У березні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Васильківського районного суду Дніпропетровської області від 10 серпня 2020 рокута постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 грудня 2020 року, в якій просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У своїй касаційній скарзі посилається на те, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 387/515/18, постановах Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 311/4089/15-ц, від 01 квітня 2020 року у справі № 229/1724/18, від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17. Крім того, у касаційній скарзі заявниця посилається на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України) як на підставу оскарження судових рішень. Зокрема, заявниця у касаційній скарзі зазначає, що суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини четвертої статті 411 ЦПК України).

Інші учасники справи своїм правом подати відзив на касаційну скаргу не скористалися.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 26 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи, надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

05 травня 2021 року справа надійшла до суду касаційної інстанції.

Позиція Верховного Суду

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій відповідають вимогам статей ЦПК України щодо законності та обґрунтованості.

Обставини встановлені судами

Відповідно до списку співвласників земельної ділянки серії АА № 095698 до Державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯМ № 009592 від 24 жовтня 2012 року, виданого Васильківською районною державною адміністрацією Дніпропетровської області, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 належить земельна ділянка, загальною площею 6,6055 га, кадастровий номер 1220755400:01:002:0046, розташована на території Письменської селищної ради Васильківського району Дніпропетровської області, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

26 лютого 2016 року між ОСОБА_2 , ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , яка змінила прізвище на ОСОБА_3 , укладений договір встановлення емфітевзису, відповідно до якого власники земельної ділянки, площею 6,6055 га, кадастровий номер 1220755400:01:002:0046, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, передають емфітевту право володіння та право цільового користування цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб зберігаючи за собою право розпорядження нею.

Згідно з пунктом 1.5 договору від 26 лютого 2016 року передача емфітевтичного права відбувається за 130 000,00 грн (по 65 000,00 грн кожному зі співвласників), які вони отримали від емфітевта при підписанні цього договору.

Сторони домовилися про те, що емфітевтичне право за цим договором встановлюється на 50 років (пункт 2.1 договору).

Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_2 , ОСОБА_1 вказували на те, що договір емфітевзису є недійсним, оскільки він вчинений під впливом обману (статті 230 ЦК України), вони помилилися щодо правової природи правочину (стаття 229 ЦК України), договір укладений під час дії іншого договору користування цією ж земельною ділянкою. Крім того, відповідач не здійснила державної реєстрації договору.

Нормативно-правове обґрунтування

Щодо договору емфітевзису

Згідно з частиною першою статті 407 ЦК України право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб.

Відповідно до статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Статтею 627 ЦК України визначено свободу договору, а саме: відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частини першої статті 628 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно з частиною першою та п`ятою статті 102-1 ЗК України право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) і право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) виникають на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до Цивільного кодексу України.

Укладення договорів про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови здійснюється відповідно до ЦК України з урахуванням вимог цього Кодексу.

Щодо недійсності правочину у зв`язку з його вчиненням під впливом обману

Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частини третьої статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

За змістом статті 215 ЦК України вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним можуть бути заявлені як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

Вказаний правовий висновок узгоджуються з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17 (провадження № 12-112гс18).

Відповідно до частини першої статті 230 ЦК Україниякщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Тлумачення норм статті 230 ЦК Українидає підстави для висновку про те, що під обманом розуміють умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов`язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

Тобто правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.

Наявність умислу в діях відповідача, істотність обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Отже, правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Установлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов`язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України .

Щодо недійсності правочину у зв`язку з помилкою щодо природи правочину

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).

Відповідно до статей 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позову, оскільки ОСОБА_1 , ОСОБА_2 не довели, що на момент укладення оспорюваного договору емфітевзису вони помилялися стосовно правової природи укладеного ними правочину та існували обставини, які зумовлюють визнання цього договору недійсним, оскільки, укладаючи цей договір, вони усвідомлювали його істотні умови і правові наслідки його укладення. Зміна свого рішення або ставлення до його наслідків у результаті переусвідомлення його значення для себе, що настали у майбутньому, тобто після укладення такого правочину, не повинні створювати уявлення про наявність такої помилки станом на момент укладення оспорюваного правочину. Суд виходить з того, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність, а можуть слугувати виключно підставами для його розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації.

Установивши, що ОСОБА_1 , ОСОБА_2 не надали належних та допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог, зокрема, що на час укладення оспорюваного договору вони мали намір укласти якийсь інший договір, суди дійшли правильного висновку про відсутність підстав для визнання договору емфітевзису недійсним за статтею 229 ЦК України.

Правильним є висновок про відсутність у справі належних і допустимих доказів на підтвердження існування під час укладення оспорюваного договору помилки, а саме, неправильного сприйняття ОСОБА_1 , ОСОБА_2 фактичних обставин правочину, що вплинуло на їхнє волевиявлення.

За встановлених фактичних обставин справи Верховний Суд дійшов висновку, що позивачі змінили наміри щодо передачі у користування земельної ділянки для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) ОСОБА_3 після укладення договору та виконання його умов протягом чотирьох років, що не може свідчити про помилку стосовно правової природи договору під час укладення такого правочину.

ОСОБА_1 , ОСОБА_2 не довели належними та допустимими доказами факт їх обману ОСОБА_3 під час укладення оспорюваного договору емфітевзису, у той час як наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. З урахуванням наведеного, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання оспорюваного договору недійсним з підстав, викладених у статті 230 ЦК України.

