Постанова

від 06.07.2021 по справі 372/1715/19

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 липня 2021 року місто Київ

єдиний унікальний номер справи: 756/8024/20

номер провадження: 22-ц/824/5003/2021

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого - Верланова С.М. (суддя - доповідач),

суддів: Мережко М.В., Савченка С.М.,

за участю секретаря - Орел П.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 18 грудня 2020 року у складі судді Кравченка М.В., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: правний нотаріус Київського міського нотаріального округу Нацина Марія Олександрівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Шаповаленко Анатолій Іванович, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Змисловська Тетяна Василівна, про визнання договорів удаваними та недійсними, поділ спільного сумісного майна подружжя,

В С Т А Н О В И В:

У травні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , який в ході розгляду справи неодноразово уточнювала, та остаточно просила:

- визнати удаваним договір дарування житлового будинку, загальною площею 56,8 кв.м, житловою 23,90 кв.м, з надвірними спорудами, укладений 09 липня 2011 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Нациною М.О. та зареєстрований в реєстрі за № 1566;

- визнати удаваним договір дарування земельної ділянки, укладений 09 липня 2011 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Нациною М.О. та зареєстрований в реєстрі за №1567;

- визнати недійсним договір дарування житлового будинку, площею 56,8 кв.м, який розташований на земельній ділянці по АДРЕСА_1 , укладений 09 серпня 2019 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шаповаленком А.І. та зареєстрований в реєстрі за № 3506.

- поділити спільне сумісне майно подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , визнавши право власності за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 по 1/2 частині об`єкта незавершеного будівництва - житлового будинку, загальною площею 325,8 кв.м, з надвірними спорудами (господарська будівля, навіс, огорожа, басейн), розташованого за адресою: АДРЕСА_1 та по 1/2 частині земельної ділянки площею 0,2500 га, кадастровий номер 3223180502:02:008:0028, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Позов мотивований тим, що з 12 листопада 2008 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 . У жовтні 2018 року вона звернулась до суду із позовною заявою до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу. Вказувала, що за час шлюбу вони придбали за спільні кошти у відповідача ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0,2500 га, кадастровий номер 3223180502:02:008:0028, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , а також житловий будинок, загальною площею 56,8 кв.м, житловою площею 23,90 кв.м, який розташований на указаній вище земельній ділянці. Тому вважала, що указане майно відповідно до положень ст.ст.60, 63, 69 СК України є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки придбано за їх спільні кошти, у зв`язку з чим підлягає поділу в порядку визначеному законом.

Зазначала, що у 2017 році вона дізналась, що оформлення вказаного майна ОСОБА_2 здійснив не за договорами купівлі-продажу з ОСОБА_3 , а за договорами дарування, які посвідчені 09 липня 2011 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Нациною М.О. та зареєстровані в реєстрі за №№ 1566, 1567.

Вважала, що вказані договори дарування, які укладені між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , є удаваними, оскільки вони укладені з метою приховання дійсних правочинів, а саме, договорів купівлі - продажу земельної ділянки та житлового будинку, з метою подальшого одноособового володіння та користування вказаним нерухомим майном та уникнення поділу цього майна в майбутньому. Також зазначала, що ОСОБА_3 є сторонньою особою, з якою вона та ОСОБА_2 не мали жодних відносин та він не є їх родичем.

Вказувала, що у 2014 році вона разом із ОСОБА_2 на спірній земельній ділянці розібрали старий житловий будинок, площею 56,8 кв.м, житловою площею 23,90 кв.м, та побудували новий будинок, загальною площею 325,8 кв.м, з навісом, басейном та господарською будівлею, який є спільною сумісною власністю подружжя та підлягає поділу між ними в рівних частинах.

Зазначала, що під час розгляду даної справи у суді вона дізналась, що 09 серпня 2019 року ОСОБА_2 уклав договір дарування житлового будинку площею 56,8 кв.м, який розташований на земельній ділянці по АДРЕСА_1 , зі своєю матір`ю ОСОБА_4 , який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шаповаленком А.І. та зареєстрований в реєстрі за № 3506. Вказувала, що даний житловий будинок був відчужений ОСОБА_2 через місяць після відкриття провадження у даній справі за її позовом, а тому, на її думку, указані дії останнього свідчать про те, що він намагається позбавити її частки у спільному майні. Вважала вказаний договір дарування житлового будинку недійсним, оскільки станом на 09 серпня 2019 року житлового будинку, площею 56,8 кв.м, не існувало, так як нею та ОСОБА_2 він був розібраний та побудований новий будинок, площею 325,8 кв.м, й згоди на укладення цього договору вона ОСОБА_2 не надавала.

З урахування наведеного, ОСОБА_1 просила задовольнити її позовні вимоги.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 18 грудня 2020 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги у повному обсязі, посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції не надано належної оцінки наданим нею письмовим доказам, а саме, показам свідків, які пояснили, що спірний будинок є новобудовою, побудований нею та ОСОБА_2 у шлюбі за спільні кошти, а старий будинок, площею 56,8 кв.м, знесено раніше. Вказує, що судом безпідставно не вирішено питання про призначення у справі судової будівельно-технічної експертизи, оскільки надані сторонами докази мають розбіжності, а для встановлення істини необхідні спеціальні знання.

Зазначає, що житловий будинок, площею 325,8 кв.м, розташований на земельній ділянці по АДРЕСА_1 , який будувався у період її шлюбу з ОСОБА_2 за їх спільні кошти, є об`єктом незавершеного будівництва, оскільки право власності на нього не зареєстровано, як це передбачено ЦК України. Вказаний будинок будувався ними на підставі передбачених законодавством документів та дозволів, ступінь його готовності становить 100 %, а тому кожному із сторін належить по 1/2 частині об`єкта незавершеного будівництва.

Вказує, що укладені між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договори дарування земельної ділянки та житлового будинку від 09 липня 2011 року, є удаваними, оскільки вони укладені з метою приховання дійсного правочину, а саме, купівлі-продажу земельної ділянки та житлового будинку, та подальшого одноособового володіння та користування ОСОБА_2 вказаним нерухомим майном та уникнення його поділу між подружжям, у випадку розірвання шлюбу, й ухилення від сплати податків та інших обов`язкових платежів. Також зазначає, що ці оспорювані договори укладені з ОСОБА_3 , який є сторонньою особою, з якою вона та ОСОБА_2 не мали ніяких відносин, а твердження відповідачів про те, що ОСОБА_3 є давнім другом батька ОСОБА_2 , не відповідає дійсності.

Також зазначає, що укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 договір дарування житлового будинку від 09 серпня 2019 року, є недійсним, оскільки станом на дату його укладення житлового будинку, загальною площею 56,8 кв.м, житловою площею 23,90 кв.м, на земельній ділянці по АДРЕСА_1 не було, так як його було знесено у 2014 році, а твердження відповідачів про те, що у 2019 році ОСОБА_4 здійснила його реконструкцію, площа якого становить 358 кв.м, не відповідають дійсності, оскільки відповідачами не надано суду доказів на підтвердження цих обставин.