При встановлені обставин, що договір емфітевзису укладений між позивачами та ОСОБА_3 містить усі істотні умови, зареєстрований, виконується сторонами, суду не доведено, що позивачі помилились щодо природи договору чи уклали його внаслідок введення в оману відповідачем, обґрунтованим є висновок судів про відсутність підстав для визнання договору недійсним.

Верховний Суд, перевіривши доводи касаційної скарги, встановив, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Переоцінка доказів перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

У своїй касаційній скарзі заявник стверджує, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 387/515/18, постановах Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 311/4089/15-ц, від 01 квітня 2020 року у справі № 229/1724/18, від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, якою визначено межі розгляду справи судом касаційної інстанції, встановлено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Проте зазначена підстава касаційного оскарження не знайшла свого підтвердження, під час перегляду справи у межах доводів касаційної скарги позивача.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 387/515/18 судами встановлено, що на час підписання 15 лютого 2016 року оскарженого договору оренди та реєстрації права оренди земельної ділянки за ФГ Волков В. В. був чинним договір оренди цього ж об`єкта, підписаний 15 грудня 2008 року і зареєстрований у відділі Держкомзему в Добровеличківському районі Кіровоградської області 03 червня 2011 року в Державному реєстрі земель (запис за № 352178154000113). Внаслідок укладення оскарженого договору оренди ФГ Волков В. В. отримало право оренди земельною ділянкою, що стало перешкодою для позивача у реалізації права користування тією самою земельною ділянкою.

У постанові Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 311/4089/15-ц зроблено висновок про те, що оскільки спірний договір встановлення емфітевзису укладений під час дії договору оренди цієї ж земельної ділянки від 06 вересня 2007 року, тобто без вирішення питання про припинення або розірвання договору оренди земельної ділянки, а також не пройшов державної реєстрації, як того вимагали положення статей 3, 4 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень , оспорюваним правочином порушене право власності позивача, тому наявні підстави для визнання договору встановлення емфітевзису недійсним та повернення земельної ділянки у власність позивача.

У постанові Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 зроблено висновок про те, що, відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд обґрунтовано врахував, що спірний договір оренди укладений та підписаний за життя орендодавця, виконувався сторонами, його реєстрація після смерті власника земельної ділянки не свідчить про його неукладеність, умовами договору не передбачене автоматичне припинення оренди у зв`язку із переходом права власності на земельну ділянку, договір продовжував виконуватися й позивачем, який набувши права власності на земельну ділянку, уклав додатковий договір з орендарем щодо умов договору.

У справі, що переглядається, здійснено державну реєстрацію договору емфітевзису, проте державним реєстратором Васильківського РУЮ Дубовиком А. О. під час реєстрації договору встановлення емфітевзису 17 березня 2016 року допущена механічна помилка у зазначенні однієї з цифр кадастрового номера земельної ділянки, тоді як всі інші дані щодо власників земельної ділянки, її площі, місця розташування, цільового призначення, строку дії договору, найменування емфітевта вказані правильно.

Та обставина, що попередній договір оренди землі укладений їхньою матір`ю ОСОБА_6 (спадкодавець) та ПП ОСОБА_7 20 вересня 2002 року на момент укладення оспорюваного договору не був розірваний чи припинений, за обставинами цієї справи, не є підставою для визнання оспорюваного договору недійсним, оскільки сторонами договору оренди цієї ж земельної ділянки були мати позивачів та батько відповідача. Позивачі, укладаючи оспорюваний договір емфітевзису, діяли як спадкоємці власника земельної ділянки. Отже, посилання позивачів на те, що укладений ними новий договір щодо земельної ділянки порушує їхні права тим, що їх спадкодавцем щодо цієї земельно ділянки був укладений інший договір - є безпідставними.

Відсутні підстави вважати, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у вказаних постановах, з огляду на те, що у цих постановах, та у справі, що є предметом перегляду, встановлено різні фактичні обставини.

У постанові Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 229/1724/18 зроблений висновок про те, що правочин, вчинений представником із перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання (частина перша статті 241 ЦК України). Довіреність, на підставі якої вчинено оспорюваний правочин, не містить визначених повноважень повірених на укладення договору емфітевзису, який укладено строком на 100 років зі сплатою компенсаційного платежу у розмірі 2 грн на рік, відносно земельної ділянки, власником якої є позивач. Суди першої та апеляційної інстанцій зробили неправильний висновок, тому, що, укладаючи оспорюваний договір емфітевзису, представник з власної ініціативи розширив межі наданих йому повноважень, не погодив такий відступ із довірителем і не отримав наступного схвалення останнім, що є підставою для визнання такого правочину недійсним, та як наслідок, підставою для зобов`язання відповідача повернути позивачу спірну земельну ділянку.

Верховний Суд зазначає, що під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

Отже, обставини справи у цій постанові, та у справі, що є предметом перегляду, є різними з огляду на те, що у вказаній постанові позов обґрунтовувався укладенням договору емфітевзису представником із перевищенням наданими йому довіреністю повноваженнями.

Доводи заявника про те, що суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів , не знайшли свого підтвердження.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних рішеннях, питання вичерпності висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, судові рішення відповідають вимогам вмотивованості.

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження; і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, арішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Керуючись статтями 400, 401, 402, 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Васильківського районного суду Дніпропетровської області від 10 серпня 2020 рокута постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 грудня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Ступак

І. Ю. Гулейков

Г. І. Усик