Представник ОСОБА_2 - адвокат Панич О.В. подав відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в якому зазначає, що житловий будинок по АДРЕСА_1 не є спільним сумісним майном подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , оскільки він на праві особистої приватної власності належить ОСОБА_4 , а тому не може бути предметом поділу між подружжям та визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину цього будинку. Вказує, що доводи ОСОБА_1 про знищення у 2014 році житлового будинку, площею 56,8 кв.м, житловою площею 23,90 кв.м, є безпідставними, оскільки вони не підтверджені жодними доказами. Також зазначає, що позивачка не надала належних і допустимих доказів на підтвердження того, що між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 виникли інші правовідносини, ніж передбачені оспорюваними договорами дарування житлового будинку і земельної ділянки від 09 липня 2011 року, та їх воля була спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені цими правочинами. Вказує, що доводи позивачки про недійсність договору дарування житлового будинку від 09 серпня 2019 року, є безпідставними, оскільки вказаний житловий будинок у відповідності до п.2 ч.1 ст.57 СК України був особистою приватною власністю ОСОБА_2 , про що свідчить пункт 4 оспорюваного договору дарування, у якому зазначено, що житловий будинок АДРЕСА_1 належить ОСОБА_2 на підставі договору дарування житлового будинку, який посвідчений приватним нотаріусом 09 липня 2011 року за реєстровим № 1566. У зв`язку з цим згоди позивачки, як дружини відповідача ОСОБА_2 , на відчуження даного будинку, чинним законодавством не передбачено. Вказує, що станом на 09 серпня 2019 року житлового будинку, загальною площею 325,8 кв.м, на земельній ділянці по АДРЕСА_1 не існувало, а тому вважає, що доводи позивачки в цій частині не відповідають фактичним обставинам. Просить апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Інші учасники справи не скористалися своїм правом на подання до суду відзиву на апеляційну скаргу, своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги до апеляційного суду не направили.

Згідно з ч.3 ст.360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Відповідно до положень ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, які з`явилися в судове засідання, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, врахувавши доводи, викладені у відзиві на апеляційну скаргу, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що 12 листопада 2008 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був зареєстрований шлюб. У жовтні 2018 року позивачка звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу.

09 липня 2011 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 був укладений договір дарування житлового будинку, відповідно до якого відповідач ОСОБА_2 набув у особисту приватну власність житловий будинок, загальною площею 56,8 кв.м., житловою площею 23,9 кв.м, з надвірними спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Вказаний договір посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Нациною М.О. та зареєстрований в реєстрі за № 1566.

Того ж дня, 09 липня 2011 року, між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір дарування земельної ділянки, відповідно до якого відповідач ОСОБА_2 набув у особисту приватну власність земельну ділянку площею 0,2500 га, кадастровий номер: 3223180502:02:008:0028, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Вказаний договір посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Нациною М.О. та зареєстрований в реєстрі за № 1567.

Також встановлено, що 09 серпня 2019 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 укладено договір дарування житлового будинку, відповідно до якого відповідачка ОСОБА_4 набула у власність житловий будинок, загальною площею 56,8 кв.м, житловою площею 23,9 кв.м, з надвірними будівлями, який розташований на земельній ділянці площею 0,2500 га по АДРЕСА_1 . Вказаний договір посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шаповаленком А.І та зареєстрований в реєстрі за №3506 (а.с.28, т.2).

20 серпня 2019 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 укладено договір дарування земельної ділянки, відповідно до якого відповідачка ОСОБА_4 набула у власність земельну ділянку загальною площею 0,2500 га з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер: 3223180502:02:008:0028, що розташована по АДРЕСА_1 . Вказаний договір посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шаповаленком А.І та зареєстрований в реєстрі за №3614 (а.с.25-26, т.2).

Судом першої інстанції за клопотанням позивачки було заслухано свідків: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 .

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині визнання договорів дарування житлового будинку та земельної ділянки від 09 липня 2011 року удаваними, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка не надала належних і допустимих доказів на підтвердження того, що між сторонами указаних правочинів виникли інші правовідносини, ніж передбачені договорами дарування, та що воля сторін була спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені даними договорами.

Також суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в частині визнання недійсним договору дарування житлового будинку від 09 серпня 2019 року, посилаючись на недоведеність позивачкою підстав, передбачених ст.ст.203, 215 ЦК України, для визнання його недійсним. При цьому суд зазначив, що відповідно до п.2 ч.1 ст.57 СК України спірний житловий будинок та спірна земельна ділянка на час їх відчуження ОСОБА_2 були його особистою приватною власністю, а житловий будинок відповідно до відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно мав загальну площу 56,8 кв.м. Врахувавши вказані відомості щодо площі спірного будинку на час укладення оспорюваного правочину від 09 серпня 2019 року, а також те, що відповідно до технічного паспорту, виготовленого товариством з обмеженою відповідальністю Асоціація Авістор-Буд від 16 жовтня 2019 року, інвентаризаційна справа №1896/01/19, часткову реконструкцію спірного житлового будинку, спорудження господарських будівель, огорожі та басейну було здійснено відповідачкою ОСОБА_4 , суд зазначив, що остання є законним та єдиним володільцем спірного житлового будинку, а тому відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про його поділ. При цьому суд першої інстанції дійшов висновку про відмову у визнанні за позивачкою ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину спірної земельної ділянки з тих підстав, що указана ділянка є власністю ОСОБА_4 на підставі договору дарування від 20 серпня 2019 року, який ОСОБА_1 не оспорює.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з такого.

Відповідно до ч.1 ст.202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Частиною 1 ст.203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до ч.3 ст.203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Згідно з ч.ч.1, 3 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно з приписами ст.717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Відповідно до положень ст.235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

У пункті 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними роз`яснено, що за удаваним правочином (стаття 235 ЦК України) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.

Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі №522/14890/16-ц та постанові Верховного Суду від 17 січня 2019 року у справі №923/241/18.

У відповідності до вимог ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відповідно до вимог ст.81 ЦПК України позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладання правочину, що за його думкою є удаваним, 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети ніж приховати інший правочин, 4) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.

Таким чином, оскільки відповідно до ч.1 ст.202, ч.3 ст.203 ЦК України головним елементом угоди (правочину) є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, який підлягає встановленню судом є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору дарування та з`ясування питання про те, чи не укладена ця угода з метою приховати іншу угоду та яку саме.

Для визнання договору дарування удаваним суду слід установити, що обидві сторони договору діяли свідомо, приховуючи, що між ними укладено договір купівлі-продажу, а їх дії були направлені на приховання справжньої волі, досягнення інших правових наслідків та отримання якоїсь особистої користі. Наміру однієї сторони на укладення удаваної угоди недостатньо.

По справі встановлено, що 09 липня 2011 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено два договори дарування, відповідно до яких відповідач ОСОБА_2 набув у особисту приватну власність житловий будинок загальною площею 56,8 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та земельну ділянку загальною площею 0,2500 га, кадастровий номер 3223180502:02:008:0028, розташованою за цією ж адресою. Вказані договори посвідчені приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Нациною М.О. та зареєстровані в реєстрі за №№ 1566, 1567.

Обгрунтовуючи позовні вимоги в частині визнання вказаних вище договорів дарування від 09 липня 2011 року удаваними, ОСОБА_1 зазначала, що насправді укладались договори купівлі-продажу указаного майна, на що відповідачем ОСОБА_2 було витрачено спільні кошти подружжя в сумі 70 000 доларів США.

Відповідно до ч. 1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з ч.1 ст.80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Частиною 1 ст.81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається , як на підставу свої вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цих Кодексом.

Відповідно до приписів ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Стверджуючи про удаваність указаних вище договорів дарування, позивачка не надала належних та допустимих доказів, обґрунтовуючи заявлені вимоги лише тією обставиною, що ОСОБА_3 чужа їм людина, з якою вони не спілкувались, не проводили час та не мали жодних відносин, не є їх родичем, щоб робити такі коштовні подарунки сторонній людині ( ОСОБА_2 ), унаслідок чого таке його рішення ставить під сумнів дійсність цих правочинів.

Також матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , укладаючи оспорювані договори дарування, діяли свідомо, приховуючи, що між ними укладено договори купівлі-продажу та їх дії при цьому були направлені на приховання справжньої волі, досягнення інших правових наслідків та отримання якоїсь особистої користі і таких доказів позивач відповідно до ст.ст.76, 81 ЦПК України суду не надала.

Колегія суддів звертає увагу, що сумніви позивачки щодо дійсного волевиявлення сторін оспорюваних правочинів не може бути доказом на підтвердження її позовних вимог щодо удаваності угод, оскільки ч.6 ст.81 ЦПК України забороняє здійснювати доказування через припущення, тобто твердження, які самі по собі потребують доведення.

Крім того, на відміну від договору купівлі-продажу, договір дарування є безоплатним. Проте позивачка не надала доказів того, що ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_2 грошові кошти в рахунок продажу нерухомого майна, а також доказів наявності у подружжя ОСОБА_2 коштів в сумі 70 000 доларів США на дату вчинення оспорюваних правочинів.

Отже, установивши наведені вище обставини, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для визнання оспорюваних договорів дарування від 09 липня 2011 року, укладених між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , удаваними.

Зі змісту позову вбачається, що підставою недійсності договору дарування спірного житлового будинку від 09 серпня 2019 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , позивачка зазначала ту обставину, що станом на 09 серпня 2019 року житлового будинку, площею 56,8 кв.м, який ОСОБА_2 подарував ОСОБА_4 , не існувало, а існував побудований нею разом з ОСОБА_2 під час шлюбу будинок площею 325,8 кв.м, на який поширюється правовий режим спільного сумісного майна та на 1/2 частину якого, як об`єкта незавершеного будівництва, вона просила визнати за нею право власності. Крім того зазначала, що відчуження будинку ОСОБА_2 своїй матері ОСОБА_4 відбулось через місяць після відкриття провадження у даній справі, а тому вважала, що указані дії ОСОБА_2 свідчать про те, що він намагається позбавити її частки у спільному майні.

На підтвердження указаної обставини ОСОБА_10 посилалась на наступні документи:

- копію технічного паспорту на житловий будинок по АДРЕСА_1 , виготовлений товариством з обмеженою відповідальністю Енергобудтехсервіс та інженером з інвентаризації нерухомого майна ОСОБА_11 від 03 листопада 2014 року (а.с.36-45, а.с.61-68, т.1), згідно з яким замовником технічної інвентаризації є ОСОБА_2 , в характеристиці будинку, господарських будівель та споруд зазначено, що рік побудови будинку та господарських будівель та споруд - 2014. У вказаному технічному паспорті зображений схематичний план розташування нового житлового будинку, господарських будівель та споруд на земельній ділянці;

- копію схематичного плану розташування будівель та споруд на земельній ділянці по АДРЕСА_1 від 11 травня 2011 року, виданого ПП Компанія Геосфера , замовник: ОСОБА_2 , згідно з яким на вказаній земельній ділянці розташовані погріб, будинок (позначений - КН) та сарай (позначений - КЖ);

- копію відповіді на адвокатський запит Департаменту Державної архітектурно - будівельної інспекції у Київській області від 10 серпня 2020 року (а.с.2, т.4), в якій зазначено, що в Департаменті є наявна інформація стосовно звернення ОСОБА_2 до Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у Київській області з приводу реєстрації декларації про початок виконання будівельних робіт щодо об`єкта Будівництво індивідуального житлового будинку, господарських будівель та споруд по АДРЕСА_1 , за результатами розгляду якої остання була повернута на доопрацювання листом від 03 грудня 2012 року № 7/10-10/0312/02. Повторно декларація про початок виконання будівельних робіт від ОСОБА_2 надійшла 07 червня 2013 року, яка була зареєстрована за № КС 082131630017 від 12 червня 2013 року (а.с.2 т.4);

- копію декларації про початок виконання будівельних робіт - будівництва індивідуального житлового будинку, господарських будівель та споруд по АДРЕСА_1 , в якій зазначено, що вид будівництва - нове будівництво, проектна документація розроблена ФОП ОСОБА_12 та виконання будівельних робіт здійснюється під його керівництвом, наказ № 14 від 08 березня 2013 року (а.с.3, т.4);

- копію конструктивного розділу Індивідуальний двоповерховий житловий будинок СПД ФО ОСОБА_12 2012 року, конструктивного розділу Індивідуальний двоповерховий житловий будинок Конструктивний розділ каркас СПД ФО ОСОБА_12 2012 року та проекту індивідуального житлового будинку по АДРЕСА_1 за 2012 рік, який містить креслення житлового будинку, його складових та інше;

- копії знімку житлового будинку по АДРЕСА_1 з ресурсу Google Maps (а.с.4-5, т.4), на яких зображений житловий будинок (дата зйомки 2015 рік) та зображення зроблене 2021 року з супутника, на якому зображені спірні земельна ділянка з будинком, басейном, парканом;

- копії фотокарток будинку всередині та ззовні;

- флеш накопичувач з відео (а.с.149, т. 3), на якому знято житловий будинок, площею 325,8 кв.м., який розташований на земельній ділянці по АДРЕСА_1 ;

Також в апеляційній скарзі позивачка посилається на те, що суд першої інстанції не дав оцінки показам свідків ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , які підтвердили те, що спірний будинок є новобудовою та будувався нею з ОСОБА_2 у шлюбі за спільні кошти, а старий житловий будинок, площею 56,8 кв.м, був знесений раніше.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування.

У пункті 1 ч.1 ст. 27 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень передбачено, що державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, речові права на яке підлягають державній реєстрації, чи його дубліката.

Згідно зі ст.2 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (державна реєстрація прав) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Установлено, що під час перебування даної справи у суді першої інстанції відповідач ОСОБА_2 09 серпня 2019 року подарував своїй матері ОСОБА_4 житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться по АДРЕСА_1 , що належить дарувальнику на праві приватної власності. Житловий будинок, який дарується дерев`яний, обкладений цеглою, зазначений на плані літерою А , загальною площею 56,8 кв.м, житловою площею 23,9 кв.м, з надвірними будівлями: сарай дерев`яний, зазначений на плані під літерою Б , погріб цегляний, зазначений на плані під літерою В , сарай цегляний, зазначений на плані під літерою Г , вбиральня дерев`яна, зазначена на плані під літерою Д , ворота металеві, зазначені на плані під №1 , огорожа дерев`яна, зазначена на плані під №2 , колодязь з/б кільця, зазначений на плані під №3 та всі будівельні матеріали, які розміщені за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.28, т.2).

Оспорюючи даний правочин з тих підстав , що станом на 09 серпня 2019 року житлового будинку, загальною площею 56,8 кв.м, житловою площею 23,90 кв.м, на земельній ділянці по АДРЕСА_1 не було, оскільки його було знесено у 2014 році, ОСОБА_1 не навела, передбачених ст.ст.203, 215 ЦК України, правових підстав для визнання його недійсним.

За вказаним оспорюваним правочином об`єктом дарування був житловий будинок, загальною площею 56,8 кв.м, житловою площею 23,90 кв.м, що також підтверджується відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а.с.212, т.1).

Доказів на підтвердження державної реєстрації припинення права власності на об`єкт нерухомого майна - житловий будинок, площею 56,8 кв.м, у зв`язку з його знищенням, як того вимагає пункт 75 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затверджений постановою Кабінету Міністрів України, в редакції від 23 серпня 2016 року № 553, позивачка суду не надала.

Таким чином, ОСОБА_2 у відповідності до п. 2 ч. 1 ст. 57 СК України мав право на розпорядження особистою приватною власністю без згоди дружини.

Разом з тим, колегія суддів звертає увагу на те, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 вересня 2020 року у справі №214/6174/15 зазначила, що у сімейному законодавстві передбачено два режими власності подружжя - особиста приватна власність дружини, чоловіка, тобто кожного з подружжя, та спільна сумісна власність подружжя.

Згідно з положеннями ст.57 СК України, у редакції, чинній на час укладення сторонами шлюбу , особистою приватною власністю дружини, чоловіка є:

1) майно, набуте нею, ним до шлюбу;

2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування;

3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

У частині 7 ст.57 СК України передбачено, якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.

Крім того, у ст. 58 СК України вказано, що і дохід, який приносить річ, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка, є також власністю цього з подружжя.

І саме той із подружжя, хто є власником майна, визначає режим володіння та користування ним з урахуванням інтересів сім`ї, насамперед дітей (ч.1 ст.59 СК України).

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Європейського суд з прав людини (далі - ЄСПЛ).

Отже, першою умовою виправданості втручання у права, гарантовані статтею першою Протоколу №1 до Конвенції є те, що воно має бути передбачене законом.

У ст.62 СК України таке втручання у право особистої приватної власності передбачено. У цій статті вказано, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Однак при цьому обмежуються саме права особистої власності одного з подружжя, а відтак зменшується обсяг правомочностей колишнього одноособового власника.

Велика Палата Верховного Суду вказала, що істотність збільшення вартості майна підлягає з`ясуванню шляхом порівняння вартості майна до та після поліпшень внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя.

Тобто істотність збільшення вартості має відбутися так, що первинний об`єкт нерухомості, який належав одному з подружжя на праві приватної вартості, розчиняється, нівелюється, втрачається чи стає настільки несуттєвим, малозначним у порівнянні із тим об`єктом нерухомого майна, який з`явився під час шлюбу у результаті спільних трудових чи грошових затрат подружжя чи іншого з подружжя, який не є власником.

За загальною практикою мають враховуватися капітальний ремонт чи переобладнання житла, тобто значне перетворення об`єкта нерухомості.

Відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Обгрунтовуючи позовні вимоги в частині визнання недійсним договору дарування житлового будинку від 09 серпня 2019 року, укладеного між ОСОБА_2 та його матір`ю ОСОБА_4 , позивачка посилалась на те, що станом на 09 серпня 2019 року житлового будинку, загальною площею 56,8 кв.м, житловою площею 23,90 кв.м, на земельній ділянці по АДРЕСА_1 не було, оскільки його було знесено у 2014 році. При цьому зазначала, що відчуження будинку ОСОБА_2 своїй матері ОСОБА_4 відбулось через місяць після відкриття провадження у даній справі, а тому вважала, що указані дії ОСОБА_2 свідчать про те, що він намагається позбавити її частки у спільному майні.

Тобто, фактично позивачка посилається на фіктивність указаного правочину, а саме, укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, що є порушенням ч.ч.1, 5 ст.203 ЦК України, що за правилами ст.215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до ст.234 ЦК України.

Разом з тим, таких вимог щодо недійсності договору дарування житлового будинку від 09 серпня 2019 року, укладеного між ОСОБА_2 та його матір`ю ОСОБА_4 , з підстав його фіктивності ОСОБА_1 не заявляла, унаслідок чого надані нею докази на підтвердження того, що нею разом з ОСОБА_2 під час шлюбу був побудований житловий будинок, площею 325,8 кв.м, замість житлового будинку площею 56,8 кв.м, правового значення не мають, оскільки як вже зазначалось вище за наведених нею підстав відсутні правові підстави для визнання указаного договору дарування недійсним.

З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно з`ясував обставини справи, дав їм належну оцінку і ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права

Таким чином, доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи, неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело до неправильного вирішення справи, а зводяться до переоцінки доказів, яким судом дана належна правова оцінка.

Європейський суд з прав людини указує, що право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії , §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі Хірвісаарі проти Фінляндії ).

Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, судом додержано вимоги матеріального та процесуального права, а тому це рішення суду відповідно до ст.375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись ст.ст.374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Обухівського районного суду Київської області від 18 грудня 2020 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий

Судді: